Михайло ФОМЕНКО: «ЗНАЧИТЬ, НЕ ДАНО МЕНІ ПОБАЧИТИ МУНДІАЛЬ НАЖИВО…»

Захмареного, похмурого для України вівторка, 19 листопада, найпопулярнішою телепередачею в нас був футбольний поєдинок, що є загалом рідкісним явищем для вітчизняного TV-простору. Й то закономірно: державі, громадяни котрої звикли насамперед до того, що їх у всьому «кидають», за чотири дні перед тим подарували Надію. Тим нестерпніші були 0:3 у Парижі: за моїми спостереженнями, востаннє такий поріг «больового шоку» ми подолали пізньої осені 1999-го, коли словенці забрали в нас місце на чемпіонаті Європи… Того «чорного вівторка» за всіх українців (як «простих смертних», так і причетних до національної футбольної еліти) «віддувався» один-єдиний чоловік — наш тренер. Про те, що він тоді відчував і як почувається нині, Михайло Фоменко розповідає «УФ».

— Михайле Івановичу, у своєму першому інтерв’ю «після Парижа» ви, якщо правильно зрозумів, вис­ловили прагнення продовжувати працювати на нинішньому робочому місці…

— Мого бажання в даній ситуації замало чи недостатньо: ви ж самі знаєте, що долю наставника націо­нальної команди та всіх його помічників визначає президент ФФУ Анатолій Коньков разом із іншими керівниками вітчизняного футболу.

— Але ви яку позицію займаєте?

— Я — не проти, як і мій тренерський штаб. Однак іще раз наголошую: відповідне рішення далеко не від мене залежить.

— Повідомте, будь ласка, коли й де відповідне питання буде розглянуто? Кажучи «де», маю на увазі на конгресі чи виконкомі ФФУ?

— Не знаю, чесне слово… Припускаю, все має бути майже так, як торік, коли мене тільки затвердили тренером. А сама процедура, мабуть, виглядатиме десь отак: члени виконкому федерації заслухають звіт тренерського штабу, оцінять, наскільки наша робота була успішною, й вирішать, продовжувати з нами контракти чи ні… Утім, пропоную вам звернутися до Анатолія Дмитровича, бо він знає напевно.

— Із вашого дозволу, повернемося до того, що сталося тиждень тому: як пережили минулий вівторок?

— А я досі не пережив! І досі майже не сплю, безсонням мучуся… Знаєте, за такого становища знаходжу традиційну внутрішню «підтримку», якщо можна це так сказати: думаю, мовляв, аби чого гіршого не було.

— Гіршого… То ви, мабуть, хилите до речей нефутбольних?

— То я хилю до речей, про які не те, що говорити, думати не треба.

— Мій знайомий розповідав, що наступного дня, вранці, його так трясло, що перед тим, як вий­ти на роботу, він змушений був кілька хвилин пролежати на дивані під теплою ковдрою.

— Його трясло від самого матчу в Парижі чи, підозрюю, все-таки від результату?

— Він не уточнював…

— Мені в будь-якому випадку складніше, бо я це краще за всіх пам’ятатиму.

— Очевидно, некоректне запитання, проте спробую: до Франції й назад національна команда летіла двома літаками — журналісти та гравці окремо. Тому ніхто достеменно не знає, що було зі збірниками…

— Справді, доволі некоректний інтерес. Ви хочете, щоби я розповів те, що може підставити як мене, так і хлопців?.. Скажу лише дві речі: настрою в літаку не було ні в кого, проте істерик — також.

— Вам подвійно складно ще й тому, що ви знову не потрапили на мундіаль, і знову, значною мірою, через «побічні обставини»: пам’ятаєте, що трапилося майже чотири десятиріччя тому, 21 листопада 1973-го?

— У точних датах я не сильний, але, гадаю, ви маєте на увазі ситуацію з матчами збірної СРСР проти чилійців — правильно? Так, удома ми зіграли внічию — 0:0, а на повторний поєдинок не поїхали: в тій країні стався державний переворот, скинули комуністичну владу, що в нас дуже болісно сприйняли. Отож до Чилі радянські футболісти не полетіли, а ФІФА зарахувала нам технічну поразку… Політику — її названо «побічними обставинами»? А які переслідували мене в поточному відборі?

— Ну, як: ви ж прийшли на безлад, опісля 0:0 із Молдовою та «вльоту» чорногорцям. Утрачено було занадто багато…

— Облишмо це! Здається, я вам уже відповідав, що не говоритиму на задану тему… Значить, не дано мені!!! Не дано побачити наживо мундіаль — і тоді, коли був гравцем, і тепер… Усе ж вирішує Той, під ким ми з вами ходимо: ймовірно, Він вирішив, що саме так повинно бути.

— Повертаючись до осені 1973-го: спартаківець Євген Ловчев недавно заявив, що «совіти» не полетіли до Нового Світу, бо московські футбольні бонзи елементарно боялися чилійців.

— Євгенові Серафимовичу видніше. Я ж у такі історичні хащі не заглядаю: навіщо згадувати те, що сталося ледь не півстоліття тому, якщо сьогодні переживаю речі, котрі стають справжнім випробуванням для моєї нервової системи? Навіщо мучити себе додатково?.. Неодноразово говорив: жити вчорашнім днем — шлях у нікуди, треба мислити категоріями теперішнього та майбутнього.

— Проте якраз минуле інколи дає відповіді. Ось після 19.11 часто зустрічав риторичний вигук: «Хіба ми не заслужили?!» А хіба заслужили?! Із нашим чемпіонатом, де договірні матчі, клуби-«однокласники» та «найчесніші» арбітри на планеті…

— Чого тільки в нас не було! Але подібні розмови — то умовний спосіб, розмірковування на порожньому місці. Усі життєві колізії складаються, переконаний, за певним планом, сценарієм, а відповідь на ребус «заслужив — не заслужив» кожен нехай знаходить для себе.

— Кажуть, багато відповідей «для себе» віднайшов опісля зустрічі з нами Дідьє Дешам. Іще кажуть, мовляв, саме за ці чотири дні, 15–19 листопада, він став справжнім тренером…

— Вас дуже здивує, коли скажу, по-перше, колег по цехові не обговорюю, по-друге, тезу про «фахове становлення» мсьє Дешама набагато краще адресувати власне йому.

— Тоді наступне питання — точно до вас: пресу, Інтернет читаєте?

— Звичайно: мушу бути в курсі справ.

— А ви помітили, яка хвиля очорнення на вашу адресу почалася після одного програного матчу? Як усі заслуги вмить забули?

— Справді, читав подібні розмірковування. Проте давно збагнув: критикувати чиюсь роботу — найлегше, простіше простого. Це — своєрідний вид спорту, який особі, в ньому задіяній, приносить величезну насолоду. То чому ж таким людям відмовляти в задоволенні? Нехай!

— Тобто, вас то не ранить?

— Абсолютно! Кожен має свою роль у житті.

— Якби попрохав вас усе ж відповісти критиканам…

— …Я повторив би вже сказане раніше: головна причина неподолання бар’єру Франції полягає в тому, що ми, на відміну від суперника, не могли варіювати складом. Ну, якщо вони цілком безболісно змінили п’ятьох виконавців, що лише підсилило команду, а ми мали складнощі із заміною двох… продовжувати далі? Отож я й виходив із ситуації так, як давали змогу дов­колишні обставини. Окрім того (тепер я вже про це можу говорити!), нам, якщо доречно вживати подібну термінологію, «не пощастило»: й у тому, що потрапили на найсильнішого опонента, й у тому, що перший матч грали вдома. Останній момент узагалі вразив мене своєю несподіваністю: якось одразу вийшло ніби само собою, що повторний наш поєдинок — виїзний. Тому… та, що там казати!

— Давайте трохи позитиву — надії принаймні: невдовзі жеребкування Євро-2016: уже обговорювалося питання, хто туди поїде?

— Із боку нашого тренерського штабу? Як ми могли аналізувати подібний аспект, коли всі ми, повторюю, нового контракту не маємо?! У нас невдовзі закінчуються трудові угоди, хто сказав, що їх продов­жать?.. Лише у середині грудня стане відомо, хто й куди вирушить.

— Упевнений — ви… Менше з тим: за наслідком поїздки в Париж динамівець Ярмоленко написав у «Твіттері» пост, який завершувався словами «Слава Україні!» — либонь, першими в житті Андрія, оформленими державною мовою…

— Якщо подібні речі для вас важливі, якщо ви бачите в них позитив, значить, так воно і є! У будь-якому випадку, це краще за скиглення.

Володимир БАНЯС.