Найкращий тренер Першої ліги 2023 року Олег Краснопьоров: «На футболках ФСК Маріуполь – вулиці, де ми ходили кожен день»
720 
На наших очах відбулася стрімка трансформація ФСК Маріуполь: клуб, який минулого сезону підвищився в класі через недобір учасників і зберіг місце в Першій лізі після програного плей-офф, у новому сезоні став справжнім відкриттям. Не маючи масового посилення, додавши до молодого складу кількох ветеранів, підопічні Краснопьорова пробилися в чемпіонський раунд і тепер мають шанс поборотися за вихід у Прем’єр-лігу.
На чолі клубу, який представляє розтерзане війною місто, – його уродженець, який грав за Іллічівець, вигравав Кубок України з Ворсклою та виступав за Металіст часів Красникова, Маркевича та зіркових легіонерів. Причому, Олег Володимирович, як молодий тренер, виконує напрочуд важку роботу, розвиваючи молоді таланти та очолюючи команду, яка знаходиться в статусі біженця.
Всеукраїнське об’єднання тренерів з футболу визнало Олега Краснопьорова найкращим тренером Першої ліги 2023 року, опираючись на стрімкий прогрес ФСК Маріуполь:
- цей клуб є «прогресом сезону» в Першій лізі;
- після боротьби за виживання та плей-офф із друголігівцями вийшов у лідери;
- за 2023 рік клуб набрав 38 очок (п’яте місце в річній таблиці);
- по ходу цього сезону Олег Володимирович визнавався Об’єднанням найкращим у Першій лізі за підсумками 4 турів..
В ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Олег Краснопьоров розповів про нових спонсорів ФСК Маріуполь і кадрову філософію клубу, вихід у групу «Чемпіонська» та пройдений шлях від глибин футболу Донбасу до збірної України.
«Про перемогу в номінації дізнався від двох президентів»
– Олеже Володимировичу, хто повідомив вам про здобуття перемоги в номінації та хто привітав із здобуттям звання Тренера року в Першій лізі?
– Це президент ФСК Маріуполь Олександр Олександрович Ярошенко та президент Всеукраїнського об’єднання тренерів з футболу, знаковий фахівець у моїй біографії Микола Петрович Павлов.
– Ваші враження?
– Перш за все, вдячність за увагу до нашої роботи, тому що премія ця – загальнокомандна. Адже успіх тренерських задумок залежить від виконавців – футболістів, а також буквально від кожного співробітника клубу від президента до масажистів, лікарів, адміністраторів. ФСК Маріуполь справді зумів досягти прогресу в 2023 році, проте це лише початок. І зупинятися на досягнутому я не дозволю нікому – ні собі, ні колективу.
– Як провели зимовий антракт?
– Спершу взяли участь у Зимовому кубку Асоціації футболу Полтавщини, потім провели збори в Вінниці. Зіграли такі контрольні матчі: в рамках турніру АФП – СК Полтава (0:0), Металург, Запоріжжя (2:0), Ворскла U19 (1:0), ФК Тростянець (1:1); на другому етапі підготовки – ПФК Звягель (3:1), Поділля (3:0), Яско, Вінниця (9:0), Нива, Вінниця (4:2), ФК Чернігів (2:0), Діназ (3:2).
Олег Краснопьоров. Фото: ФСК Маріуполь
– 8 перемог і дві нічиї в 10 матчах – при тому, що серед суперників лише двоє із аматорів чи юнацької першості. Ви стали сильнішими?
– На це питання дасть відповідь тільки друга частина чемпіонату. Результати спарингів ми оцінюємо не з точки зору рахунку як такого, а більше через виконані завдання по награванню складу, новачків, якихось тактичних задумок. У цьому плані програму, яку закладали на ці зимові збори, ми реалізували повністю. Це добре.
«Багато з матчів групи «Чемпіонська» будуть дорівнювати рівню УПЛ»
– Щодо селекції. У вас прийшло дев’ять новачків при п’яти втратах. Які завдання вирішували на трансферному ринку?
– По можливості точково посилити всі лінії. По суті, крім воротарської позиції, інші зазнали так чи інакше змін. Пішли захисник Мамросенко, півзахисники Чернецький, Тепляков і Махиня, нападник Літюк. Ми вдячні їм, на певному етапі ми одне одному допомогли.
Проте, вважаю, посилення у нас якісне і є підстави вважати, що не тільки кількісне. Це захисники Фатєєв, Малакі, Маткобожик і Жовтенко, півзахисники Задоя, Савін, Плакса, Мнишенко та М.Зубков. Тут гравці із значним досвідом, які пограли також і в УПЛ. Тут молоді, проте ще не повністю реалізовані, хлопці із гарною школою. І зовсім молоді футболісти, яким ще належить показати себе на такому рівні, як Перша ліга.
– Які ваші очікування від весняної частини сезону, від другого етапу, де ФСК Маріуполь гратиме з найсильнішими суперниками з обох груп Першої ліги?
– Не буду приховувати, нам дуже цікаво. Ми знаємо рівень таких команд, як Інгулець, Лівий берег – хто вийшов із нашої групи. Багато західноукраїнських команд нам не настільки добре знайомі, хоч ще в минулому сезоні ФСК Маріуполь грав у Групі «А». Річ у тім, що в Першій лізі багато новачків, а також клубів, які відновили виступи вперше після початку великої війни. Тож із ними належить знайомитися наново.
– І які будуть завдання?
– Важко відмовлятися, будучи вже в десятці найкращих. Звісно, будучи на четвертому місці на старті групи «Чемпіонська», ми хотіли б поборотися за підвищення в класі, за плей-офф.
– Ваша команда готова до цього? Адже настільки піднявся рівень амбіцій за короткий період…
– У нас багато молодих хлопців, і, на мою думку, вони талановиті. Вони самі ще не знають, не пізнали, межі своїх можливостей. У нас стало більше досвідчених майстрів – те, чого раніше не вистачало. Біля них молодь прогресує швидше. Тому ми продовжимо вчитися грати в футбол на все вищому й вищому рівні, адже з того, що вимальовується зараз, багато з матчів групи «Чемпіонська» будуть дорівнювати рівню УПЛ.
«Прогрес пов’язуємо з тим, що керівництво ФСК Маріуполь дозволило запросити досвідченіших новачків»
– Поясніть, що такого змінилося минулого літа в ФСК Маріуполь, що із аутсайдера, який програв плей-офф із ФК Хуст, ви перетворилися на одного з лідерів Групи «Б»?
– Велику роль зіграло те, що керівництво клубу дало можливість запросити більш досвідчених гравців. Нам їх не вистачало – більшою мірою, минулий сезон тягнула молодь. У нас була гра, не лише малюнок, а навіть уже певні награні конструкції, але з приходом таких футболістів, як захисник Терехов, півзахисник Гошкодеря та нападник Батальський, ми досягли балансу в складі.
Все інше – це робота. Планомірно йшли до такої гри, знали, чого нам для неї не вистачало. Тож, коли отримали посилення, змогли закріпити напрацювання.
– Минулого сезону Перша ліга віддала в УПЛ такі добротні клуби, як Полісся, Оболонь і ЛНЗ. Важко уникнути спокуси сказати, що після цього вона стала слабкішою – а це девальвує, зокрема, й ваші результати.
– Ми не відчули, щоб Перша ліга стала слабкішою. Навпаки. Додалися Інгулець, Лівий берег, Вікторія та багато інших клубів. Знаю, що гарні відгуки про той же Агробізнес, який стане нашим суперником на другому етапі. Цікаво не лише зі сторони побачити цю команду, а й зіграти з нею. Та й Карпати нинішні – це зовсім іншого рівня команда, як можна судити з посилення та досвіду штабу на чолі з Мироном Маркевичем.
Вважаю, що всі ліги чемпіонату України в цьому сезоні стали дещо сильнішими, і це не може не радувати.
Гравці ФСК Маріуполь. Фото: ФСК Маріуполь
– Ваша команда відібрала чотири очка в Інгульця, одне – в Лівого берега, два – в Вікторії, чотири – в Полтави. Не прикро було при цьому стільки очок втратити з аутсайдерами?
– Турнір якісний, сили рівні. Ми раді, що гарно себе проявили з сильними та досвідченішими суперниками, та це не означає, що з умовним Гірником-Спорт або Кременем гралося легше. А матчі з Металургом чого варті (0:0 і 2:2 з запоріжцями, – прим. А.В.).
– При цьому ФСК Маріуполь пройшов чотири раунди в Кубку України, вигравши дві (!) серії пенальті після рахунку 2:2 та мінімально програвши Зорі. Як розподіляли сили, що визначили пріоритетом, а що – другорядним?
– А у нас не було такого розподілу. І в Кубку України хотіли дійти до сильного суперника (Зоря – учасник єврокубків, для нас це дуже серйозний подразник), і в чемпіонаті сподівалися пройти в групу «Чемпіонська» і раді, що набрані на першому етапі очки дозволили нам здобути таку сильну стартову позицію.
«На футболках ФСК Маріуполь – план міста, вулиці, де ми жили, зростали, ходили кожен день»
– Давайте про глобальніші речі. От ви очолювали команду Яруд (Маріуполь), а вона перейменувалася на ФСК Маріуполь. Не надто амбітно?
– Маріуполь – місто-герой. У нашій команді більшість футболістів або родом з цього міста чи області, або грали за маріупольські команди. Деякі ветерани не мали такого досвіду, проте не раз грали проти нас, на нашому стадіоні, в нашому місті. Для всіх нас Маріуполь – це не просто слово, а біль за наше місто та народ. От для того, щоб підкреслити, що ми представляємо наш Маріуполь у чемпіонаті України з футболу, ми й перейменувалися.
Ви, напевно, бачили дизайн нашої клубної футболки з картою міста. Уявіть собі відчуття наших футболістів, тренерів, співробітників – це вулиці, де ми жили, зростали, ходили кожен день. У ФСК Маріуполь – нерозривний зв’язок із нашим містом, і ми мріємо там знову зіграти при повних трибунах і на хорошому рівні.
– На «УФ» вийшло кілька інтерв’ю з вами (перше, друге), з президентом ФСК Маріуполь Олександром Ярошенком. Навіть у словах відчувається цей неймовірний біль, уявляємо, що ви всі пережили. І ось вас усіх знову об’єднує футбол.
– Коли почалося повномасштабне вторгнення і Маріуполю дуже дісталося, наш президент Сан Санич Ярошенко всім сказав: «Хто залишився в місті, ми вас вивозимо». Поїхав наш автобус, повіз людей. Врятовано багатьох, причетних до футболу, їхніх близьких. І тоді, коли ми виїхали в більш-менш безпечні місця, на ту ж Київщину, яка щойно почала оговтуватися після бойових дій, він нам сказав: «Давайте розпочинати».
Взагалі ж наш клуб називався Ярудом – від прізвища президента. Проте Ярошенко сам запропонував, щоб віддати шану нашому місту, назвати його ФСК Маріуполь.
– Сезон 2022/23 ваша команда провела дуже неоднозначно: граючи в Вишгородському районі, ніяк не могли виграти в домашніх матчах, а потім в умовно виїзному (з господарем стадіону Діназом) виграли з розгромним рахунком. Наче як програли плей-офф, але при цьому в принципі створили маленьке диво й до останніх турів боролися. Наче й заслужили другого шансу, коли з’явилася вакансія в Першій лізі.
– У минулому сезоні в нас було більше бажання та молодечого запалу, ніж майстерності та досвіду. Ми могли десь програти, де прогнозувалися нам ніби легші очки, а могли розгромити сильних і досвідчених суперників. Нас «хитало», тому що важко було звикнути до ролі клубу-біженця, до гри постійно на чужих полях, до важких умов. Але ми не жалілися, старалися прогресувати.
Хлопцям пояснювали, що вони молоді й дійсно перспективні. Хто переживе цей період, витримає випробування – той відбудеться в футболі. Тож усі хлопці максимально викладалися, а ми старалися нікому не поступатися, всім давати бій. Сподіваюся, наші суперники визнають – навіть лідерам було важко з нами.
Це як із Родіоном Плаксою, який зараз нас посилив: хлопець перейшов через тяжкі випробування під окупацією, ризикував життям. Пробився в УПЛ, у Чорноморці не заграв – а за ФК Олександрія наостанок дубль видав гольовий. Зараз він у нас спробує отримати хорошу ігрову практику. І ми такі ж, так само працювали заради того, щоб заслужити право бути в футболі.
Олег Краснопьоров. Фото: ФСК Маріуполь
– Розгром 4:1 Діназу в гостях – що це було?
– Ну, якось так склалося на першому етапі, що боротьба не завжди була спортивною, деякі протистояння стали особливо принциповими.
– Поразка від ФК Хуст у плей-офф з різницею в один гол могла стати трагедією. Чому все ж поступилися дебютантам ПФЛ?
– Не хочу навіть згадувати про ті два матчі. Програли. Це факт. Хоча наче й все робили, щоб не поступитися, але осад залишився. В історії й результат – поразка. Це був для нас урок.
«У Борисполі у нас особлива підтримка. Маріупольська»
– У вас з’явився спонсор: регульована крипто-фіатна платформа Kyrrex. Як це сталося і що це для вас означає?
– Президент нашого клубу знайшов контакти із нашими шанованими спонсорами. Дуже раді, що вони в нас з’явилися і вдихнули нове життя в багато напрямків роботи ФСК Маріуполь. Спершу вони нам навіть просто допомагали, неофіційно. Але в них є великі амбіції в спорті – не лише в футболі. Раді зростати разом із ними.
– Ви спершу грали в Вишгородському районі, а тепер проводите домашні матчі в Борисполі. Свідоме рішення, яке себе виправдало?
– Ми шукали собі нову домівку, перебирали різні варіанти. «На голову» комусь із існуючих клубів сідати не хотілося. А в Борисполі – гарний стадіон, який застав ще Вищу лігу, багато хто з нас тут грав. І при цьому Борисфен більше не грає серед професіоналів. А ще так вийшло, що багато маріупольців, які проживають у Києві та області, можуть стежити за нами, приїжджати, коли це дозволено, на матчі. Як ті, хто раніше переїхав, так і нові переселенці. Часто до команди під’їжджають родини з дітьми, просять сфотографуватися. Це для нас дуже важливо, ми скучили за вболівальниками.
– Я згадую Яруд – і прикро, що нема Литовченка, Корицького, Тищенка, Матвєєва.
– Так, хтось із наших уже на Фаррерах, а хтось у сусідніх командах Київської області – а це вже так само далеко. Ну, нічого. Ми все одно так якось непомітно, але дуже сильно взяли на себе функцію представляти місто. Честь представляти місто. Ось Діма Пуди – він із Маріупольського району. Артем Терехов, хоч сам із Дніпропетровщини, але зовсім юним за дубль Іллічівця грав, нам не треба його комусь представляти. І так по кожному з хлопців можу говорити довго.
– Давайте трішки й про втрати. Зізнаюся, знову ж таки, згадуючи перші сезони вашого клубу серед професіоналів, не чекав би втрати Літюка. А згадуючи перший етап – Теплякова.
– Літюк – хороший молодий нападник, є хороші задатки. Проте десь знизив вимоги до себе. В таких ситуаціях корисно зробити крок назад заради двох вперед. Хай йому це вдасться, будемо раді. Тепляков дійсно зіграв кілька особливо яскравих матчів, але нам уже навесні потрібна стабільність. На його позиції будуть досвідченіші гравці, а він хай розвивається далі.
Ми взагалі стараємося з гравцями завжди по-доброму прощатися, говорити «до побачення», а не «прощайте». Чим більше хлопців знайде себе в футболі, тим краще.
«У Ворсклі працювали з Різником, Ісенком, Фесюном і іншими талантами»
– Пригадую, ви ще якийсь час догравали в Динамо (Решетилівка), а потім стали тренером у Ворсклі U-19 та U-21. Чи не важко було, вибачте за футбольний фразеологізм, «вбити в собі футболіста»?
– Після Металіста я ще хотів пограти. Ви згадали Решетилівку – я ще й за КЛФ (Полтава) побігав. Був варіант залишитися в УПЛ, у Першій лізі, проте сказали – «старий». Навіть говорили про можливість пограти за кордоном – в Казахстані, Індії. Потім щось у них помінялося, наче як заново запрошували – а навіщо вже? Я на той час уже здобував ліцензію, готувався до нової роботи.
Мені було дуже цікаво працювати тренером, навчати гравців, пояснювати їм щось. Не скажу, що відразу перелаштувався з футболіста на тренера – цей процес іще продовжується, я вчуся новому кожен день, але я якось відразу зрозумів сутність і принципи цієї роботи. Напевно, вчителі в футболі хороші були.
– Про них – пізніше, а зараз – про учнів. Назвіть кількох хлопців із Ворскли, з ким ви працювали й зараз можете ними гордитися?
– Та, в принципі, всіма горджуся. Хтось – великий талант, а комусь скромні досягнення давалися з труднощами, а вони зуміли вийти на якийсь свій рівень. Для них це означає не менше, ніж для умовного Діми Різника – обіграти Барселону в Лізі чемпіонів.
– То хто вийшов із вашої Ворскли?
– Із тих, хто на слуху – це воротар Діма Різник, Паша Ісенко та Кирило Фесюн, захисники Валера Дубко, Максим Мельничук та Богдан Чуєв, півзахисники Артем Челядін, Юрій Козиренко та Данило Кравчук, нападник Денис Галата.
Вважаю, що хлопці, навіть хто зараз менш відомий, свого останнього слова ще не сказали. Деяких із Ворскли я брав пробуватися в ФСК Маріуполь – Мамросенка, Товстих.
Павло Ісенко. Фото: Ворскла
– Ворскла, з якою ви працювали, в підсумку ввійшла в трійку як серед юнаків, так і молоді. Тобто, в медалі УПЛ U-21 та U-19. Приємно?
– Приємно. Напевно, десь є там частка роботи й моєї, хоча пізніше вже Чижов і Косовський з ними працювали, а я перейшов у на той час Яруд. Але головне в юнацькому футболі – це перевести покоління, цих от талантів, із дитячого в дорослий футбол. І бажано з мінімальними втратами.
«Грав із Блохіним. Стрибучим, забивним оборонцем 1980 року народження»
– Які тренери зробили вас тим, ким ви стали?
– Напевно, у кожній команді було чому повчитися. Можу називати кожного тренера, проте некоректно буде говорити, що в кого брав хорошого, а що відкидав. Тому просто скажу: за досвід у футболі треба бути вдячним. Мені пощастило, що за мене поборовся Микола Петрович Павлов. Я найбільше матчів провів під його керівництвом, а якщо додати ще ті, коли працював уже з його помічником Іваном Дмитровичем Баланом, то вийде, що більшість кар’єри пройшла з цим штабом.
Павлов – це людина, яка є зразком в організації роботи. В нього всі на своєму місці, кожен повинен робити свою роботу тільки на відмінно, бо з цього складається весь результат. І з Іллічівцем, і з Ворсклою ми вийшли в єврокубки. Встановили найкращі на той час досягнення в історії клубів. Кубок України я здобув із Ворсклою. Виклик у збірну заслужив. Для мене це незабутній період і школа життя.
Юрій Калитвинцев мене молодим запросив із Динамо-2 в Закарпаття. Умови в клубі були скромні, аскетичні, можна сказати – не було нічого. А результат дали – тріумфально вийшли в Вищу лігу. Сама по собі, команда була дуже цікавою, недарма для багатьох хлопців це був перший крок у багаторічні виступи на вищому рівні. Він мене викликав і в національну збірну.
Мирон Маркевич – це мій головний тренер у Металісті. Ми з ним два неповних сезони попрацювали, та й я уже був у віці ветерана. Проте грати в тій команді було одне задоволення. Бразильці, аргентинці та українці високого рівня. Гарні умови. Високі завдання. Що там, як ми із Ньюкаслом і ПАОКом у єврокубках билися! Гарні спогади якраз від цього періоду.
– У кого найбільші навантаження, в кого – найменші?
– Та мені після Динамо та Павлова про навантаження смішно слухати. Ми дуже тяжко працювали, але коли бачиш, що є результат, то визнаєш, що ця робота потрібна. Найбільш атлетичні, важкі тренування були в Павлова, найлегші – в Маркевича в Металісті.
– А ви прибічник якого підходу до роботи?
– Професіонального. У кожного тренера – свій підхід і побажання щодо футболу, своя комплектація. Тому різні методики треба залучати під кожну конкретну команду. Так що я стараюся не зациклюватися на чомусь одному – фізпідготовці, тактичній роботі чи психології. Треба все застосовувати, різні методи, шукати те, що підійде саме для вашого колективу.
Мені пощастило працювати з Павловим, Калитвинцевим, Маркевичем – від кожного стараюся брати найкраще.
Мирон Маркевич. Фото: Карпати
– Вас одні джерела пишуть уродженцем Полтави, інші – Маріуполя. Давайте внесемо остаточну ясність.
– Я з Маріуполя (коли народився, місто ще називалося Жданов). Грати також починав саме тут. Сказали: є перспективи, відправили в обласне Училище олімпійського резерву. Там за нами стежили всі клуби Донеччини, але Іллічівець-2 та Шахтар-2 мене не запросили, а от Ворскла зацікавився.
Очолював полтавську команду тоді Анатолій Коньков, для нього я, напевно, ще був занадто юним. Отже, віддали мене в оренду в інший клуб області.
– Причому, не в Кремінь.
– Тоді була така команда Адомс, заснована групою молодих бізнесменів. Вони запросили таких же молодих тренерів, яким було по 40 років, а також зовсім юних футболістів. Той же Сергій Свистун, екс-гравець Шахтаря та Металіста й майбутній тренер Ворскли та Кременю, міг і сам з нами на поле вийти. Та, що там! Президент клубу Костянтин Туркін, на той час йому було десь 30 років, грав з нами в Другій лізі.
У нас була якісна команда. Гена Медведєв зі мною з Ворскли приходив, він на той час мав років 24, так у команді був уже одним із найдосвідченіших. Касьян, Бояр і Солнишкін багато забивали. Воротарями були перспективні Прихожий і Хрієнко. А в захисті у нас грав Олег Блохін – 1980 р.н. хлопець, стрибучий оборонець. На той час вважався перспективним.
– Маючи гравців по 19-23 роки, Адомс ще й Групу «В» Другої ліги міг виграти.
– Нас на два очка випередив Дніпро-2, але можливості його були значно вищими. У вирішальний момент там могли взяти хлопців із Вищої ліги, як Калиниченко, Задорожний, Валяєв, Поклонський. І молодь у Дніпра була шикарною: Старцев, Куслій, Шершун (царство небесне), Матюхін, Назаренко, Ротань, Слабишев, Бездольний…
«Для Леоненка молоді були «космонавтами», «хокеїстами», але сам він у першому ж матчі за Закарпаття забив»
– А найкращим бомбардиром Адомса в сезоні 1999/2000 стали ви – півзахисник, 9 голів. Це й допомогло справити враження на Динамо?
– Не знаю, напевно. Можливо, за мене поборолася б Ворскла, але там мінялися тренери, не до молоді. А так Динамо запропонувало 200 тисяч, на той час це хороші гроші за футболіста в віці неповних 20 років. Так я там і опинився.
– Велика команда Лобановського, яка засмучувалася, якщо не виходила з групи з Баварією та Реалом. Наскільки далеко ви були від неї?
– Там таке покоління неймовірне було на підході – Худжамов, Лисицький, Скоба, Старгородський, Кутас… Навіть у Динамо-2 та Динамо-3 йшла неймовірна конкуренція. В окремих матчах у резервні склади спускали гравців національної збірної України – не колишніх, діючих. Це була така школа, як виживати й прогресувати в колективі з такою кількістю талантів.
Я за Динамо зіграв лише один раз. На Кубок України в Суми Лобановський повіз суміш першої команди з резервом. У стартовому складі вийшли Близнюк, Каладзе, Боднар, Серебренников, Яшкін, Коновалов, Михайленко. Я особисто на 102 хвилині Максимюка замінив – на табло було 0:0. Так гра й завершилася, взялися бити пенальті, і першоліговий Спартак під керівництвом Козеренка (майбутнього асистента Блохіна в національній збірній України, – прим. А.В.) сенсаційно вибив із кубка півфіналістів Ліги чемпіонів УЄФА.
Сказати, що це була сенсація – нічого не сказати. Стадіон у Сумах був повністю забитий, вони святкували, а для нас, молодих, звісно, ця гра в плюс не могла зайти. Дебют за першу клубну команду Динамо так і залишився в мене поодиноким явищем. А от проти Динамо потім грав багато, забивав киянам.
Валерій Лобановський. Фото: Динамо
– Ясно було, що попереду оренда. Ви – переможець Першої ліги – переходите влітку 2001-го в склад срібного призера. Чому вибрали саме Закарпаття?
– Треба було рухатися далі, а Закарпаття, на відміну від Динамо-2, мало право перейти в Вищу лігу. Тут треба сказати, що вплинув на моє рішення той колектив, який формувався в Юрія Калитвинцева. Із Динамо-2 Володимира Онищенка він запросив не лише мене, а й багатьох моїх друзів. Із старших були Ковтун, Волотьок, Мороз, брати Маковські…
– Сам Віктор Леоненко!
– Так, звичайно. Яким він був тоді? Ну, безперечно, авторитетом. На тренуваннях всім діставалося: ті «космонавти», ті «хокеїсти». Але в першому ж матчі Леоненко Металісту забив. Для нас же Вища ліга – це було випробування. Не скажу, що легко було – її тоді ще й скоротили, при 14 командах справжня «м’ясорубка» виникла в нижній половині таблиці. Ну, от Закарпаття й вилетіло – тому що, крім хорошої команди та тренерів, нічого особливого в клубу й не було за душею.
«Павлов мотивував: «Прояви себе, тоді через рік підпишемо повний контракт». Так от, замість оренди, мене повноцінно підписали вже за місяць»
– Але ви в Вищій лізі залишилися, хоча належали Динамо й могли б далі грати, до кінця контракту, за «двієчку» та «трієчку» в нижчих лігах.
– Допоміг Микола Павлов. Він з його авторитетом міг говорити з Валерієм Васильовичем, із Суркісами. Переконав мене відпустити в Іллічівець. Оце був для мене вже початок дорослого футболу вищих досягнень. «Царська стежина», тести Купера, жорстка конкуренція в кожному сезоні…
Петрович міг забити склад хлопцями по 25-30 років, і нашого покоління б не стало. Проте він довіряв мені, Дімі Єсіну, Стьопі Молокуцьку (царство небесне). У нього було бажання розвивати молодих, і я, як зараз молодий тренер, його розумію. Тому не шкодую, що саме на той момент інші варіанти – Ворскла, Кривбас, що там ще обговорювалося, – не збулися. Попрацювати з Павловим для молодого гравця – це було найправильніше рішення.
Розкрию таку цікавинку. Мене спершу Павлов хотів брати в Динамо в річну оренду, мотивував: «Прояви себе спершу, і будеш у нас грати». Так от, повноцінний контракт із Іллічівцем я заробив уже через місяць.
– Який колектив для вас цінніший: той, де було більше молодих, чи коли під єврокубки взяли Закарлюку, Шищенка, Платонова, Цихмейструка?
– Ну, на той момент вони були лише на кілька років старшими за нас. Плюс же приходили й молодші хлопці, як Глевецкас або Гай. В Іллічівці завжди був хороший колектив. Всі боролися за місце в складі, доводили все на кожному тренуванні, в кожну ігрову хвилину. Мені здається, все перебільшено про те, що, мовляв, той гравець – «зірка», «не режимник», «не придатний до перенавчання». Якщо в команді поставлена на перше місце хороша спортивна та матеріальна мотивація, навіть от такий різний колектив буде грати й досягати успіху.
– Ви – різносторонній півзахисник, який міг зіграти як справа, так і в центрі. Як ставилися до конкуренції з переліченими вище зірками?
– Це неминуче явище. Можна подумати, в Ворсклі чи, особливо, Металісті конкуренція була меншою. Футбол – конкурентне середовище, і це треба прийняти й просто постійно видавати все, на що ти здатен.
– Грати та працювати в одному колективі з таким оригіналом, як Рикун, було важко?
– Та в нас не було «зайвих», «випадкових» людей. Що б там про Рикуна не розповідали, він завжди на полі викладався повністю, а за рахунок високого футбольного інтелекту часто вирішував долю матчу.
«Грав проти Ді Марії, Ферни, Мхітаряна»
– Ви – пізній дебютант збірної України. Не прикро було до 28 років знаходитися поза національною командою?
– Та тут, скоріше, радість і гордість, що в принципі зіграв свої три матчі. Коли Михайличенко мене викликав на товариський матч із Норвегією, було достатньо глянути на склад і все зрозуміти. Там топ-футболісти Динамо, Шахтаря, легіонери. А я пробився з Ворскли, поряд зі мною інколи хлопці 19 років дебютували.
Пізніше вже Калитвинцев мене викликав на матчі з Польщею та Чілі. Тут уже грали Коноплянка, Ярмоленко, Алієв із Мілевським. Це був їхній час. Я в принципі радий, що доріс до збірної. Це визнання якості гравця. Одиниці з професіональних футболістів цього досягають.
– Найкращий футболіст, з яким вам пощастило зіграти, і такий, проти кого не пощастило вийти як супернику?
– Мені так пощастило – я виходив на поле з динамівцями, збірниками. Аж до самого Шевченка. Прекрасні футболісти траплялися: Рикун, Закарлюка, Шав’єр, той же Девич. От проти нього грати завжди було важко, добре, що пізніше ми на якийсь час стали одноклубниками😊
У єврокубках та за збірні пограв проти таких футболістів, Ді Марія, Фернандіньо, Луїзао, Мхітарян, Давід Луіс, Рамірес, Аймар, Коентрау, Савіола, Арангіс, Кер'ю. Проте інколи бувало, що не дуже відомі гравці нас добряче «возили» – як от за Іллічівець грали проти Аустрії, там був швидкісний чех Сьонко. Або за Динамо (Бухарест) проти Ворскли себе румун Торже яскраво показав.
Це запам’ятовується на все життя. Може, якби пощастило пограти в топ-лігах, більше в збірній побачити, то й не було б уже таких яскравих спогадів.
Клейтон Шав’єр. Фото: Металіст
– До чого зараз прагнете в великому футболі?
– Хочеться реалізувати свої задуми в тренерській роботі. Здобути трофеї, титули. А в цілому, це й так радість – провести життя в футболі.
– Яким і де бачите себе через п’ять років?
– Абсолютно не хочу загадувати, тим більше, в наш складний час. Хочу, щоб Україна стала знову мирною, процвітаючою та безпечною країною. А там усі ми, громадяни, спокійно будемо працювати й досягати успіху для себе та батьківщини.
