Олександр ПІЩУР: «Існує можливість, що залишуся в «Бунедкорі»
191 
За останні кілька років Олександр Піщур золотими літерами вписав своє ім’я в історію узбецького футболу. Так, у складі ташкентського «Бунедкора» український форвард допоміг команді виграти всі можливі титули на внутрішній арені, стати найкращим бомбардиром чемпіонату Узбекистану, а також пограти в азійській Лізі чемпіонів. Однак із зміною тренера справи в нашого співвітчизника значно погіршилися, й 2014 року Олександр більше виходив на заміну, ніж з’являвся у стартовому складі. Відтак екс-гравець «Волині» вирішив не продовжувати контракт із «ластівками» й повернувся до України. Наразі форвард перебуває вдома в Чернігові, де й знайшов час, аби поспілкуватися з кореспондентом «УФ».
«На випускному в ДЮСШ я посварився з тренером і завершив із футболом»
— Олександре, у вас достатньо багата футбольна кар’єра, адже у свої 33 ви вже змінили тільки на професійному рівні 10 клубів. Хотілося би дізнатися, як розпочався ваш шлях у грі мільйонів?
— Якось так сталося, що ще в дитячому садку почав бігати з м’ячем. Ледь пішов до школи, зразу записався до футбольної секції. Навчався у чернігівській середній школі № 21, а до нас завітав тренер Олександр Іващенко, який і проводив набір у групу. Він тренував нас три роки, після чого був профільний відбір, і мене забрали до ДЮСШ «Юність». Тоді хлопців 1981 року тренував Євген Олегович Доброницький. Можна сказати, що з того часу я почав стабільно займатися футболом, перейшов до спецкласу, який було створено у школі № 2. У тому класі навчалися практично одні футболісти, й, зрештою, після 9 класів за «хорошу» поведінку нас розформували, розкидавши по інших класах. Але нічого, всі довчилися, закінчили як звичайну школу, так і спортивну. На випускному в ДЮСШ я посварився з Євгеном Олеговичем і завершив із футболом.
— І як вам удалося повернутися?
— Я майже рік ніде не грав, і перспектив фактично ніяких не було. Однак усе перевернув Микола Вікторович Литвин. Він очолив новостворену команду чернігівського «Динамо», й запросив мене до свого колективу. Я рік пограв в обласній першості, набрав форму, відтак із подачі Миколи Вікторовича мене забрали до білоруського клубу «Дніпро-Трансмаш».
— Якось дуже швидко перейшли з аматорів у професіонали, враховуючи річний простій. За рахунок чого вдалося так швидко повернути собі втрачені кондиції й перейти до клубу вищого дивізіону Білорусі?
— Насправді, Микола Вікторович зі мною дуже добре попрацював. Іще коли я прийшов до «Динамо», він сказав, що бачив, як я грав у «Юності», і що з мене може вийти хороший футболіст. Певне, десь тренер мав слушність, адже в Могильові я не загубився, підписавши трирічний контракт.
— Одігравши три роки в Білорусі, ви перейшли до харківського «Металіста», однак перебували там усього півроку. Чому так сталося?
— Справа в тому, що тоді «синьо-жовті» перебували в першій лізі, й завдання стояло вийти до «вишки». Щойно команда підвищилася в класі, зразу почалися кадрові перестановки. Прийшло багато нових футболістів, із іншими, як правило, розставалися. Так було й у моєму випадку.
— Улітку 2004-го ви перейшли до «Ворскли-Нафтогазу». Це був повноцінний контракт чи оренда?
— Це був повноцінний контракт, нафтогазівці викупили мій контракт у «Металіста». Пограв я трохи у «Ворсклі», там розпочалася тренерська чехарда. Тільки уявіть: в команді за перше коло зіграли понад 50 футболістів! Ми жодного матчу не провели одним складом, постійно була ротація.
— Саме тому вирішили піти в оренду до «Закарпаття»?
— Мені просто хотілося частіше грати. Повторюю: тоді в Полтаві була просто шалена ротація, тож часто залишався в резерві. А я ще був молодий, хотілося якомога частіше грати. Зрештою, оренда до ужгородського клубу вийшла невдалою — я травмувався, зламав плюсневу кістку. І ось мене тоді, травмованого, підібрав Віталій Кварцяний.
— Чи довго відходили від отриманого ушкодження в Ужгороді?
— Ця травма була досить складною. Потім стався ще й рецидив, і все могло закінчитися доволі неприємно, враховуючи хірургічне втручання та довгий реабілітаційний період. Але, дякуючи Богу, все обійшлося. Я приїхав до Чернігова, проконсультувався з лікарями, на що вони мені відповіли: «Нащо кістку доламувати? Їдь, потренуйся, якщо витримає, значить витримає. Якщо ж ні, доведеться оперувати, вставляти металеву пластину». Я повернувся до команди, провів кілька тренувань, плюснева кістка навантаження витримала. Із того часу й розпочалася моя кар’єра в Луцьку.
— І це був перший ваш прихід до «Волині», який тривав усього рік. Що стало причиною вашого трансферу до «Зорі» вже наступного сезону?
— Тоді з луцьким клубом склалася унікальна ситуація. Ми після першого кола йшли на третій сходинці, але… вилетіли з вищого дивізіону. Із пониженням у класі в команди виникли і фінансові негаразди. Через це Володимирович (Віталій Кварцяний. — Р.К.) продав мене до Луганська.
«Володимирович кидав собаці м’яч і казав: «Дивіться, як потрібно м’ячі «вигризати»
— Віталій Кварцяний славиться своєрідним підходом до роботи та «гарячим» характером. Скажіть, він і в побуті такий же запальний, як і на тренерській лаві?
— Ні, це абсолютно дві різні людини. Володимирович повністю віддається своїй роботі, «хворіє» футболом 24 години на добу! Вимагає, щоби кожен футболіст викладався навіть не на 100, а на 120 відсотків. Якогось несерйозного ставлення до роботи з його сторони жодного разу не бачив. Він хоче, щоби кожен день футболісти прогресували. Навіть якщо щось і не виходить, Володимирович починає гримати. Такі в нього методи, тут нічого не поробиш, але вони, попри все, дають результат. Але Кварцяний нікому не дає спуску, в нього постійно гравці рухаються вперед, слово «назад» у його словнику відсутнє.
— Розкажіть про вівчарку Віталія Кварцяного, яку тренер «Волині» нерідко ставить у приклад своїм футболістам.
— Так, Володимирович нерідко приводив із собою на тренування свою вівчарку Роккі. Можу сказати, що це дуже розумний пес, слухняний. Володимирович кидав собаці м’яча й казав: «Дивіться, як потрібно м’ячі «вигризати». Зрештою, в нас практично всі м’ячі були покусані.
— Повертаючись до вашого переходу в «Зорю», який навряд чи можна назвати успішним. За сезон в луганському колективі ви взяли участь усього в 15 матчах. Що завадило заграти у складі «біло-чорних»?
— Тоді Луганськ тренував Косевич, і в мене із Саничем (Олександр Косевич. — Р. К.) склалися абсолютно нормальні стосунки. Але його помічник мене, м’яко кажучи, недолюблював, постійно був чимось незадоволений, «капав» Саничу на мізки. А Косевич знайшов для мене місце у старті, перекваліфікував у центрального захисника. Зрештою, сезон закінчився, й я знову повернувся до Луцька.
— У Луцьку Кварцяний вас також на позиції захисника використовував, чи зразу повернув у напад?
— Володимирович повернув мене в напад, і якось так вийшло, що я навіть часто в ворота став влучати. Забив тоді в першій лізі, здається, 22 м’ячі, відтак мене знову повернула до себе «Зоря». Щиро кажучи, не хотів повертатися, проте Санич попросив, сказав, усе буде нормально. Я пройшов із «біло-чорними» перший збір, але ситуація не змінилася, його помічника моя кандидатура геть не влаштовувала, відтак я повернувся до «Волині».
— А як виник варіант із словацьким «Ружембероком», у який ви перейшли у вересні 2009 року?
— У мене з Володимировичем була домовленість, що в разі нормальної пропозиції він мене відпустить. На «Волинь» вийшли словаки, викупили мій контракт.
— Але й в «Ружембероку» ви довго не затрималися, залишивши команду вже наступного сезону. Тут теж мало місце певне непорозуміння з тренерським штабом?
— Там узагалі склалася неприємна ситуація. У останньому матчі сезону вирішувалася доля путівки в єврокубки, й нам потрібна була лише перемога. Ми зіграли в нульову нічию, й цьому значно посприяв арбітр. У другому таймі обидві команди провели по 3 заміни, а він нічого не додав, ще й просвистів на хвилину раніше. Я підійшов до рефері, сказав йому пару слів. Після чого отримав дискваліфікацію на 8 місяців, яка розповсюджувалася на увесь світ. Причому так суворо мене покарали завдяки президенту «Ружемберока», який і проплатив усю цю акцію. Мене навіть до тамтешньої федерації не підпускали, нічого не пояснювали.
— І навіщо це було президенту «Ружемберока»?
— Ми не потрапили в єрокубки, в команди значно зрізали бюджет. Щоби мені нічого не виплачувати, вирішили таким чином «розрахуватися» зі мною. Мені дали тривалу дискваліфікацію, й в односторонньому порядку розірвали контракт. Я з ними досі суджуся, хоча в Лозанні мій позов задовольнили, і зобов’язали «Ружемберок» виплатити усю заборгованість.
— Тоді вас знову підібрав Кварцяний?
— Так! У мене з травня по січень була дискваліфікація, й Володимирович сказав, що навіть якщо я не зможу грати до січня, він мені платитиме 80 % заробітної платні. Міг я також опинитися в Австралії, але мусив відхилити запрошення саме через дискваліфікацію. Тренер «Ружемберока» запропонував мені переїхати на Зелений Континент, але коли дізналися, що мені заборонено грати не лише в Європі, а й в усьому світі, від цієї ідеї довелося відмовитися. Зрештою, за 5 місяців із мене зняли дискваліфікацію, відтак я навіть забив кілька м’ячів за «хрестоносців».
— Олександре, взимку 2011 ви разом із одноклубником Шарпаром поїхали на перегляд до «Металіста», однак харків’яни підписали угоду лише з В’ячеславом. Чому вас Маркевич не залишив у команді?
— Одверто кажучи, навіть не знаю. Тоді між собою домовлялися клуби, можливо, у цьому причина.
— Однак у «Волині» ви дограли сезон і влітку перейшли до «Таврії». Певне, цей перехід був помилковим, враховуючи, як швидко ви залишили сімферопольців?
— Я жалкую, що тоді перейшов до «Таврії». Справи в мене там одверто не пішли, й уже за 3 місяці я повернувся назад до Луцька.
«Керівництво «Волині» принципово не хотіло відпускати мене до Кварцяного»
— А що це була за історія з переходом до «Кривбасу», який тоді очолював Кварцяний? Наскільки відомо, ви хотіли переїхати до Кривого Рогу, однак «Волинь» вас не відпустила?
— Не знаю, чого так вийшло, але керівництво «Волині» принципово не хотіло відпускати мене до Кварцяного. Робили все можливе, щоби я пішов, але тільки не в «Кривбас». І грати не давали, й інші там проблеми були. Отож до Кривого Рогу я так і недоїхав.
— Але доїхали до Києва, перейшовши в першолігову «Оболонь»?
— Так, туди мене з великим скрипом відпустили. Ледве не переконувати довелося, щоби цей перехід відбувся.
— Узимку 2013-го «Оболонь» розвалилася, й ви переїхали до Узбекистану в «Бунедкор». Тоді перед багатьма футболістами київський клуб так і не розрахувався. У вас також була заборгованість чи зарплатню вам виплачувала «Волинь»?
— Там було 50 % на 50 %, але ні «Оболонь», ні «Волинь» мені практично нічого не заплатили. Отож я досі з «хрестоносцями» суджуся за ті борги.
— Судячи з того, як ви заграли в Узбекистані, своїм переходом у «Бунедкор» задоволені?
— Ще б пак! У дебютному сезоні вдалося стати гравцем основного складу, у ворота влучав майже кожен раз. Пішла гра, що там говорити. Окрім того, хоч трофеїв трохи повигравав, у тамтешній Лізі чемпіонів пограв. Світ побачив, багато нового, цікавого для себе відкрив.
— Першого січня у вас закінчився контракт. Чи вже є якісь пропозиції, можливо, знову повернетеся до «Волині»?
— Наразі пошуком нового клубу займається мій агент Сефер Алібаєв. Можу сказати, що існує можливість того, що залишуся в «Бунедкорі», але поки що, напевне, про це говорити зарано. Також мав розмову з Віталієм Кварцяним, але у «Волині» нині непроста ситуація. Побачимо, що буде, гадаю, без роботи не залишуся.
— Певне, у вас непростий характер, враховуючи кількість змінених клубів?
— Який є. Називаю речі своїми іменами, й комусь це подобається, а комусь ні. Тих, хто не погоджується з думкою тренера, як правило, прибирають із команди. Ось так воно й виходить, але нічого, життя на цьому не закінчується, завжди рухаюся вперед.
Роман КИРІЄНКО.