Роман БАЛЬЧОС: Між минулим та майбутнім

Під впливом Дасаєва

— На початку хочеться ближче познайомити читачів із вами: де народилися й як виникло бажання займатися футболом?

— Народився у Бердичеві. Першим і нетривалим захопленням мого дитинства були стрибки у висоту, але потім зрозумів, що мені потрібен динамічніший та циклічніший вид спорту. Тому, порадившись із батьком, вирішив спробувати себе у футболі. Моїм першим тренером був Борис Клочков.

— Із перших занять юнаки не дуже горять бажанням одразу ставати у ворота. У вашому випадку, це було особисте рішення чи тренерська настанова?

— Потрапивши на перші тренування, особливого бажання стати у ворота не мав. Але коли побачив нашу збірну (на той час збірну колишнього Союзу), то зрозумів, на кого хочу бути схожим… Я ніколи не забуду тієї жовтої форми, білих гетрів і білих рукавиць, які так пасували Ринату Дасаєву. Стрибки, сейви, фактура — все це супроводжувалося вдалими виступами на міжнародній арені та змаганнях внутрішнього чемпіонату. Так я зайняв місце у воротах.

— Для кожного гравця найбільше в кар’єрі запам’ятовується перша команда. Який ваш перший колектив?

— «Система-Борекс» (Бородянка). Тренером тоді був славнозвісний Віктор Жилін. На жаль, із нами цієї людини вже немає. Тренер, батько, вчитель, саме за такими рисами я його запам’ятав. Уважаю, саме в Бородянці був мій футбольний початок. Завдяки грі у «Системі-Борекс» отримав воротарський хист, характер і перший досвід.

— Після Бородянки та служби в армії, як вам удалося потрапити в «Карпати»?

— Я служив у Гайсині Вінницької області, де тренером був Володимир Коваль. Це була спортивна рота, й ми грали на першість Вінницької області. Тоді мною вже цікавилися такі команди, як «Ністру» (Молдова) та «Нива» (Вінниця), але з «Карпатами» варіант виник досить несподівано. Тренери київського ЦСКА викликали мене на збори до Криму. Я провів там місяць тяжких і виснажливих тренувань разом із другим складом, який виступав у першій лізі. Останньої миті мені зателефонував батько, який був, до речі, моїм агентом, і сказав, що є можливість поїхати на оглядини в «Карпати». На той час для мене це був досить серйозний крок уперед.

Тоді там одним із лідерів був видатний футболіст, а нині головний тренер молодіжної збірної України Сергій Ковалець. Він мені дуже багато допоміг, як у футболі, так і у житті. Із Ковальцем завжди було цікаво. Біля нього завжди гуртувалася молодь. Він справжній лідер, психолог і філософ. Уже після першого тренування, на якому був присутній президент клубу, я підписав контракт із «Карпатами».

— Далі у вашій кар’єрі була «Волинь». Як відбулося ваше перше знайомство з багатогранним Віталієм Кварцяним?

— Перше знайомство з Кварцяним? Я ніколи цього не забуду! Я приїхав до Луцька на стадіон і там уперше побачив Кварцяного. Я підійшов до нього, ми потисли один одному руки, відтак він із усмішкою оглянув мене з ніг до голови та сказав: «Молодець!», а потім додав: «А у вас, у Бердичеві, ще є хлопці з таким зростом, як у тебе?». Так і познайомились. А з оглядинами взагалі смішно вийшло. Вирушили ми на перший збір в Ужгород, а по дорозі заїхали зіграти спаринг із «Карпатами». Уночі сніг розтанув, а вдень мороз, на полі — каток, що неможливо встояти на ногах. Досвідчені скаржаться: «Володимирович, ну який тут може бути футбол?», а він із посмішкою: «Нічого, будемо працювати на координацію». Ну координація, значить — координація. Гра відбувалася на базі «Карпат» у Брюховичах. Вийшов грати, перший тайм і мій дотик м’яча був у центрі поля в підкаті. По льоду на «п’ятій точці» я проїхався метрів десять, а нападник суперника випередив мене і спокійно побіг забивати мені м’яч. Згодом я відбив пенальті та кинувся в ноги нападнику, бо він збирався зіграти на добиванні. І знову підступну роль зіграв лід: я проїхався десь п’ять метрів, зніс нападника і таким чином заробив іще один пенальті у свої ворота. Ту гру ми виграли — 4:2.

Кварцяний після гри зайшов у автобус і крикнув: «Бальчос, ти де?». Я сидів позаду з молодими футболістами, тож піднявся, щоби він мене побачив: «Я тут, Володимирович». Перша думка була, що після такої гри він відправить мене додому. Але він сказав: «Бальчос, ти живий, воротар! Мені такі гравці пот­рібні. Я тебе беру в команду». Ось так я став волинянином.

— Досить тривалий час ви грали в «Кримтеплиці». За яких обставин потрапили туди?

— Мені зателефонував Олег Лутков. Приїхавши до Криму, зрозумів, що конкуренція буде жорсткою. Тоді там першим воротарем був Роман Єрещенко. Так ми з ним і конкурували з 2004 по 2006 рік. Незабутнім моментом було наше чемпіонство 2004 року серед команд другої ліги та вихід до першої ліги.

— За свою професійну кар’єру вам удалося пограти в багатьох клубах України. Де почувалися найкраще?

— Кожен клуб мав свої переваги та недоліки. Але із часом, коли я отримав травму хребта, зрозумів, що де би не був, у якій команді би не працював, маєш цінити кожну мить свого футбольного життя. Рівень футболіста визначається рівнем команди, в якій він перебуває. Якщо молодий футболіст телефонує своїм друзям і розповідає «та тут канава, грошей мало платять, годують погано, вода не зовсім тепла». То це не проблеми клубу, це — рівень гравця. Тому я вдячний долі за кожну мить моєї, на жаль, нетривалої ігрової кар’єри.

— У вашій кар’єрі є виступи у Швеції за команду «Фріска Вілья». Як з’явилася можливість поїхати за кордон і пограти в такій самобутній країні, як Швеція?

— До Швеції поїхав після операції, яку зробили мені на коліні. Не встиг відновитися, а чемпіонат уже стартував. Тому я й вирішив спробувати себе в другому дивізіоні. Ми стали переможцями другого північного дивізіону. Мене нагородили званням найкращого воротаря північної Швеції. Був також фіналістом Кубка другої ліги, та, на жаль, у фіналі ми поступилися з рахунком 1:2. Прекрасний клімат, чудові соціальні умови, повага, культура та… сум за Батьківщиною! Ось такий був мій незабутній візит до Лапландії.

Закінчення кар’єри у розквіті сил

— Романе, коли саме ви зрозуміли, що після завершення кар’єри хочете працювати тренером?

— До травми думав, що все життя гратиму у футбол. Поки граєш, перебуваєш у такій собі ейфорії. Усе — для тебе, ось тобі м’ячі, ось тобі поле, тренування. Йди відпочинь, іди пообідай. На зарядку лікар розбудить. Будь ласка — потяг, автобус, літак. Усе те, що для простої людини — фантастика. Але приходить час, коли стаєш «збитим льотчиком».

Що може бути страшнішим для футболіста закінчити кар’єру в розквіті сил, коли в людини ще так багато планів і, здається, все — попереду? Закінчити за станом здоров’я. В Україні маса таких футболістів.

— Романе, є чимало футболістів, які закінчують із футболом за станом здоров’я. Чи має бути в них підтримка з боку клубів або ПФЛ, УПЛ, ФФУ?

— Зіткнувшись із такою проблемою в 27 років, я десь із тиждень-другий приходив до тями… Питання: «Що далі?» не виходило з голови… Та мені пощастило, що в мене такий батько, доля подарувала мені в житті людей, які допомогли, але така можливість є далеко не в кожного футболіста. Тому вважаю, що перераховані вище органи не лише повинні, а зобов’язані взяти цей тягар на себе. Якщо клуби будуть щомісяця робити певні перерахування (від кожного футболіста) на спеціальний відкритий рахунок, то у виграші будуть усі. Для ФФУ — це величезний плюс… Це соціальний проект, над яким потрібно попрацювати й утілити його в життя. Футболіст знає, що він вкладає гроші у себе, й тим самим перестраховує себе та допомагає тим, хто потребує цього.

— Вашим першим досвідом у тренерській кар’єрі був ФК «Львів», де працювали асистентом у Сергія Ковальця. Цікаво працювалося у Львові?

— Мені зателефонував Сергій Ковалець і запропонував попрацювати в тренерському штабі ФК«Львів» тренером воротарів. Ця робота стала для мене першою на тренерській ниві.

До речі, вважаю, що завдяки Сергію Івановичу я відбувся як воротар і тренер. Саме він дав мені дорогу у великий футбол.

Поряд із Ковальцем уперше став цікавитися психологією. Я вперше пот­рапив у театр, відвідав масу історичних місць нашої незалежної держави.

— Чому залишили команду й як виник варіант із кіровоградською «Зіркою»?

— ФК «Львів» залишив за згодою сторін. У Кіровоград потрапив за сприяння свого батька (батько Романа Бальчоса — Мілетій Володимирович — довгий час працював у Федерації футболу України та очолював Професіональну футбольну лігу України. — М. Ж.). До речі, ніколи й нікому не скажу, що у житті чогось досяг сам. Просто старався не підводити своїх батьків і завжди цінував те, що вони для мене робили. Я пишаюся своїми батьками. Приїхавши до Кіровограда, познайомився з головним тренером Олександром Дереберіним, до речі, він також у минулому воротар. Його помічником був відомий за виступами за київське «Динамо» захисник Сергій Федоров. Ми зразу знайшли спільну мову. Я завжди дивувався, як Федоров опинився в Кіровограді.

— Пізніше відбулося ваше по­вернення до «Кримтеплиці», але
вже в ролі тренера. Що змінилося в клубі?

— Нічого. Мікроклімат у «Кримтеплиці», який підтримував її керівник Олександр Васильєв, не змінювався ніколи, змінювалися лише тренери. Там я познайомився із чудовим тренером і людиною Сергієм Шевцовим. «Кримтеплиця» — це був його дебют у першій лізі. Було багато позитивних і негативних моментів, тому що, по суті, в той час почався розвал ФК «Кримтеплиця». Уважаю, що ми працювали гідно та професійно. Шкода, що зараз клубу вже немає.

— У перерві між тренерською працею в професійних командах, деякий час ви працювали у ФК «Бердичів». Вирішили допомогти розвинути футбол у рідному місті?

— Я працював у Бердичеві помічником Ігоря Лисюка. Ми намагалися створити команду, боєздатну, молоду, амбітну. Але завжди знайдеться «розумна голова», яка все розвалить. Більшого сказати не можу. Я люблю Бердичів і дуже хочу, щоби там була професійна команда. На жаль, розвивати футбол немає кому й немає з ким.

Робочий графік Кварцяного

— Недовгий час працювали у штабі Ігоря Яворського в «Ниві» з Тернополя. Це стало можливим після спільної праці у ФК «Львів»?

— Так. Із Яворським я працював у Львові. Він і запросив мене до Тернополя. Ми вийшли до першої ліги, та дороги наші розійшлися. Я отримав запрошення працювати у «Волині».

— Як працювалось із Віталієм Кварцяним у форматі тренер — тренер?

— Кварцяний дуже вимоглива людина. 24 години — це графік роботи його та його помічників. Віталій Володимирович дуже багато часу приділяє молоді. За моїми спостереженнями, це єдиний тренер, який особисто присутній на всіх матчах дубля «Волині» та команди до 19 років. У мою роботу Володимирович ніяких корективів не вносив, бо ще в телефонній розмові сказав: «Приїжджай і трудись — я бачив, як ти працюєш у інших командах, мене все влаштовує». Бувало, що критикував за помилки воротарів, але все було по ділу.

— У своїй тренерській кар’єрі ви працювали з Ковальцем, Яворським, Лутковим, Кварцяним. Співпраця з ким найбільше запам’яталась?

— Загалом, мені дуже поталанило, що мав за честь працювати з особистостями, які заробили авторитет іще на футбольному полі. У кожного з моїх наставників була своя філософія, своє бачення. Звісно, що, маючи досвід співпраці з такими тренерами, в мене сформувалося своє тренерське бачення. Кварцяний багато працює та максималіст. Ковалець чудовий психолог і взагалі за всю свою кар’єру я вперше зустрів тренера, який прищеплював європейський напрямок не лише у футболі, а й у житті. Юрій Беньо, Сергій Мізін, Анатолій Бузник, Віктор Догадайло, Сергій Федоров — цих людей я згадую лише з вдячністю.

— Які плани надалі? Чи вже здійснилася футбольна мрія Романа Бальчоса?

— Плани є завжди. Найперше, що заплановано, — робота. Знайти клуб і готувати гідних воротарів. Мрія теж є. Думаю, мрія кожного тренера — вдячні вихованці.

Максим ЖЕЛЕЗНИЦЬКИЙ.