Петро АРСЕНЮК: «Одна з моїх цілей — відродження професіонального футболу на Хмельниччині»
638 
— Петре Івановичу, нині Хмельниччина — один із тих регіонів, який не представлений на футбольній карті України професіональною командою. Знаю, ви доклали чимало зусиль, аби клуб із Красилова свого часу виступав під егідою ПФЛ. Пригадуєте ті часи, коли прийшли у футбол і з чого, власне, все починалося?
— Перш ніж брався за якусь справу, завжди прислухався до думки людей. Свого часу я багато зробив для Красилівського району: звели новий готель, автопарк, станцію технічного обслуговування, вивели колись збанкрутілий колгосп у передовий в області. Наше підприємство поступово розвивалося, справи йшли добре. Люди, звісно, бачили плоди нашої роботи, тож і звернулися по допомогу. Місцевій футбольній команді потрібна була підтримка. Ми зразу відгукнулися, допомогли одностроями та м’ячами. Та на цьому наше сприяння клубу не припинилося. До нас громада вже звернулася з проханням, аби ми взяли на своє утримання всю команду. Відповідно, наше підприємство рекламувалося би на футболках гравців. Ідея нам сподобалася. За справу вирішили взятися серйозно й лише на команді не зупинилися. Отож наступним рішенням було придбати місцевий стадіон, що, власне, й зробили. Хоча арена на той час перебувала в плачевному стані. Аби ви зрозуміли, яку картину ми тоді побачили, скажу, що на полі паслися кури й гуси, а одну з трибун, узагалі, встигли розібрати. Доклавши немало зусиль, стадіон привели до ладу.
— Й команда почала прогресувати?
— 2000 року, за нашої допомоги, команда виграла першість області. Після цього успіху було ухвалене рішення піти ще далі, тож звернулися в Професіональну футбольну лігу. Звичайно, нас не зразу хотіли брати в професіонали, але завдяки сприянню наших авторитетних земляків — Ігоря Хібліна та Сергія Ковальця — команду включили в другу лігу групи «А». До речі, клуб одразу себе зарекомендував із найкращого боку. Упродовж наступних п’яти років постійно перебував серед фаворитів, прогресував і розвивався. Можемо пишатися такими вихованцями, як Чопик, Воловик, Мандзюк…
— Та згодом у команди почалися проблеми…
— 2006 року за проханням тоді ще міського голови Миколи Приступи, який впродовж тривалого часу шукав інвесторів для футболу, дійшли згоди, що «Поділля», яке виступало в другій лізі, має грати в Красилові, а першоліговий ФК «Красилів» має перебазуватися до Хмельницького. По суті, ми віддали своє місце в першій лізі «Поділлю». Знаєте, я розумів, що в першій лізі набагато більші витрати й таке інше, втім погодився на переїзд до Хмельницького. Ну хто тоді міг знати, що пройдуть вибори, люди оберуть нового мера (Сергія Мельника. — О.Т.), якому футбол буде малоцікавий? На всі мої звернення та прохання про допомогу він тоді казав банальні речі, мовляв, є багато інших клопотів, аніж опікуватися ще й футболом. Він і досі працює мером, люди його підтримують, очевидно, добре справляється зі своїми обов’язками…
— А чим це все закінчилося для вас? Як довго ви ще залишалися у футболі?
— До 2006 року продовжували утримувати команду, а потім я дещо відійшов од цієї справи, після того, як у Красилові мене обрали головою районної ради. Відповідно, я вже не міг обіймати посаду президента клубу. Утім, ніколи не полишав спроб переконувати всіх можновладців про важливість футболу в нашому регіоні. Все тривало ще десь із рік, до одного прекрасного дня, коли ми разом з братом Олександром сіли, порахували, скільки вже витратили на футбол, важко зітхнули і… махнули на все рукою.
— Петре Івановичу, якою була ціна питання? Скільки потрібно було коштів, аби утримувати клуб на плаву в ті часи?
— При мінімальних затратах це виливалося в суму майже 250-300 тисяч доларів на рік. Як для одного підприємства, яке утримує клуб, це доволі велика сума. Аби ви розуміли, всі зароблені нами кошти йшли тоді на команду. Та, попри всі проблеми, варто зазначити, що ФК був усім забезпечений. Хлопці мешкали та харчувалися в нашому готелі, мали змогу тренуватися на хороших полях, пересувалися по країні на комфортабельному автобусі, котрий теж належав підприємству. Між іншим, багато фахівців пророчили нам велике майбутнє, але підтримки ми так і не дочекалися. Хоча пригадую, що під час проведення матчів до нас з’їжджалися вболівальники з усіх околиць, по 3–4 тисячі глядачів — для міста це було справжнє свято.
Та, попри всі старання, як я вже сказав, не отримавши належної підтримки, команду згодом було втрачено. Прикро, звісно, адже ми багато уваги приділяли підготовці молодих гравців і наші перспективи були справді оптимістичні. Спочатку, після переїзду до Хмельницького говорили навіть про вихід до вищої ліги, адже такий регіон просто зобов’язаний бути представлений на найвищому футбольному рівні України. Але на сьогодні Хмельниччина навіть не має професіональної команди.
— А чому так? У області є АЕС, усім відомий ринок, пивзавод, отож невже такі потужні підприємства не можуть знайти кошти на професіональну команду?
— Проблема одна — в регіоні немає ініціативних людей, які б узялися за цю справу та довели її до кінця. Усі чомусь, у першу чергу, поспішають знайти якусь вигоду для себе. Особисто моя думка, не як чиновника, а як громадянина: має бути чітко розроблена програма розвитку певного виду спорту. До цього проекту має долучитися обласна та районна ради, створивши, до прикладу, одну футбольну команду, яка би представляла область у професійній лізі. І зробити це не так уже й складно. Але, щоби цей задум утілити в життя, за справу має взятися людина, яка справді любить футбол. Буде така людина, буде й футбол в регіоні.
— Відійшовши від гри мільйонів, чим, власне, займалися. Не полишали надії повернутися у футбол?
— Я і сьогодні живу цією думкою, але щоби це зробити, потрібно мати відповідні умови. 2006 року, коли я відійшов од футболу, а команда згодом узагалі припинила існування, в моїй душі залишилася велика рана. 2008 року я перейшов працювати до Києва в Міністерство транспорту, тоді, звичайно, в мене були вже зовсім інші обов’язки. За два роки я повернувся на Красилівщину, й, перебуваючи на посаді голови адміністрації, зініціював відновлення районного ФК, який гідно виступав у змаганнях обласного рівня. Поки я обіймав цю посаду, команда успішно існувала. На сьогодні цього клубу вже немає…
— Наскільки відомо, ви підтримуєте й місцеву команду ветеранів.
— Ветерани й по сьогодні виступають на стадіоні, який утримується підприємством, створеним і очолюваним мною свого часу. Прикро мати такий стадіон із розвиненою інфраструктурою й не мати професіональну команду, для якої тут створені всі умови. До речі, за ветеранську команду дуже часто виступає уродженець нашого регіону, а нині головний тренер молодіжної збірної України Сергій Ковалець. Уся його рідня також мешкає тут. Красилівський дух допомагав і йому робити перші кроки на початку футбольної кар’єри. Ми доволі часто спілкуємося із Сергієм Івановичем, радимося, як краще вчинити, щоби відродити професіональний футбол у нашому регіоні. Було би непогано, якби одна з команд прем’єр-ліги відкрила в нас свою футбольну школу, на базі якої створили би в Красилові згодом хороший професіональний футбольний клуб. Поки це плани, але маю надію, що нам удасться їх реалізувати.
— Петре Івановичу, за кілька тижнів вибори до Верховної Ради, куди ви балотуватиметеся. У випадку перемоги, будете ініціювати відродження професіональної команди?
— Як на мене, то в усіх кандидатів із регіону в програмі має бути пункт про відродження футболу в області. Я на своєму 189-му окрузі, де йду як мажоритарник від всеукраїнського об’єднання аграрників «ЗАСТУП», пообіцяв громаді: якщо виграю вибори, то повернуся у профі. Ну, не я особисто (сміється), а команда з Хмельниччини. Скажімо, Красилівщина живе надією, що футбол відродиться. І не тільки тут, а і в Ізяславі, Теофіполі, Білогір’ї, в місті Нетішині. Нехай в цих містах і селищах на аматорському рівні, але… Словом, у футбол мають грати всюди!
— Що ж, може, за два-три сезони чекатимемо на появу в професіональній лізі команди з Хмельниччини.
— Дай Бог. Якщо мене оберуть до Верховної Ради, то відродження села, його інфраструктури та соціальної сфери, в тому числі футболу, робитиметься цілеспрямовано, з новою силою.
Олександр ТРАВЯНКА.