«Підійшов до Коломойського, а він каже: «А я тебе знаю, ти Блізніченко»: відверте інтервʼю ексвінгера Дніпра

Переглядів 115049
Дмитро Вєнков Дмитро Вєнков
19 голосів
«Підійшов до Коломойського, а він каже: «А я тебе знаю, ти Блізніченко»: відверте інтервʼю ексвінгера Дніпра
Андрій Блізніченко та Ігор Коломойський. Колаж: УФ
Вінгер Вереса Андрій Блізніченко дав велике та відверте інтерв’ю «УФ» про власну яскраву та насичену кар’єру.

Вихованець запорізького Металурга Андрій Блізніченко, який виступав за Дніпро, турецький Карабюк, молдавський Шериф та Інгулець перейшов до Вереса менш як рік тому, однак встиг стати незамінним гравцем Народного клубу з Рівного.

В ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» 29-річний вінгер максимально щиро розповів про ключові етапи свого футбольного шляху.

Зокрема протягом більше ніж двогодинного інтерв’ю говорили про наступне:

  • Криза Вереса та реакція Блізніченка на критику команди із боку офіційних осіб клубу;
  • В чому був неправий автор серіалу «Футболіст» Дмитро Поворознюк;
  • Астрономічна пропозиція від Спартака та невдалі перемовини із Шахтарем;
  • Скандальний перехід з Металурга (Запоріжжя) до Дніпра;
  • Чим Євген Коноплянка був круче за Михайла Мудрика, Артема Довбика та Віктора Циганкова;
  • Пам’ятне знайомство із президентом Дніпра Ігорем Коломойським;
  • Скільки за Блізніченка пропонувала Легія та період у Карабюку, який завершився допитом у поліції;
  • Непорозуміння із Юрієм Вернидубом у Шерифі;
  • Відносини із президентом Інгульця Олександром Поворознюком;
  • Виступи за українську «молодіжку» із Олександром Зінченком, Русланом Малиновським та іншими зірками.

«Публічна критика офіційних осіб Вереса демонструє неповагу до Лавриненка та команди»

– Андрію, останні матчі Вереса ви пропустили через травму. Яким зараз є ваш стан та коли можна очікувати на ваше повернення на поле?

– В мене запалення привідних м’язів та пахових каналів. Не знаю, чи буду готуватися до найближчого матчу проти Руха, однак вже до наступного поєдинку проти Миная маю бути готовий. Ще деякий час буду працювати окремо від команди та набирати фізичні кондиції.

– Зараз Верес йде внизу турнірної таблиці. З чим ви пов’язуєте невдалі результати команди?

– Важко сказати. Це комплекс факторів. Можливо, справа у підборі футболістів чи мікроклімату всередині колективу, або гравці ще не до кінця розуміють вимоги нового тренерського штабу. Десь у кожному з компонентів нам чогось не вистачає.

Андрій Блізніченко. Фото: НК Верес

– Ви вважаєте, що нинішній склад команди може боротися лише за виживання в УПЛ?

– Ну, про це усі пишуть та кажуть. Я особливо стараюся не читати різні коментарі, однак багато критики можна побачити на фан-сторінках Вереса у соцмережах. Ті ж Ігор Циганик, Віктор Вацко, Андрій Сеньків в один голос кажуть, що в нас підбір гравців не рівня Прем’єр-ліги.

Особисто я вважаю, що усі футболісти – це прості люди, і не варто їхню майстерність оцінювати за рівнем зарплат. Будь-яка команда може зібратися та обіграти Динамо чи Шахтар.

– Який зараз настрій у колективі взагалі?

– Не можу сказати, що настрій є якимось дуже пригніченим. Однак бачу, що тиск з боку вболівальників та медіа все ж таки негативно позначається на хлопцях.

– Судячи з коментарів фанів у соцмережах, у них є претензії до вольових якостей команди на полі. Чи згодні ви, що після відходу Юрія Вірта з поста головного тренера наприкінці минулого сезону це дійсно стало проблемою?

– Юрій Миколайович справді вмів налаштувати футболістів. Дуже відчувався його характер і в багатьох іграх він передавався гравцям, мабуть, це була його найбільша чеснота.

Не знаю, чи втратили ми в цьому компоненті. Можливо, нам зараз трохи і не вистачає характеру. Наразі такі результати, що однозначно щось казати важко.

– Як особисто ви сприймали іноді надмірну емоційність Вірта? Судячи з серіалу Футболіст, він міг трохи переходити межу.

– Іноді, мабуть, то дійсно було дещо зайвими. Але він така людина, дуже емоційний, тож особисто я сприймав його таким, яким він є. У нас відсотків 70 тренерів в УПЛ так спілкуються із футболістами. Тобто на підвищених тонах.

– Напередодні матчу проти Дніпра-1 (0:2) навколо команди виник ще один інфопривід. Один з членів наглядової ради клубу Маріан Года заявив, що долю тренерського штабу команди на чолі із Сергієм Лавриненком повинні вирішити дві найближчі гри. Як ви ставитися до подібних заяв, та чи згодні, що команді потрібні настільки радикальні зміни?

– Мені важко давати відповіді на такі питання. Я лише футболіст. Думаю, що в цій ситуації кожна зі сторін має власні аргументи.

Від себе можу сказати, що подібні заяви – це неповага до тренерського штабу та всієї команди. Якщо є якісь проблеми в колективі, їх треба вирішувати всередині. 

Краще викликати того ж тренера чи усю команду на розмову та усе з’ясувати, аніж виносити у публічну площину. Це некрасиво.

Динамо та Шахтар також програють, але чомусь ми не бачимо, щоб хтось з офіційних осіб їхнього клубу виходив у ЗМІ та казав, що тренерському штабу даються два матчі на виправлення ситуації, інакше – відставка.

«Деякі вчинки Дмитра Поворознюка я відверто не розумів»

– Давайте згадаємо ваш перехід до Вереса. Як ви потрапили до цієї команди?

– Цей трансфер стався завдяки моєму агенту Микиті Швецю та, звісно, Юрію Миколайовичу Вірту, який зателефонував мені особисто, розповів якою бачить мою роль у команді, доніс власні вимоги. Мене все влаштувало. Фактор зацікавленості із боку наставника став для мене головним у прийнятті рішення перейти у Верес.

– Як у вас відносини склалися із Віртом?

– Хочу подякувати Юрію Миколайовичу, що давав мені шанс та можливість грати. Його віра мені дуже допомогла. Це перший тренер за останні п’ять років, який вселив впевненість в мене. Для кожного футболіста це неймовірно важливо. В мене з’явилися крила, і я літав по полю. Сподіваюся, віддячив йому своєю грою.

Юрій Вірт. Фото: НК Верес

– Як вам у Вересі зараз? Не пошкодували про своє рішення?

– Не шкодую, але хотілося б кращих результатів та більше грати.

– До речі, чи почала команда в цьому сезоні отримувати премії за нічиї, які обіцяв президент Іван Надєїн?

– Премій за нічиї ми наразі не отримуємо. Домовилися із президентом, якщо команда досягне поставлених на сезон завдань, то наприкінці сезону отримаємо гроші за усі нічиї.

– А чи взагалі доцільно платити премії гравцям за нічиї? Адже, як правило, в амбіційних колективах футболісти отримують фінансові бонуси лише за перемоги.

– На мій погляд, тут усе залежить від того, за які місця бореться клуб. Якщо в нашому випадку – то у нас кожний заліковий бал на вагу золота і у кінці цей бал чи два можуть стати вирішальними, як наприклад минулого сезону. Тому вважаю, що у Вересі наразі мають бути премії не тільки за перемоги, але й за кожну ніччю також. Якщо ж клуб бореться за єврокубки та призові місця, то вважаю доцільним преміювати лише за виїзні нічиї.

– У минулому сезоні ви застали в команді зйомки вищезгаданого серіалу Футболіст Дмитра Поворознюка. Як сприймали цю медійну історію?

– Це прикольна ідея зняти серіал про команду. Тепер у кожному місті, де ти з’являєшся, люди тебе впізнають та вітають.

Однак у деяких випадках Дмитра та людей, які з ним працювали, я відверто не розумів.

– Що ви маєте на увазі?

– Бували моменти, які непотрібно було знімати, а вони показували це на всю країну. Це стосується і тренерів, і футболістів.

Особисто я давав йому інтерв’ю, коли прийшов до команди. Ми відзняли півтори чи дві години матеріалу. Більшість з того, що я сказав, Дмитро чомусь вирізав. Він вставив у серію тільки те, на чому йому було вигідно, як то кажучи «хайпаунти». Я йому потім казав: «Діма, це некрасиво. Ти понарізав так, що люди подумають, що я приїхав із зайвою вагою 180 кг. Типу ходить тут якийсь круглий адміністратор… Нащо це було робити?». Він все зрозумів, і в підсумку ми потисли один одному руки. Все завершилося нормально.

Просто така історія була не лише зі мною, а з багатьма. Я розумію, звичайно, що для збільшення переглядів серіалу йому потрібні були якісь гучні історії, однак навіщо ж ображати футболістів та тренерів? Тим паче, якщо ти ніби то з ними у одній команді. Але це вже все у минулому. У будь-якому випадку, серіал Дмитра приніс більше користі та позитиву для команди та клубу.

– Клуб якось втручався у творчій процес Поворознюка?

– Ні. В нього був повний карт-бланш в цьому плані. Ніхто не міг заборонити йому нічого знімати. Лише один раз під кінець сезону, коли в нас були серйозні проблеми із результатами, Вірт попросив не знімати. Тиждень ми провели без камер.

 – У перші сезони серіалу, коли команда ще грала в Першій лізі, Поворознюк більше знімав серіал про себе: участь у тренуваннях команди, матчах, побуті. Однак вже після виходу Вереса в УПЛ, його у серіях стало набагато менше. Наскільки він реально був залучений до команди, коли ви вже стали гравцем клубу з Рівного?

– За пів року він, можливо, на зборах провів декілька тренувань, і ще декілька ‒ по ходу сезону. Такого, щоб він проводив повноцінний тижневий цикл разом із нами, при мені вже не було.

«У 16 років Спартак пропонував мені зарплатню у десять тисяч доларів на місяць»

– Андрію, зараз хотілося б поговорити в цілому про вашу кар’єру. Наскільки відомо, першим вашим тренером у рідному місті Звягель став батько.

– Так. Мій батько тоді був тренером у невеличкій секції. Не можна сказати, що це був якийсь серйозний рівень. Нас тренувалося чоловік по десять різного віку. І то, чиїсь батьки перед тренуванням могли зателефонувати та сказати: «Наш сьогодні не їв нічого після школи, тому його не буде». Комусь оцінки потрібні були… Мій батько по усіх школах бігав та збирав футболістів. Хто прийде – з тим і працював.

– А ваш батько сам раніше грав у футбол?

– Грав за Звягель на аматорському рівні та інші колективи, не більше.

– Зараз він, наскільки відомо, у друголіговому ПФК Звягель працює.

– Так, у команді U-19. До цього він був помічником головного тренера Руслана Скидана у першій команді.

– До виховання яких відомих футболістів приклав руку ваш батько?

– В нього займався я, мій брат Віктор, Микола Жовтюк, який грав у Карпатах. Іноді тренував Олексія Кащука. Він був у його віковій групі, однак Олексія майже завжди до себе забирав тренер, який працював із на рік старшими хлопцями. Також в мого батька тренувався нинішній захисник Звягеля Валерій Скидан.

Олексій Кащук. Фото: ФК Шахтар

– Свій професійний шлях ви розпочали у запорізькому Металурзі. Як ви туди потрапили?

– Вже у десять років батько почав домовлятися про мої перегляди в академіях професійних клубів.

Я мав їхати до Металурга та Карпат. Спочатку поїхав у Запоріжжя. У мене мама звідти. Вона також колишня спортсменка, займалася легкою атлетикою та завжди підтримувала мене разом із батьком.

Прибув до Металурга за день до від’їзду команди на збори. Тодішній тренер Микола Миколайович Роздобудько сказав, що вже нікого не хоче переглядати. Я із батьками був, і вони попросили, аби я хоча б потренувався.

Він і цього не хотів, але перед заняттям все ж таки дав мені різноманітні тести: стрибок у довжину з місця, біг 30 метрів і т.д. Після того, як я пробіг 30 метрів та тренер побачив результат, він одразу дозволив мені провести заняття із командою. Я потренувався, і він сказав: «Завтра він їде разом з нами на збори». Так все почалося.

– І як далі для вас розвивалися події у Металурзі?

– Я тренувався під керівництвом Роздобудька. Через деякий час йому запропонували поїхати до рашистського Краснодару. Він запропонував 10-11 гравцям поїхати із ним. На той момент про Краснодар взагалі ніхто не знав. Це потім він вже став більш менш відомим клубом. Плюс до цього, вже тоді не було особливого бажання їхати до рашки, тому мої батьки відмовилися. 

– Більше у вас варіантів із рф не було?

– Буквально відразу після історії із Краснодаром на мене вийшов московський Спартак. Мені було років 15-16. Пропонували досить непогані гроші на той час… Але перспектива опинитися на самоті у чужій країні дуже відлякувала. Сказав батькам, що не зможу там сам жити. До того ж ми чітко усвідомлювали, якщо кличе спартак, то будуть й інші пропозиції, зокрема від великих Українських клубів. 

– Які гроші вам тоді запропонував Спартак?

– 160 чи 180 тисяч доларів підписний бонус та зарплатню десять тисяч доларів на місяць у перший рік зі збільшенням у кожний наступний сезон.

– Ще якісь великі клуби цікавилися вами у ті часи?

– Після історії зі спартаком, я поїхав у Шахтар. Тоді голова академії Патрік ван Леувен мене переглядав, я підійшов. Далі мої батьки вели перемовини із Шахтарем, але те що вони запропонували – нас не влаштувало і я повернувся у Металург.

«Металург не хотів відпускати мене. Одного разу мене навіть закрили на базі»

– Ні для кого не секрет, що Металург не хотів відпускати вас. Що там була за історія?

– Так, я у 17 років, здається, відіграв чемпіонат Україна та йшов кращим бомбардиром перед початком фінальної частини, яка мала відбутися через пару місяців. І тут клуб почав мене «душити» підписувати контракт із першою командою.

– Ви не хотіли залишатися?

– Я був не проти залишитися, але справа була в іншому. Металург пропонував контракт із зарплатнею у п’ять тисяч доларів на місяць, що мене влаштовувало, однак до цієї угоди додався лист із просто кабальними штрафами.

– Які саме штрафи були?

– Побачили у місті після 23:00 – штраф, побачили десь у закладі – штраф, не надягнув щитки – штраф. Щось не те сказав – штраф. І штрафи ці були не по 1000 гривень, суми були 300-500 доларів. Я готовий був підписати контракт із Металургом навіть попри те, що команда тоді грала у Першій лізі. Там був класний підбір гравців: Сергій Сидорчук, Євген Опанасенко, купа бразильців… Сказав керівникам: «Заберіть цей додаток, чи впишіть адекватні цифри і я підпишу контракт». Вони відмовилися.

– Наскільки сильним тоді на вас був тиск із боку менеджменту?

– Після тієї розмови мене взяли на збори з основою, фінальну частину ДЮФЛУ я пропустив. Провів збори із Металургом, після чого мене знову запросили підписувати такий самий контракт. Я сказав, що мене це не влаштовує.

На наступний день мене відправили до Металург-2. Там я провів гру проти Дніпра-2. Вийшов на заміну за рахунку 1:2, забив двічі й ми виграли 3:2. Після цього керівництво ще більше почало на мене тиснути. Днів три вони усіма методами мене «душили», і тут мені зателефонували вже з Дніпра.

– Хто саме на вас вийшов?

– Дмитро Михайленко. Він сказав, що клуб зацікавлений у мені, і вони чекають мене після завершення сезону. У мене тоді залишалося пів року дитячого контракту із Металургом.

Дмитро Михайленко. Фото: СК Дніпро-1

– Ви одразу погодилися?

– Звичайно, я зрозумів, що мені потрібно переходити у Дніпро та не підписувати контракт із Металургом.

Керівники запорізького клубу не знали про цю розмову, хоча там все одно вже ситуація до абсурду доходила. Дмитро Косаревський, який, здається, тоді він був гендиректором, мене одного разу навіть закрив у кімнаті на базі, так він намагався переконати мене підписати той контракт.

– Як ви трималися усі ці пів року до звершення угоди із Металургом?

– Мене відсторонили від тренувань взагалі, заборонили навіть м’яч чіпати. Я просто бігав із тренером з фізичної підготовки.

Потім за друзів на місто грав, а Металург дізнався про це, і подав позов проти мене в УАФ. Я три місяці дискваліфікації отримав, через що не викликався до юнацької збірної.

Потім, коли вже відбув свій термін, в одній з ігор за збірну у Києві отримав важку травму – перелом плеснової кістки. Лікувався та чекав завершення сезону.

«Якщо порівняти Коноплянку із Мудриком, Довбиком та Циганковим – це небо та земля»

– У Дніпро ви потрапили за часів Хуанде Рамоса. Як склалися ваші відносини із цим тренером?

– Мені здається, що він був максималістом, тому не довіряв молоді. Рамос на зборах давав тренуватися та грати, питань немає.

Бувало, на зборах я і забивав, і результативні передачі віддавав, і добре себе показував. Навіть Андрій Анатолійович Русол до мене підходив та хвалив. Пам'ятаю, він казав: «Все, ти себе зарекомендував, у тебе буде шанс, не переживай, все добре». Хлопці у роздягальні навіть травили: «О, здається скоро хтось новий контракт буде підписувати».

У підсумку ми поверталися додому, я ще якийсь час тренувався із командою, як тільки перша гра чемпіонату – в дубль.

– Ви ображалися?

– Я розумів прекрасно, що на моїй позиції грали Євген Коноплянка та Матеус, тому в мене було мало шансів. У той же час на зборах я добре себе проявляв та був із ними на рівні, але Рамос зовсім не давав показати себе в офіційних матчах. Я психологічно надламувався, бо відчував несправедливість.

– Коноплянка, про якого ви згадали, був найталановитішим українським футболістом на піку своєї кар’єри?

– Звичайно. Згадайте його гру та клуби, за які він виступав. Це суперталант.

Вважаю, що він міг набагато більших результатів досягти, аніж Віктор Циганков, Артем Довбик та Михайло Мудрик, які сьогодні вважаються нашими найбільшими зірками. Я не тренувався із Мудриком, але трохи тренувався із Циганковим та Довбиком. Якщо Коноплянку порівняти із ними, то це небо і земля. 

Женя на тренуваннях та в іграх виробляв неймовірні речі. Міг один в один обіграти, та навіть двох чи трьох на маленькому клаптику поля, втекти від будь-кого.

І це при тому, що у його часи УПЛ була на дві голови вища за рівнем, аніж коли в ній почали грати хлопці. Проти Коноплянки грали такі зірки світового рівня, як Вілліан, Дуглас Коста, Фред, Фернандіньо, і він реально возив їх.

– Так, але при цьому про лінощі Коноплянки ходять легенди.

– Коли я поїхав на перші збори із Дніпром, то помітив, що він не на сто відсотків викладається на тренуваннях. При Рамосі дуже багато бігали. Кожен ранок бігали то по піску на пляжі, то по горах. Обсяг роботи виконували великий. Коноплянка то там пропускав, то там.

Ми навіть молодими гравцями підходили до Русола та питали: «А як Коноплянка у чемпіонаті грати буде, якщо він пропускає кроси та й таке інше? Він же сто метрів пробіжить в одну та іншу сторону й задихнеться». Він відповідав: «Пацани, в нього такий організм, що він може пропустити навіть усі збори, але на полі все одно буде найкращим. Він пробіжить сто метрів та зробить голову передачі. Потім десять хвилин постоїть, пробіжить ще раз сто метрів та заб’є гол. А нам більше нічого й не треба».

Євген Коноплянка. Фото: ФК Дніпро

– Чи вважаєте ви, що недостатньо професійне відношення Коноплянки до роботи не дозволило йому краще показати себе у Європі?

– Точно не знаю, але припускаю, що саме в цьому була причина. В Європі зовсім інший підхід до футболістів. Там немає одного Коноплянки, який робить усю гру. Всі гравці рівноцінні. Хто не працює, той і не грає. Можливо, в нього вже така звичка була, що іноді можна на 100 відсотків потренуватися, а іноді на 50. 

«Думаю, футбол Ротаня принесе йому успіх, але не в Олександрії»

– Хто був найбільшим авторитетом у тій зірковій команді?

– Звичайно, Руслан Ротань. Його усі боялися. Якщо він щось казав, ніхто не міг йому огризнутися у відповідь. Коли хтось все ж таки наважувався, то в роздягальні була така пожежа, що краще було бігти від нього.

– Ви слідкуєте зараз за кар’єрою Ротаня-тренера? Чи подобається вам футбол, який він ставить в Олександрії?

– Мені дуже-дуже подобається його футбол. Можливо, команді не вистачає ще одного-двох досвідчених гравців у центр поля, які б не робили таких дитячих помилок. Буває, гравці Олександрії самі собі привозять голи.

А, я думаю, хлопцям самим приємно грати у такий футбол. Це супер. Команда намагається грати у короткий та середній пас, а не просто бити той м’яч вперед.

– Як ви думаєте, такий футбол принесе успіх Ротаню?

– Думаю, що принесе, але не в цій команді. Олександрію покинули багато досвідчених виконавців, тому Ротаню буде дуже важко. Якщо клуб все ж таки зможе підсилити склад, то і в Олександрії в нього може все скластися.

– За часів роботи Рамоса у Дніпрі ви повинні були їхати в оренду до Карпат, однак цей перехід чомусь не відбувся. Що тоді сталося?

– Поїхав в оренду, почав тренуватися. Пробув у Карпатах два тижні, усі задоволені, із колективом також знайшов спільну мову. Потім викликав мене до себе їхній гендиректором, і каже: «У тебе залишається півтора року контракту із Дніпром. Давай ти із нами підпишеш попередню угоду, яку ми будемо тримати у сейфі, а як тільки в тебе сплине контракт із Дніпром, ти до нас перейдеш».

– Ваша реакція?

– Сперечатися із ним не став. Сказав, що подумаю, а сам прийшов до своєї кімнати та одразу зателефонував генеральному директору Дніпра Андрію Вікторовичу Стеценко та розповів все. Він сказав негайно збирати речі та повертатися додому.

– Як завершилася ця історія?

– Після повернення до Дніпра Стеценко викликав мене та сказав, що більше я туди ніколи не поїду, а з Карпатами далі буде розмовляти вже наш президент. Звичайно, все це було з матами. Матів було дуже багато. Стеценко тоді пообіцяв знайти мені інший варіант оренди.

– У підсумку не знайшов?

– Знайшов, пропонував поїхати у Волинь, але я сам не захотів. Побоявся, що не знайду спільної мови із Віталієм Кварцяним. Також поспілкувався з цього приводу зі своїм оточенням, вони також порадили не їхати, а краще чекати свого шансу у Дніпрі.

«Маркевича на тренуваннях в Дніпрі майже не було»

– Після Рамоса Дніпро очолив Мирон Маркевич. Як у вас склалися із ним відносини?

– Ми з ним не спілкувалися. Я сподівався, що він буде більше давати мені ігрового часу та вірити в мене. Деяким молодим гравцям він почав одразу довіряти, але не мені.

Можливо, мені трохи не пощастило, що саме тоді команда дуже високо пройшла у Лізі Європи, тому тренер розраховував на обмежене коло виконавців.

Вважаю, що в іграх чемпіонату показував себе добре, однак у єврокубках шансу не отримав. Якось Маркевич у мене не повірив.

Мирон Маркенвич. Фото: ФК Дніпро

– Наскільки взагалі підхід Маркевича відрізнявся від попередника?

– Він дуже мало взагалі із кимось спілкувався. На тренуваннях його практично не було. Тренували помічники Маркевича, а сам він ходив десь у сторонці чи бігав по колу стадіону. Такого, щоб він вів кожне заняття, не було. На відновлювальних тренуваннях Маркевич грав із нами у футбол.

Тобто він більше спостерігав за процесом зі сторони. Можливо, у цей час він роздумував про тактику чи склад на наступний матч.

– Не секрет, що, попри історичний успіх Дніпра на міжнародній арені, вже у тому сезоні в клубі почалися серйозні фінансові проблеми. Як команда переживала ці негаразди?

– Особисто я до останнього не вірив, що із Дніпром може статися щось погане. 

Пам’ятаю, як ще на зборах ледве не через день ті ж Ротань, Роман Зозуля, Євген Селезньов по черзі дзвонили до Ігоря Коломойського та розмовляли із ним на гучному зв’язку перед усією командою. Він казав: «Так-так, все буде, я вам обіцяю». Однак вже розпочався сезон і усі остаточно зрозуміли, що щось пішло не так і не туди.

– Ви особисто із Коломойським зустрічалися?

– Одного разу було, після фіналу Ліги Європи. Після тієї гри був організований концерт, де зібралися усі футболісти. Океан Ельзи виступав та ще хтось.

Коломойський спілкувався, здається, з усіма футболістами. Я раніше його тільки по телевізору бачив. Інші молоді хлопці боялися, а підійшов до нього сфотографуватися. І тут він мені каже: «А я тебе знаю, ти Блізніченко. Я за тобою слідкую. Бачив, як ти забив гол Маріуполю з правої ноги, і ми 1:0 так і дограли. Ще пам’ятаю, як ти гольову на Романа Безуза віддав…». Я стою шокований.

Ми сфотографувалися, і тут одразу усі інші молоді хлопці підбігли: Олександр Сваток, Денис Шеліхов, ще хтось... І ми ще разом сфотографувалися.

– В другий сезон Маркевича у Дніпрі ви грали за команду лише в першій частині. Чому так сталося?

– Не знаю, я не розумів цього. Маркевич на мене не розраховував. Мене після першої частини сезону в дубль відправили. І тут перед зборами тренер сказав, що я їду з основою до Туреччини.

Я пройшов перші збори, ми повернулися додому, і в нас було два-три дні вихідних. Тут мені вже повідомляють, що на другі збори я не лечу. А дубль у той час знаходився на товариському турнірі в Індії, тому мене відправили взагалі тренуватися із U-19.

– У вас стався якийсь конфлікт із Маркевичем?

– Ні. Я досі не розумію, що тоді трапилося. Навіть натяку не було на якийсь конфлікт між нами, щоб я щось там йому сказав або неправильно себе повів.

Хтось мені сказав, що Маркевич почув, яка в мене зарплата. Інші говорили, що він не побачив у мені футболіста. Не знаю, як було насправді.

Однак один дитячий тренер, який у хороших відносинах із Маркевичем, розповів, що той називав мене одним із найсильніших молодих футболістів у його кар’єрі.

– І як ви в U-19 цей час поводили?

– Зрозуміло, що рівень там інший, тому я був лідером та кращим гравцем. Старався не думати про погане і викладатися на максимум, аби не запустити себе.

Зіграли ми товариський турнір. У фіналі зустрілися зі Сталлю Володимира Мазяра. Я добре зіграв. Більше не результативними діями допоміг, а бійцівськими якостями, рубався за кожен м’яч.

І після гри Мазяр запропонував мені в оренду до нього піти. Я погодився, за фінансові умови тоді не думав, бо просто хотілося грати. Сталь намагалася домовитися із Дніпром, я зі свого боку також спілкувався, але не відпустили.

«Коломойський не відпустив мене до Легії за мільйон доларів»

– Чи правда, що за пів року до цих проблем ви взагалі могли опинитися у Легії?

– Так, після фіналу Ліги Європи мною цікавилася Легія. Спочатку вони пропонували Дніпру суму у 400 чи 500 тисяч доларів, потім у 700 чи 800 тисяч доларів, у підсумку дійшли до одного мільйону доларів, однак Коломойський усі ці пропозиції відхилив.

– Ви самі хотіли поїхати?

– Звичайно. Це був шанс поїхати у Європу, у топовий клуб, який грає на міжнародній арені. Із розмов із їхнім спортивним директором я зрозумів, що вони сто відсотків мене хочуть.

Наше спілкування вже дійшло до такого рівня, що ми обговорювали у якій квартирі я хочу жити, яку машину мені орендують, які умови, де я буду їсти, де я буду спати і т.д. Все було обговорено.

Після кожної наступної відмови Коломойського мені дзвонили з Легії та казали: «Ми сто відсотків зараз дотиснемо. Ми віримо в це. Ти хороший футболіст, і ми пропонуємо за тебе хороші гроші. Дніпро повинен відпустити».

Ігор Коломойський. Фото: ФК Дніпро

– Умови хороші пропонували?

– Зарплатня була невеликою, однак дуже хороші преміальні. У випадку перемоги в чемпіонаті та виходу в Лігу чемпіонів клуб, здається, кожному футболісту платив премію близько двохсот тисяч доларів.

– У 2017 році ви все ж таки вирвалися в іноземний чемпіонат, перейшовши до турецького Карабюка. Як відбувся цей трансфер?

– Тоді була така ситуація, що в Дніпрі не платили гроші. Клуб був багато мені винен. Мені зателефонували Селезньов, який грав тоді за Карабюк, та головний тренер Ігор Тудор та запросили до команди.

Я не міг відмовитися, бо майбутнє Дніпра тоді було дуже туманним. Тим паче для мене була дуже важливою зацікавленість головного тренера. Взагалі вважаю, що мені дуже пощастило пограти під керівництвом людини із таким ім’ям.

Я і тоді розумів, що це у минулому класний футболіст, який виступав за імениті клуби та збірну Хорватії, однак зараз я ще більше ціную час проведений разом із ним. Людина потім тренувала Удінезе, Верону та Марсель. Про що тут ще можна казати?

– Дніпро на цей раз легко вас відпустив?

– Я одразу пішов до Русола та пояснив ситуацію. Оскільки в мене ще був чинний контракт, він запропонував мені «джентльменську угоду». Мовляв, я відмовляюся від фінансових претензій до клубу, і мене відпускають. Я сказав: «Давайте папір, де підписувати?»

Дніпро якраз у ці дні вилітав на збори до Туреччини. Я разом із командою прилетів, переночував, і за мною вже у готель приїхали із Карабюка.

Ми разом з Русолом прибули до клубного офісу, вони узгодили усі трансферні питання і я підписав контракт.

«У Карабюку нас із Рибкою затримала поліція та відвезла на допит»

– На другий сезон вашого перебування у Туреччині Карабюк пережив справжній крах. Команда програла 14 матчів поспіль та вилетіла у другий дивізіон. Що стало причиною такого падіння?

– Сталася ситуація один в один, як у Дніпрі. Перші пів року платили, а потім із цим почалися складнощі. Дійшло до того, що футболісти просто почали покидати команду.

Селезньов вже поїхав, залишилися ми з Олександром Рибкою, який також тоді виступав за Карабюк. Намагалися знайти для себе якісь варіанти в Туреччині. Однак в один з днів нас двох просто місцева поліція забрала з бази, забрала телефони та відвезла до відділу

– Що сталося?

– Ми самі не могли зрозуміти, що сталося, були в шоку. Нас просто посадили в кабінеті під камери та кажуть: «Розповідайте, які люди вас сюди запросили, які агенти й т.д.». Тобто повністю все почали розпитувати.

Нам стали показувати фотографії усіх людей, які привезли нас туди: турецьких агентів, працівників клубу, президента. Питають: «Ви впізнаєте усіх цих людей?». Ми розповіли все, що знали.

Нам повідомили, що президенту клубу загрожує ув’язнення за те, що він вкрав гроші, а усі інші люди до цього причетні. Потім почали контракти показувати, питати, скільки ми отримуємо.

– І що було далі?

– Дограли сезон та покинули команду. Президента посадили. Головний спонсор команди припинив давати кошти. Він був директором найбільшого у Туреччині металургійного заводу. З ним намагалися спілкуватися представники клубу, але він відповів, що більше ні копійки не дасть на команду.

Справа була в тому, що президент клубу брав у цього спонсора гроші та крав їх. Наприклад, казав, що йому нібито потрібні 500 тисяч доларів на трансфер Блізніченка, отримував їх, а потім купляв футболіста значно дешевше, різницю клав у кишеню.

– Вас із Рибкою після цієї ситуації ніякі місцеві бандити не шукали?

– Ні, нічого такого не було. Потім ми дзвонили українському агенту, який нас у Карабюк влаштував, та розповіли усе. Мовляв, відповідали, що знали, бо були без телефонів, перелякані, взагалі не розуміли, що відбувається. Він казав, що не треба було цього говорити, треба було відповісти, що нічого не знаємо. Ну, а як ми могли ухилятися, якщо нам вже і контракти наші показували, і все інше?

Потім і агенти усі ці пропали, і президент. Нікого ми більше не бачили. Раніше ми спілкувалися, вони приїздили на тренування, на базу, на ігри, а після ми ніколи вже не зустрічалися.

– І багато клуб вам залишився винним?

– За вісім-дев’ять місяців зарплату. Плюс підйомні. За ці гроші можна в Києві квартиру купити.

Я рік після Туреччини навіть не намагався якось ці гроші повернути, думав, що без шансів. Однак зараз ми із моїм агентом почали працювати над цим питанням, подали усі необхідні документи, бо є інформація що наразі через FIFPro з’явилася можливість добитися, аби FIFА чи турецька федерація виплатила до 50 відсотків від загальної суми боргу. Чекаємо на відповідь.

– Як вийшло так, що після Карабюку ви не грали майже пів року?

– Я чекав на якісь варіанти. Кожен день дзвонив якийсь агент. Кажуть: «Підпишімо контракт, і я знайду тобі команду». Я відповідав: «Такого не буде. Ти мені висилаєш контракт із командою, і коли ми приїздимо до клубу, я підписую угоду із ними, і за тим же столом одразу із тобою». Після цього усі пропадали. Мені тоді зателефонували 20-30 чи може навіть більше агентів.

Все так тягнулося, і тут мені дзвонять знову із Карабюка.

– О, Боже…

– Так. Кажуть: «У нас з’явився новий президент, все буде виплачувати, ось такі умови». Мене зарплата влаштовувала. Вона була менше попередньої, але жити можна. До того ж, мені дуже подобалося в Туреччині жити. Хоча те місто було більше на якесь село схоже, однак можна було і в гори сходити, і до Анкари дві години їзди всього.

– Не домовилися?

– Я приїхав, ми розпочали перемовини. Сказав, що підпишу контракт лише якщо мені повернуть борги. Чекав два-три дні, вони затягували процес. У підсумку сам запропонував їм підписати контракт, але внести туди пункт, згідно з яким, якщо мені не повернуть борги до певної дати, він автоматично розривається. Вони погодилися.

Пройшов певний час, і мені нічого не повернули. Відбулася розмова із новим президентом. Він сказав, що буде платити мені зарплату по новому контракту, а минулі борги віддавати не готовий. Мене це не влаштувало, тому контракт розірвався, і я поїхав додому.

– А після Карабюка ви не змогли до закриття трансферного вікна ще щось оперативно знайти для себе?

– Річ у тім, що я після повернення до Туреччини встиг відіграти за Карабюк один тайм у чемпіонаті. Якось я цей момент упустив, і ніхто мені не підказав. Тобто, мене заявили на сезон.

Через це, хоча я вже знову був вільним агентом, міг підписувати контракт лише із клубами тих чемпіонатів, де ще було відкрите трансферне вікно. Я запитав у знайомого футбольного юриста, він сказав, що я можу переходити лише до Чехії, Ісландії, Словаччини та ще кудись.

Коротше, не знайшов команду та залишився без клубу на пів року.

«Коли запропонували варіант із Шерифом, думав, що все це знову несерйозно»

– Наступним вашим клубом став Шериф. Як ви туди потрапили?

– Зателефонував мені вже на той час 30-й чи 40-й агент. Ним виявився Микита Швець, з яким, до речі, я співпрацюю й по сьогоднішній день, та запропонував Шериф. Спочатку я подумав, що це все знову тільки розмови.

До того ж, я мало знав про Шериф, тому сказав, що передзвоню, а сам почав вивчати інформацію про клуб. Дізнався, що в них суперська база, пригадав, що це за команда взагалі.

Передзвонив йому, сказав, що мене все влаштовує. Домовилися через два-три дні туди вирушати. До останнього думав, що він кудись пропаде, та все це виявиться марною тратою часу. Але все вийшло досить солідно.

– Самостійно намагалися з кимось із клубу зв’язатися?

– Так. Я дізнався, що головним тренером Шерифа тоді був колишній хорватський захисник київського Динамо Горан Саблич. Попросив Младена Бартуловича, із яким ми підтримували зв’язок, зателефонувати йому та запитати, чи дійсно клуб зацікавлений у мені.

Все підтвердилося. Саблич відповів Бартуловичу, що дійсно цікавиться мною, переглядав моє резюме і все таке інше.

– Швидко із Шерифом домовилися?

– Так. Спочатку ми домовилися підписати угоду на пів року. Вони хотіли подивитися на мене, адже до цього я багато пропустив. Підписали угоду за схемою пів року + 2,5.

– Розкритися у Шерифі вам завадила травма. Що за пошкодження ви отримали та за яких обставин?

– На зборах під час тренування трохи почало непокоїти мене коліно. Зробили МРТ, лікар повідомив, що в мене хрестоподібні зв’язки відсотків на 50-60 надірвані. Був варіант або оперуватися прямо зараз, або закачувати зв’язки, щоб протриматися до кінця сезону.

Я поспілкувався із генеральним директором Важою Тархнішвілі про цю ситуацію. Він мені тоді сказав: «Я побачив твій рівень, ти нам потрібен. Обіцяю, якщо ти продовжиш грати та до кінця порвеш зв’язки, ми тебе не покинемо, пролонгуємо контракт та зробимо операцію». Так і домовилися.

– Наскільки розумію, протриматися вам не вдалося.

– Так. Розпочався сезон, на Суперкубок я у заявку не потрапив. Чесно кажучи, не зрозумів цього, бо збори добре пройшов. Хоча і пропустив два-три тижні через проблеми з коліном. Закачував його, було запалення. До гри я все одно готувався. На жаль, трофей ми програли.

В чемпіонаті вийшов на першу гру на 10-15 хвилин, забив гол, і ми виграли 1:0. У наступній грі забив два, віддав гольову і заробив пенальті. Віддав пробити новачку. Там до нас нападник прийшов, вирішив дати йому можливість відчути гол. Він потім в кожній грі почав забивати. Я за перші чотири тури чотири чи п’ять голів забив, гольових повіддавав.

А потім на передігровому тренуванні постелився у підкаті, нога якось підвернулася, ну і хрести.

– І гендиректор вам не допоміг?

– Допоміг. Він мене сам викликав, підтримав, сказав, що виконає свою обіцянку та клуб буде чекати на моє повернення. Зробив операцію. Першу гру за дубль зіграв через п’ять з половиною місяців.

– Наскільки важко вам було повернутися до оптимальної форми?

– Тоді в команді вже змінився тренер. Під керівництвом хорвата Зорана Зекіча я у складі грав не часто, однак коли виходив на заміни, регулярно відзначався результативними діями. 

Потрохи все почало повертатися у звичне річище, я набирав форму, забивав, усі були задоволені та хвалили. Але потім Зекіча звільнили і прийшов Вернидуб.

– Я так розумію, відносини у вас не склалися.

– Була хороша розмова на початку. Він сказав: «Я вірю в тебе, все буде добре, ти мій земляк».

Але згодом сталася така ситуація, що на зборах під час гри я відчув дискомфорт у нозі. Відіграв тайм, а наступний день у нас повинне було бути тренування. Підійшов до Вернидуба: «Миколайовичу, щось в мене коліно болить, відчуваю що треба паузу дати». А він: «Ти що, не мужик? Давай тренуйся!».

Пішов на заняття, там були дуже великі навантаження: штанги, гантелі, пострибали, побігали й т.д. Одразу після цього на полі почали відпрацьовувати два у два, три в три у штрафному майданчику серіями. Хлопець віддав мені трохи незручний пас, я потягнувся до м’яча і відчув коліно. Зрозумів що це щось серйозне.

Юрій Вернидуб. Фото: ФК Шериф

– Реакція Вернидуба?

– Він на увесь манеж кричав: «Давай тренуйся! Що ти там валяєшся?». Довелося до кінця тренування ще працювати уже із розірваними на той момент зв’язками.

– Після цього у вас була із тренером розмова?

– Я сказав йому: «Миколайовичу, треба було дати паузу пару днів. Ви що, не бачили? Я ж вам казав, відчуваю щось недобре у коліні. Нащо це було потрібно? Це ж не чемпіонат, а просто збори». Він відповів, що це ніби все через зайву вагу.

Мене це просто розлютило. Насправді в мене тоді жодного зайвого кілограму не було. Так, приїхав з відпустки я із зайвою вагою, однак коли вже травмувався, був в ідеальній формі. 

Він зробив мене винним у ситуації, якої сам міг не допустити. Я ж, розуміючи правду, відстоював свою позицію. Після цього все пішло шкереберть.

– Що саме відбувалося?

– Прийшов до гендиректора, він був дуже злим та схвильованим. Казав, що президент дуже не задоволений через все це. А я кажу: «У чому моя провина, я що, хотів зламатися?».

У відповідь почув приблизно теж саме, що казав мені Вернидуб, тільки у більш агресивній формі. У той момент я зрозумів, що шансів відстояти свою правду у цій ситуації в мене нема.

– Незрозуміло, чому вони вас крайнім зробили у цій ситуації.

– Можливо, роль зіграло те, що я вдруге отримав таку важку травму за два роки в команді. Вони не дуже зраділи тому, що їм знову доведеться витрачати гроші на моє лікування. Хоча не можу сказати, що там були якісь астрономічні суми.

– Наскільки важко проходило відновлення після операції?

– Поступово я відновився, почав тренуватися. Трохи боліло коліно. Сам Шериф порекомендував мені клініку в Україні, де проходити реабілітацію.

 Коли повернувся до Молдови, зробив МРТ, яке показало, що в мене трохи розтягнута хрестоподібна зв’язка. Через це реабілітація затягнулася ще на місяць. Чекав, поки зарубцюється розтягнута зв’язка. Навіть через невеликий біль я завжди тренувався у загальній групі.

– Після того, як ви відновилися, чи був у вас ще шанс повернутися до команди Вернидуба?

– Здається він мене зовсім не бачив у Шерифі. Я від агента дізнався, що мене виключили з усіх заявок та хочуть розірвати зі мною контракт.

Коли зустрілися із Вернидубом на базі, то він зробив вигляд, що ніби не в курсі усього цього. Але ж усім зрозуміло, що такі рішення без узгодження із головним тренером не приймаються. 

Потім Вернидуб вже сам почав мені говорити: «Тобі краще поїхати додому, ти ще за місць-два повністю відновишся, і я можу поговорити навіть з тренерами з України, щоб тебе взяли в команду». Відповів: «Я вас зрозумів, дякую. Не треба мене нікому пропонувати, сам якось розберуся». Єдине, Вернидуб пообіцяв, що мені до кінця контракту виплатять усю зарплату.

– Все виплатили?

– Виплатили лише по 50 відсотків за кожен місяць, поки я відновлювався.

– Це вони самі так вирішили?

– Коли я вдруге травмувався і почалася вся ця пожежа, агент порекомендував мені пом’якшити ситуацію та підписати договір, що на період реабілітації я буду отримувати лише половину зарплатні. Сподівалися, що цей крок продемонструє клубові мою лояльність та бажання довести, що я ще не сказав свого останнього слова у футболці Шерифа. Тож я погодився. До останнього сподівався на зворотною лояльність і з боку клубу до мене, бо мені дійсно подобалося грати у Шерифі, було велике бажання залишитися тут.

– Однак у підсумку ви до кінця контракту так і не досиділи.

– Так, я покинув команду за чотири чи п’ять місяців до завершення угоди. Коли остаточно зрозумів, що на мене тут ніхто не розраховує і сенсу залишатися ніякого нема, бо мене прибрали з усіх заявок. Поїхав додому. Там я ще місяці півтора разом з реабілітологом займався аби прийти привести себе у форму.

«Президент Інгульця Поворознюк – дуже специфічна людина»

– Як ви в Інгулець потрапили?

– Мій агент запропонував мене Лавриненку ‒ він на той час очолював Інгулець. Далі зі мною зв’язався Бартулович, який тоді був асистентом Лавриненка, ми поспілкувалися і вирішили спробувати. Розуміли, що після двох хрестів та великої паузи буде непросто знайти гідний варіант продовження кар’єри, але підкупляла особиста зацікавленість головного тренера. Загалом, я ні про що не шкодую у своїй кар’єрі, окрім рішення перейти в Інгулець. Це була дуже велика помилка. 

– За пів сезону ви взяли участь лише в чотирьох матчах. Лавриненко не бачив вас у складі?

– Проблема більше була не у Лавриненку, а в президенті Олександрі Поворознюку. Коли ми готувалися до старту чемпіонату сезону 22/23, я отримав незначне пошкодження, лікування мало зайняти близько 1,5-2 місяців. Звісно, що ніякої медичної підтримки в цьому клубі я не отримав, там кожний травмований гравець лікується за свій рахунок. 

До цього ж, Поворознюк вирішив, що має повне право перестати платити зарплату, поки я травмований. Просто поставив перед фактом: або я йду з команди, або буду отримувати зарплату майже у 8 разів меншу, ніж вказана в контракті. 

В нього взагалі дуже дивні погляди на керування футбольним клубом, складається таке враження, що він живе у якомусь своєму світові, який дуже відрізняється від цивілізованого футбольного світу і в якому нема місця для поваги футболістів та їхніх контрактів. Хоче – платить, не хоче – не платить. Для нього це абсолютно нормальна історія.

– Із вами розрахувалися?

– Ні. Я б міг судитися. Однак у такому випадку мені ніхто б не віддав документи. Якби я там пів року ще просидів фактично без команди, то можна було б і взагалі із футболом завершити. А хочеться ще грати. До того ж, Поворознюк нікому не віддає на руки додатки до контрактів, де прописані справжні зарплати. Я думаю, ви розумієте, чому він так робить. Без цього документу важко довести свою правоту в суді.

Олександр Поворознюк. Фото: ФК Інгулець

– І багато в Інгульці таких, як ви?

– Коли я був в команді, то в усіх, хто травмувався, була аналогічна ситуація. Одразу ставали поганими та непотрібними.

Хоча клуб стоїть виключно на футболістах та їхньому колективі. Більш щирого, чесного та сильного колективу у мене ще в житті не було. Якби не хлопці, команда грала б максимум в Другій лізі.

– Невже все настільки було погано?

– Мені є з чим порівнювати. Але там неправильно абсолютно все. Тренувальних полів немає, харчування немає, медицини немає. Відношення до гравців дуже не професійне.

– Поворознюк – футбольна людина?

– Він 100% вважає себе такою людиною. Але, знаєте, є така приказка: «Футбол не обдуриш». Тому я не хочу за нього більш нічого казати, впевнений, що справжня футбольна спільнота України дуже чітко розуміє, хто є хто.

 «Зайшов із Зінченком в баню, дивлюся – а в нього оберіг на поясі»

– Наостанок хотілося б поговорити про ваш досвід виступі за юнацькі та молодіжні збірні України. З якими зірками вам вдалося пограти разом?

– Всі хлопці хороші були. Дуже неприємно, що ми саме із моїм 1994 роком нічого не виграли. Хоча у нас були Едуард Соболь, Богдан Сарнавський, Георгій Бущан, Владлен Юрченко, Олег Данченко, Денис Мірошніченко, Амбросій Чачуа, Олексій Хобленко, Дмитро Хльобас. Усі до одного зараз грають.

Не пам’ятаю навіть, чи були ми у фіналах якихось турнірів. Завойовували треті місця. Шкода, що не зачепилися за жоден трофей.

– Хто з гравців найбільше виділявся?

– На юнацькому рівні – Юрченко. В «молодіжці» – Руслан Малиновський, Олександр Зінченко. Дуже вирізнявся Віталій Буяльський.

– В Зінченка тоді було видно потенціал гравця рівня топклубів АПЛ?

– Я б не сказав. Він більше виділявся психологічно та ментально. Який він зараз, таким він був і тоді: спокійний, урівноважений. У нього були свої якісь забобони.

– Що, наприклад?

– Коли я зайшов із Зінченком перший раз в баню, побачив в нього на поясі якийсь оберіг – мотузку з хрестиком. Я таке взагалі вперше побачив, тобто саме на цьому місці. У всіх якось на шиї, на руці, на нозі, а в нього на поясі.

– В збірній U-20 ви пограли під керівництвом майбутнього головного тренера національної команди Олександра Петракова. Як у вас склалися стосунки?

– З ним класні відносини були. Пам’ятаю, у мене вихідний день був, я сидів на рибалці, і він подзвонив мені та запросив на турнір. Я по віку не проходив вже, але можна було в команду включити чотири чи п’ять гравців 1994 року народження. Я, звичайно, погодився приїхати.

Людина Петраков неординарна. Він багато жартував, сміявся. До старших він ставився м'якше, а до своїх, який вів увесь час, досить жорстко. Міг запалити та струсити хлопців дуже добре.

– Ваш брат Віктор зараз виступає за Кривбас. Хто з вас більш крутий футболіст?

– Ну, я набагато технічніший. А от він суттєво переважає мене за швидкістю. Раніше влаштовували перегони. Коли він був ще зовсім юним, то я його перемагав. Однак потім, коли вже зустрілися в Інгульці, стало зрозуміло, що він набагато швидший.

– Ви бачите в ньому потенціал вирости в класного футболіста?

– Це футбольне життя. Особисто мені не з багатьма тренерами пощастило, не всі в мене повірили, а це дуже важливо для успіху гравця.

Лише можу побажати, аби йому зустрівся наставник, який в нього повірить та дасть шанс у великому футболі. Якщо в нього з’явиться такий тренер, то він матиме кар’єру набагато кращу, аніж в мене.

– Ви йому допомагаєте своїми порадами чи підказками?

– Завжди. Дзвоню після кожної гри, розбираємо моменти. Якщо не грає, також розмовляємо із ним. Психологічно його підтримую.

– Які ваші особисті цілі?

– Остаточно відновитися у найближчі дні та відіграти якомога більше матчів до кінця першої половини сезону. Хочу допомогти Вересу результативними діями, аби надихнути наших вболівальників та президента, подарувати їм позитивні емоції. Вони зараз дуже засмучені.

У Вересі найбільше в мене вірять вболівальники та президент, тому бажаю здобути результат для них.