Олег ФЕДЮКОВ: «У нас був міцний колектив, і на полі було зразу 11 лідерів»

— Пане Олеже, хочу поговорити з вами про «Волинь» сезону 1993–94 рр.

— Зачекайте, ви хочете, щоби отак одразу згадав, що було 20 років тому?!

— Можливо, пригадуєте, хто тоді був найзапеклішим суперником для «Волині», з ким виходили найпринциповіші поєдинки, які матчі викликали небувалий резонанс?

— Тоді найцікавішими для нас, та, зрештою, й для наших уболівальників, були матчі з рівненськими, тернопільськими командами. Загалом із усіма західними командами було грати тяжко. Кожне очко у цих поєдинках було для нас на вагу золота. Тоді це були справжнісінькі дербі, західноукраїнські дербі!

— А як щодо матчів із тодішніми китами національного чемпіонату — «Динамо», «Шахтарем», «Дніпром»? Як налаштовувалися на такі поєдинки?

— І проти «Динамо», й проти «Дніпра» завжди хотілося зіграти якнайкраще. Але ж, самі розумієте, що тоді, та, втім, як і зараз, із такими командами грати дуже складно. Та, попри те, в ті часи й ми в них могли виграти. А якщо й не брали верх, то давали серйозний бій. Звичайно, вони були тоді в перших лавах, могли дозволити собі найсильніших гравців. Але, повторюся, із цими командами намагалися грати на рівних, хоча, можливо, нам це й не завжди вдавалося.

— Це був другий повноцінний чемпіонат уже Незалежної України. Одразу повністю перелаштувалися із союзного чемпіонату на національний?

— Коли почався національний український чемпіонат, коли ми від’єдналися від інших республік, вийшло так, що ті команди, які опинилися з нами в одній лізі, практично не відрізнялися між собою за стилем гри. Усі наші команди сповідували такий собі силовий, жорсткий футбол. Мало хто, крім, можливо, Києва й Донецька, тоді показував інший, більш якісний, футбол. Ми ж грали, найперше, за рахунок фізики й несамовитого бажання. Я до того веду, що за Союзу кожна республіка фактично сповідувала свій стиль футболу, мала свою особливість. До прикладу, в Грузії була своя манера гри, в Азербайджані — інша, в московських команд була тамтешня, й так у кожному регіоні стиль чимось відрізнявся! А тут вийшло, що ми всі граємо, за великим рахунком, однаково. Але я би не сказав, що було тяжко перелаштуватися. Просто попервах було, можливо, трохи незвично, але не більше того.

— Уболівальники зі стажем свідчать, що в Луцьку на «Авангард» приходило багато людей, влаштовували справжні аншлаги. Порівняно із сьогоденням, як змінилося ставлення людей до футболу на Волині?

— Багато люду на стадіон приходило тоді, коли ми перебували на верхівці турнірної таблиці, коли йшли четвертими, п’ятими. Тоді вільних місць годі було знайти. Зав­жди був повний стадіон на матчах проти «Вереса» з Рівного. Навіть більше: просто не вистачало місць для людей! Коли до нас приїжджали «Карпати» чи тернопільська «Нива», то «Авангард» також було забито під зав’язку. А зараз, звичайно, вже на стадіон ходить дещо менше, ніж би того хотілося. Хоча й квитки в нас недорогі, по 20 гривень усього-навсього. Просто, можливо, у країні така ситуація, що люди ходять на «Шахтар» і на «Динамо», а середняків трішки увагою обділяють. Треба визнати, що зараз на стадіонах менше людей, ніж, приміром, двадцять років тому.

— Хто тоді в команді був головним авторитетом, лідером колективу, на якого рівнялися, який вів за собою команду?

— Скажу одне: тоді в нас зібрався такий колектив, що ні про яких лідерів мова не йшла. У нас була команда, й на полі було відразу 11 лідерів. У нас був настільки цілісний і єдиний колектив, що ніхто ніколи перших чи аутсайдерських ролей не грав. І навіть якщо хтось десь помилиться, його зразу ж підстрахують, підставлять дружнє плече. У цьому навіть сумніватися не доводилося.

У нас тоді була команда таких собі однолітків. Не було такого, щоби одному тридцять чи тридцять п’ять років, а іншому — двадцять чи й менше. Ні! Тоді зібралися практичного однолітки — шістдесятого, шістдесят першого, другого, третього років народження. Коротше кажучи, різниця у віці була незнач­на — якихось три-чотири роки. Володимир Дикий грав, а нині працює в нашій першій команді в тренерському штабі, Андрій Федецький та інші… Був цілісний колектив, була команда, а не якісь окремі виконавці, лідери.

— Чи часто зустрічаєтеся зі своїми колишніми одноклубниками? За ветеранів граєте?

— Ми граємо зараз за 60-й рік, за ветеранів, у нас тут така собі ліга чи як її правильніше назвати. Словом, періодично зустрічаємося, граємо. То зі Львовом, то із Закарпаттям, Чернівцями ганяємо м’яча. А після ігор, звісно ж, збираємося, десь посидимо-поговоримо, згадаємо добрим словом. Як колись ганялися один за одним у турнірній таблиці, як сперечалися й боролися за очки. Справді, контакти підтримуємо, не без того. Та й у місті з одноклубниками колишніми зустрічаємося, з деким майже щодня бачимося. Хто залишився працювати у структурі клубу, хто іншими справами в місті займається — бізнесом чи на заводі працює. Ось майже щодня бачуся з Русланом Нікітіним, він поблизу стадіону мешкає, і так, ідучи на роботу, перетинаємося. Багато хто поїхав із Луцька, мешкає у Львові чи ще десь. Словом, з багатьма продов­жуємо спілкуватися.

— На що 1994 року вистачало зарплатні гравця «Волині»?

— Знаєте, це складно сказати. Ви ж розумієте, якби я грав один-два роки, то я би напевно пам’ятав, а так що саме 1994-го було, зараз складно згадати. Одне на інше наклалося… Пам’ятаю, що Роман Михайлович Покора тоді нас тренував… Та навіть якщо брати взагалі початок 1990-х, то я уже й не пам’ятаю, яка в нас тоді зарплатня була. Тоді були тяжкі часи, тож навряд нас осипали золотом.

Віталій КРИЖЕВСЬКИЙ.