Олег КОЛЕСОВ: «Заяєв підбирав футболістів завдяки інтуїції»
195 
Із моменту цього матчу минуло 22 роки, проте згадуємо про нього дуже часто. На жаль, серед нас уже немає наставників команд: Анатолія Пузача й Анатолія Заяєва. Пішли із життя гравці «Динамо» Вальдас Мартінкенас і Степан Беца. Недавно ми втратили «Таврію»… Олег Колесов — один із героїв того матчу. 23-річний голкіпер прекрасно відіграв у «золотій битві» та допоміг своїй команді здобути титул першого чемпіона (на його рахунку було більше 10 «сухих» матчів у сезоні)!
Колесов зіграв у Кубку європейських чемпіонів, з’їздив у Шепетівку та захищав ворота двох запорізьких команд. Нині Олег Анатолійович працює тренером воротарів у молодіжній команді донецького «Металурга».
«Кожен приїзд до Львова навіює позитив»
— Олеже Анатолійовичу, не перший рік працюєте тренером, тому можете зробити порівняльний аналіз: тренувальні збори приносять більше задоволення наставнику чи футболісту?
— Збори — цікаві й важкі водночас. Не важливо, тренер це чи футболіст. Коли закінчив ігрову кар’єру, то, найперше, побачив, що футбол змінився. Футболісти нашого покоління й нинішні — це дві великі різниці. Тому зараз намагаюся достукатися до свідомості кожного з підопічних. Інколи навіть мислю, як підопічні.
— Як проходять збори донецького «Металурга»?
— У нас хороша команда і чудовий тренерський колектив. Мої колеги Сергій Шищенко й Юрій Вірт — справжні професіонали. Те ж скажу й про підопічних і адміністративний персонал. У команді працює масажист Євген Євтушенко, який у минулому працював у тренерському штабі збірної України з біатлону. Дізнаюся від нього багато цікавих речей.
— Через війну на Донбасі ви змушені мешкати у Львові. Не помилюся, якщо скажу, що про місто Лева у вас позитивні спогади?
— Так, кожен мій приїзд до Львова навіює приємні спогади. Назву його другим за значимістю у своєму житті. Спогади гріють мені душу, тож завжди згадуватиму той «золотий матч».
— Як часто поринаєте у спогади?
— Не скажу, що дуже часто, але мені знайоме відчуття ностальгії. Проте треба постійно йти вперед. Не можна зациклюватися на минулому, навіть на таких приємних миттєвостях. Перемога «Таврії» — це вже історія.
— Чемпіоном України ви стали в доволі молодому віці. Певне, ключову роль у вашому успіху зіграла довіра Анатолія Заяєва?
— Про цю людину в мене добра пам’ять. Згодом завдяки йому я зробив перші кроки на тренерській ниві. Заяєв був чудовим психологом. Він підбирав людей завдяки інтуїції. Анатолій Миколайович розумів, що бути класним футболістом занадто мало, щоби досягнути успіху. Велику роль у перемозі «Таврії» 1992-го зіграв колектив. Ми були однодумцями й зірками водночас.
— Аналогічний кредит довіри ви отримали на початку своєї кар’єри. Леонід Колтун дав шанс 16-річному кіперу «Дніпра» Олегу Колесову…
— Тодішній «Дніпро» був зірковою командою: Олег Протасов, Сергій Краковський, Валерій Городов… Це трохи тиснуло на мене. Леонід Якович, сильний у минулому воротар, заклав мій професійний фундамент. На той момент я не міг похвалитися належною футбольною освітою.
«На золотий матч «Таврія» вийшла на поле розслабленою»
— Після «Дніпра» ви стали гравцем СК «Одеса», де пощастило з колегами Ігорем Крапивкіним і Олегом Сусловим…
— Крапивкін майже зразу пішов із команди. А ось із Олегом ми потоваришували. Було видно, що це дуже хороший воротар. Буває так, що кіпер хороший, а людина — ні. У Суслові були поєднані ці дві прекрасні якості.
— Ви зазначили, що однією зі складових успіху «Таврії» 1992-го був дружний колектив. Із ким товаришували найтісніше?
— Ми завжди гуртом відзначали всі свята, їздили на шашлики… Жодної «дідівщини» не було. Нас, молодих, було небагато: я, Володимир П’ятенко, Сергій Єсін. Приємно, що команда не ділилася за віковими чи іншими ознаками.
— У чемпіонському сезоні ваша команда поступилася лише одного разу. Поразка скромному «Темпу» була випадковою?
— Отой матч мені особливо запам’ятався. У Шепетівці було справжнє свято. Буває таке, що м’яч не лізе у ворота. Ми організували справжню облогу воріт «Темпу», але все було марно! На останніх секундах отримали пенальті у свої ворота й програли. Ми трагедії не робили — у футболі без поразок не буває.
— Кажуть, що під час «золотого» матчу львівський стадіон більше симпатизував киянам...
— Так, спочатку «Україна» тиснула на нас. Але в якийсь момент я зрозумів, що таке культура вболівання. Львівська публіка почала підтримувати нас, бо оцінила наші старання. Окрім того, арбітр трохи «посвистував» у нашу сторону. У кінці матчу мені здалося, що «Україна» вболівала за «Таврію». Це нас зворушило.
— Це найважливіший матч вашого життя?
— Мабуть, так. Хоча в той момент ми думали інакше, адже відповідальність на нас не тиснула. Якби програли, то нас ніхто би не засуджував. «Таврія» вийшла на поле розслабленою.
— Завдяки перемозі в українській першості, «Таврія» взяла участь у єврокубках. Якщо з ірландським «Шелбурном» проблем не виникло, то швейцарський «Сьон» розчавив вашу команду. На 20-й хвилині першого матчу вас було вилучено з поля…
— Це неприємний епізод. Усе вирішили долі секунди. Швейцарці виконали навіс, і мені треба було грати грудьми на перехопленні. Я зіграв рукою… На той час українські рефері давали за таке порушення жовту картку. А в єврокубках судили інакше — суддя запалив червоне світло. Це зламало нам гру, відтак ми програли з рахунком 4:1.
— Як довго виходили з психологічної ями?
— Я дуже вдячний тренеру та партнерам. Вони не сказали мені жодного «кривого» слова, всіляко підтримуючи мене. Тому я швидко зібрався з думками й продовжив натхненно працювати. Воротар повинен психологічно швидко відновлюватися, бо одна помилка тягне за собою інші.
«У воротарів немає часу на психологічні ями
і переживання»
— У «Таврії» на ваших очах зростала молода українська зірка Максим Левицький…
— Макс — дуже працелюбна людина. Він просто вразив мене. Олександр Бандура, воротар донецького «Металурга», чимось нагадує мені Левицького. Максим наполегливо працював і йшов до мети. Він не звертав уваги на різні фактори й демонстрував характер. Левицький — психологічно стійка людина.
— Після «Таврії» ви поїхали в «Темп». У Шепетівці стали свідком народження унікальної команди…
— Одразу видно, що в людей було бажання й запал. Брати Нішніанідзе хотіли зробити боєздатний колектив. Відзначу досвідчених футболістів і прекрасного тренера Леоніда Ткаченка. На кожному матчі збирався заповнений стадіон, що нас також стимулювало. Тренер довіряв нам: міг відпустити нас на кілька днів, і оголошував збір в іншому місці. Не повірите, але ніхто не запізнювався!
— «Темп» запам’ятався впевненою грою проти грандів українського футболу. Згадаймо бодай нічию в Києві з «Динамо».
— Так, цей матч мені запам’я-
тався. У мене просто пішла гра. Додайте сюди впевнену гру партнерів. Сергій Мізін не реалізував пенальті, й я спіймав кураж.
— Ви почали отримувати менше ігрового часу, коли команду прийняв Реваз Дзодзуашвілі…
— Насправді я отримав травму, тож поїхав лікуватися до рідного Дніпропетровська. Тому з грузинським тренером я працював мало. Запам’ятався він мені тим, що привіз із собою в Україну 10 співвітчизників.
— Максим Левицький зізнався, що після одного з поєдинків думав, що його виженуть із команди. У вас були такі матчі?
— Знову приходить на згадку матч у Києві з «Динамо». Щоправда, наступного сезону. Ми програли з рахунком 5:0, коли в наші ворота залетіло все, що можна. Треба перебороти зрив, відтак іти далі. У воротарів немає часу на психологічні ями й переживання. Лише сухий аналіз помилок.
«Таврія» обов’язково повернеться»
— Згодом ви стали гравцем запорізького «Торпедо», де робив перші кроки молодий Андрій Глущенко.
— «Торпедо» також можна назвати грозою авторитетів. Мені пощастило працювати з Ігорем Надєїним, який створив колектив однодумців. Тому так легко пояснити провали команд, у яких кожен гравець — зірка. У «Торпедо» ми були єдиним цілим, і без проблем могли вдома розгромити «Шахтар» — 3:0 — і звести матч унічию з «Динамо». Щодо Глущенка, то відзначу його задатки в молодому віці. Можна з першого погляду передбачити, стане цей воротар хорошим чи ні. Андрій здався мені дуже талановитим кіпером із хорошим майбутнім.
— Із часом ви змінюєте одну запорізьку команду на іншу. Проблем із фанатами не було?
— У той час фанатських воєн не було. Грав у «Торпедо», перейшов у «Металург» — таке сприймалося як належне. Інша справа — дербі на полі. Запорізькі «розбірки» завжди були цікавими.
— Наприкінці кар’єри ви з’їздили у Харків, де попрацювали з Михайлом Фоменком у «Металісті».
— Я працював із Михайлом Івановичем також у тренерському штабі «Таврії». Він небагатослівний, але може знайти підхід до кожного підопічного. Дуже радий, що в нього все виходить у збірній.
— Те, що відбувається з «Таврією», ви сприймаєте як щось особисте?
— На жаль, проблеми в клубі розпочалися ще до російської окупації Криму. Незрозумілі війни, які знищили легендарну команду. Мені боляче на все це дивитися. Якщо клуб не працює в єдиному ритмі, чекай біди. У Сімферополі так і сталося. Шкода, що лихо спіткало і «Севастополь». Але «Таврія» ще повернеться! Не сумнівайтеся. Просто треба у це вірити.
Любомир КУЗЬМЯК.