Олег ГРИЦАЙ: «Розбили з братом скляні двері. Сказав батькам, що впав, коли прибирав…»

Наприкінці 1990-х його ім’я не сходило з перших шпальт газет. І якщо в елітному дивізіоні голеві феєрії влаштовував Андрій Шевченко, то у першій лізі не було рівних Олегу Грицаю. За два з половиною сезони він наколотив більше півсотні м’ячів у ворота суперників ФК «Черкаси». Його бомбардирський талант зник так само стрімко, як і з’явився. Яскрава зірка раптово загорілася, а потім неочікувано впала з небосхилу. Тепер тільки залишається шкодувати про те, що один Із кращих форвардів У історії першої ліги не зумів реалізувати себе у вищому дивізіоні. Хоча, здається, сам він не шкодує ні про що. Та й футбол у його житті зараз не на першому місці.

Перші кроки в Чернігові, гарт у Черкасах

— Олеже Анатолійовичу, після завершення кар’єри ви зникли з поля зору вболівальників і журналістів. Ніяких інтерв’ю, жодної згадки…

— Продовжую цікавитися футболом, але винятково у ролі вболівальника. Зараз жодного відношення до нього не маю. Живу у Черкасах, заробляю на життя іншим способом, тому з футболом наші дороги розійшлися. Сподіваюся, що тільки поки що.

— Хотіли б займатися тренерською діяльністю?

— Якщо чесно, не задумувався над цим. Можу сказати лише, що тренерське ремесло мені до душі.

— Ви маєте за кого вболівати — ваш рідний брат Олександр є одним з найстарших гравців української прем’єр-ліги. Часто говорите з ним про футбол?

— Зідзвонюємося з ним щоденно, але футбол не є ключовою темою наших розмов. У всякому разі особливих підказок йому не даю.

— Олександр молодший за вас всього лиш на три роки, але продовжує грати на високому рівні, в той час як ви давно повісили бутси на цвях…

— Він справжній професіонал своєї справи. Я ж закінчив з футболом через травму. Нога боліла так, що грати було неможливо.

— На правах старшого брата з м’ячем Олександра познайомили ви. Спочатку самі записалися у футбольну секцію, а тоді привели туди брата?

— У нашу школу в Чернігові прийшов тренер, який розказав про набір хлопців у футбольну секцію. Я тоді навчався у другому класі. Батьки з розумінням поставилися до мого бажання і записали мене на заняття. Через рік я привів туди Олександра. Він постійно казав мені: «Я теж хочу, запиши мене».

— У матчах один на один завжди ставили Олександра у ворота?

— Ні, ми постійно мінялися. Ще полюбляли гру в хокей. Вже там Сашко ставав у рамку (сміється. — Л.К.). Коли грали у дворі з іншими хлопцями, то ми завжди були у полі.

— Коли я зі старшим братом ганяв удома м’яча, батьки не мог­ли «натішитися». Розбиті вази, пошкоджені люстри і телевізор були звичною справою. У вашій сім’ї, мабуть, теж не обійшлося без цього…

— Найбільше ми із Сашком постаралися, коли розбили вдома великі скляні двері. Використали їх замість воріт.

— Взяли всю вину на себе?

— Старшому завжди більше діставалося. Придумали історію, нібито я дуже хотів поприбирати вдома і взяв у руки пилосос. Ну а там зашпортався, впав… (сміється. — Л.К.).

— Перші кроки у професійному футболі ви робите не у рідному Чернігові, а у черкаському «Дніпрі» у сезоні-1993/1994. Чому футболку «Десни» одягаєте лише наприкінці кар’єри?

— В Чернігові я починав у команді, що грала на першість області. Називалася вона «Текстильник». У рідному місті я справді провів дуже мало часу. Все тому, що мій товариш Вадим Постовий, який виступав зі мною у «Текстильнику», поїхав на оглядини у черкаський «Дніпро». От він і мене перетягнув у Черкаси. Тим більше, з «Десни» не було пропозицій і виступала вона у другій лізі. Тому я не особливо переживав з цього приводу.

— Мабуть, коли приїхали у Черкаси вперше, то не підозрювали, що станете тут «своїм». Не останню роль у вашій швидкій адаптації зіграв колектив. Агарін, Гречаний, Гольдін, Карась, Борисенко — майже всі ваші однолітки.

— Команда була справді дружною. Ми постійно збиралися на вихідних, жили поруч і проводили час разом. Це не могло не вплинути на результати. Більше того, навіть зараз підтримую стосунки з багатьма хлопцями. У мене про «Дніпро» прекрасні спогади. Ложка дьогтю — фінансування. Навіть на той час ми отримували дуже мало.

— Семен Осиновський — людина, що не просто була головним тренером «Дніпра». Саме завдяки йому в Черкасах підібрався такий колектив…

— Мені дуже комфортно було з ним працювати. Рідкість для тих часів — такий тренер. Він нас вчив не вибивати м’яч подалі, куди очі бачать. Гра в пас, правильний вихід з оборони… Інша справа, що нам не все вдавалося, але підхід у Семена Михайловича був чудовим.

— Після вдалого сезону-1993/1994, коли «Дніпро» фінішував шостим у першій лізі, у команди почався спад. Черкаська команда фінішувала 20-ю і лише за додатковими показниками випередила мукачівські «Карпати» в боротьбі за виживання. Яка причина таких різких змін?

— Перш за все, ми втратили багатьох гравців основи. Чимало хлопців пішли з «Дніпра». Пішов Осиновський, молодь рівень першої ліги ще не тягнула. Часті зміни тренерів на користь не пішли. Звичайно, фінансування також шкутильгало. Все це негативно вплинуло на підсумковий результат. Єдиний позитив — збереження прописки у лізі.

Мандри Україною та бомбардирський хист

— 1995-го року ви стаєте гравцем чортківського «Кристала». Клуб із півдня Тернопільської області переживав тоді свої кращі часи, а місто занурилося у справжній футбольний бум.

— Мені дуже сподобалися чортківські вболівальники. Спочатку вони зустріли нас, новачків, насторожено і з недовірою. З часом, коли ми почали показувати хорошу гру, стадіон постійно був заповнений. Якщо не помиляюся, «Кристал» програв на домашній арені лише одного разу. Загалом той період згадую з ностальгією.

— Успішні виступи у Чорткові не залишилися непоміченими у сусідній області. «Прикарпаття» грало тоді у вищій лізі і завдяки запрошенню івано-франківського клубу ви отримали нагоду дебютувати в елітному дивізіоні.

— У «Прикарпатті» з перших днів було багато незрозумілих речей. Приїхав я в команду з групою гравців. Ми достеменно не знали, чи залишимося там. Згодом, коли питання було вирішено, почалася ротація тренерів. Це все не додавало впевненості. Ситуацію змінив прихід Вік­тора Колотова. Спочатку наставник організував належним чином тренувальний процес, налагодив ігрову дисципліну.

— Варто віддати належне і колективу. В Івано-Франківську підібралася потужна команда: Іричук, Тофан, Зуєнко, Мазур, Максимюк, Турянський…

— Погоджуюся, команда була хорошою. Коли я тільки-но прийшов, то відразу помітив, що Сергій Турянський і Степан Матвіїв на правах лідерів ведуть команду за собою. У них був досвід і це додавало впевненості «Прикарпаттю».

— До сезону 1997-1998 вас не можна було віднести до когорти забивних футболістів. Лише у складі черкаського «Дніпра», куди ви знову повернулися вам вдалося забити 22 м’ячі за сезон. Поділіться, будь ласка, секретом успіху.

— По-перше, я змінив позицію на полі. Ще у «Кристалі» провів свій перший гол, виступаючи на позиції лівого півзахисника. З поверненням у Черкаси Семен Осиновський відрядив мене в атаку. З цього все почалося. Забив один м’яч, і мене було важко зупинити. Партнери створювали моменти, я намагався їх реалізувати. Обов’язки крайнього півзахисника суттєво відрізняються від того, що доводиться робити форварду.

— У вас був свій стиль гри в атаці? Полюбляли грати на добиванні чи використовували навики півзахисника, накручуючи суперників?

— У мене була одна ціль — відправити м’яч у ворота. А яким чином я це робив, значення не мало. Не ділив свої голи на красиві і другорядні. Кожного разу тішився, коли забивав і розумів, що роблю свою роботу.

— Який гол найбільш пам’ят-
ний для вас?

— Першим на згадку приходить м’яч, забитий у ворота ФК «Миколаїв». Ми тоді програли з рахунком 3:1, а єдиний гол у складі черкаської команди провів я. Отримав м’яч на своїй половині поля, пройшов двох суперників і закинув круглого за спину воротарю. Можливо, інші важливі голи були, але я не особ­ливо люблю переглядати свої результативні удари на касетах і відеозаписах. Мабуть, прос­то не цікаво. Що було — це вже в минулому.

— Крім бомбардирського рекорду, того сезону ви вперше на професійному рівні граєте за одну команду з рідним братом. Брати Іван та Адальберт Корпонаї зізнавалися в інтерв’ю — відчували на полі один одного на підсвідомому рівні. У вас було таке, що ви готуєтеся віддати пас, а Олександр вже знає, куди бігти?

— Так, інтуїція спрацьовувала. Мені здається, ми думали однаково. Коли люди з перших днів життя майже постійно разом, вони розуміють один одного з півслова. Можу сказати, що мені було дуже комфортно грати в одній команді із Сашком.

— Незважаючи на те, що ви забили 22 м’ячі за сезон, тим самим обігнали навіть «Авангард-Індустрію» з Ровеньок, яка забила 15 м’ячів, одноосібним лідером в гонці бомбардирів ви не стали. Гравець ФК «Миколаїв» Геннадій Скидан також записав на свій рахунок 22 влучних удари. Протягом турніру не спілкувалися з голов­ним конкурентом?

— На той момент я особисто Геннадія не знав. Краща нагода познайомитися у нас виникла, коли «Прикарпаття», за яке наступного сезону виступав Скидан, грало в перехідних матчах з ФК «Черкаси». Щодо нашої конкуренції, то я не вів діалогів з ним із цього приводу.

— Зізнайтеся, в таблицю бомбардирів заглядали?

— Так, але робив це лише наприкінці чемпіонату. Спочатку не надавав значення, а потім вирішив дотриматися прикмети — не загадувати, скільки заб’ю. У мене певної планки не було, тому я не відчував зайвого тиску. На голи свого суперника реагував нормально.

— Яка роль ваших партнерів у тому, що ви стали кращим бомбардиром ліги?

— Безперечно, без них я б стільки не забив. Півзахист черкаської команди дуже мені допоміг: Ігор Столовицький, Сашко Агарін, Сашко Романенко і, звичайно, мій рідний брат. Не можу сказати, що вони грали на мене, тренер не акцентував на цьому увагу. Просто моє розташування на полі зобов’язувало всіх виводити мене на ударну позицію.

— Після успішного сезону Скидан їде в «Карпати», але грає за львівську команду лише один матч. Далі він стає гравцем «Прикарпаття». Ви ж залишаєтеся у першолігових Черкасах. Не повірю, що у вас не було пропозицій з вищої ліги…

— Були, але не горів бажанням залишати Черкаси. Саме в той час моя дружина була вагітною і зміни обстановки не хотів ніхто. Переїжджати в інше місто у такому стані було б не зовсім правильно.

— Якщо не секрет, хто запрошував?

— Чесно кажучи, не пригадую. Були дзвінки з Харкова і Одеси. Але з вищеназваних причин я не розглядав цих варіантів. Тим більше, у мене був контракт з ФК «Черкаси». Керівництво теж не горіло бажанням розлучатися.

— Якщо перший влучний постріл — це випадковість, то другий успіх — це стабільність. У наступному сезоні ви вже одноосібно стаєте кращим бомбардиром ліги із 19 забитими м’ячами. Утриматися на вершині завжди важче, ніж досягти її?

— Другий сезон був справді складним. Насамперед через прихід нового тренера. Спочатку команда не розуміла Володимира Мунтяна. На зборах ми взагалі м’яч не могли забити. Чемпіонат почали також невдало. Лише з часом притерлися одне до одного. Я ж робив свою роботу і нічого кардинально в моїй грі не змінилося — були моменти, а я їх реалізовував.

— За дві виграні бомбардирські гонки отримали золоті бутси?

— Та ні, жодних нагород. Подяка — ось і все (сміється. — Л.К.). Преміальних за голи також не було. Захисникам додатково не платять за збереження воріт на замку. От і я добре виконував свої обов’язки без додаткової мотивації.

— У той час ФК «Черкаси» взяв під своє крило місцевий ковбасний магнат Олександр Гуринович. Зарплатню отримували лише у грошовому еквіваленті чи були додаткові нагороди?

— Ковбасою не платили! Олександр Олександрович був власником «Черкаської промислової компанії». З його приходом фінансування клубу суттєво покращилося.

— Наприкінці 1990-х вашим партнером по атаці стає Олександр Косирін. Ваш дует був грозою всіх захисників…

— Сашко був форвардом таранного типу. Мені було комфортно грати на позиції під ним. Косирін без проблем вигравав верхові м’ячі, а я їх підбирав. Це футболіст високого класу, поруч з яким грати дуже зручно.

— Боротьба за вихід у вищу лігу розгорілася не на жарт: «Чорноморець», «Торпедо», ФК «Черкаси». Завдання підвищитися в класі було поставлене перед початком сезону?

— Так, нам про це оголосили до старту чемпіонату. Конкуренти у нас справді були достойні. У підсумку, ми фінішували нижче за одеситів і запоріжців.

— Але згодом «Торпедо» відмовилося від виходу в еліту…

— Там взагалі така дивна історія була. «Прикарпаття», що повинно було вилітати з «вишки», звернулося в керівні футбольні органи з вимогою провести перехідний матч. В підсумку чиновники організували таку гру.

— Мабуть, ніколи не забуду післяматчевий коментар Олександра Косиріна. Івано-франківська команда обіграла ФК «Черкаси» і залишилася у вищій лізі, а ваш колега по атаці ледве стримався, щоби не наговорити зайвого. Тим не менше, про роботу арбітра того матчу Вадима Шевченка у нього були, м’яко кажучи, не найкращі враження. Справді відчувалася упередженість у його діях?

— Було видно неозброєним оком, що суддя робив все для того, щоб ми не виграли і залишилися в першій лізі. На початку матчу мене збивають у штрафному майданчику, Шевченко свистить. Ну все, думаю, битиму пенальті. Підходить до мене і каже: «Ще раз так впадеш — отримаєш попередження за симуляцію». Через певний період часу Шевченко ставить вигаданий одинадцятиметровий у наші ворота. Розгледів гру рукою нашого захисника. Що тут скажеш, незрозуміле суддівство.

— Після гри не спілкувалися з Шевченком?

— Я точно з ним не спілкувався. Хлопці, здається, також. Треба було все одно вигравати. Судді — не перешкода. Це справа слабких — постійно скаржитися. Крім того, нам не вистачило досвіду. У «Прикарпаття» він був і вони використали свої моменти, а ми втратили свої нагоди.

Спроба заграти в еліті

— Наступний сезон ви знову розпочинаєте у Черкасах. Як і у попередніх двох, стартуєте чудово — 17 матчів, 13 забитих м’ячів. І тут надходить пропозиція від «Дніпра»…

— Я вболівав за «Дніпро» ще з радянських часів. Тому, коли дізнався про запрошення, то довго не роздумував. Були варіанти з Росії, але я не горів бажанням далеко переїжджати. Дав згоду дніпропетровській команді і більше не розглядав інших пропозицій.

— Забіжимо наперед — у Дніпропетровську ви відверто не прижилися. Якщо можна було б щось змінити, все одно обирали б «Дніпро»?

— Однозначно, зробив би те саме. Значить, так мало бути. Ні про що не шкодую.

— У сезоні-1999/2000 ви провели за «Дніпро» лише 7 матчів, стабільно з’являючись на заміну. Микола Федоренко віддавав перевагу Поцхверії і Шевцову. Чому?

— Жодних розмов з тренером у мене не було, тому про причини таких рішень можу тільки здогадуватися. Напевно, поступався своїм конкурентам за місце в складі. До того ж, не думаю, що тренер — ворог собі. Якщо б я грав краще, то не сумніваюся, що отримував би місце в старті. На тренера жодних образ у мене немає.

— На той час рівень першої і вищої ліг нашого футболу суттєво відрізнявся?

— Як на мене, то різниця була незначною. Виокремлювалися лише «Динамо» і «Шахтар». Решта команд вищої ліги переважала колективи з нижчого дивізіону, але не суттєво. Єдина відмінність — швидкість прийняття рішення. У еліті не дають довго думати на полі.

— Один з найбільш провальних матчів вашого «Дніпра» — поразка запорізькому «Металургу» з рахунком 1:6. Приказка «Одягніть збірну Бразилії в футболки «Дніпра» — то «Металург» і її обіграє» знову спрацювала?

— Це правда (сміється. — Л.К.). Здається, тоді в наші ворота залетіло все, що могло. Не пригадую такого тотального невезіння. Грали ми непогано, але в очі вболівальникам було соромно дивитися.

— Замість практики в першій команді ви частенько виходили на поле у складі «Дніпра-2» і «Дніп­ра-3» у першій і другій лігах відповідно. Підписуючи контракт з дніпропетровською командою, напевно, не про таке мріяли?

— Як мінімум, почувався невпевнено. З іншого боку, форму підтримувати потрібно. Безперечно, неприємно, але нічого не вдієш.

— У підсумку, після двох років нестабільності і проблем «Дніпро» ви залишаєте і стаєте гравцем ірпінської «Нафком-Академії». У команді з вищої ліги не хотіли спробувати сили?

— Насправді від мене не так вже багато залежало. З «Дніп­ром» мене поєднував контракт, і свою майбутню команду обирав не я. Велися розмови про перехід в «Кривбас», але обставини склалися не дуже сприятливо. Майже всі команди були укомплектовані, тому довелося вибирати з того, що є. В Ірпені виступали кілька гравців з другої команди «Дніпра», тому я погодився перейти в «Наф­ком-Академію». А ще я проходив процес відновлення після травми. У зв’язку з цим довелося працювати над фізичною формою, адже я мав не один зайвий кілограм. Тому в Ірпені я банально повертався на свій попередній рівень.

Від «Полісся» до «Ходака»

— Після цього ваша кар’єра пішла на спад. Спочатку було «Полісся». Там ви отримали неоціненний досвід роботи з харизматичним Заєю Авдишем…

— Зая Зедович був справді непересічною людиною, а працювалося з ним досить цікаво. Спочатку, правда, було незвично.

— Що саме вас дивувало?

— Пригадую, як кілька футболістів травмувалися, і основна обойма «Полісся» складала 12-13 гравців. Авдиш запропонував нам зіграти у футбол на все поле. Але, з метою уникнення травм, наказав грати лише руками!

— У Житомирі ви знову не здолали прокляття перехідного матчу. Цього разу сиділи на лаві запасних, але ваша команда вдруге втратила можливість піднятися у класі. «Полісся» з рахунком 0:1 поступилося «Поліграфтехніці»…

— На лаві був лише для кількості. Відновлювався після травми і на поле вийти не міг. Хоча перед грою Авдиш сказав мені: «Якщо у нас будуть проблеми — випущу тебе на поле». Я б вийшов, але грав би лише на одній нозі! «Полісся» грало непогано, але, як і ФК «Черкаси», не вистачало досвіду. У нас у Житомирі була дружна команда, хоч і складалася, в основному, з приїжджих.

— Після «Полісся» ви стаєте гравцем «Десни», команди з вашого рідного міста…

— В «Десні» я набирав форму після перелому ноги. Вдячний за це керівникам клубу. Насправді я більше мучився, ніж грав. Нога постійно боліла, нічого не хотілося. Особливої користі команді я не приніс.

— Перелом отримали у Житомирі?

— Так, випадково на тренуванні зіткнувся з воротарем. Він послизнувся, я ногу не забрав…

— Догравали ви в аматорському «Ходаку»…

— Можливо, мені було варто раніше йти. Не вішав бутси на цвях, бо ще отримував задоволення від футболу.

— Футбол зараз перебуває далеко не на першому місці у вашому житті. Припустимо, вас запрошують в тренерський штаб одного українського клубу. Ваша відповідь буде позитивною?

— Чесно кажучи, не знаю. Футбол — справа на все життя, тому, звичайно, не відмовився би. Але краще повернутися до цього питання, коли воно буде актуальним.

Любомир КУЗЬМЯК.