Микола ТИМЧАК: «Пам’ятаю майже кожен забитий м’яч»

Кажуть, що будь-яку нову справу тяжко починати. Так і матеріал писати, особливо, коли мова йтиме про людину, котра у спорті була далеко не рядовою. Микола Тимчак, як і кожен форвард, любив забивати. І робив це до 65 років, виступаючи за різні ветеранські команди обласного центру та краю. Він на футбольному полі завжди вмів хутко уяснити ситуацію, тож, коли в зручній позиції перебував хтось із його колег по команді, не скупився віддати точний пас, аби атака не стала «проколом», а таки завершилася красенем-голом. «Забити м’яч — своєрідне мистецтво, — вважає мій співрозмовник. — І не має значення, як ти це зробив». До речі, із цього приводу найтитулованіший футболіст України, неперевершений бомбардир і володар «Золотої бутси» та «Золотого м’яча», екс-гравець київського «Динамо» й збірної СРСР О. Блохін з цього приводу казав: «Будь-який гол для мене дорогий. Буває, часом забиваєш кострубато, негарно — плечем, грудьми, коліном. Але яка різниця? Команда перемагає — це найважливіше». Нині Тимчак із сім’єю мешкає в Ужгороді й продовжує працювати головою Закарпатської організації ВДФСТ «Колос» АПК України облради, а також виконує обов’язки директора УСБ «Закарпаття», що в Берегові.

Закарпатці — основа збірної україни

— Найперше, Миколо Юрійовичу, — про ту першу людину, котра вивела у великий футбол.

— У моєму селищі Великий Бичків у той час, як такої, спеціалізованої спортивної школи з футболу не було. Отож найперші навички й любов до цього чудового виду спорту прищепив мені вчитель фізичного виховання місцевої середньої школи Дмитро Дмитрович Гайналь. А ось у місцевій команді «Хімік» мої можливості розвинув відомий гравець і тренер Іван Фабіян, котрий свого часу виступав за ужгородські команди СК «Русь», «Спартак», ставши одним із перших легіонерів київського «Динамо» (1948 рік).

— Як кажуть, беремо зразу бика за роги. Це висловлювання близьке, адже ви за спеціальністю — ветеринар. Отож, Миколо Юрійовичу, — про виступи впродовж трьох сезонів за збірну УРСР, що формувалася з гравців, котрі виступали за команди майстрів класу «Б».

— Грати за збірну — престижно. Разом зі мною в цій збірній перебував й ужгородець Іван Диковець, кот­рий вже одягав футболку київського «Динамо» та донецького «Шахтаря». До речі, було таке спеціальне положення, що гравець, котрий провів у цій збірній три футбольні сезони, отримує звання майстра спорту СРСР. Та нам з Іваном не судилося здобути його, хоча й «відбуцали» за збірну УРСР три роки, як мовиться, від дзвінка до дзвінка. Як потім з’ясувалося, у середині 1970 року це положення відмінили, а ми якраз у той період і завершували свій третій сезон виступів за збірну.

— Жаль.

— Особисто я таке положення відмінив би тоді, коли, скажімо, набирається новий склад збірної. До того ж, ми тоді раділи кожній грамоті чи дип­лому, які тут же вивішували на видному місці, значку чи скромному призу, а тут — майстер спорту! Це ж визнання твоєї роботи. Та, на жаль, не судилося. Нинішнім гравцям нічого не потрібно, крім одного: побільше грошей, а ще краще — доларів. Як кажуть, які часи, такі й звичаї. Поняття таке, як патріотизм, нині майже не існує.

— Миколо Юрійовичу, мабуть, у складі збірної побували у багатьох країнах, брали участь у цікавих матчах? У такій же збірній УРСР, правда, на 5 років раніше виступали зразу троє гравців-закарпатців. І всі вони мс СРСР — Т. Пфайфер, С. Варга та І. Секеч.

— Щодо поїздок за кордон чи зустрічі з цікавими командами, то їх за три роки було вдосталь.

— Для форварда головне — забивати, і чим побільше. Особливо вболівальник перевагу надає ефектним забитим м’ячам.

— Що правда, то правда. Якщо всі підрахувати, маю на увазі, коли грав і за мукачівські «Карпати», ужгородську «Говерлу», луцький СКА, збірну УРСР, то, в підсумку, буде за 60 забитих м’ячів. До речі, тільки в Мукачевому, коли виступав за місцеві «Карпати», у ворота суперників забив 30 м’ячів. А щодо ефектних — треба помізкувати. Роки ж беруть своє. До речі, в мене зберігається вирізка з газети за 1968 рік — це рік мого дебюту в мукачівських «Карпатах». Матеріал так і називається «Три голи М. Тимчака». Ось як описали цей момент журналісти: «На 37-й хвилині півзахисник С. Гудас почав атаку з центра поля і точно передав пас М. Тимчаку. Той увірвався у штрафний майданчик, пробив — і воротар гірників пропустив м’яч під собою». Що ж, це із серії ефектних влучень. А що там далі: «На початку другого тайму М. Тимчак із відстані 18 метрів сильно послав м’яч під верхню перекладину — 2:0. На 62-й хвилині захисник І. Качур пройшов лівим флангом і, наближаючись до штрафного майданчика, зробив сильний простріл. Першим біля м’яча опинився М. Тимчак і з ходу забиває третій гол».

— Миколо Юрійовичу, висловлюючись футбольною термінологією — це хет-трик. Але мені відомо, що ви автор і покеру. Як же вдалося в одному поєдинку забити аж чотири м’ячі?

— Це був той же 1968 рік. Мукачівські «Карпати», котрі разом із ужгородською «Верховиною» виступали в першості СРСР серед команд класу «Б», в підсумковій турнірній таблиці зайняли 14 місце серед 22 команд, і, щоб залишитися серед команд майстрів, повинні були зіграти два перехідні поєдинки із чемпіоном Закарпаття — футболістами хустського «Кооператора». У Хусті ми поступилися господарям із результатом 2:3, зате вдома не тільки взяли реванш, а й переграли суперників, як кажуть, за всіма правилами, змусивши хустян 7 разів розпочинати гру з центра поля. Гостям удалося провести єдиний гол престижу. Отже, переконлива перемога з розгромним рахунком — 7:1. Покером у цій грі відзначився я.

Коли тренер носить на руках

— А чи збереглися в пам’яті всі забиті м’ячі?

— Хоча вже майже 40 років не граю в професійний футбол, але майже кожен гол пам’ятаю. Їх не можна не пам’ятати, бо кожен — це ж твій витвір. Як поет пам’ятає кожен свій вірш чи художник — картину, так і я — голи. Їх не так і багато. Веду мову про м’ячі, забиті в офіційних матчах. Бо кожен гол мені нагадує й тих друзів, із ким разом грав і хто мене вивів на ударну позицію чи зробив мені точну передачу. Мимоволі згадую матч у Мукачевому з донецьким «Локомотивом». Як годинниковий механізм, тоді відпрацювали одну з чітких комбінацій: С. Варга, який розпочав її ще на нашій половині поля, обіграв двох гравців і переадресував м’яч М. Русину, до якого вмить кинулися зразу двоє гравців. Микола не з тих, хто побоїться обіграти відразу двох чи трьох захисників і забити м’яч, але в даному випадку він, на мою думку, вирішив дуже правильно в цій складній ситуації, й відпасував м’яч мені, а я уже з вигідної позиції послав шкіряний в «обійми» сітки.

Запам’ятався й такий цікавий факт. 1968 року мукачівці приймали лідера — хмельницьке «Динамо». Цього ж дня відбулося урочисте відкриття нового стадіону імені 50-річчя СРСР. Усі гравці були налаштовані по-бойовому. На 35-й хвилині форвард мукачівців Т. Токар увірвався з м’ячем у штрафний майданчик, а захисник гостей якимось дивом вибиває з-під його ніг м’яч, який летить прямо на мене. На ходу обігрую не тільки захисника, а й воротаря й забиваю м’яч у порожні ворота. За цей гол мене головний тренер Іван Осуський на руках із штрафного майданчика гостей доніс до центра поля. Цей гол став єдиним і вирішальним. До речі, аналогічна картина сталася й в Івано-Франківську, коли Іван Осуський теж після забитого мною м’яча ніс мене на руках до центра поля.

— Миколо Юрійовичу, а на цьому фото (див. праворуч, 9 стор.) теж голевий момент?

— Це ми граємо з горлівським «Шахтарем». Я отримав точний пас. Голкіпер гостей уже лежить на землі, а п’ятий номер гірників намагається мені перешкодити завдати прицільного удару по воротах. Але в такій ситуації, яка на знімку, в нього малий шанс це зробити, тим більше, що йому ще потрібно перестрибнути через свого воротаря, котрий теж намагається швидко піднятися із землі. Словом, м’яч той я таки забив.

— Ну й слава Богу. А то виходить ціла лекція.

— Це ж футбол! Це ж спортивне футбольне дійство під відкритим небом. І як його зіграють виконавці, від того багато залежить: і результат, і настрій, і кількість уболівальників на наступній грі, і щирі вигуки та бурхливі оплески вдячних прихильників. Мені згадався такий випадок. Якось зустрів знайомого, до речі, досить відомого футболіста, який повернувся з виїзного матчу й при зустрічі, з болем у душі, мовив: «Не знаю, що й робити. Настрій такий — хоч кидай той триклятий футбол і бери лопату або віник у руки і йди підмітати вулиці. Проходу не дають: чому так погано команда грає? Та знов: чому так погано команда грає? На дружину вже інколи гірко дивитися — навіть її дістають. Вона ж —
на кожному нашому домашньому матчі. Нервозність іще й нервозністю поганяє. Спробуй у такій ситуації сконцентруватися, налаштуватися на гру. Тренер намагається нам допомогти відійти від усього, що нас оточує, й змушує думати тільки про гру, а в мене в голові — чехарда: і це не зробив, і те не встиг, і те забув. Хтось думає, що ми не хочемо тих виграшів або тих же триклятих м’ячів у воротах суперника, або тієї зайвої копійки мати. Уже преміальні забув коли останній раз отримував. А зарплата?». Та ще й не таке буває. Правда, лише в тому випадку, коли людина переживає за свою роботу. А наша тоді основна робота була — грати у футбол так, аби не було соромно після того чи іншого поєдинку дивитися людям у вічі.

— До речі, кажуть, до пліток прислухайся, але й перевіряй. 1969-го мукачівці в попередніх іграх зайняли третє місце. Згідно з регламентом змагань, три найкращі команди з двох українських зон потрапляли у фінальний турнір, де в одне коло визначали з-поміж себе переможця в класі «Б», котрий мав право переходити у вищий клас, тобто до майстрів класу «А». Кажуть, що мукачівці мали шанс зайняти перше місце. Наскільки ця інформація відповідає дійсності?

— Справді, шанс ми такий мали. Але, як кажуть, потяг уже пішов. Цей фінальний турнір проходив в Івано-Франківську. Як відомо, ми два матчі виграли, стільки ж програли, а один звели внічию і посіли четверте місце. У принциповому матчі, де вирішувалася доля єдиної путівки, на жаль, наш воротар В. Дубіно умудрився пропустити м’яч із центра поля. Тут, як кажуть, ніякі коментарі уже не потрібні. Хоча я в цій пульці й став найкращим бомбардиром, але команда залишилася за бортом.

— А як склалася ваша подальша доля в житті? Де й ким працювали, чим займаєтеся зараз?

— Після завершення кар’єри в неаматорському футболі спочатку (друга половина 1975 року) працював на Закарпатській птахофабриці, де був також граючим тренером у тамтешній команді, а вже з наступного року мене призначили на посаду спеціаліста в обласне управління сільського господарства й продовольства облвиконкому. Майже 5 років (1976–1981рр.) був граючим тренером ФК «Колос» Кушниця Іршавського району, яка виступала в той час у вищій лізі. Був її найкращим бомбардиром. Потім перейшов у команду Перечинського лісокомбінату, де теж був граючим тренером. Ця команда виступала на першість області. Три роки роботи в ній дали результат — вихід у призери у своїй групі. Упродовж кількох років грав на першість міста Ужгорода у складі команди ФМК ім. О. Борканюка. До 65 років старався ще підтримувати спортивну форму й грав за команду ветеранів обласного центру та «Динамо» Ужгород. Зараз щодня впродовж 40–45 хвилин проводжу комплекс уранішньої зарядки. Бадьорості вистачає на цілий день.

Закарпаття — клондайк талантів

— Насамкінець, про що ще хотіли би згадати?

— Про уболівальників. Їм велике спасибі за те, що вони завжди залишаються зі своєю командою. Уболівають, переживають і бажають тільки перемог. Футболісти теж не забувають про них, демонструючи гарний сучасний футбол, який подобається їм.

— Миколо Юрійовичу, ви понад чверть століття очолюєте найбільше в області спортивне товариство «Колос». На сьогодні у ньому є 6 ДЮСШ та одна ОДЮСШ, де головним видом спорту є футбол. А взагалі, чи шанують футбол на закарпатському селі?

— На жаль, за роки Незалежності України кількість команд скоротилася майже втричі. Тепер у чемпіонаті та першості області грає від сили 40 команд. «Гра мільйонів» завжди була в пошані на селі. У 1960–90-х роках майже не було такого населеного пункту, щоби в ньому не було футбольної команди. А були й такі великі села, де було по дві, а то й три команди. Скажімо, в моєму рідному селі Великий Бичків (до речі, моїми односельчанами є змс СРСР Іван Яремчук та мс СРСР Іван Дашкар, Степан Руснак) були три команди («Ялинка», «Хімік» і «В. Бичків») у Ільниці, Довгому, що на Іршавщині, — по дві команди. У той період у чемпіонаті та першостях Закарпаття виступало понад 100 футбольних команд і стільки ж дублюючих складів. Майже стільки ж було в першості (4 зони) області, яку проводила обласна рада ФСТ «Колос» (голови П. Фітас і Г. Куруц, І. Ленчик). А найгучнішого успіху добився ФК «Колгоспник» (Берегове), який 1952 року став чемпіоном СРСР серед сільських команд.

— Конкретніше можете розповісти про цю команду?

— Про цю команду розповім згодом. А тепер би хотів наголосити на тому, що справді наймасовішим видом спорту на Закарпатті вважається футбол. До речі, «батьківщиною» цього виду спорту в Україні є саме наша область, де в «гру мільйонів» почали бавитися наші предки набагато раніше, ніж на Прикарпатті. Та й наша футбольна школа краю дала вітчизняному футболу набагато більше класних гравців, аніж три Прикарпатські області разом узяті. Скажімо, Львівщина може похвалитися лише одним змс СРСР (А. Баль), коли закарпатці мають 7 заслужених (Й. Беца, М. Михалина, Й. Сабо, В. Турянчик, С. Решко, В. Рац, І. Яремчук), а ще й єдиного в Україні до 1988 р. олімпійського чемпіона (Й. Беца) та двох бронзових призерів (Й. Сабо та С. Решко) Олімпійських ігор. А першого колосального успіху в історії нашого товариства добився ФК «Колгоспник» (Берегове), який у листопаді 1952 року в Краснодарі, де захищав кольори Укрради ФССТ «Колгоспник», отримав блискучу перемогу у Всесоюзних змаганнях на першість СРСР серед сільських команд. Закарпатці у фінальних іграх (а було 6 команд) переграли всіх: азербайджанців (8:0), грузинів (2:1), росіян (3:2), білорусів (4:1) і, набравши максимум очок (18), здобули золоті нагороди. Підопічні відомого закарпатського тренера Б. Вейга, до речі, першого дип­ломованого фахівця в області, який закінчив тренерські курси в Москві, у ворота суперників забили 45 м’ячів і пропустили 7. Це був тріумф сільських футболістів із Срібної Землі. А у відбіркових змаганнях на різних етапах брало участь більше 40 тисяч сільських команд. Щодо внутрішнього чемпіонату та кубка Закарпаття. Першим чемпіном області серед сільських команд став ФК «Червона Зірка» із Чинадієвого (1952 рік), за який виступав і майбутній гранд вітчизняного футболу капітан київського «Динамо» В. Турянчик. Далі золоті медалі виборювали гравці буштинської «Червоної Зірки» (Тячівщина, 1956 р.), довжанської «Боржави» (Іршавщина, 1958 р.), берегівського (1961 р.) та сторожницького «Колгоспника» (Ужгородщина, 1966 р.), ільницького «Шахтаря» (Іршавщина, 1971 рік). Упродовж 18 років (1977–1995 рр.) обласне «золото» здобували лише представники облради ФСТ «Колос»: 4 рази чемпіоном Закарпаття був
ФК «Керамік» (Виноградівський промкомбінат облспоживспілки, директор Г. Розентал — 1984, 1988, 1989 та 
1990 рр.), тричі — «Урожай» Кольчине (Мукачівщина, голова колгоспу —
М. Ганчев, 1978, 1979 та 1993 р.), двічі — ФК «Колос» Нове Давидкове (1980 та 1981 рр.), довжанський «Аваль» (1992 та 1994 рр.) і стільки ж разів хустський «Кооператор» (1982 та 1987 рр.).

До речі, «кооператори» Хуста двічі виборювали приз «Золотий колос». Щоразу цей трофей їм вручав наш земляк, екс-гравець київського «Динамо», завідувач відділом футболу Укр­ради ФСТ «Колос», мс СРСР та зт УРСР Тиберій Попович.

1985 року найкращою командою став заставнянський «Колос» (Берегівщина), а наступного року — вишківський «Колос» (Хустщина). Шампанське з кубка області смакували сільські футболісти Перечина (1951, 1979, 1995 та 1997 рр.), В. Бичкова (1977 р.), Кольчина (1982 та 1983 рр.), Дубового (1984 р.),
Чорнотисова (1989 р.), іршавського «Металіста» (1992 р.), Бадалова (1994 р.),
Поляни (2009, 2012, 2013 та 2014 рр.).

Наведемо такий разючий факт. 1961 року берегівський «Колгоспник» став чемпіоном області, тож, згідно з республіканським положенням федерації футболу, провів аж три зустрічі з ужгородською «Верховиною» за право участі в першості СРСР у 2-й лізі. Перший поєдинок відбувся в обласному центрі й завершився бойовою нічиєю (1:1). Матч-відповідь проходив у прикордонному райцентрі в присутності кількох тисяч глядачів і теж не виявив переможця (0:0). Третій вирішальний поєдинок, який повинен був розставити всі крапки над «і», організатори (федерація футболу Закарпаття та обл­рада ФССТ «Колгоспник») вирішили провести у Сваляві. Досвідчені футболісти з міста над Ужем таки захистили своє право виступати за команди майстрів у 2-му ешелоні тодішньої першості.

Мав місце і такий цікавий факт. Керівництво облради ФССТ «Колгоспник» після закінчення 1-го кола в першості області та чемпіонатів районів (1962 рік) вирішило в Берегові провести бліц-турнір із футболу. На стадіоні «Колгоспник» зібралося 35 команд. Перед початком змагань кожен футболіст повинен був пробігти 100 метрів на здачу нормативу комплексу ГПО. Од кожної команди стометрівку повинні були пробігти 11 гравців. І якщо поєдинок завершувався внічию, перемога діставалася тій команді, котра мала ліпший результат із бігу на спринтерській дистанції. Турнір проходив на чотирьох міських стадіонах. Переможці зон зустрічалися в півфінальних і фінальних поєдинках. Чемпіон і призери, звичайно, отримували відповідні нагороди. Це було справжнє футбольне свято. Грали духові оркестри, своє мистецтво дарували вболівальникам місцеві танцювальні колективи, а вінцем свята був смачний угорський бограш, який готували майстри-куховари з навколишніх сіл.

— Миколо Юрійовичу, свого часу сільське товариство мало майже 15 ДЮСШ, і в кожній спортивній школі найбільше дітей займалося у секціях футболу. Чи були гучні перемоги в юних сільських гравців?

— Звичайно. Наші команди кілька разів ставали призерами популярного турніру «Шкіряний» м’яч», «Золотий колос». До речі, 1981 року в Ужгороді проходили фінальні ігри популярного турніру «Шкіряний м’яч». Гостями юних футболістів був голова всеукраїнського клубу «Шкіряний м’яч» змс СРСР Андрій Біба, володар «Золотого м’яча», один із найкращих голкіперів світу Лев Яшин, найкращий футболіст СРСР (1970 р.) Володимир Мунтян, змс СРСР Михайло Михалина та Василь Турянчик, олімпійський чемпіон Йосип Беца. Тоді юні вихованці (1970 р. н.) дитячого тренера Гаврила Кузьми з села Нове Давидкове стали срібними призерами. Показовим був 2007 рік, коли 5 дитячих команд поїхали на Київщину на фінальні ігри всеукраїнського футбольного фестивалю під назвою «Даруймо радість дітям». Три з них повернулися із золотими нагородами (юнаки з сел. Вілок, що на Виноградівщині, с. Косини, що на Берегівщині, та дівчата з Великого Бичкова — тренер Микола Волощук). Юнацька команда Перечинської школи-інтернату та дівоча із с. Малий Раковець, що на Іршавщині, зайняли четверті місця. Для закарпатських юних спортсменів був приємний і той факт, що їх нагороджували земляки, бронзові призери Олімпійських ігор, екс-гравці київського «Динамо» та колишньої збірної змс СРСР Йожеф Сабо та Стефан Решко. Щороку на нашій навчально-спортивній базі «Закарпаття», що в Берегові, проходить фінальна пулька першості Укрради ФСТ «Колос» АПК України з міні-футболу. Чи не найчастіше переможцями стають господарі. Звичайно, футбол є зав­жди й у програмі обласних і всеукраїнських фінальних змагань «Найкраще спортивне село»…

Василь ГАДЖЕГА.