«Одного разу Джумбер Нішніанідзе сказав, що «Темп» гратиме проти «Барселони»
182 
Ігор Тимощук: «Ураховуючи той факт, що з-поміж усіх футболістів «Темпу» того сезону я був єдиним місцевим, на мої плечі покладалася подвійна відповідальність. Мене зобов’язував той факт, що я представляю команду свого міста. Тим більше, 1991-го року, коли мені було 25 років, я тренував колектив фізкультури, який базувався в Теофіполі, районному центрі на Хмельниччині. Завдяки тому, що добре знав Валентина Хоптяна, який на той час був одним із місцевих керівників, а донедавна губернатором Тернопільської області, я дізнався, що у Шепетівці є такий собі Джумбер Нішніанідзе, директор місцевого будівельного кооперативу, який планує створити команду у Шепетівці. Я зрадів, бо випала нагода повернутися в рідні краї. Таким чином, 1991-го у Шепетівці було утворено «Темп».
Джумбер був дуже амбітною людиною. Одного разу він сказав, що «Темп» гратиме проти «Барселони». Але закони бізнесу дуже жорсткі, тому фінансові справи постійно перебувають у русі: то догори, то донизу.
Того сезону «Темп» очолив Леонід Ткаченко — прекрасний тренер, який привів із собою із Харкова кількох хороших виконавців: Деревинський, Колоколов, Ралюченко, Яловський підсилили нашу команду. Окрім того, в нас на той час зібралася невелика грузинська компанія, яка складалася з братів Капанадзе, Чихрадзе, Брунджадзе… Проблем із ними не було жодних. Більше того, Автанділа й Таріела я вважаю ідеальними футболістами, в мене з ними були прекрасні стосунки. Хоча Ткаченко любив повторювати: «2–3 грузини — це нормально, але коли їх 5–6, то це — базар». Як бачите, в нас на той момент їх було півдесятка, але все йшло добре. Наступного сезону їхня кількість суттєво збільшилась. Нішніанідзе, здається, якесь оголошення в Грузії розмістив про те, що в Україні формується грузинська команда. Тоді до нас почали приїжджати не тільки кваліфіковані футболісти з Кавказу, а й хлопці з першості лазні.
Виступали тоді у складі «Темпу» й два білоруси: Георгій Кондратьєв і Сергій Гомонов. Обидва прекрасно влилися в наш колектив. Кондратьєв узагалі дуже проста людина, яких світ не бачив. З його регаліями та заслугами на той момент будь-хто на його місці почувався би зіркою. Жора ж був спокійний і добродушний.
Джумбер забезпечував належні фінансові умови. Хоча країна переживала не найкращі часи в економічному плані, проте всі виплати ми отримували вчасно. Результати «Темпу» також були непоганими — вдома ми дуже рідко програвали.
Особливо запам’ятав гру проти київського «Динамо». У тому шаленому київському двобої ми змогли відвоювати нічию. Матч закінчився з рахунком 0:0, а Сергій Мізін тоді не реалізував пенальті. Напевне, в тому матчі, крім нашої майстерності, нам допомагали ще й небесні сили.
Коли футбол у Шепетівці зник, місцеві жителі ще кілька років ходили, немов «чумні». Вони ніяк не могли звикнути, що гри мільйонів у місті більше немає. Нині Шепетівка стала ще непримітнішою: заводи стоять, підприємства не працюють. Про футбол і мови бути не може».
Таріел Капанадзе: «Для мене той сезон — перший в Україні. Ми з братом мали запрошення з Росії, але ключову роль зіграла випадкова зустріч із Юрієм Габіскірією та Георгієм Чихрадзе. Вони повідомили, що їдуть у Шепетівку. Зізнаюся, відомостей про «Темп» тоді в мене було небагато.
Приїхали у Шепетівку, познайомилися із хлопцями, й усе пішло добре. Ми поставили перед собою завдання — фінішувати у середині таблиці. Глобальних планів не було — всі розуміли, що на високі місця відразу претендувати не зможемо. Фінансування було стабільним і відповідало амбіціям команди із середини турнірної таблиці.
Мешканці Шепетівки сім’ями почали ходити на футбол. Для них це видовище стало чимось новим і привабливим — подивитися на «Динамо» чи «Дніпро» хотіли всі. Але порівняно з Тернополем, де я грав потім, Шепетівка суттєво поступалася. Не в образу хмельничанам, але вболівальники «Ниви» могли похвалитися традиціями, адже в Тернополі футбол був певною релігією.
Відзначу тодішнє суддівство. Як на мене, то воно було на непоганому рівні. Не пригадую, щоби «Темп» одверто засуджували. Більше того, нам навіть інколи сприяли (сміється).
«Темп» мав вражаючу грузинську діаспору. Із кожним роком кількість моїх співвітчизників лише збільшувалася. Але цю ситуацію можна назвати унікальною, бо колектив був єдиним цілим. Угрупувань, на кшталт, грузини, харків’яни, місцеві — такого не було. Ми всі спілкувалися й були об’єднані єдиною метою.
Найяскравіший спогад про той сезон — голи у ворота «Шахтаря». У першому колі ми здолали донеччан з рахунком 3:1, а я оформив дубль. У другому колі ми поступилися з таким же рахунком. Єдиний м’яч у складі «Темпу» також забив я.
Свій перший рік в Україні я відзначив десятком забитих м’ячів. Пояснення своїй результативності можу дати лише одне — я хотів продемонструвати свій рівень, хотів допомогти команді. Тим більше, ми з Автанділом приїхали в Україну в доволі поважному віці. Нас ніхто не знав, і ми мали велике бажання показати все, на що здатні. Цікаво, що у Шепетівці забивав більше я, а в Тернополі кращим бомбардиром був Автанділ. До речі, рівень тодішнього українського чемпіонату був досить високий. Порівнювати з грузинським навіть не варто.
Зауважу, що наші суперники ставилися до нас із повагою. Зневажливого ставлення не було. Не чув, аби хтось називав провінцією. Склад у нас був хороший, тому всі з нами рахувалися. Велика заслуга належить нашому наставнику Леоніду Ткаченку. Він зумів створити збалансовану команду. До речі, недавно ми випадково зустрілися в Нижньому Новгороді, куди він приїхав зі своєю командою, й тепло поспілкувалися.
Найкращим бомбардиром «Темпу» того сезону став Сергій Скаченко. Це були його перші серйозні кроки в дорослому футболі. Сергій відзначався шаленим бажанням і натхненням. Він мав усі дані для того, щоби вирости у висококласного футболіста».
Любомир КУЗЬМЯК.