Український футбол
Олександр РИКУН: «Коли прийшов у «Ворсклу», важив 98 кілограмів»

Знаковий та неординарний півоборонець одверто розповів про свою футбольну кар’єру, єврокубки та збірну України

«ЯКА ТАМ ШКОЛА…»

 Олександре, розкажіть, як розпочалася ваша футбольна кар’єра. Кажуть, генами ви пішли у батька, котрий певний час також професійно займався футболом?

— Точно про генетичний зв’язок сказати не можу, та на футбол мене відвів саме батько. Потім пішло-поїхало: дитяча школа, новомосковський «Металург», «Дніпро»… Таким чином, догори пішла моя кар’єра. А щодо мого батька, я ж не застав ті часи, коли він грав. Так, справді кажуть, що футболістом він був обдарованим, але щось напевне сказати із цього приводу не можу.

— У шкільні роки, мабуть, за футболом учитися було ніколи?

— Так, звісно! Про що взагалі говорите? Яка там школа… Після школи — на тренування, після тренування виходив у двір гратися з м’ячем. Тобто, на навчання часу не вистачало. Додому ввечері приходиш стомлений, відтак про школу й домашні завдання думаєш в останню чергу. Часи тоді були інші, комп’ютерів не було. Тоді взагалі все було інакше, не так, як зараз.

 Спочатку грали піднападника чи для вас тренери знаходили й інші місця на футбольному полі?

— Переважно — тільки попереду. Бувало, виступав на позиції правого півзахисника, але нижче ніколи не опускався. Захищатися — це не найсильніша моя сторона.

— За свою кар’єру ви пограли у чотирьох клубах: це — «Іллічівець», «Дніпро», «Металіст» і «Ворс­кла». Перебування в якій команді запам’яталося найбільше?

— Безумовно, за кожним із цих клубів у мене залишилися приємні спогади. Наприклад, у Маріуполі мені найбільше запам’яталася робота з Миколою Павловим, котрий, так би мовити, дав мені серйозний поштовх для розвитку, вивів у великий футбол. «Дніпро» — це, насамперед, єврокубки, перші нагороди чемпіонату країни. Відтак перехід у «Металіст», із яким також пов’язані пам’ятні матчі на євроарені. Кілька разів разом із харківською командою ставав бронзовим призером. Думаю, Полтаву у цьому контексті розглядати не варто, адже там і згадувати особливо нічого. Словом, від кожної команди в пам’яті залишилося всього потроху.

 Під керівництвом Євгена Кучеревського «Дніпро» гучно заявив про себе в Європі, в чемпіонаті України завоював бронзові нагороди. Що в тій команді було такого особливого, що вона видавала подібні результати на-гора?

— Гадаю, за рахунок тренерського досвіду, який у Євгена Мефодійовича був просто колосальний, адже він і чемпіонство вигравав ще в радянські часи. До того ж, колектив у нас складався з одних українців. Іноземців не було, всі між собою знаходили спільну мову, прекрасно розуміли, що потрібно робити. Пам’ятаю, ми тоді перше місце після першого кола у чемпіонаті займали. Щоправда, другу частину провели слабкіше, нас «Шахтар» і «Динамо» випередили. Але нічого, тією командою можна пишатися.

 Можете порівняти півзахист «Дніпра» зразка 2003–2006 років, де виокремлювалися ви, Ротань, Назаренко, Михайленко, з нинішньою середньою лінією, на чолі з тим же Ротанем, Коноплянкою, Джуліано та Матеусом?

— Мені нелегко проводити якісь паралелі, порівнювати когось, адже з бразильцями я тільки один рік перебував разом у одному клубі. Якщо подивитися не зі сторони футболіста, а скажімо, вболівальника, гадаю, тодішня лінія півзахисту була сильніша. Тоді наша четвірка плеймейкерів уважалася найкращою у вітчизняній першості. Із нами дніпряни посідали третє місце, а нинішня команда вище четвертого піднятися не може. Тим паче, в Європі ми грали частіше та успішніше, а «Дніпро» наразі тільки два останніх роки стабільно виступає в єврокубках. Тому, зважаючи на результат, середня ланка «Дніпра» сезонів 2003–2006 була сильнішою.

«У КУЧЕРЕВСЬКОГО НІХТО ПО БЛАТУ НЕ ГРАВ»

— Кажуть, Євген Мефодійович ставився до своїх підопічних, наче батько. Це справді так?

— Не знаю, я за ним такого не помічав. У всякому випадку, в Кучеревського ніхто по блату не грав, нікому він не висловлював симпатію. Усі були в рівних умовах. Пам’ятаю, що й Ротань на лаві запасних опинявся, й Назаренко… Тобто, улюбленців у нього не було. Умів і влучно пожартувати, при ньому ніколи не виникало якоїсь напруги в колективі, всі почувалися розкуто, вільно. Не так, як у деяких тренерів, котрі тримають своїх підо­пічних на короткому повідку, не дають їм спуску… У нас у цьому плані все було нормально.

— На тренуваннях «Дніпра» багато доводилося працювати?

— Звичайні були тренування, нічого специфічного. Бігали багато, особливо — на зборах. Я коли після Павлова прийшов, великої різниці в тренувальному процесі «Дніпра» не помітив. Можливо, це пов’язано з тим, що Микола Петрович один час працював разом із Кучеревським, тому й готували вони команди у схожій манері. Теоретичні заняття в них відрізнялися, а решта — практично все було однаковим.

 Із ким найбільше товаришували в дніпропетровській команді?

— Так, щоби сильно з кимось одним, мабуть, такого не було. Частіше спілкувався з Олегом Шелаєвим, Денисом Андрієнком, Дмитром Семочком. У нас не було такого, що з кимось товаришуєш, а з кимось — ні. Колектив був дружний, кланового поділу не було. Із усіма спілкувався нормально.

 У вас феноменальна техніка, однак із фізикою не все гаразд. Так завжди було чи проблеми з фізичним станом проявилися із часом?

— Ні, це було із самого початку. Особливо коли згадаю Царську стежку Павлова… На кросах постійно був одним із останніх.

 Кажуть, ви з носовою перетинкою мали проблеми?

— Були складнощі, але потім зробив операцію, трохи легше стало. Проблеми з носовою перетинкою — це лише епізод, а фізика в мене завжди була слабкою.

«ТАК, Я ПОРУШУВАВ РЕЖИМ, І ЦЬОГО
НЕ ПРИХОВУЮ»

— Ні для кого не секрет, що ви порушували режим. Виправитися не намагалися?

— Я вже казав, що можна було в деяких випадках й не порушувати режим, але що сталося, те сталося. Минулого не повернути, а зараз уже можна все що завгодно говорити, й крутити під різним кутом. Так, я порушував режим, і цього не приховую, але все це залишилося в минулому.

 Вас часто штрафували?

— Скажімо так, без цього не обходилося. Звісно, були випадки, коли мене штрафували, але це відбувалося не систематично.

 Яким чином виник варіант із «Металістом», одним із найпринциповіших суперників «Дніпра»?

— Відколи до «Дніпра» прийшов Олег Протасов, у мене з ним зовсім не клеїлися стосунки, не змогли ми порозумітися. Спочатку мене віддали в оренду на півроку до харківського «Металіста». Маркевич теж тренер досвідчений, із власним баченням футболу. Після закінчення оренди наставник і керівники харківського клубу розповіли про план розвитку команди, до чого вони прагнуть, що хочуть побудувати. Було помітно, що вони налаштовані серйозно, тож, як показала практика, я з вибором не помилився.

 Як узагалі до вашого переходу поставилися вболівальники дніпрян?

— Гадаю, ви й самі все чули, що там вони кричали. Десь уболівальників зрозуміти можна, але футболіст — це така професія, котра передбачає зміну обстановки, колективу… Тих футболістів, котрі всю кар’єру провели в одному клубі, в усьому світі насправді не дуже багато. Усі переходять із однієї команди в іншу, тож нічого страшного у цьому абсолютно немає.

«У ХАРКОВІ ФАНИ ЗУСТРІЛИ НОРМАЛЬНО»

— А «Металіста»? Славнозвісний банер пам’ятаєте? («Игра мертва без гения касаний. Виват, Рыкун! Пора за дело, Саня!»).

— У Харкові фани зустріли нормально. Місцеві прихильники футболу взагалі вболівають дуже солідно. Звісно, приємно, коли ставлення з боку вболівальників до команди нормальне. Гадаю, й ми їх не розчаровували, віддячували хорошою грою.

 У ті часи ще не було такої принциповості між двома містами, котра спостерігається нині?

— Як мені тоді здавалося, такої принциповості між Дніпропетровськом і Харковом не було. «Металіст» тільки почав будуватися, серйозної конкуренції «Дніпру» підопічні Маркевича не складали. Чого тільки коштує розгромна перемога «біло-синіх» із рахунком 6:0 у Харкові. Тому, вважаю, слобожани вже із часом перетворилися на головного суперника дніпрян. Раніше ж у харківського клубу не було ні бази, ні стадіону нормального, взагалі мало що було… Ті перші бронзові нагороди були для них, неначе золоті.

 Маркевич до вас довго підбирав ключі? Адже про непростий характер Рикуна було відомо багатьом?

— Я приїхав, ми з ним поговорили. Він мені каже: що тобі розповідати, грати ти вмієш. Ось, будь ласка, виходь на поле й роби свою роботу. Ми з ним одразу порозумілися. Тим паче, в нього такий футбол, що мені підходить. Швидка гра через короткий пас, акцентована на атаку. Без славнозвісного «бий уперед — гра прийде». У Маркевича грають футболісти з інтелектом, які вміють думати на полі, а не просто бити м’яч абикуди.

 Чи є щось спільне між Ярославським і Коломойським, адже обидва президенти зробили чимало для розвитку своїх клубів?

— Зробили ці два президенти справді багато, однак порівнювати їх не можна. Із Ігорем Валерійовичем за три з половиною роки тільки одного разу вдалося поговорити, коли перепідписував контракт. А з Олександром Владленовичем доводилося часто спілкуватися. Він постійно відвідував ігри команди, на базі майже щодня був. Нічого поганого ні про одного, ні про іншого президента сказати не можу. Єдине, що Ярославський завжди був поруч із командою, чого не скажеш про Коломойського, який жодного разу не зайшов до нас у роздягальню ні після перемог, ні після поразок. Можу сказати напевне, Коломойський — людина точно не публічна.

 Ярославський у тренувальний процес Маркевича не втручався?

— Ні, в роботу Мирона Богдановича він ніколи не втручався. Навіть коли програвали, помітна було його невдоволеність, проте він завжди заходив у роздягальню й підтримував хлопців, ніколи ні на кого не кричав.

 Сезон-2008/2009 в Харкові надовго запам’ятають, адже команда вперше у своїй історії потрапила до 1/8 Кубка УЄФА, де поступилася київському «Динамо». Ті два поєдинки з киянами добре пам’ятаєте?

— Так, пам’ятні були матчі. У Києві ми мінімально поступилися з рахунком 1:0, удома начебто усе складалося нормально, вигравали 3:1 і тоді Березовчук випадково забив у свої ворота. Мали шанси пройти, якби не цей безглуздий гол… Не думаю, що кияни на той час чимось переважали нас. Просто так склалося, нічого не вдієш.

 Як можете охарактеризувати чотири роки, проведені у харківській команді?

— Тільки можу подякувати Маркевичу, керівникам клубу, адже прийняли мене добре, ставлення було також хорошим. Усім необхідним був забезпечений. Про харківський період своєї кар’єри — тільки позитивні спогади.

 А «Ворскла» Павлова була фінальним акордом?

— Так. Мені необхідно було йти з «Металіста», з’явився варіант із «Ворсклою». Але там гравці, не принижуючи полтавську команду, знач­но нижчого рівня, молоді. Довелося багато бігати. Усе ж, тяжко мені було витримувати тренування, крім того, відлунювали й проблеми із зайвою вагою… Можна сказати, спробував, але не вийшло. Ми з Миколою Пет­ровичем вирішили, що досить, не будемо мучити ні себе, ні футбол, ні команду.

 У недавньому інтерв’ю ви сказали, що приїхали до Полтави із серйозним надлишком ваги. Довго набирали форму?

— По приїзді в Полтаву я важив дев’яносто вісім кілограмів. За місяць скинув десь кілограмів десять. Але потім, звісно, тяжко було. Там за них, як я вже казав, в основному молоді хлопці виступали, вони й бігли добре, й футбол «Ворскла» проповідувала більш силовий. Я, скоріше, був там прикладом для молоді, ніж повноцінним футболістом.

 За зайву вагу вас часто гривнею карали?

— Я би не сказав. Було інколи. Просили мене скинути зайве по можливості. Я, у свою чергу, старався, як міг. Але що поробиш… На чемпіонат світу я не поїхав не через свої професійні якості, а через особисті непорозуміння з Олегом Протасовим.

 У складі збірної України ви провели кілька непоганих матчів, зокрема в поєдинку з Туреччиною віддали голевий пас на Шевченка. На Блохіна не образилися, що він не взяв вас на ЧС 2006 року?

— Уся справа в тому, що в «Дніпро» прийшов Протасов. На зборах я непогано попрацював, однак потім він посадив мене на лаву, не давав навіть дов­гий час тренуватися, і вийшло так, що я півроку просидів без практики. У такому випадку який вже там мундіаль…

 Тобто ви, скоріше, на Олега Протасова маєте образу, ніж на тодішнього наставника збірної?

— У принципі — так. Можна навіть сказати, що на чемпіонат світу я не поїхав не через свої професійні якості, а через особисті непорозуміння з Олегом Протасовим. Прикро, звісно, що не вдалося взяти участь у такому великому турнірі.

 Після завершення кар’єри гравця ви зайняли посаду селекціо­нера в «Металісті». Хто запропонував це місце?

— Євген Красніков запропонував, мовляв, не хочеш спробувати? Давай, кажу. А чому би, власне, й ні?

 До «Дніпра» ніхто не кликав?

— Ні.

 Наразі в дніпропетровському клубі Андрій Русол працює виконавчим директором. Зв’язок із ним підтримуєте?

— Та ні, не підтримую.

 Олега Красноперова прид­бали в полтавців саме за вашими рекомендаціями?

— Я разом із Олегом грав, добре знав його можливості на футбольному полі. Запропонував Маркевичу, його взяли. Начебто нікому не заважає, каші не псує. Тому нехай й надалі виступає, завойовує місце у стартовому складі.

 Нинішня робота подобається?

— Ви знаєте, цікаво подивитися, поїздити. Останнім часом доводиться багато бувати у відрядженнях, випадають вони в основному на вихідні, коли відбуваються ігри в першій лізі, інших турнірах. Роботою задоволений, вона для мене цікава та різноманітна.

 Багато вже вітчизняних талантів проглянули?

— Звісно, є гравці, деякі достатньо талановиті. Однак не всі вони підходять під стиль гри «Металіста».

Роман КИРІЄНКО.


стрічка новин