«Майор міліції Блохін увімкнув свої зв’язки, і я таки полетів до Одеси»: віце-чемпіон Європи Пасулько дав вогняне інтерв’ю
2324 
Прізвище українця Віктора Пасулька вболівальники зі стажем насамперед пов’язують із московським Спартаком, де півзахисник у 80-х роках ставав дворазовим чемпіоном СРСР. Втім, велику частину своєї кар’єри Пасулько провів на батьківщині – пограв за Говерлу (Ужгород), Спартак (Івано-Франківськ), СКА (Львів), Буковину (Чернівці), а особливо важливу роль відіграв і у Чорноморці, за який грав майже п’ять років.
Також у біографії вихованця закарпатського футболу – значний легіонерський досвід. Пограв у Німеччині, де й завершив футбольну кар’єру, чимало попрацював тренером в Узбекистані, Азербайджані, Люксембурзі, Італії, національній збірній Молдови. А найбільш значних результатів, напевно, Пасулько досяг у Казахстані, ставши з Ордабаси володарем Кубка та Суперкубку Казахстану.
В ексклюзивному інтерв’ю Віктора Васильовича для сайту «Український футбол» ви дізнаєтесь про таке:
- Чи приїде фахівець попрацювати тренером до України
- Як допомагав Отто Рехагелю стати з Грецією чемпіоном Європи
- Як випадково опинився в Чорноморці
- Як через Лобановського потрапив у немилість до Бескова
- Чому 1986 року відмовив Лобановському перейти в Динамо
- Про протистояння Динамо та Спартака у чемпіонатах СРСР
- Як Бєланов допоміг забити гол на Євро-1988
- Яку премію здобули футболісти після того чемпіонату Європи.
- Навіщо позичав гроші Яремчуку
- Як президент Фортуни хотів на ньому заробити мільйон
- Чому не опинився в клубі, де зараз виступає Миколенко
Але розпочалася наша розмова з провалу збірної України у протистоянні з Бельгією у матчі-відповіді плейоф Ліги націй.
«У збірної України немає єдиного колективу»
— Вікторе Васильовичу, давайте почнемо з поточного моменту. Які ваші враження від протистояння збірних України та Бельгії у Лізі націй?
— В Україні триває війна вже четвертий рік, і для мене не зовсім зрозуміла ситуація, коли наші хлопці грають у футбол. Так, можна говорити, що це все для людей, яким зараз нелегко, для воїнів, але це дуже складно, коли треба перемикатися з огляду на те, скільки в Україні гине мирних людей.
А щодо безпосередньо гри, то в першому поєдинку наша збірна мені сподобалася, а ось матч в Генку, м’яко кажучи, залишив багато запитань. Практично вся гра йшла на одні ворота. Результат говорить сам за себе.
Я спостерігаю за збірною України, і в мене складається враження, що ми не маємо єдиного колективу. Так, за іменами команда непогана, але немає, як мені здається, згуртованості, всі самі по собі, кожен зі своїми думками. Вважаю, що й у тренерському штабі є проблеми: одного беруть, іншого не беруть, третього ставлять. Я можу помилятися, але така думка складається зі сторони.
І якщо чесно, я не здивований, що збірна України програла цей матч, хоча якщо говорити про двоматчеве протистояння, то синьо-жовті могли досягти і більшого.
— Для багатьох здалися несумісними футбол без гострих моментів із сподіванням на збереження рахунку та заяви перед матчем, що все для українців та ЗСУ…
— Це й мене зачепило. Я, звичайно, знаходжуся далеко від усіх подій, але, знову ж таки, це все непросто, і грати у футбол, і все пов’язувати з війною. Дуже хочеться, щоб ця війна закінчилася і почалося спокійне життя. У такій ситуації і самих футболістів важко критикувати.
— Чи не провина тренера у тому, що, як ви сказали, у команді немає єдності?
— Це була суто моя думка, вона може бути помилковою, але я так бачу ситуацію. Я з Сергієм Ребровим у добрих стосунках. Ми давно знаємо одне одного. Хоча частка провини наставника є, але більшою мірою це залежить від футболістів. Я не побачив у грі з Бельгією того, що треба зібратись, зіграти один за одного. Виграти перший матч – 3:1, а потім так безпорадно програти матч-відповідь, це наштовхує на багато думок.
Сергій Ребров. Фото: УАФ
«Не можна було відпускати бельгійців після такого першого матчу»
— Чи можна сказати, що це Україна програла, а не Бельгія виграла з огляду на те, як розвивалися події на полі?
— Навіщо принижувати гідності бельгійців? Вони мають сильну збірну, незважаючи на всі нюанси, які з ними відбувалися останнім часом…
— Але річ у тому, що до 70-ї хвилини бельгійці мали півтора моменту, а після першого пропущеного м’яча українці «попливли».
— Це говорить про ненайкращий психологічний стан колективу. Класна команда не має права так розвалюватись. І це вже не перший подібний випадок.
— Від таких поразок тяжко відходити?
— Будь-яка поразка впливає на настрій у команді, але збірна – не клуб, у хлопців буде час відійти від цього розгрому, бо наступного разу збірна, якщо не помиляюся, збереться аж на початку червня. Потрібно постаратися перезавантажитись і в наступних офіційних поєдинках виступити краще, збірна України це може, якщо правильно поставити процес.
— Чи можна, як заспокоєння, сказати, що це не відбір чемпіонату світу чи, припустимо, фінальна частина турніру?
— Ні. Не можна було відпускати бельгійців після такого результату у першому матчі. Добре, нехай це буде другорядний турнір, але це рівень збірної, де апріорі так не можна грати. Нема стабільності. А перемога дала б трохи радості тим людям, котрі переживають за збірну, тим, хто захищає Батьківщину. А коли так граєш, усі гучні слова не мають ціни. Збірна України підвела свою країну.
«Нинішня робота тренером приносить мені задоволення»
— Напевно, за матчами збірної ви стежили ще й як фахівець. Сумуєте з тренерської роботи?
— Спочатку сумував. Особливо коли почалася пандемія коронавірусної хвороби Covid-19. Пропозиції хоч і були, але не можна було ніде працювати. Але з 2022 року я знайшов собі місце, почавши працювати в академії ФК Кельн. Звісно, хотілося взяти якийсь серйозний клуб із амбіціями, не проти я був попрацювати і в Україні. Але, можливо, війна сплутала всі карти.
— А були такі варіанти?
— У мене були пропозиції з Литви, Вірменії, Казахстану, Узбекистану. Але чомусь зараз уже немає тієї мотивації, що була раніше. Тому я вирішив залишитися в Німеччині, втягнувся і на даному етапі мені ця робота приносить задоволення. Мене поки що все влаштовує.
— Який вік ви тренуєте?
— З 15-ти до 19 років. До нас приїжджають таланти з усього світу. Ми їх переглядаємо, допомагаємо. Хтось хоче залишитись у Кельні, а хтось потім шукає й інші команди для продовження кар’єри.
— Якби, приміром, зараз вам надійшла пропозиція попрацювати в Україні, чи ви б розглянули її?
— Я ще сповнений сил. Але що зараз гадати, якщо цих пропозицій немає? Раніше ходили розмови про Чорноморець. Я і зараз стежу за одеситами, але там поки якась нестабільність, часто змінюються наставники. Клуб очолюють люди зовсім з іншого бізнесу, для них немає нічого цінного у цьому клубі з великою історією.
Але якщо повернутися до твого питання, то рік-два я б ще попрацював у команді, яка має амбіції, а просто так їхати, це не для мене.
«З Ордабаси переписали історію»
— Який свій відрізок у роботі наставником вважаєте найпродуктивнішим?
— Із 2002-го і впродовж чотирьох років я працював зі збірною Молдови. За цей час нам удалося вивести команду на зовсім інший рівень. Хоча довелося починати з нуля. Ми викликали молодих перспективних футболістів, доводилося прибирати тих, хто вважав себе незамінним. Це була без перебільшення титанічна праця. До нас команда програвала – 0:5, 0:6.
Ми змінили психологію. Так, Молдова не виходила на великі форуми, але нас почали поважати. Ми обігравали Австрію, грали внічию з Норвегією, Італія насилу нас обігравала.
Вважаю, що я залишив по собі хорошу команду, потім Ігор Добровольський непогано керував збірною, але це були всі мої хлопці.
Звісно, не можу не оминути і свою роботу в Казахстані, де з середньою на той час командою вдалося виграти Кубок і Суперкубок країни. Коли я прийшов у 2011 році, то Ордабаси перебував у нижній частині турнірної таблиці. І навряд чи хтось розраховував, що ми зможемо пробитися до єврокубків. Але ми змогли переграти у фіналі кубка торішнього чемпіона країни Тобол. Шимкентська команда тоді вперше у своїй історії пробилася на євроарену.
А наступного року ми взяли Суперкубок, обігравши вже чинного чемпіона – Шахтар. Загалом у Казахстані футбол хоч і повільно, але піднімає свою планку. Єдиний мінус у тому, що периферійні команди, як і Ордабаси, сильно залежать від бюджету району, області. Там дуже мало приватних команд.
Віктор Пасулько. Фото: prosport.kz
— Через кілька років ви поверталися до Казахстану – тренувати Окжетпес. Але там, зважаючи на все, у вас щось не склалося?
— Я прийняв цей клуб під час сезону 2017 року, коли він стояв на вильоті. Команда була розібрана у плані фізичної підготовки, селекція – провалена і, на жаль, не вдалося витягнути Окжетпес. Я пішов у вересні, і команда зрештою вилетіла до Першої ліги. Тим не менш, ми розлучилися добре, досі зідзвонююся з людьми, які на той час керували клубом.
«Командам Рехагеля забивав і за Чорноморець, і за Спартак. А потім з ним працював»
— Одного разу ви могли стати помічником Отто Рехагеля у збірній Греції напередодні їхнього тріумфального чемпіонату Європи 2004 року…
— Ми з ним перетиналися, коли я ще працював у збірній. Він хотів, щоб я був його помічником, але не склалося, бо в нього вже були й німецькі та грецькі асистенти. Тому я працював у нього у відділі скаутингу. Я переглядав грецьких футболістів, потенційних збірників, які тоді виступали у чемпіонаті Німеччини.
— Працювати в селекційному відділі в самого Рехагеля – це марка! А як ви познайомилися з цим німецьким тренером?
— Я з ним знайомий ще з тих часів, коли Чорноморець, а потім і Спартак грали в єврокубках проти Вердера, який він очолював. До речі, німцям я забивав і за одеситів, і за москвичів.
Зараз цій людині 86 років, а вона знаходиться у чудовій формі. Він їздить на різні заходи, мешкає повноцінним життям. Класний мужик.
— Як футболіст, коли ви для себе вирішили стати тренером?
— У процесі. Точніше, під завісу кар’єри, коли я виступав у Німеччині разом із Ігорем Белановим за Айнтрахт (Брауншвейг). Тоді я з президентом клубу домовився, що паралельно навчатимуся для отримання тренерської ліцензії.
Спочатку я тренував команду з регіональної ліги, а потім надійшла пропозиція з Молдови… Ось так потихеньку й пропрацював 18 років із професійними командами.
— Ви й зараз підтримуєте зв’язок із Ігорем Бєлановим?
— Не часто, але періодично телефонуємо один одному. У мене в Одесі живе брат, отож вони з Ігорем у контакті, один одному допомагають.
«Якби не Чорнобиль, перейшов би до Динамо»
— Заробивши авторитет на Західній Україні, звідки ви родом, потім ви на 4,5 роки переїхали до Чорноморця. То був період вашого становлення?
— Звісно. Це був лише початок. Я взагалі потрапив до Чорноморця зовсім випадково. Валерій Поркуян, який працював у селекційному відділі клубу, приїхав переглядати до Буковини зовсім іншого футболіста. Але так вийшло, що в тій грі я вистрілив, і вся увага переключилася на мене. А вже в Одесі довелося попітніти та доводити, що я чогось вартий.
Саме тоді Чорноморець очолив молодий Віктор Прокопенко, якому теж було що доводити. Він почав довіряти молоді, і я цим шансом скористався. Хоча не все так швидко вийшло, довелося спочатку пограти і в дублі, адже треба було звикнути до вимог, оскільки рівень другої та вищої ліги чемпіонату СРСР був незрівнянним за своїм рівнем. А вже пізніше я зміцнів і почав викликатися із Чорноморця до збірної Союзу.
— Спартак – пік вашої кар’єри?
— Думаю, так. За три роки, що я провів у цій команді, я двічі ставав чемпіоном СРСР, вигравав Кубок країни, їздив на чемпіонат Європи 1988 року. А тоді не так просто було потрапити до національної команди, коли її очолював Валерій Васильович Лобановський: 15 футболістів було з Динамо, а решта п’ять із усього радянського союзу😊.
Хоча, якби не сталося Чорнобильської трагедії, може, й у Динамо залишив би свій слід. Тоді за мною до Чорноморця приїжджали кілька років поспіль. Зараз уже нема про що шкодувати, треба прийняти все, як є.
— Чи лише трагедія 1986 року вас відлякала від Динамо?
— Так, оскільки моя дружина була вагітна першою дитиною. Я вже був в аеропорту, але останньої миті здав квиток. Хоча, гадаю, якби я подався до Києва, то й більше зіграв би матчів за збірну, та й у чемпіонаті Динамо практично завжди боролося за найвищі місця.
«За похвалу Лобановського довго вигрібав від Бескова»
— І згодом, точніше, на початку 1987 року ви опинилися в Спартаку. Тому, звісно, не можу вас не спитати про протистояння з Динамо. Що згадується насамперед?
— Насамперед, це було протистояння шкіл Лобановського та Бескова. Це були два найсильніші тренери СРСР. Хоча, на мою думку, Лобановський був кращим. Він першим вигадав пресинг, який і зараз використовують у всьому світі.
Свого часу я навіть постраждав, якщо можна сказати, через Лобановського😊. На центральному телебаченні я давав інтерв’ю Євгену Майорову і тоді сказав, що Валерій Лобановський був унікальним тренером, якому вдячний за запрошення до збірної. За це я потрапив до Костянтина Бескова до чорного списку😊, хоча раніше був ним завжди шанований.
А щодо безпосередньо до протистоянь, то, це, звичайно, яскрава історія радянського футболу. Ці матчі збирали біля телевізора мільйонні аудиторії, а на трибунах не було де яблуку впасти.
І в Динамо, і в Спартаку були збірники. Ми поважали одне одного, спілкувалися, але на футбольному полі була спортивна агресія. Це, передусім, було престижно перемогти в такому протистоянні.
До речі, жодного матчу я не програв Динамо, коли виступав за Спартак (чотири перемоги та одна нічия, в тому числі пам’ятний гол Жидкову в 1988 році, – прим. «УФ»).
Валерій Лобановський. Фото: Динамо
— Вас якось накачувало керівництво перед іграми з Динамо?
— Цього не треба було робити. Ми могли програти в Єревані чи Вільнюсі, але на Динамо настрій був божевільний, як і у динамівців на Спартак. Часом наставники навіть гальмували цей настрій, щоб футболісти не перегоріли, настільки все було серйозно.
— На матчі з Динамо спартаківці мали додаткові преміальні?
— Були, але точних сум я не згадаю. Хоча які тоді були суми? Мізерні. Напевно можу сказати, що спеціальних сум для перемоги над Динамо нам не давали. Після закінчення чемпіонату – так. Якщо посідали перше місце, то й бонуси були добрими і машини давали.
— Який у Спартаку ви отримали автомобіль?
— Волгу. Це мене винагородили за чемпіонство 1987 року.
— А яка у вас була зарплата у Спартаку?
— 250 рублів.
— У динамівців суми були більшими?
— Мені важко сказати. Але, з огляду на авторитет Валерія Лобановського, думаю, що так. Валерій Васильович умів преміальні пробивати.
«Не знав, як звертатися до Блохіна: на «ти» чи на «ви»
— З ким із динамівців ви були у добрих стосунках?
— З усіма збірниками – Саша Заваров, Олег Кузнецов, Васька Рац, з яким ми й зараз зідзвонюємося, Ваня Яремчук, і з ним я трохи підтримую зв’язок, Вітя Чанов, царство небесне йому. Я всі ці стосунки ціную.
Я починав, коли Олег Блохін закінчував. Так вийшло, що у своєму першому виклику до збірної я жив в одній кімнаті з Блохіним. Для мене це був кумир, я, умовно, вчора бачив його по телевізору, а сьогодні жив з ним в одному номері. Я не знав, як поводитися, як до нього звертатися, на «ти» чи на «ви» 😊. Одним словом спочатку дуже хвилювався.
— І якою вам здалася зірка?
— Нормальний хлопець 😊. Блохін мені одного разу дуже допоміг. Після збору збірної ми роз’їжджалися по клубах, а у мене не було квитка до Одеси. Уяви собі, він, як майор міліції, динамівець, увімкнув свої зв’язки і дістав мені цей квиток. Після кар’єри ми неодноразово з Олегом зустрічалися на всіляких ювілеях, приємно спілкувалися.
— Ви згадали про Івана Яремчука. Де він і чим зараз займається?
— Коли почалася війна, Іван поїхав до Німеччини до свого друга. Щоправда, живе від мене далеко, кілометрів 200 від Кельна. Зідзвонюємося з ним іноді, каже, що дуже нудно тут😊.
— Усім відомо, що Яремчук був азартною людиною.
— То я йому ще й гроші позичав на казино😊. Він програв усе, що можна було. Ми з ним були на зв’язку, я намагався його витягти з цієї ями, хотів узяти до себе в Казахстан помічником, але, на жаль, не зрослося.
«Якби на полі був Кузнецов, ми б виграли у Нідерландів»
— На Євро-1988 збірній СРСР забракло одного кроку, щоб виграти турнір.
— Звичайно, зараз можна говорити все, що завгодно. Але, як на мене, якби у фіналі грав Олег Кузнецов, ми б перемогли. Захисник Динамо був тоді у чудовій формі.
Олег Кузнецов. Фото: Динамо
— Дискваліфікація?
— Так, до того ж, за тими правилами, картки не згорали. Олег свій перший «гірчичник» отримав ще у відбірному турнірі, а другий – у півфіналі з Італією. І Валерію Лобановському в центр оборони довелося ставити Сергія Алейнікова, а це не рівноцінна заміна. І саме з цієї зони ми пропустили, на мою думку, ключовий гол від Рууда Гулліта.
— У збірній СРСР ви провели вісім матчів. Який із них стоїть особняком?
— І вибрати щось особливо нема з чого😊. Справді, адже я зіграв лише у восьми матчах. Хоча, звичайно, в пам’яті частіше залишаються ті матчі, де вдалося відзначитись, як, наприклад, гра на тому ж чемпіонаті Європи 1988 року. У матчі групового раунду я вийшов на заміну замість Ігоря Беланова, який отримав пошкодження, і забив гол, а сам матч ми виграли з рахунком 3:1. От і виходить, що нещастя щастю допомогло.
«За срібло на Євро ’88 отримали по 15 000 марок на людину»
— За друге місце на Євро-1988 керівництво вам щедро віддячило?
— До цього чемпіонату Європи були мізерні винагороди. Якщо я не помиляюся, то, наприклад, динамівці за перемогу у Кубку Кубків 1986 року здобули по 500 доларів. А тут Валерій Васильович Лобановський у Міністерстві спорту пробив дуже добрі преміальні. Основний склад отримав близько 15 000 марок на людину. На той час це були надзвичайні премії.
— Зі Спартака наприкінці 1989 року ви йшли не спокійно. Чи це так?
— У той час, коли команду очолив Олег Романцев, я мав серйозну пахову травму. Спочатку все було добре, наставник приїжджав до мене до лікарні, підтримував. Я повернувся до ладу і відіграв багато матчів у чемпіонському сезоні.
Але потім Романцев розпочав омолодження складу. До мене підійшов начальник команди Микола Старостін і сказав, що тренер на мене не розраховує. І тоді я почав шукати собі команду. Жодного скандалу не було, просто розлучилися не так, як хотілося б.
— І як вам вдалося перейти за кордон, та ще й у ФРН?
— Спартак поїхав до Європи на турнір із міні-футболу, і там у мене з’явилася можливість підписати контракт із Фортуною з Кельна, яка виступала у Другій Бундеслізі. Так я й залишився у цьому клубі на три з половиною роки.
— Чи не надто великий термін контракту на той час?
— Можливо. На той час у мене з’явилися пропозиції з Англії (Евертон) та Іспанії (Еспаньйол), але контракт із німецьким клубом уже був підписаний, не хотілося його розривати.
«Мене звали сильні клуби, але ціна за мене відлякувала»
— Три роки ви відіграли у Другій Бундеслізі за Фортуну з Кельна. Вас відвідували думки – перейти до сильнішого клубу чи вже розуміли, що кар’єра рухається до заходу?
— Я мав варіанти продовження кар’єри – Дюссельдорф, Динамо (Дрезден), я навіть їздив у бельгійський Мехелен. Там уже були готові підписати контракт, але президент Фортуни, який заплатив Спартаку близько 700 000 марок, хотів виручити за мене більше 1 000 000. Звісно, що ніхто не хотів розлучатися з такою сумою.
Десь у 33 роки я міг виїхати до Японії, як, приблизно, на той час, це зробив Олег Протасов. Але якби я поїхав до Японії, то не зміг би повернутися до Німеччини. Потрібно було серйозно подумати, як бути далі. У мене якраз народилася друга дитина, тому на сімейній раді ми вирішили, що я вже дограватиму тут і нікуди не переїжджатиму.
І, як показав час, я зробив правильний вибір. Так, я попрацював за кордоном тренером, але зараз, проживаючи в Німеччині, маю трьох онучок, за якими приємно спостерігати, як вони ростуть. Мої сини при справі, що ще потрібно для щастя?
— Ваші сини не пішли стопами батька?
— Вони грали у футбол в Оберлізі, це найвища аматорська ліга у Німеччині, але далі не пішло. І зараз трохи бігають. Але футбол дав їм дорогу у життя. Наприклад, молодший син є власником фітнес-центру.
«Деяких росіян, з ким раніше дружив, зараз і знати не хочу»
— Чув, що з початком війни ви почали займатись гуманітарною діяльністю.
— Ми із синами й досі цим займаємося. Щоправда, зараз війна триває вже четвертий рік і у німців мотивація потроху падає, мовляв, давай-давай, а кінця й краю цього немає. Проте, що є в наших силах, ми намагаємося робити, оскільки розуміємо, як зараз важко багатьом людям в Україні.
Вийшло допомагати і тут у Німеччині багатьом молодим футболістам, які виїхали з країни на початку війни. Хлопці приїжджали із Харкова, Дніпра. Влаштовував їх до інших клубів. Та й у Кельні перші два роки займалося близько 10 осіб. Нині вже багатьом по 18-19 років, хтось знайшов для себе постійне місце роботи, а дехто повернувся і в Україну.
Віктор Пасулько. Фото: РІА
— У Спартаку ви заробили авторитет, стали відомою людиною, виступали за збірну СРСР, тому не можу вас не запитати: чи хтось висловив жаль, засудження того, що росія напала на Україну?
— Я скажу так: не всі росіяни погані, але, як-то кажуть, у родині не без виродків. Не приховуватиму, у мене є знайомі, з якими я підтримую стосунки, а є й ті, з якими я раніше дружив, а зараз і знати не хочу.
