Олег КУЗНЕЦОВ: «З першого разу мене батьки до «Динамо» не відпустили»

Легендарний захисник київського «Динамо» та збірної СРСР розповів про віхи своєї кар’єри, сучасних молодих футболістів та тренерську діяльність

«До футболу рік займався гімнастикою»

— Олеже Володимировичу, вивихованець чернігівського футболу. Як потрапили до місцевої «Десни»?

— Я закінчив дитячо-юнацьку спортивну школу № 1 в Чернігові, а після неї мене запросили до «Десни».

— Хто за професією ваші батьки?

— Мій батько був військовим, а мати — інженер.

— Тоді звідки з’явилася ідея займатися футболом?

— У радянські часи, зазвичай, усі діти вели активний спосіб життя. Раніше не було випадковістю побачити, як у дворі школярі грають у футбол, волейбол, взимку — в хокей. Так, і я почав грати у футбол ще з дитинства. Зазначу, що раніше у дитини була можливість потрапити у спортивну групу лише з десяти років. Зараз, якщо я не помиляюся, вже з трьох років батьки можуть віддати дитину на спортивні заняття. Тому, коли мені виповнилося 10, я вирішив серйозно займатися футболом. Пам’ятаю, на жаль, з першого разу потрапити до спортивної секції мені не вдалося, необхідна була належна гімнастична підготовка. Тому рік довелося займатися гімнастикою, після чого мене прий­няли у футбольну групу. Хочу сказати, що у виборі своєї професії відіграв велику роль мій батько, тому що й сам полюбляв гру в м’яч.

— Перехід до професіоналів відбувся безболісно?

— Звичайно, без помилок не обій­шлося. Удачею слугувало те, що у другій лізі на полі обов’язково повинен був перебувати один гравець віком до 18–19 років. Нас таких було троє, на випадок травм або дискваліфікацій.

— А чи заграв котрийсь із юніо­рів вашої команди на такому ж високому рівні, як і ви?

— У основному у вищій лізі ніхто не грав, виступали на рівні першої ліги.

«В 19 років Пузач покликав мене до «Динамо»

— Після успішного сезону 1982 року, коли «Десна» стала 2-ю в українській зоні 2 ліги, вас запросили до київського «Динамо». Чим ви так зацікавили столичного гранда?

— Та звідки я знаю (посміхається). Не тільки зараз, але й у радянські часи клуби активно займалися селекцією. А тодішній рівень другої ліги був ого-го! Можу сказати, що він нічим не поступався нинішній вітчизняній прем’єр-лізі. У ті часи в нижчих дивізіонах виступали як молоді, так і досвідчені футболісти, однак рівень їхньої майстерності був дуже солідний. У моєму випадку все відбулося спонтанно: до нас додому приїхав другий тренер київського «Динамо» Анатолій Кирилович Пузач і запропонував переїхати до столиці. Але тоді мої батьки відмовилися мене відпускати, мовляв, ще молодий (на той час мені було 19 років). Також партнери по команді говорили, щоби я залишався. Казали, у «Динамо» конкуренція шалена, будеш грати максимум за «Динамо-2», а якщо так, то в «Десні» й оклад був більший. Коли в перший раз відмовився переходити, думав, що все, більше не покличуть. Проте через два місяці Пузач знову зробив мені пропозицію, відтак удруге відмовитися я вже не міг. Батьки також підтримали моє бажання й дали зелене світло на переїзд. Тим паче, Чернігів географічно недалеко від столиці, що давало можливість часто бачитися з рідними.

— Уже у першому сезоні перебування у «біло-синіх» ви стали гравцем основного складу. Судячи з усього, тренери вам довіряли?

— Так склалися обставини, що тоді якраз Валерій Васильович Лобановський пішов збірну тренувати, а команду очолив Юрій Андрійович Морозов, який не цурався довіряти молоді. Усім, хто виступав в дублюючому складі, він давав шанс проявити себе в основі. Певним чином, вплинула й зміна поколінь, адже з колективу пішли Лозинський, Журавльов, Буряк та інші. Тому усе ґрунтувалося на довірі, і хтось зумів ухопити удачу за хвіст, а хтось ні. Мабуть, мені пощастило більше за інших, адже тренери в мене повірили, і я став гравцем основного складу.

— Чи можна сказати, що перемога в Кубку кубків 1986 року — ваша найбільша звитяга у футбольній кар’єрі?

— Можливо, й так. Однак хотів би відзначити й фінал чемпіонату Європи 1988 року. Він для мене також пам’ятний.

«У першому матчі з голландцями ми навіть голови не могли підняти»

— Після перемоги в Кубку кубків чудова команда Валерія Лобановського поїхала на мексиканський мундіаль. Суддівське свавілля у матчі з бельгійцями психологічно сильно вплинуло на гравців радянської збірної?

— Не думаю. Команда у нас було молодою, завзятою. Певна річ, хлопці переживали, засмутилися, у багатьох й сльози в роздягальні з’явилися. Однак ніколи рук не опускали й духом не занепадали. Ну програли, нічого страшного, ми все одно були кращими. Не виграли цього разу, значить виграємо наступного. Команда була на ходу, тому особливо й не переймалися. До речі, у тому році світ все ж визнав нашу силу й нагородив Ігоря Бєланова «Золотим м’ячем». Тим більше, нам же не по 30 років було, і це не був останній шанс. Як показав час, ми виявилися праві.

— Як гадаєте, якщо б вдалося пройти збірну Бельгії, за титул змогли поборотися?

— Знаєте, це теж така суб’єктивна думка. Хоча, хтозна, можливо. Судячи по 1988 році, Лобановський готував нас таким чином, щоби легко пройти групу й далі рухатися накатаним темпом. Тобто фізичної міці нам би цілком вистачило до самого фіналу. Однак там були такі потужні збірні, як Німеччина, Аргентина. Тому все ж ймовірний півфінал, мабуть, був нашим максимумом.

— У складі збірної СРСР у 1988 році ви стали срібним призером чемпіонату Європи. У тому славнозвісному фіналі голландські футболісти дійсно виявилися сильнішими за вашу команду чи їхня перемога — це, скоріше, збіг обставин, аніж закономірність?

— Тоді вийшла парадоксальна ситуація: коли ми з ними зустрічалися у груповому раунді, вони були настільки потужні, що ми навіть голови не могли підняти. Ми усього двічі половину поля перейшли й одного разу здалеку влучили в дальній кут. А у фіналі вже ми практично на рівних грали. Через індивідуальну помилку нам забили перший м’яч. Потім цей шалений гол ван Бастена… Хоча у нас Бєланов ще й пенальті не забив. Однак гра була рівною, а наприкінці поєдинку ми закрили голландців на їхній половині полі, відтак вони грали тільки на відбій.

— ЧС-1990 та Євро 1992 року стали провальними для збірної СРСР/СНД. У тодішній перебудові було не до футболу?

— Розумієте, на таких великих форумах слабких команд не буває. З нами в одній групі на Євро були й німці, й голландці. Єдиний провал трапився в матчі з Шотландією. А з іншими грали на рівних. Сталося як сталося, що поробиш.

— Яке ставлення узагалі було у керівників держави до своїх футболістів?

— У 1990-му році ще Радянський Союз існував, тому все було на рівні. Тоді у багатьох хлопців й вік був такий, що хотілося й за кордоном пограти, адже відчувався близький розвал країни. А в 1992-му, звісно, коли виступаєш незрозуміло під яким прапором, почалися залаштункові ігри. Керівники розуміли, що розпадеться Союз, тому намагалися перетягти на свій бік деяких гравців, особливо агітували, щоби ми грали за Росію. Але, як на мене, нічого у тому осудного не було. Просто кожен намагався вибрати найбільш вигідний варіант. Ось і все.

— А вам узагалі пропонували прийняти російське громадянство?

— Пропонували, але я не бачив у тому ніякого сенсу. Я — українець, і хотів залишитися на Батьківщині.

«Лобановський настояв на тому, щоби я перейшов у «Рейнджерс»

— У 1990 році ви переїхали до шотландського «Рейнджерса». Чим запам’ятався цей період у вашій кар’єрі?

— Хороший був період. Я один із останніх виїхав за кордон — до Шотландії, в «Рейнджерс», в хороший європейський клуб. Лобановський настояв на тому, що я маю перейти саме туди. Наставник їхньої команди впродовж трьох років спостерігав за мною, хотів бачити мене у своїй команді. Я так зрозумів, він із Лобановським розмовляв, переглядав ігри за моєї участі на чемпіонаті світу, після чого зв’язався зі мною й запросив до свого колективу. На жаль, прикра травма хрестоподібних зв’язок завадила мені проявити себе у повній мірі. Люди там привітні, чемпіо­нат доволі сильний. Мені там усе подобалося.

— За чотири роки ви перебралися до Ізраїлю, в тамтешній «Маккабі» з Хайфи, в якому зіграли усього в шести поєдинках. Чому не вийшло заграти на Землі Обітованій?

— Це був останній рік мого контракту з «Рейнджерс», і у нас з тренером відбулася розмова, в ході якої він мені сказав, що не гонить мене з команди, але в основному складі мене не бачить. Так що, мовляв, можеш залишатися, проте гратимеш за дубль. Ще є варіант з Ізраїлем, з командою «Маккабі». Вони тоді потребували підсилення, адже стали чемпіоном своєї країни й мали стартувати у кваліфікації Ліги чемпіонів. Їхнім керманичем був Андрій Михайлович Баль, який зателефонував мені й сказав: вирішуй. У «Рейнджерс» у мене були дуже теплі стосунки як з керівницт­вом, так і з тренером, але залишатися і грати з пацанами я не хотів. Тому перебрався до Хайфи, однак там клуб поставлених зав­дань не виконав, відразу вилетівши з єврокубків. Відтак тримати такого висококваліфікованого гравця вже не було ніякого сенсу. До того ж, як вже потім зрозумів, у президента клубу просто зник ентузіазм. На внутрішній арені вони й так конкуренції не знали, штампуючи чемпіонство за чемпіонством. Відтак і без моєї допомоги вони цілком нормально обійшлися.

«ЦСКА-Борисфен» — сильний клуб на чолі з Михайлом Івановичем Фоменком»

— Погравши в Європі, в 1995 році ви повертаєтесь до України, в київський «ЦСКА-Борисфен», де й повісили бутси на цвях. Що собою тоді представляли бориспільські «армійці», й чому саме у цьому клубі вирішили піти з великого футболу?

— «ЦСКА-Борисфен» — сильний клуб на чолі з Михайлом Івановичем Фоменком. Там і склад був дуже потужний, грали такі виконавці, як Чанов й інші хлопці з вищої ліги. Плюс з керівництвом у мене сформувалися дружні стосунки. Дмитро Злобенко, тодішній президент, запропонував мені хороші фінансові умови. Мушу сказати, в ті часи хоча й не було серйозної бази, проте фінансувалася команда на рівні. На збори постійно їздили за кордон. Таке міг собі дозволити далеко не кожен клуб. Тим паче, коли я тільки приходив, «ЦСКА-Борисфен» виступав у першій лізі, тому можете собі уявити, наскільки потужна була в нас матеріальна база. Після того, як ми вийшли до «вишки», відразу наробили галасу: «Шахтар» обі­грали, з «Динамо» унічию зіграли. А після першого кола відчув, що все-таки складно мені грати, проб­леми зі спиною давалися взнаки та й коліно ще не дозволяло повноцінно тренуватися. А я так не звик. Якщо грати, то по-максимуму. У півсили — це не моє. Тому й вирішив зав’язати з кар’єрою футболіста.

— Коли зрозуміли, що хочете піти на тренерську стезю?

— На той час бажання стати тренером в мені не домінувало. Я нормально спілкувався зі своїми колишніми колегами по «Динамо». І якось Геннадій Литовченко та Володя Безсонов запросили мене до себе в київський ЦСКА, який вони тоді тренували. Кажуть, якщо є бажання, приходь до нас. Я їм відповів, що можу й так, без грошей, просто приходити й допомагати. Однак вони мене взяли на повноцінну ставку. Там я пройшов пристойну тренерську школу.

— З 2002 по 2008 рік ви входили до тренерського штабу Олега Блохіна, разом з яким на ЧС 2006 року вивели національну збірну України до чвертьфіналу. За рахунок чого вдалося досягти найвищих результатів в історії «синьо-жовтої» дружини?

— Мабуть, зірки так зійшлися (сміється). Блохін тоді прийшов до збірної на піку своєї форми, футболістів зарядив шаленою енергією, оптимізмом. Гравці якраз підібралися у розквіті сил. Не було таких, хто закінчував кар’єру, усі перебували, так би мовити, в «золотому» віці. Шевченко, Гусєв, Ващук, Тимощук… Всі вони пройшли серйозну школу Лобановського, кожен рік брали участь у європейських турнірах. Окрім цього, футболу без удачі не буває. Отак результатом нашої роботи став чвертьфінал світової першості.

«Блохіну доводилося займатися навіть ліжками на базі»

— Також ви разом з нинішнім керманичем київського «Динамо» працювали і в ФК «Москва». Але там справи не пішли. Можете назвати причини провальної роботи в московському клубі?

— У Москві для нас було багато чого незрозумілого. Хто там насправді є президентом клубу… Ми розуміли, що Прохоров, який напряму був зацікавлений у тому, щоби в його власність повністю передали стадіон ім. Едуарда Стрельцова, де б він зміг побудувати нову арену. Місцина, де знаходиться споруда, просто шикарна, неподалік від центру Москви. Але щось там пішло не так, але то вже не наша справа. В організаційному плані там було далеко не все гаразд, велика кількість гравців перекочувала через наш клуб. Це вже потім ми більш-менш стабілізували склад, однак часу для остаточного будівництва команди нам не вистачило. Крім того, Блохіну доводилося займатися навіть ліжками на базі, яка була просто вбитою, мабуть, на ній ще Стрельцов з Івановим жили, тому, враховуючи й непростий чемпіонат у Росії, нам банально забракло часу для того, щоби показати пристойний результат.

— Яку роль ви виконували у тренерському штабі Блохіна?

— Як такого розподілення обов’язків в тренерському штабі не було. Робота проходила таким чином: Блохін призначав дату тренування та відповідно вже на місці визначав, хто чим буде займатися. Наприклад, хтось проводив розминку, хтось вів тренування як арбітр, хтось підказував чи просто допомагав. Тобто робота мала колегіальний характер.

— Після «Москви» ваші дороги з тезкою Блохіним розійшлися. Робота помічника вас вже не влаштовувала?

— Склалася така ситуація, що Блохін практично рік чи півтора просидів без роботи, відтак чекати, поки йому щось запропонують, було й з фінансової точки зору важко, та й просто без діла сидіти не хотілося. Тому, коли Павло Олександрович Яковенко запропонував тренерську роботу, я погодився. Через деякий час мені надійшла інша пропозиція — від Григорія Михайловича Суркіса, щоби я очолив наймолодшу групу, яка складалася тоді з гравців 1992 року народження. Його пропозиція мала довгостроковий термін, отже, після повернення Блохіна до роботи, я залишився тренувати молодь. Таким чином, я й дотепер працюю з молодими футболістами.

— З 2010 року ви почали тренувати юніорські збірні команди України різних вікових категорій. Так, спочатку очолювали U-18, потім U-16, а наразі обіймаєте посаду головного в колективі сімнадцятилітніх. Чим обумовлено такі часті перестановки?

— Тут усе доволі просто. Такі зміни не можна назвати «перестановками». На підготовку однієї конкретної вікової групи відведено 3–4 роки. Відповідно, після даного кваліфікаційного рівня хлопці переходять до молодіжної збірної, а їхній тренер, у свою чергу, знову набирає нову команду юніорів. Наприклад, коли я працював з командою 93-го року, паралельно займався набором 97-го року. І так по колу.

«Різниця між молоддю
й зрілими виконавцями — істотна»

— Відчули різницю у роботі між молодими футболістами та професіоналами?

— Звичайно. Різниця між молоддю й зрілими виконавцями — істотна. Дорослі футболісти постають перед тобою вже професіоналами, дії яких, можливо, іноді необхідно підкоректовувати. Натомість, молодші вихованці потребують більшої уваги, бо вони тільки-но стають на ноги, набувають досвіду та життєвої мудрості. Для них тренер постає в образі наставника та батька. У клубі необхідно поєднувати теоретичні та практичні заняття, використовувати методи гри, проводити фізичні вправи. В тренерській роботі ми також користуємося зарубіжними навчальними програмами, що надходять нам із Німеччини, Нідерландів та інших країн.

— Яке ваше ставлення до вітчизняних навчальних програм?

— Зі зміною поколінь вітчизняні програми втрачають свою актуальність. В наш час менталітет футболістів змінився: серед них побутує думка, що клуби важливіші, аніж збірна. Відповідно, мушу сказати, у деяких молодих футболістів не домінує почуття патріотизму. Тому завдання тренера — спонукати вихованців пишатися футбольними досягненнями своєї країни, прагнути до перемог, використовуючи новітні підходи у навчанні.

— Розкажіть про свою сім’ю.

— Я маю дружину та доньку. Ми проживаємо в Києві. Сюди ж переїхала моя мати, батька вже немає. До рідного міста я приїжджаю нечасто, з Черніговом мене пов’язують лише друзі, з якими ми колись разом грали. Окрім цього, в Чернігові проводяться футбольні заходи для дитячих команд. Зокрема, в серпні відбувається турнір імені Кузнецова, який я практично постійно відвідую.

— Яку літературу полюбляєте читати?

— Особливих уподобань серед книжок у мене немає. Як то кажуть, яка книжка потрапить під руку, таку можу й прочитати. Але, зазвичай, більше орієнтуюся на професійну тематику.

— Сучасне кіно подобається чи ви прихильник радянських кінострічок?

— Я полюбляю кіно незалежно від країни-виробника. Зараз дуже багато знімають цікавих фільмів на різну тематику, однак наші радянські кінострічки не відходять на другий план. Я, мабуть, як і багато інших, люблю переглянути фільми про війну.

— Коли востаннє були в кінотеатрі?

— Важко згадати, здається, востаннє ходив у кінотеатр на фільм «Высоцкий. Спасибо, что живой».

— А яку музику слухає Олег Кузнецов? Класику, попсу чи вам до вподоби рок?

— Ви знаєте, я не прихильник певного напряму. Хоча, коли за кермом, мені до вподоби радіо «Ретро FM» або «Радіо Мелодія». А перебуваючи в Шотландії, я придбав чудову колекцію компакт-дисків Майкла Джексона, а також побував на його концерті.

— Бажання залишитися за кор­до­­ном не виникало?

— Ні, ніколи. Хоча Сергій Балтача залишився. У мене такий склад характеру й менталітет, що я не зміг би довго пробути на чужині.

— Кого в нинішньому складі національної збірної України вважаєте найсильнішим гравцем?

— Нині, мабуть, не має такого лідера, яким колись був Андрій Шевченко. Є хороші футболісти, на яких тримається збірна: Коноплянка, Ярмоленко, Гусєв. Наразі команда більш рівна, без яскраво вираженого лідера.

— Які поради можете дати підростаючому поколінню українських футболістів?

— Що ж їм бажати, якщо вони й так самі все знають. Це колись сприймали тренера, неначе батька, а зараз… Дуже добре пам’ятаю, як в Шотландії виховували молодь: пацанів з юніорського складу закріп­лювали за кожним гравцем основи. Приходиш за дві години до гри, а він вже бутси чистить, розкладає форму. Приїжджаєш на тренування на 10-ту годину ранку, хлопець, знаючи твої забаганки, каву приготує чи води принесе. Потім вони їдуть на тренування, обідають, займаються у школі й знову тренуються. Загалом, в академії вони отримували приблизно 50 доларів. Через рік уже 100. Але найголовніше те, що вони постійно хочуть більшого й роблять усе, аби досягти певних вершин. Я вам скажу, у них кожен гравець прагне зіграти перед своїми уболівальниками на тому ж таки «Селтік Парк» чи якомусь іншому стадіоні. Для них це велика честь. Тому й нашій молоді варто бути більш патріотичними та завжди хотіти підкорювати тільки найвищі вершини.

Роман КИРІЄНКО.