«Палкін завадив трансферу до Дніпра, через Хацкевича не потрапив у Динамо»: відверте інтерв’ю Дмитра Білонога

Переглядів 103529
Дмитро Вєнков Дмитро Вєнков
13 голосів
«Палкін завадив трансферу до Дніпра, через Хацкевича не потрапив у Динамо»: відверте інтерв’ю Дмитра Білонога
Дмитро Білоног. Фото: Google
Дмитро Білоног – один із найталановитіших випускників академії Шахтаря 1995-го року народження. «УФ» знайшов його у другому дивізіоні чемпіонату Польщі, аби записати велике інтерв’ю.

Сьогоднішній герой нашого інтерв’ю – Дмитро Білоног. Один із сотень вихованців Шахтаря, якому поки так і не судилося зіграти за першу команду. В блискучому поколінні, де були Зінченко, Борячук, Арендарук, Матвієнко та інші таланти, Діма вважався одним із найбільш перспективних. Нині він виступає в нижчих лігах Польщі, хоча мав шанси в кількох зарубіжних чемпіонатах і після Шахтаря навіть проходив перегляд у Динамо.

В ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Білоног поділився подробицями свого скандального відходу із Шахтаря та те, як менеджмент «гірників» завадив його переходу до Дніпра Мирона Маркевича. Також футболіст розповів про крах Зірки, вето Олександра Хацкевича на його трансфер до Динамо та тренерський підхід В’ячеслава Шевчука в Олімпіку. Не оминули й закордонні етапи кар’єри, а саме: ігнор Леонідом Кучуком у Динамо (Мінськ), жахливі умови у Литві та виступи в рф після 2014 року. Білоног відверто висловив свою позицію щодо війни.

«Мій тренер у Польщі вирішив показати яйця»

– Дмитре, добрий день! Хотілося б почати із вашого сьогодення. Розкажіть, будь ласка, про вашу нинішню команду, і у якому статусі ви там перебуваєте?

– Виступаю за команду Хробри (Глогув). Це клуб другого дивізіону Польщі.

Коли я переходив сюди взимку, то мені казали, що мене дуже хоче спортивний директор, і тренер Марек Голебєвський також зацікавлений. По факту ситуація виявилася іншою. Керівництву я був цікавий, а у тренерського штабу спочатку були інші кандидатури. З ними не вийшло, тому директор наполіг, аби взяли мене, хоча були сумніви.

Далі щось у них сталося, і тренер почав показувати свої яйця. Мовляв, йому не захотіли привозити тих гравців, яких хотів, тому він не буде ставити у склад футболіста, якого підписав менеджмент. Тобто, через нефутбольні речі тренер мене «зачохлив».

– А як у вас взагалі виник варіант із цим клубом?

– Через польського агента. Чесно кажучи, взимку я мав і інші пропозиції, але відкладав їх. Хотів дочекатися чогось набагато кращого. Проте так вийшло, що у підсумку я опинився перед вибором: або цей клуб, або пів року бути без команди. Тому поїхав сюди.

– Як вам місцевий рівень футболу?

– Претензій у цьому плані я ніяких не маю. Я раніше ніколи не грав у Польщі, тому був дуже приємно здивований інфраструктурою та тим, наскільки сильно люди тут люблять футбол. Наша команда із маленького міста, тому на матчі приходять три-чотири тисячі вболівальників. Проте якщо граємо в гостях із якимось відомим клубом, то їх може бути набагато більше. Наприклад, коли була зустріч із Віслою, то на стадіон прийшли 10-15 тисяч фанів.

– Ви намагалися поговорити із тренером щодо своєї ситуації?

– Такої розмови не було. Проблема у мовному бар’єрі. Якби я українською чи російською спробував висловитися, то не зміг би повною мірою донести свою думку. Хоча, у будь-якому випадку, він би навряд чи відповів мені щось виразне. Почав би вигадувати якісь футбольні моменти, чи щось інше. Тому я не бачив у цьому сенсу.

– А як ви взагалі дізналися, чому тренер вас не ставить у склад?

– Першими мені про це розповіли пацани із команди. Потім я поспілкувався з агентом, і він також дав зрозуміти, що така ситуація справді існує. 

Я дуже сильно обурювався, бо футболісти та директори бачили мій рівень й запитували: «Ти що, посварився із тренером? Що між вами сталося? Чому він тебе не ставить?». Прикро, що ці чотири місяці я був фактично без футболу. Тренувався, але зіграв лише декілька матчів.

Представники менеджменту взагалі сказали мені, що хочуть, аби я і далі залишався у команді. Проте я себе поважаю. Я не якийсь «лівий» футболіст, який все це буде терпіти та залишатися працювати із цим тренером. Влітку у мене завершується контракт, і я його продовжувати не збираюся.

– А цей тренер часом нікуди не збирається?

– У нього є пункт у контракті, якщо команда посяде місце не нижче 12-го, то його угода автоматично продовжується. Клуб завершив сезон на десятій сходинці.

Ще одним фактором, чому я перейшов до Хробри, було те, що команда після першого кола була на третьому місці. Було лише два-три очки відриву від зони прямого підвищення у класі. До того ж за регламентом турніру, перші дві команди виходять до Екстракляси, а клуби із третього по шосте місце грають між собою плей-оф за останню путівку туди.

Я сподівався, що ми підвищимося у класі. Була домовленість із керівництвом, що у такому випадку зі мною буде продовжено контракт на кращих умовах. Навіть якби ми не вийшли до Екстракляси із Хробри, я очікував, що зможу добре показати себе, аби мною зацікавилася команда із першого дивізіону. 

Думав, що потрапив до клубу, який має амбіції вийти до Екстракляси, але вони, здається, самі не дуже цього хочуть.

«Я став першим, кого Шахтар взяв до свого інтернату в 11 років»

– Пропоную повернутися до початку вашого футбольного шляху. Як ви почали займатися футболом?

– Я взагалі із шести років спочатку почав займатися плаванням у місті Черкаси, де я народився. У мене добре виходило, і я навіть ставав переможцем міських змагань. Потім паралельно почав займатися футболом. Моїм першим тренером став Олександр Олександрович Близнюк. Я займався у школі, яку заснували брати Юрій та Серій Усаковські. Вони раніше були відомими футзалістами.

Проте в один момент мій дитячій організм почав не витримувати фізичних навантажень. Тому треба було обирати, яким видом спорту займатися надалі.

Тоді мені було вісім років, і я думаю, що більші перспективи у мене були саме у плаванні. До футболу я також мав хист, але не настільки великий. Пощастило, що батьки дали мені самому обрати, чим я хочу займатися далі. І я обрав футбол.

– За яку команду ви вболівали у дитинстві, і який у вас був улюблений футболіст?

– Мабуть, двома улюбленими командами були Манчестер Юнайтед та Реал Мадрид. У дитинстві подобався Кріштіану Роналду.

– Як ви потрапили до академії  Шахтаря?

– Ми із сім’єю, коли мені було десять років, переїхали до Києва. Мене ще помітили на якомусь дитячому турнірі, і я мав пропозиції й від Динамо, і від Шахтаря. Я навіть вже пройшов у київському клубі перегляд, після якого мене були готові брати. 

Проте зателефонували із Шахтаря та також запропонували приїхати до них. Вийшли на мене через мого черкаського тренера. Якщо я правильно пам’ятаю, дзвонив Ігор Столовицький, що колись виступав за «гірників».

Я вирішив відправитися до Донецька, подивитися там все, і потім вже приймати остаточне рішення. Там мені також через два дні сказали, що готові залишити у клубі.

В академію Шахтаря взагалі брали із 13 років. Тобто з усієї України брали до інтернату. До цього віку займалися усі місцеві, або з області. Я став першим, кого взяли до інтернату Шахтаря в 11 років. Я був ще маленьким та розумів, що буду далеко від батьків. Проте у клубі були дуже наполегливими, і я обрав Шахтар.

– Наскільки кваліфікованим був тренерський склад в академії?

– Про жодного тренера я не можу сказати нічого поганого. З усіма я спрацювався та мав хороші стосунки. Всі були дуже кваліфіковані. Якщо когось виділяти окремо, то найбільший вклад у мій розвиток зробив Валерій Вікторович Рудаков. Усі інші також по трішки. Це Денис Анатолійович Синчук, Валерій Сергійович Кривенцов, Зубов Геннадій Олександрович, Олександр Миколайович Коваль, Євген Валентинович Котов, Михайло Володимирович Старостяк. Усі вони буди дуже хорошими тренерами та людьми.

– Ви застали період, коли директорами академії були нідерландські спеціалісти Хенк фон Стей, а потім Патрік Ван Леувен. Що вам запам’яталося із досвіду роботи з ними?

– Коли вони приїхали, то змінилося практично все. Це стосувалося й організаційних моментів. Наприклад, коли Ван Леувен очолив Зорю, то журналісти почали згадувати, що за його часів у Шахтарі можна було грати лише у чорних бутсах. Це правда.

В плані футболу ми перейшли на схему 4-3-3, стали грати флангами, акцент на контроль м’яча та швидкість. Мені було зручно у цій системі. Це моя специфіка: обіграти та втекти на швидкості.

– Ви підтримуєте зараз зв’язок із кимось з вихованців академії Шахтаря зараз?

– Так, досі дуже добре спілкуємося із Артемом Габелком та В’ячеславом Танковським. Це хлопці мого віку, із якими ми зростали разом.

– Пам’ятаєте, які на той час у вас були зарплати та премії? 

– Зарплати в академії Шахтаря та дублі були завжди набагато меншими, аніж у тому ж Динамо. Нам казали: «Треба дорости до першої команди, там інші гроші». На рівні Шахтар-3 та дубля зарплати були приблизно від п’яти до десяти тисяч гривень. Це ще до війни. Потім підвищили, і зарплати могли доходити до 20 тисяч гривень на цьому рівні. 

Проте премії для того віку були дуже хороші. У Шахтарі-3 було 300 доларів за перемогу. В дублі платили 300-400 доларів за перемогу вдома, і 600 доларів за перемогу на виїзді.

– Наскільки активним було «нічне життя» вихованців Шахтаря у Донецьку тих часів?

– Якщо я скажу, що нічого такого не було, то збрешу. Ми були молоді, з’являлися спокуси, дівчата. Бувало, що хотілося піти кудись та розслабитися. Однак не можу сказати, що це було часто. Не було якихось алкоголіків у команді. Все було в міру. І то, вже після 17-18 років.

– Наскільки сильно у Шахтарі слідкували за вами у цьому сенсі?

– Звичайно, слідкували. Проте анархії якоїсь не було із цим. Донецьк був тоді прекрасним містом. У керівництва, звичайно, все було під контролем. Всі знали місця, куди приходили футболісти. Тому це нас також могло гальмувати. 

Можу сказати, що головним стримувальним фактором від спокус для нас було бажання грати у футбол на високому рівні. Тоді ми вже розуміли, що це може негативно вплинути на нас. Можливо, це розуміння було ще не настільки чітким, як зараз, але все ж таки.

«Палкін завадив моєму переходу до Дніпра»

– Ви пройшли великий шлях у Шахтарі, проте до першої команди дійти вам не вдалося. За усі роки коли ви були найближче до основи «гірників»?

– Найближче до першої команди я був саме тоді, коли пішов із Шахтаря. 

У мене залишався рік до завершення контракту із Шахтарем, і мені почали пропонувати нову угоду. Генеральний директор клубу Сергій Палкін у різних в інтерв’ю говорив, що всім вихованцям давали шанс. Насправді шансів особливих ні в кого не було. Особливо у передній лінії. 

Одразу вирішив, що підписувати новий контракт не буду, але напряму говорити не став. Я не перший, я не останній, хто бігав по колу. До мене постійно підходили: «Ну, що ти? Ну, що ти вирішив?». Я відповідав: «Поки думаю».

– І як далі розвивалися події?

– Після зимової відпустки вже поставили питання жорстко. Тоді я сказав, що залишатися не збираюся. Мене відправили бігати по колу. Це тривало із лютого по травень.

Запитували, чому я не хочу продовжувати контракт? Мовляв, я ж вихованець клубу, і все таке. Пояснив, що не бачу перспектив, не хочу продовжити угоду та поїхати до Маріуполя, бажаю бути при команді. Тоді мені почали обіцяти, що буду тренуватися із основою, якщо підпишу контракт. Я вже до цього потренувався із першою командою і прекрасно розумів, що це приманка. 30 червня в мене закінчився контракт, і я поїхав.

– Із Мірчею Луческу у вас було якесь спілкування?

– Ні. Та в нього ні з ким не було особливого спілкування. Він до себе взагалі не підпускав українців. Всі про це знають. Мені, можливо, хтось і не повірить, бо я не був гравцем першої команди. Але є 500 інтерв’ю українських футболістів, які там були. Ті ж Артем Федецький, Вася Кобін… Якогось людського спілкування не було.

– Що ви робили далі?

– Я повинен був одразу після Шахтаря опинитися у Дніпрі, який тоді тільки відіграв фінал Ліги Європи. Тренувався вже із першою командою та повинен був підписувати контракт. Однак керівництво Шахтаря сильно вплинуло на те, аби цього не сталося. Наскільки я знаю, було якесь спілкування між менеджерами клубів, і Дніпро не пішов на те, аби підписати мене.

Потім мені навіть сам Палкін дзвонив та говорив: «Все, давай повертайся до Шахтаря». Але я знову відмовився. На цьому все завершилося.

«У 2015 році я не мав сумнівів перед переходом до Уралу, зараз усе змінилося назавжди»

– Як у вас виник варіант з Уралом?

– Завдяки роботі мого агента Олексія Люндовського та скаутів самого клубу. Мені спочатку запропонували приїхати на перегляд. Коли я вже приєднався до команди, то мені через два дні запропонували підписати контракт.

– Наскільки хороші умови запропонували?

– Цифри говорити не буду, але це було у десятки разів більше, аніж міг запропонувати Шахтар.

– Чи не мали ви сумнів перед переходом до російського клубу? На той момент вже рік як йшла війна.

– Якби я хоча б на хвилинку задумався, то мій би вибір був зовсім іншим. Тоді й мови не було про той жах, який відбувається зараз. Я думав лише про футбол, свій розвиток та перспективи. Був молодим, мені запропонували бути гравцем першої команди Прем’єр-ліги росії, хороші умови, проявили інтерес… Все це підкупляло.

– Яка ваша позиція через вісім років?

– Я українець, вся моя сім’я живе в Україні. Все змінилося, і життя вже ніколи не буде колишнім. У нашій країні відбувається війна, і на нашу землю прийшли загарбники. Сподіваюся, що скоро вони усі підуть, і Україна почне жити мирним життям. Між нами й росією, думаю, ще сотні років, не буде ніяких відносин.

– За Урал ви відіграли лише декілька матчів. Що там не вийшло?

– Тренером команди був Віктор Гончаренко. З ним ми одразу знайшли контакт. Проте буквально через три тижні після того, як я прийшов до команди, він звільнився. У нього стався якийсь конфлікт із президентом клубу. Головним тренером став його помічник Вадим Скрипченко, який залишився. Він розпочав якусь свою лінію гнути. Можливо, я був занадто молодим, а Скрипченку відразу потрібен був результат. Тому ставка була більше на досвідчених гравців. Проте це лише мої здогадки.

– Ви намагалися знайти контакт із тренером?

– Звичайно, але це все було марно. Як горохом об стіну. На мене не розраховували.

«Друді привіз до Зірки іспанців, які через раз по м’ячу попадали»

– Наступний сезон ви вже розпочали в оренді у Зірці. Як стався цей перехід?

– Це також була робота мого агента, посприяла й особиста зацікавленість у мені із боку тодішнього головного тренера команда Сергія Лавриненка. Я сподобався йому як футболіст, і він хотів бачити мене у своїй команді.

– Вам вдалося спрацюватися із Лавриненком?

– Так, у мене тільки хороші відгуки про нього як людину та тренера. Професіонал своєї справи. Він може поговорити із гравцем, якщо це необхідно, вміє донести свою точку зору. В нього є свій стиль та бачення футболу. Він може пояснити, чого хоче від футболіста. Прекрасна людина та педагог. Він хороший спеціаліст в усіх планах.

– Довго вам разом попрацювати не вдалося. Що тоді сталося у клубі?

– Тільки-но я прийшов до команди, у клубі трапилася якась канитель, і Лавриненка прибрали. Замість нього та його тренерського штабу прийшли незрозумілі іспанці, яким по 20 років. Творилося щось незрозуміле.

– Головним тренером тоді був іспанський фахівець Даріо Друді. Що він взагалі являв собою, як тренер?

– Не знаю, що це за персонаж. Все виглядало дуже підозрілим. Президенту Максиму Березкіну хтось нав’язав цей тренерський штаб та, мабуть, пообіцяв золоті гори. Анархія була пристойна.

– Що найбільше вас шокувало?

– Привезли якихось незрозумілих іспанських гравців, які по м’ячу через раз попадали. Їм казали, що вони будуть грати, та їх продадуть. Ти на них дивишся, вони взагалі не розуміють, де знаходяться.

– Як клуб вирулив із цієї ситуації?

– Коли у керівництві зрозуміли, що немає ніякого результату, то іспанський штаб прибрали через два-три місяці. На щастя, команду очолив Роман Монарьов, який тренував дубль. Він все налагодив та залишив команду в УПЛ. Вважаю, що він витиснув максимум із того складу. Дуже вдячний йому за проведений час у Зірці. Багато чого він мені дав та показав.

«Можливо, мені поставили невірний діагноз або неправильно лікували»

– Після завершення оренди ви повернулися до Уралу. Чому знову не вдалося зачепитися там?

– Ще незадовго до завершення сезону у мене сталося пошкодження бокової зв’язки коліна. У Зірці особливих умов не було. Можливо, мені поставили невірний діагноз, або неправильно лікували. Сезон завершився, і через три тижні вже починалися збори в Уралі.

Приїхав, все було добре, і я відмінно себе почував. Збори ми починали у самому Єкатеринбурзі, а потім повинні були вирушати за кордон. У перших трьох-чотирьох товариських матчах я забив більше всіх голів. Вже був новий тренер Олександр Тарханов, на мене розраховували.

– То що ж сталося?

– Перед виїздом за кордон команда ще поїхала на якийсь благодійний матч в області. Поле було синтетичним. В один момент я віддавав передачу і дуже сильно надірвав ту саму бокову зв’язку коліна.

Я два місяці відновлювався, збори не пройшов. Коли почав набирати форму, то був вже розпал сезону. У підсумку я знову не зміг себе проявити й вже вирішив, що, мабуть, тут у мене нічого не вийде. За обопільною згодою сторін ми розірвали контракт.

– Потім ви повернулися вже до знайомої вам Зірки із Монарьовим, проте цей період був не настільки вдалим, як попередній. Команда вилетіла з УПЛ. Чого не вистачило?

– В українському футболі часто буває, що президенту стає нецікавим клуб. Були затримки по зарплаті та інші моменти. Усі команди проходили збори у Туреччині, а ми у Нікополі на асфальті. Про який результат можна говорити?

«Хацкевич не любив гравців, яких приводив Красніков, тому я не опинився у Динамо»

– Відомо, що після Зірки ви могли опинитися у Динамо. Що там не склалося?

– Так, після вильоту Зірки з УПЛ мене запросили на перегляд до Динамо. У команди тоді сім-десять днів перший збір тривав у Києві. Вважаю, що дуже сильно провів цей час. 

У нас була наприкінці збору товариська гра із Колосом. Я зіграв добре. Очікував, що мені після матчу запропонують контракт, або, як мінімум, візьмуть на збори до Австрії із командою. 

Виявилося, що інші інтереси у головного тренера Олександра Хацкевича. Багато писали, що він не дуже любив гравців, яких пропонував тодішній спортивний директор Динамо Євген Красніков. Хлопці із команди були в шоку, як мене не залишили. Я навіть зараз іноді можу поспілкуватися із Вітею Циганковим або Колею Шапаренком.

– Із Хацкевичем у вас була розмова?

– Була тільки тоді, коли він повідомив мені після гри із Колосом, що не зацікавлений у моїх послугах. Я нічого йому казати не став. Для мене це було найбільш неочікуване рішення. Я був у ступорі пару днів.

«Шевчук за часів роботи в Олімпіку не вбив у собі футболіста, в Ротаня одразу було видно великий потенціал»

– У підсумку ви потрапили до Олімпіка. Хто вас запросив?

– Мій агент поспілкувався із тодішнім головним тренером команди Романом Санжаром. Він захотів, аби я був в Олімпіку. Для мене це було важливо.

Чесно кажучи, я тоді хотів переїхати до Європи, але не склалося. Півтора місяця був без команди та тренувався індивідуально. І потім виник цей варіант з Олімпіком.

Був дуже здивований, коли на першу ж гру сезону Санжар поставив мене у стартовий склад на матч із Десною. Це говорить про неймовірну довіру із боку тренера. Віддячив йому одразу – забив гол і команда перемогла із рахунком 1:0. Стосунки у нас були прекрасними, і залишаються такими навіть сьогодні.

– По ходу того сезону Санжара замінили на тренерський тандем В’ячеслава Шевчука та Руслана Ротаня. Як вам працювалося під їхнім керівництвом?

– Шевчук – специфічна людина та тренер. У нього є своя думка на все, він багато пограв на дуже високому рівні. Він потім, якщо не помиляюся, сам в різних інтерв’ю казав, що на той момент ще не вбив у собі футболіста. До того ж в нього ще було мало тренерського досвіду.

– Ротань вже доріс до рівня в.о. головного тренера національної збірної України? Це для вас стало несподіванкою?

– Я скажу так, що ще в Олімпіку було видно його потенціал. У нього абсолютно інший підхід до футболіста. Міг поговорити, пояснити, показати. Навіть попри те, що він не так давно тоді завершив кар’єру. Не сумнівався, що Ротань досягне успіху.

– Чому вам не вдалося довше затриматися в Олімпіку?

– Після того першого матчу із Десною була міжнародна пауза. Ми поїхали у Харків на базу Металіста, аби провести там мінізбір. І там під час одного із тренувань у мене раптом дуже сильно заболіла спина. Здається, було тверде поле.

І цією травмою я мучився приблизно місяць. Виходив на поле, спина знову починала боліти. За цей місяць змінився тренер. Я при Шевчуку також грав, але зрозумів, що ми із ним не спрацюємося. Взимку я вже пішов з Олімпіка.

«Кучук відправив мене до дубля Динамо (Мінськ) і не брав слухавку, коли я дзвонив»

– Коли на горизонті з’явилося Динамо (Мінськ)?

– Після того, як я покинув Олімпік взимку, міг агент розпочав шукати для мене якісь варіанти, та вийшов на цей клуб. Динамо мною зацікавилося. Тренером тоді там був Роман Пилипчук.

Фінансові умови мені запропонували досить скромні спочатку, бо я застрибнув ледве не в останній вагон. Бюджет клубу вже був розписаний, зайвих коштів на високу зарплатню для мене не було.

Якихось інших пропозицій на той момент не мав, тому підписав контракт із домовленістю, що якщо добре себе покажу, то угода за пів року буде продовжена на набагато кращих умовах.

– Як у вас там склалася кар’єра?

– Вважаю, що у мене все вийшло у Динамо. Все зійшлося. До мене була довіра. Клуб мав хорошу інфраструктуру, базу, я жив у хорошому місті. Це також сприяло хорошим результатам. Провів вдалі півроку, та підписав новий контракт із клубом на кращих умовах.

– Що стало причиною вашого відходу із Динамо?

– Леонід Станіславович Кучук. Він очолив команду та без жодних пояснень відправив мене до дубля.

– Ви намагалися із ним говорити?

– Так, звичайно. Проте це було безрезультатно. Я йому навіть дзвонити намагався, а він слухавку не брав. Ну, нічого страшного, буває.

– Як ви діяли далі?

– У мене було два варіанти: або шукати собі якусь нову команду, або пів року сидіти у дублі. Було дуже важко. Підходив кінець трансферного вікна, усі команди вже сформовані. То того ж, у мене була погана ігрова статистика останнім часом, бо за Кучука я фактично не грав. Через це у потенційних роботодавців також виникали питання.

У підсумку виник варіант із фінським Марієгамном. Я не хотів туди їхати спочатку, проте альтернатив не мав. Погодився перейти до цього клубу лише за умови, що вони згодні на короткочасну угоду на пів року. Команда була у мені зацікавлена та дуже наполягала на трансфері. Тому я все ж таки там опинився. Контракт із Динамо ми розірвали за обопільною згодою сторін.

– І як вам місцевий рівень футболу?

– Чесно кажучи, налаштований був дуже скептично. Проте приємно здивувався побаченому. Середній рівень чемпіонату досить хорошого рівня. Є два фаворити ‒ ХІК та КуПС, які навіть раз на два роки приблизно потрапляють до групових етапів єврокубків. Поля там синтетичні, хоча дуже хорошого рівня. Нічого поганого не можу сказати про цей чемпіонат.

– Ви провели досить непоганий період у Фінляндії та навіть змогли потрапити до Єнісею. Що там не вийшло?

– Так, після Фінляндії я потрапив до Єнісею. У команді асистентом головного тренера був білоруський спеціаліст, якому я сподобався за виступами за Динамо (Мінськ). Він мене і запропонував клубу.

Що не вийшло? Там трапилася досить цікава ситуація. У чемпіонаті був ліміт. В основному складі та у заявці повинні були знаходитися мінімум по одному футболісту до 19 років. Вийшло, що усі три молоді гравці, які були в обоймі першої команди, виступали саме на моїй позиції. Це, звичайно, дуже негативно позначилося на кількості мого ігрового часу та, відповідно, моїх показниках.

– Це був прокол менеджменту?

– Так. Я про цю ситуацію дізнався лише по ходу сезону. Якби мені про це сказали раніше, то я б обговорив якось цей момент, або взагалі не переходив до  Єнісею.

«Селезньов після матчу Минай – Динамо кричав не на Леонова, а на тренера воротарів»

– Красніков за два роки після історії із Динамо все ж таки знайшов можливість запросити вас до новоствореного Металіста, де став віцепрезидентом. Чому ви так і не провели жодної гри за харків’ян?

– Думаю, що я не дуже сподобався головному тренеру Олександру Кучеру, або не підійшов.

Я потренувався із командою два-три тижні. Був після відпустки, тому під час збору випав на декілька днів, бо пішли серйозні навантаження. Можливо, це якось вплинуло. Кучер не давав мені стовідсоткової гарантії, що я буду грати, мене це не влаштовувало. Вирішили, що краще мені піти в оренду до Минаю.

– Як склався ваш період кар’єри у Минаї?

– Нормальний період. Починав грати за Кобіна. На мою думку, що це досить перспективний тренер. Є свої нюанси, проте нічого поганого про нього сказати не можу. Ні як про людину, ні як про спеціаліста. На жаль, із керівництвом клубу в нього вийшла своя історія, та він пішов.

Потім команду очолив Ігор Леонов. Ми прекрасно знали один одного ще з часів академії Шахтаря. Його асистентом був Михайло Старостяк. Тож, все було чудово, я стабільно грав.

– У Минаї ви пограли разом із Євгеном Селезньовим, який фактично завершував професійну кар’єру. Чи було до нього особливе ставлення у команді?

– Ні, він був таким самим, як й усі інші. Його усі любили у команді та поважали, він також до кожного ставився із повагою. Селезньов не був особливим гравцем. Нормальна людина та футболіст.

– У тому сезоні після матчу Миная із Динамо (0:2) розгорівся досить серйозний скандал у ЗМІ. Селезньов телефонував журналісту Андрію Сеньківу та погрожував йому за те, що той нібито видав неправдиву інформацію про нього. Що ви думаєте про ту ситуацію?

– Женю можна зрозуміти. Якщо його не чіпати, то й він ніколи нікого не буде турбувати. Про нього писали якісь незрозумілі речі. Селезньова легко спровокувати. У нього досить непростий характер. Він має дитячий запал та сприймає все особливим чином. Його просто дістали. 

Вважаю, що не треба було дзвонити журналісту та погрожувати, проте не мені судити. Так вже склалося.

– Наскільки я пам’ятаю суть ситуації, Селезньов після матчу із Динамо був невдоволений тим, що на заміну вийшов Едвард Кобак, який, на його думку, не віддавався на полі. Тоді у ЗМІ потрапило відео, де Селезньов матом на когось кричить. Сеньків сказав, що це було у бік Леонова.

– Він на Леонова не кричав. Тоді команда йшла після матчу у роздягальню, й Селезньов висловився у бік тренера воротарів, що просто проходив повз. Він погарячкував. Але більше там нічого не було.

– У роздягальні Селезньов потім «прибивав» Кобака?

– Рукоприкладства не було. Просто він гравцю все по ділу сказав. 

– Ви протрималися у Минаї лише пів року. Чому?

– Після того, як Леонов покинув команду, на його місце прийшов Володимир Шаран. Він одразу дав мені зрозуміти, що я не підходжу йому під його стиль футболу. Для нього було важливо, аби гравці більше були заточені на оборонну роботу, я Шарану був не помічник.

Чесно кажучи, я сам не дуже прагнув там залишатися, бо були свої нюанси. Коли ти постійно переживаєш не лише за футбол, то це не добре.

– Де ви зустріли початок повномасштабної війни в Україні?

– Коли я пішов із Минаю, то знову почав шукати для себе варіанти продовження кар’єри. З’явилася можливість перейти до клубу Рітеряй. 5 лютого я був у Вільнюсі. Потренувався із командою, домовився по умови із менеджментом та підписав контракт. Там я і зустрів початок війни.

– Як ваші рідні? Де вони знаходилися тоді та де перебувають зараз?

– Вони були й залишаються у Києві. У них все добре.

«У Литві ми тренувалися на шкільних стадіонах на асфальті, але я забив десять голів за рік»

– Статистично у Литві ви провели найбільш вдалий період у кар’єрі (десять голів та три асисти у 31 матчі). Що можете згадати про цей час?

– Мабуть, ви здивуєтеся, але це був найважчий рік у моїй кар’єрі, як фізично, так і психологічно.

– Чому?

– Рівень інфраструктури у клубі на найжахливішому рівні. Я багато де пограв та побачив. Від низів до топрівня. Проте там було все дуже кепсько. Іноді ми тренування взагалі проводили на якихось шкільних стадіонах на асфальті. 

Через ці жахливі поля у мене сталося запалення привідного м’яза. У клубі була така кваліфікація лікарів, що вони ніяк не могли мені допомогти. Я тисячі разів робив УЗД та МРТ, але мені казали, що зі мною все гаразд, і мені можна тренуватися. Я виходив на поле та просто не міг прискоритися. Грав максимум на 60-70 відсотків, і це тривало увесь сезон.

–  Як вирішилася ця ситуація?

– Я через своїх друзів зв’язався із фізіотерапевтом Андре Мілутиновичем та поїхав до нього у Сербію. Це відомий спеціаліст, що колись працював у Металісті. Його знають багато наших гравців. Йому й МРТ не потрібно було. Він просто пальцями помацав, за хвилину зробив мені УЗД та просто схопився за голову.

Все було настільки занедбано, що Андре взагалі не розумів, як я грав? Ситуація була 50 на 50 що мені доведеться робити операцію. Я перебував у Сербії лише три дні, бо ледве відпросився у клубу за свій кошт поїхати туди. 

Андре зробив деякі процедури, після яких мені стало легше. В принципі, я міг дотягнути до фінішу сезону. Проте ми домовилися, якщо я відчую мінімальне погіршення стану, то тренуватися й грати більше не буду, поки нормально не відновлюся.

Я повернувся до команди, два-три тижні все було гаразд, але потім я знову почав відчувати біль. На цьому я зупинився.

На жаль, ця травма тоді відібрала мої найкращі якості: швидкість, дриблінг, різкість. Я грав як ветеран. Перед грою мені робили уколи, які особливо не допомагали. Після матчів я взагалі ходити не міг. Якби я був у формі, то міг би набагато краще себе показати.

– Так, все це жахливо. Перед трансфером ви хіба не знали, що в клубі взагалі немає ніяких умов?

– Перед переходом президент клубу та спортивний директор взагалі обіцяли мені золоті гори. Говорили, будемо боротися за чемпіонство та виступати у єврокубках.

Можу сказати, що президент людина непогана, він справді щось намагається робити для клубу. При цьому люди у керівництві обирають не тих футболістів, можливо, ще якісь закулісні моменти… Йому треба розібратися із цим та щось змінювати. Клуб, що має бюджет для виходу у єврокубки, зараз бореться за виживання у чемпіонаті Литви. Це цілком очікувано.

«Петраков не взяв мне на чемпіонат світу. Можливо, йому був дзвінок із Шахтаря»

– Наостанок хотілося б поговорити про ваші виступи у синьо-жовтій футболці. Ви пройшли усі щаблі збірної України до 20 років. Найдовше ви працювали під керівництвом Олександра Петракова. Як склалися ваші стосунки?

– Це дуже специфічна людина. У нього є свій погляд на життя та футбол. Думаю, всі це побачили, коли Петраков очолив національну збірну. До речі, я був за нього дуже радий, коли це сталося. 

У нас із ним склалися прекрасні стосунки, я йому симпатизував, і це було очевидно. Іноді ми могли сваритися та навіть кричати один на одного. Більше, звичайно, він на мене кричав. Я ображався. Проте ми мали хороше взаєморозуміння. Спілкувалися, не лише як гравець та тренер, але і як друзі.

Один єдиний негативний момент між нами відбувся, але це вже у минулому.

– Що це був за момент?

– Він не взяв мене на чемпіонат світу U-20 у 2015 році. Цей турнір якраз відбувався, коли у мене виникли проблеми у Шахтарі через відмову продовжувати контракт.

Петраков зателефонував мені тоді та запитав, як у мене справи та чому я не продовжую контракт? Мовляв: «Не викаблучуйся, підписуй та поїдемо підкорювати світ». Я вже на той момент нормально не тренувався, а бігав по колу, і моя форма викликала в нього сумніви.

Я йому пояснив свою ситуацію та сказав, що при всій моїй повазі до нього, я не буду підписувати контракт із Шахтарем лише через чемпіонат світу. Бо це моя кар’єра, та я вже прийняв рішення. 

У підсумку Петраков не викликав мене до команди. Я сильно образився тоді. Ми дуже багато пройшли разом. Вважав, що він хоча б міг мене на збори взяти, аби особисто переконатися у рівні моєї готовності. Проте він не дав мені шансу.

– Були підозри, що вас не взяли на чемпіонат світу, бо так комусь було потрібно?

– Можливо, зі сторони Шахтаря був якийсь дзвінок. Це дуже впливовий клуб, усі про це знають. Не хочу звинувачувати Петракова, бо на 100 відсотків мені невідомо, як усе було насправді. Я цього тренера знаю, як дуже чесну людину. Були у збірних тренери, які викликали людей за гроші. Він завжди викликав у команду по ділу. 

Навіть якщо Шахтар вплинув на те, аби мене не взяли на турнір, не факт, що треба винити Петракова. Бо він – не Андрій Павелко, та не все вирішує. Я на Олександра Васильовича не ображаюся.

– Вам на сьогодні вже 27 років. Ви пройшли немалий шлях у футболі, пережили багато злетів та падінь, пограли у різних командах та країнах. Проте не покидає враження, що ваша кар’єра поки ніяк не може вийти на той рівень, на який ви очікуєте. Як ви самі вважаєте, наскільки реалізували власний потенціал?

– Якщо дивитися правді в очі, то я реалізував свій потенціал максимум на 40 відсотків. Не завжди все залежало виключно від мене. Проте у мене все ще попереду. Я знаю це на сто відсотків.

– І наостанок: які ваші найближчі футбольні плани?

– Хотілося б знайти якомога кращий клуб для продовження кар’єри. Зробити це буде непросто, бо я дуже мало грав останнім часом. У людей будуть питання. Не всі забажають розбиратися, у чому була причина моїх проблем. Сподіваюся, цей фактор не сильно вплине.

Хочу зачепитися у Європі, пограти у хорошому чемпіонаті, хорошій команді. У тій же Польщі. Можливість повернення до України я також не відкидаю. Якщо буде хороша пропозиція, то, звичайно, я її розгляну. Це моя країна. Я люблю наш чемпіонат.