«Повернувшись до Дніпра-1, не привітався з Йовічевичем. Шансу я не отримав»: відверте інтерв’ю Бєляєва

Олександр Бєляєв вважався перспективним гравцем ще на заході історії Дніпра. На тлі фінансового краху Дніпра Олександр так і не дебютував за першу команду в офіційних матчах, а 2017 року приєднався до новоствореного Дніпра-1.

Сам Олександр зізнається, що закріпитися в новому клубі йому завадили помилки молодості. Через це він неодноразово вирушав в оренду до українських та закордонних команд.

У 2023-му гравець повернувся до України, де спочатку пережив падіння у безодню з ПФК Львів, а потім досягнув історичного срібла з Олександрією. Світлу смугу перервали травма й достроковий відхід з лав «містян», й після піврічної паузи наш герой перед стартом другої частини минулого сезону приєднався до Кудрівки, за яку виступає й по сьогодні.

В ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Бєляєв пригадав своє становлення у Дніпрі разом з майбутніми топами, детально розповів, чому не до кінця склалося у Дніпрі-1, поділився подробицями розвалу ПФК Львів, описав головного коваля успіху «срібної» Олександрії, а також висловився про реалії Кудрівки.

«В Кудрівці затримки по зарплаті та преміях зараз є. Президент приїздив та казав, що усе налагодиться й буде добре»

– Саша, що скажеш про старт сезону Кудрівки? Які проміжні підсумки можеш підбити?

– Поки в нас ситуація в турнірній таблиці не особливо хороша. Однак намагалися конструктивно використати міжнародну паузу та зробити напрацювання. Тренерський штаб нам усе пояснює.

Сподіваюся, наберемо якомога більше очок у наступних матчах. В нас вже були ігри з тими командами, проти яких ми мали заробляти залікові бали, але, на жаль, усе пішло навпаки.

– Яка атмосфера всередині колективу? Чи відчувається готовність команди битися за результат?

– Звичайно, в усіх є свої амбіції. Я не кажу про топ-5 чи ще щось, все стає зрозуміло. Однак із зони вильоту ми 100% хочемо вибиратися. Впевнений, Кудрівка не має бути на цій позиції й думаю, що вона там не залишиться.

– Ще з кінця минулого сезону надходять тривожні сигнали про фінансову ситуацію в Кудрівці. Як справи в цьому аспекті станом на сьогодні?

– Усе, що можу сказати, затримки по зарплаті та преміях зараз є. Скільки саме, говорити не стану. Президент приїздив та казав, що усе налагодиться й буде добре. Він намагатиметься закривати борги й клуб існуватиме.

– Ближче до завершення минулого сезону доволі несподіваною стала відставка з посади головного тренера Василя Баранова, який, здавалося, витискав максимум з команди у боротьбі за виживання, особливо на фоні вищезгаданих чуток.

Василь Баранов. Фото: ФК Кудрівка

– Коли була відставка Баранова, то в нас вже зовсім справи йшли не дуже. Усе було в поразках.

Несподіванкою стало в тому плані, що ніхто нічого не говорив про це, навіть натяків не було. Просто президент після чергового негативного результату оголосив про зібрання, на якому Баранов сказав, що більше не є нашим головним тренером та побажав удачі.

В нас були вихідні, й президент сказав, що після них ми отримаємо нового наставника. Навіть не повідомив, хто саме це буде. Відновили роботу вже під керівництвом Олександра Протченка.

Як би склалося, аби залишився Баранов? Не знаю. Усе це вже у минулому. Найголовніше, що команді вдалося залишитися в УПЛ. Це було нашим завданням після зміни головного тренера, яке озвучив президент.

– Чи дав Протченко щось нове Кудрівці? У пресі лунали вислови експертів, що минулий сезон команда догравала на багажі Баранова.

– Підхід до футболістів став трохи іншим. Почалося більше спілкування з нами, навіть якихось індивідуальних розмов. Тренувальний процес також змінився.

Я не можу сказати, що попередній тренерський штаб ставився до нас якось погано. Просто з’явилося більш відкрите спілкування з усіма, чого не було раніше. Там більше дивилися тренувальний процес та самі ухвалювали рішення щодо футболістів. Не було контакту з гравцями. Таке також є у футболі та вважається нормальним.

«Супряга – це точно не слабкий футболіст»

– Ти виховувався у структурі Дніпра. З ким із гравців, які заграли на високому рівні, ти перетинався там?

– Владислав Супряга, Олександр Назаренко, Артем Бондаренко. Останнього вважають випускником академії Шахтаря, але роки два-три він був у структурі Дніпра.

– Що із Супрягою відбувається? У 2018 році він перейшов до Динамо у статусі одного з найталановитіших форвардів України, а зараз виступає за молодіжну команду киян.

– Я з ним не тримаю контакт. Не можу сказати точно, що відбувається. Він дійсно є хорошим футболістом. Згадайте його сезон в оренді у Дніпрі-1, коли він забив 14 голів у чемпіонаті, зокрема, оформив хет-трик у матчі з Динамо (3:1), вийшовши на заміну.

Тобто в нього 100% є якості. Це точно не слабкий футболіст. Стосовно того, чому так складається кар’єра, то, напевно, варто питати в нього. Можливо, він розкриється комусь та розкаже усе, як відчуває насправді. Думаю, тільки так.

– Чи здивував тебе трансфер Артема Бондаренка на Ближній Схід?

– Несподівано. Не знаю, якими були обставини. Скоріше за все, сильний інтерес виявляв тренер, з яким він працював у Шахтарі (Аль-Ахлі, до якого у серпні цього року в оренду на один сезон із Шахтаря перебрався Бондаренко, очолює ексголовний тренер «гірників» (2023-2025) Маріно Пушич, – прим. «УФ»). Це нормально. Чому ні? Він знає його сильні якості та у який футбол може грати Бондаренко. Вірогідно, це підходить наставнику.

– В останні пів року виступів Дніпра в УПЛ у тебе навіть був контракт з першою командою. Чи було вже розуміння, що клуб йде на дно?

– Зрозумів лише після останньої гри Дніпра в УПЛ. Ми тоді вилетіли. Я навіть був на стадіоні й засмутився. Думав, через те, що ми не втрималися, усе розпалося й так далі. Як потім з’ясувалося, усе насправді сталося зовсім через інше.

У свої 16 років, я ж кажу, нічого не розумів. Тільки грав та жив футболом. Не мав у голові якихось думок про те, щоб дізнаватися певну інформацію. Такого не було.

Владислав Супряга. Фото: ФК Динамо

«У Дніпрі-1 на наступний день після гри швидко потренувався й першим був у їдальні. Михайленко мені «напхав»

– У новоствореному Дніпрі-1, в якому ти продовжив свою кар’єру, також пограв з цікавими футболістами. Той таки Єгор Ярмолюк, подейкують, ще у юні роки демонстрував дива фізичної витривалості та міці.

– Так, Ярмолюк фізично мав дуже сильний вигляд навіть у свої 16-17 років. Бігав навіть більше, аніж футболісти першої команди, які грали кожен матч. Та й технічно він хороший. Як бачите, усе стало на свої місця й зараз він грає в АПЛ за Брентфорд.

– Перетнувся ти й на ранніх етапах кар’єри з чинним форвардом Болоньї Артемом Довбиком.

– Так насправді Артем – також дуже сильний футболіст. Він великий, габаритний, володіє хорошою лівою ногою. Зробив собі чудову кар’єру. 

У Данії він отримав дуже важку травму, а потім повернувся до України в Дніпро-1. Видно було, що має дуже хороші якості. Діяв як «стовп», знаєте. Олексій Гуцуляк віддавав, той залишав під удар й вінгер забивав гол. Тобто якісь асисти, гра головою, вривання на простір. У штрафному майданчику знаходив м’ячі з флангових подач.

В останньому сезоні у Дніпрі-1 Довбик став найкращим бомбардиром чемпіонату, а потім переїхав до Іспанії, де також одразу виграв бомбардирські перегони (у сезоні 2022/23 Довбик у складі Дніпра-1 забив 24 голи в УПЛ. У наступній кампанії він відзначився 24 рази вже у складі Жирони, – прим. «УФ»). Він довів, що дійсно може це робити. Забивати голи – це найголовніше для нападника. Молодець, я радий його успіхам.

– Перший сезон у Дніпрі-1 в Другій лізі ти відіграв більш-менш стабільно, однак далі почалися постійні оренди, після яких тобі так і не вдалося повноцінно закріпитися у своїй команді. Через що вийшла така ситуація?

– Так, перше коло у Другій лізі я взагалі грав майже постійно, здається. Можливо, лише у парі ігор не вийшов у стартовому складі. Після перерви вже більше виходив на заміну, але все одно стабільно отримував ігровий час. Потім почалися мої подорожі.

Не знаю. Можливо, це було пов’язане з моєю молодістю та неправильним ставленням до усього, що відбувалося, помилковою реакцією. Я не мав людини, яка б могла підказати. Потім вона в мене з’явилася. Ближче до 21 року почав усвідомлювати та розуміти, що усі причини були у мені й не варто кожен раз звинувачувати тренерів та засмучуватися. Потрібно питати із себе.

Усе це відбивалося на моєму тренувальному процесі у плані якості. Напевно, почалися якісь помилки в плані роботи з м’ячем й так далі. Плюс у Дніпра-1 було завдання одразу вийти в УПЛ, тому приходили більш досвідчені футболісти, які могли дати результат за один сезон. Це вважалося найголовнішим. Тоді команду підсилили Ігор Загальський та Олексій Чичиков.

Я розмовляв з Андрієм Анатолійовичем Русолом, і він сказав мені: «Тобі краще грати та набиратися досвіду, аніж бути з нами й отримувати менше ігрового часу, або взагалі не грати. Однак ти точно сильніший за них за потенціалом. Треба їхати в оренду». З того часу обрав шлях не сидіти та не чекати на якесь диво. Як мені здається, якщо ти молодий футболіст і не граєш, то тобі буде важко далі у 24-25 вийти на якийсь рівень.

– То хто став тією людиною, яка допомогла тобі стати на правильний шлях?

– Це агент Іван Іванович Піроженко. Він більше вже зі мною так спілкувався, став поряд та почав пояснювати, що потрібна правильна реакція й необхідно шукати причини у собі. В цілому, діалогів було дуже багато. Я йому за усе це вдячний.

З ним став на правильний футбольний шлях, почав більше займатися собою, звертати увагу на ось це усе та менше реагувати на рішення тренерського штабу. Я ніяк не можу на це вплинути, тому ображатися не варто. Загалом, вважаю, в мене усе змінилося на краще завдяки спільній роботі та спілкуванню з Іваном Івановичем.

– Чи намагалися тренери у Дніпрі-1 на тебе якось впливати?

– Я не ходив до тренажерної зали, мало відновлювався, бо був молодим. Приїхав, потренувався, отримав задоволення й мені цього вистачило. Далі йшов кудись гуляти. Тоді я не ставився до футболу так серйозно, як почав ставитися у 20–21 рік. Головне – відновлення. Потрібен зал та покращення себе в усіх аспектах.

Якось я на наступний день після гри швидко потренувався й вже першим був у їдальні (посміхається, – прим. «УФ»). Михайленко зупинив мене: «А куди ти? Чому не відновлюєшся? Чому не йдеш у басейн та сауну». Відповів: «Та, я додому їду». Він мені тоді «напхав» й сказав, аби я йшов усе робити, бо через три дні наступний матч й, мовляв, як я планую грати, якщо не відновлююся.

Я вдячний за увесь свій шлях. Зараз згадую усе це, аналізую та розумію, що трохи інакше треба було підходити до футболу, більше залишатися на полі у молодому віці, допрацьовувати й так далі.

Артем Довбик. Фото: СК Дніпро-1

«Мене відправили в оренду до Зірки у виховних цілях. Після 0:5 з Прикарпаттям у першому таймі я ледве не заплакав»

– І на перевиховання Дніпро-1 вирішив віддати тебе в оренду в абсолютно кризову Зірку за пів року до припинення її професійного статусу.

– Зараз, наскільки розумію, це було зроблено для отримання ігрової практики та у виховних цілях (посміхається, – прим. «УФ»).

Поїздка в Зірку була пов’язана з тим, аби я подивився на інші команди, як там усе відбувається й зрозумів, що можу втратити. Це повна протилежність Дніпру-1. Нічого не було, окрім футбольного поля. Почав усвідомлювати, що все ж варто ходити відновлюватися. В тебе є масаж, баня, харчування. У Зірці з цим видалося складно. Молодими очима побачив цю історію й хотілося вибрати звідти.

– Грошей там взагалі не платили?

– Здається, так, саме грошей не було взагалі. Однак дякую Дніпру-1. Ми із Сашею Сафроновим разом прийшли в оренду, й нам наш клуб платив більшу частину зарплати. Тому фінансова підтримка була й проблем ми не відчували.

– Як швидко до тебе дійшло, що краще прагнути закріпитися у Дніпрі-1?

– Та одразу. Зрозумів, що треба добре тренуватися й грати та повертатися до Дніпра-1 вже з іншим футбольним світоглядом.

Мені було 18 років. Я не дивився ні на що довкола. Виходив допрацьовувати на центральне поле, коли була можливість, відпочивав та якось намагався відновлюватися. Більше нічого не робив.

Мені запам’ятався матч з Прикарпаттям (1:7), коли вже у першому таймі нас громили 0:5. Я просто сів та ледве не заплакав. На той час так ще нікому не програвав. Був з характером та взагалі не любив поступатися, особливо у молодому віці мене це злило. Так засмутився, що подумав: «Ого, до чого я докотився!». Не було слів, одні емоції.

«Коли повернувся до Дніпра-1, то не підійшов привітатися до Йовічевича. Вірогідно, цей фактор вплинув»

– Зі своєї наступної оренди в Сабуртало (нині Іберія 1999) ти повернувся до Дніпра-1 у надії отримати шанс вже від нового головного тренера команди Ігоря Йовічевича. Сподівання виявилися марними?

– Не знаю. Я тоді приїхав й тренувався з першою командою. Можливо, якось не з того розпочав. Пам’ятаю, коли прибув до розташування Дніпра-1, то не підійшов привітатися до головного тренера. Це молодість.

– Посоромився?

– Можливо, так, якась сором’язливість. Просто прийшов на тренування й стояв поряд з командою. Тренер був окремо. Він свиснув й побігли. Потім ми трохи поговорили. Вірогідно, цей фактор вплинув.

Я тренувався дуже добре, думаю, жодних питань не мало виникнути. Грав за дубль тоді, куди мене спускали. Зробив там декілька результативних дій.

Наскільки знаю, в мене мав бути один шанс проти Шахтаря (0:1). Однак тренер під час гри вирішив випустити іншого футболіста. Можливо, мені так здається. Я точно заслуговував тоді отримати ігровий час й показати себе. Наприклад, у матчі, де команда перемагала. Цього шансу я не отримав.

– Чи була в тебе розмова з Йовічевичем на цю тему?

– Ні-ні, не було. Коли взимку після відпустки ми усі приїхали на базу, я з командою заходив у зал теорії на збір, і мене до себе підкликав Андрій Анатолійович, який сказав, що більше йти туди не треба. Тобто я не їхав на збори, й було ухвалене рішення шукати варіанти. Все.

Ніякої конкретної розмови з тренером в мене не відбулося. На той момент не розумів, чому так вчинили. Можливо, він вважав, що йому не особливо потрібно підходити до мене, як молодого футболіста. Сталося, як сталося. Нічого навіть не маю проти. Жодних образ взагалі. Усе нормально.

Ігор Йовічевич. Фото: СК Дніпро-1

«У ПФК Львів нас просто почали по черзі викликати до кабінету й казати, що клубу не буде. Що хочете, те й робіть»

– Після півторарічного періоду виступів за Генчлербірлігі ти знову повернувся до України й другу частину сезону 2022/23 провів у ПФК Львів, який після завершення кампанії втратив професійний статус.

– Хочу сказати, я все одно радий, що потрапив до ПФК Львів. Був мій перший досвід в УПЛ, і це важливо.

Тієї зими мав розмови також з іншими командами нашого елітного дивізіону, однак звідусіль, скажімо так, лунала одна й та сама мелодія: «Так, подобається, але не грав в УПЛ, тому не знаємо, як почуватиметься». Коли з’явився варіант поїхати у Львів, то я його одразу прийняв. Вдячний за цей етап кар’єри й усе одно вважаю позитивним. До того ж знайшов там нових друзів.

– Серйозні проблеми, здається, розпочалися з відставки головного тренера Олега Дулуба.

– Для мене це було дуже несподівано. За перші три тури ми набрали чотири очки. Вважаю, доволі непоганий результат. Після нічиєї з Кривбасом (2:2) Дулуба звільнили. Ми не розуміли, що відбувалося, чому й навіщо так потрібно було робити. Без поняття, чесно. Можливо, якісь особливі конфлікти чи комусь щось не подобалося у роботі Дулуба. Я не знаю.

Як на мене, Дулуб був дуже хорошим тренером. Штаб, скажімо так, теж непоганий. Підхід до процесу, індивідуальний аналіз кожного суперника та ігор, напрацювання – усе на хорошому рівні.

Не можу сказати, що керівники хотіли миттєвого розвалу команди. Ні, все одно якесь фінансування продовжувалося. На той час усе було нормально, зарплату ми отримували.

– Коли остаточно стало зрозуміло, що команда розпадається?

– Було розуміння, якщо ми до кінця сезону не покинемо зону вильоту, то клуб дійсно може припинити існування. Однак усе це сталося доволі швидко, за три-чотири дні, можливо, максимум.

Нас просто посеред тренувального процесу почали по черзі викликати до кабінету й казати, що клубу більше не буде. Мовляв, що хочете, те й робіть.

– Чим усе завершилося особисто для тебе?

– Була така історія, що мені навіть заборонили брати участь у двох матчах, хоча я був у команді й висловив бажання дограти. Тому лише тренувався.

Потім вже взагалі заявили за пару турів до кінця: «Можете їхати по домівках». Ми й поїхали. Плачевно усе завершилося. Відповідно, ніхто нічого не виплатив, що мав. Клуб пропав, й керівництво просто припинило виходити на зв’язок.

– Виходить, керівництво ПФК Львів фактично підставило наступника Дулуба – Анатолія Безсмертного? Повернули тренера до клубу, команда програла всі матчі під його керівництвом, а потім проєкт узагалі закрили.

– Якщо вони розуміли, що усе розпадається, то, згоден, у цій ситуації вони підставили Безсмертного, можна так сказати.

Олег Дулуб. Фото: ПФК Львів

«Ротаня в Олександрії можу назвати пожежею. Він не міг не кричати»

– Далі у твоїй кар’єрі були два сезони в Олександрії, останній з яких завершився для команди історичним сріблом УПЛ. Яку характеристику ти можеш дати головному ковалю того успіху Руслану Ротаню?

– Влітку в мене були розмови з багатьма різними клубами. Деякі варіанти зацікавили, однак коли дізнався про можливість перейти до Олександрії, то захотів лише туди. Жодних сумнівів не виникало. З усіма іншими клубами одразу припинив контакт. 

Я дивився матчі молодіжної збірної України, яку тренували Руслан Петрович та Сергій Сергійович Кравченко, тому розумів, що за футбол вони ставлять та люблять. Тим паче із Сергієм Сергійовичем був знайомий. Ми разом грали у Дніпрі-1, і я знав його бачення.

Після того як я попрацював з Кравченком та Ротанем, то по сьогодні дивлюся на футбол по-іншому. Для мене відбулося багато тактичних змін, нове розуміння, як усе будується, безліч нюансів від них почув. Також вони пропонували велику кількість варіантів гри, під кожного суперника було своє бачення та напрацювання. Саме робота тренерського штабу прямо, не знаю, на рівні топ-5 європейських чемпіонатів. Ну, дуже здорово усе.

– Ротань – найсильніший тренер у твоїй кар’єрі?

– Я думаю, що так, на сьогодні. Для мене усі тренери були хороші, але з цим наставником мені підкорилося найвище командне досягнення.

– Які головні козирі Ротаня?

– Думаю, перш за все, його усі поважали, як тренера. Було знання, що це видатний футболіст зі своїм бекграундом, скажімо так.

Цікаво слухати та виконувати, що вони казали, бо це дійсно працювало на футбольному полі. Можливо, у перший сезон важко вдавалося, але ми бачили, що все одно є прогрес. Те, як вони розбирали суперників, усе так і відбувалося.

– При цьому Ротань справляє враження ексцентричного тренера. Покричати він любить.

– Так. Навіть якщо результат хороший й гра вдається, будь-який момент, коли щось трохи не так, то Руслан Петрович надривається. Він увесь на полі, завжди кричить, підказує, аби кожен залишався у тонусі та не мав й шансу видихнути.

Неможливо було навіть жодне тренування провести кволо через поганий настрій, втому чи ще щось. Лише на одному занятті на тиждень ми більше відпочивали фізично, але працювали головою тактично. Тоді могли не сильно багато бігати. З усім тим вимагали думати й залишатися сконцентрованими. В усьому іншому тренера можна назвати пожежею (посміхається, – прим. «УФ»). Бо він дуже емоційний.

– Як особисто ти під цим пресом почувався?

– Можливо, не усі люблять, коли на них кричать, але Руслан Петрович не міг цього не робити (посміхається, – прим. «УФ»). Коли щось йшло не так, він хотів усе змінити.

Конкретно я сприймав усе це нормально, бо була повага до нього. Навіть якщо він кричав, я намагався виконувати на максимум вимоги. Щось виходило, щось – ні. Якщо він прикрикнув, значить роблю вже не те й варто швидко вмикатися та розуміти, що відбувається.

Руслан Ротань. Фото: ФК Олександрія

«Я впевнений, що Кравченко вже готовий бути головним тренером та очолити якусь команду, навіть Динамо»

– Якими ти бачиш головні фактори успіху Олександрії позаминулого сезону? І у який момент ви повірили у здатність досягти результату?

– Насправді, ми йшли від гри до гри. Не було такого, що після виграних перших чотирьох турів сказали: «Ось усе, тепер наша ціль – боротися за чемпіонство до кінця». Завдань наперед не ставили.

Був матч, ми до нього готувалися, підходили з максимальним настроєм й концентрацією та грали на перемогу завжди. Так відбувається, коли ти не озвучуєш глобальних задач, не влазиш ось в усе це з гучними словами, але команда починає вигравати, і вона сама розуміє свій потенціал. У процесі тренувань та ігор приходить усвідомлення у здатності перемогти будь-якого суперника.

У команді завжди був позитив. Ніколи не траплялося якогось поганого настрою. В усіх було одне завдання – добре провести тижневий цикл та зіграти на максимум в турі, щоб заробити три очки.

– За твоїми словами можна зрозуміти, що велику роль в успіхах Ротаня відіграє його асистент Сергій Кравченко. Певний час вже подейкують про його можливий перехід до самостійної тренерської діяльності. Зокрема, спеціаліста сватають до Динамо. Чи справді Кравченко вже готовий очолити команду рівня Динамо?

– Я впевнений, що він вже готовий бути головним тренером та очолити якусь команду, навіть Динамо.

Його бачення гри, розуміння футболу, робота та спілкування з футболістами – на найвищому рівні. Сподіваюся, у найближчому майбутньому для нього знайдуться команди з хорошими задачами, які йому будуть під силу. Думаю, в цього тренера усе вийде та складеться добре на самостійному шляху.

Не знаю, чи відпустять його з Полісся. Це вже інше питання. Вважаю, не повинні ставати на заваді, якщо в людини є амбіції.

– Чому ти не залишився в Олександрії після переходу Ротаня до Полісся та появи на його місці Кирила Нестеренка?

– Після сезону агент зателефонував мені та сказав про наявність одного варіанту. Я відповів, що, в принципі, готовий його розглянути у випадку зміни тренерського штабу.

У підсумку штаб змінився, але керівництво повідомило, що новий наставник хоче переглянути всіх футболістів і поки що нікого не відпускає за жодних обставин. Оскільки я мав ще рік контракту з Олександрією, обирати мені особливо не доводилося.

Приїхав на збори. Потренувався чотири-п’ять днів й отримав незначне ушкодження литкового м’яза. Однак там, можливо, 12-14 днів потрібно було на відновлення. Це некритично. Після усього цього в мене сталася одна єдина розмова з головним тренером перед зборами вже, коли вони в Австрію летіли. Він запросив мене й сказав, що більше на мене не розраховує. Ну, якось так. Ми потиснули руки й він додав: «Тобі до керівництва. Далі там розв’язуйте питання. Ти мені в команді більше не потрібен».

– Виходячи з того, що ти побачив у процесі підготовки Олександрії до сезону, чи здивував тебе виліт команди до Першої ліги?

– Насправді, так. Змінився тренерський штаб, Олександрію залишила низка футболістів, однак у команди все одно був хороший склад. Вона цілком могла залишитися в УПЛ, навіть уникнувши перехідних матчів.

Там зібрали колектив, вважаю, точно не на ті місця, де опинилася Олександрія. Не знаю, що відбувалося та чому вони фінішували внизу. З огляду на підбір футболістів команда не заслуговувала на виліт.

Олександр Бєляєв. Фото: ФК Олександрія

«Петраков – сердитий дядько. На кожен матч ми виходили як на бійку»

– Завершити інтерв’ю хотілося б твоєю міжнародною кар’єрою. За збірні України U-19 та U-20 ти пограв під керівництвом Олександра Петракова. Чим запам’яталася співпраця з ним?

– Це більше тренер-мотиватор, я б сказав так. Він, такий, сердитий дядько, який вмів налаштовувати й закликав грати один за одного. На кожен матч ми виходили як на бійку, й в нас горіли очі.

Такий, цікавий тренер зі специфічним поглядом на футбол. Я провів за нього класний період. Викликався на відбір на Євро й провів усі ігри у складі. Вдячний тому часу, мені подобалося. Усе було супер.

– З твоїх найбільш зіркових партнерів у збірній варто виокремити Віталія Миколенка, нині захисника Евертона. Як він себе проявляв?

– Миколенко – дуже хороший та якісний футболіст. Вже тоді проглядалися його фізичний стан, робота з м’ячем, бійцівські якості. Можна сказати, був готовий плюс-мінус до національної збірної. Доволі швидко він і отримав до неї виклик, адже у Динамо завжди грав в основі. Запам’ятався як топзахисник та шикарна людина. Жодних питань по ньому.