Михайло ФОМЕНКО: «НЕ СПЛЮ ВЖЕ ТИЖДЕНЬ, ХОДЖУ НОЧАМИ…»
232 
НЕЗМІННО ЛЮБ’ЯЗНИЙ НАСТАВНИК ГОЛОВНОЇ ФУТБОЛЬНОЇ КОМАНДИ УКРАЇНИ НЕ ПРИХОВУЄ ХВИЛЮВАННЯ
Замість преамбули… Можна сказати, що моє інтерв’ю з тренером «синьо-жовтих» стартувало в п’ятницю, 8 листопада, в приміщенні… Національної бібліотеки ім. В. І. Вернадського, конкретніше — у відділі газетних фондів. Зробивши замовлення (треба було перевірити одну інформацію по 1932 року), автор цих рядків, од нудьги, вирішив переглянути свіжі номери основних наших газет, розміщені на численних стелажах читального залу. Так ось, завершилась оця «ревізія» роботи моїх колег станом, близьким до шоку: я зауважив, що лише за минулий тиждень найкращий тренер України 2013 року (ви сумніваєтесь у цьому?) дав шість інтерв’ю різним вітчизняним виданням (ідеться не лише про спортивні)!!! А потім, вийшовши з бібліотеки, я навмання купив свіжий номер одного модного нині громадсько-політичного часопису, посередині якого містився матеріал під заголовком: «Сім запитань до Михайла Фоменка»…
— Михайле Івановичу, я вже запитував, але все-таки: як ви витримуєте?
— Мовчки, все — мовчки… Наскільки пригадую, тоді я відповів вам, а тепер повторю: «У вас — своя робота, в мене — своя». Тому жодних проблем, не треба вибачатися — ні за свою настирливість, ні за інших.
— А може, ви й мене навчите цьому «мистецтву витривалості»? Ну, там, книги якісь почитати, на курси походити…
— Можу. Тільки саме із цього приводу нам треба окрему розмову організувати, поговорити про те, що футболу не стосується. Розумієте?
— Розумію й ловлю на слові… Продовжуючи тему психологічної стійкості: чотири роки тому, також пізньої осені, я мав захист своєї кандидатської дисертації, тож напередодні ніч не спав. Причому то було унікальне безсоння: єдиний раз у житті я не міг заснути просто тому, що моє серце калатало занадто гучно…
— Здогадуюся, до чого хилите: хочете поцікавитися, як у мене із серденьком? То я вас можу привітати: ви ніч напередодні захисту не спали, я ось уже тиждень не сплю (інтерв’ю записано в понеділок, 11 листопада, по обіді. — В. Б.). Ходжу ночами, блукаю по квартирі, думаю-гадаю, як то воно буде 15 і 19 числа.
— Як із подібним станом можна боротися? Особисто для мене спасіння тут одне — знайти собі якусь роботу. Найчастіше — статті пишу.
— У мене десь так само… в тому розумінні, що намагаюся відволіктися. Справді, в даній стресовій ситуації важливо зайняти себе роботою.
— Даруйте за, можливо, недоречне запитання: поки гравці не заїхали на базу, як саме ви працюєте?
— Насамперед, передивляюся матчі французів. Багато з них уже переглянуті мною кілька разів… Загалом аналізую, спостерігаю, роблю собі замітки тощо.
— Утім, коли футболісти таки зберуться, графік і ритм поміняються: чи не могли би ви для нас розкрити, як усе проходить на базі? Чи то не для преси?
— Чому ж, нічого секретного у цьому не бачу… Хлопці приїжджають; вечеряють; лягають спати; вранці прокидаються; роблять зарядку; снідають; отримують перше за день теоретичне заняття; обідають; відпочивають; потім настає час індивідуальних бесід; за ними — тренування; згодом — друге теоретичне заняття; вечеря; відпочинок; сон… Десь отак — із певними варіюваннями, звісно.
— Сутнісний момент: ви з усіма викликаними розмовляєте?
— Так, із кожним гравцем… Звісно, це відбувається не з усіма відразу, маємо кілька днів, але, повторюю, не минаю жодного виконавця.
— Даруйте, що знову лізу на рожен, але не можу втриматися: чи спілкуєтеся з футболістом тет-а-тет?
— Безумовно: в окремій кімнаті, де нам ніхто не заважатиме.
— Тобто навіть нікого з ваших помічників при цьому немає?
— Нікого, все один на один, віч-на-віч. Лишень тоді бар’єри зникають, отож людина здатна розповіс ти абсолютно все.
— Із вашого дозволу, перейдемо до складу: викликаних вами гравців я би поділив на три умовні групи…
— …Чому три? Амплуа ж усе ще чотири!
— Я не про це — я про форму. Припустімо, нині маємо групу виконавців у чудовому стані — до них я відношу Ярмоленка, Коноплянку, Ротаня, Гусєва, Степаненка, Кучера…
— …Вибачте, я вас ще раз переб’ю: здогадуюся, що потім ви назвете тих, хто в не дуже хорошому стані, й тих, хто в дуже нехорошому. Так? Збагніть мене правильно: ось на це запитання я ніяк не можу відповісти. По-перше, то вже насправді інформація з розряду «суворо засекречено», бо ж ідеться про внутрішьокомандні справи, по-друге, я знаю, як працюють французи, — повірте, вони мають людину, котра відстежує всю українську пресу, тому те, що я вам наговорю, дійде до вух Дешама, не сумнівайтеся. Отож…
— Зрозуміло… Тоді дещо про інше: в неділю «Металіст» зіграв чи не найгірший свій матч епохи Маркевича, причому харківські збірники виглядали настільки ж невиразно, як і легіонери.
— Чи все це позначиться на нас, хочете поцікавитися? Переконаний: ні! Тут, мабуть, і пояснювати не треба: участь у чемпіонаті світу — вершина кар’єри для будь-якого футболіста, тому пояснювати її важливість не потрібно нікому… Та й узагалі доведеться сказати банальне: збірна та клуб — протилежні речі, це різні команди з різними завданнями. Скажу навіть так: із різними рівнями відповідальності… Як ви вважаєте, чи багато треба докласти зусиль, аби пояснити конкретному гравцеві, що цей шанс, можливо, останній у його житті, тому вхопитися за нього треба всім тим, чим можна вхопитися?
— Тим паче вам це легко пояснити, ви-бо представляєте «золоте» й, водночас, трагічне покоління нашого футболу: попри неймовірний потенціал, ні ви, ні більшість ваших однолітків на мундіалі так і не зіграли. Рудаков, Трошкін, Фоменко, Решко, Матвієнко, Веремеєв, Колотов, Коньков, Онищенко… — всі великі, й усім не пощастило.
— (Усміхається). Знаєте, цікавий момент вийшов: якщо чесно, ви — інтуїтивно? — доволі точно вказали один із тих пунктів, на які я робитиму ставку в індивідуальних бесідах зі своїми гравцями… Резюмуючи: ми, наш тренерський штаб, здатні пояснити підопічним, перед яким звершенням вони стоять. Хоча, наголошую, у цьому плані можна й не старатися — вони самі все усвідомлюють.
— Наостанок — про тих, хто залишився за бортом. Перший — Воронін: останній місяць, переглядаючи ігри московського «Динамо», доходжу висновку, що Андрій (як, утім, і вся його команда) діє в діапазоні від «невдало» до «погано».
— Це — ваша особиста думка… Так, ми його наразі не викликали, проте… Раджу вам (і прислухайтеся до мене, то піде вам на користь): не розкидайтеся такими словами! Повірте, вони вам, окрім шкоди, нічого не принесуть.
— Почуваюся, ніби школяр… Замість P. S.: скажіть, за час перебування на чолі «синьо-жовтих», ви ніколи не хотіли набрати номер Шовковського й сказати, мовляв, «Сашко, може, ти передумаєш?». Він же останніми матчами (крім «Зорі», звісно…) довів, що й досі зостається нашим «№ 1».
— Залишу вашу репліку без уваги. І без коментаря.
— Михайле Івановичу, якщо я вас образив…
— Не в тому справа: це — дуже-дуже делікатний, інтимний момент. Подібні речі виносити на пресу — велика нетактовність!.. Запевняю вас: якщо треба, все буде зроблено, проте зроблено конфіденційно.
— Тоді — ні пуху!
— І з Богом…
Володимир БАНЯС.