Сенад ТІГАНЬ: «Своїм друзям кажу, що Україна — чудова країна»

Він приїхав у наш чемпіонат під час першої великої хвилі засилля легіонерів. Румуни, бразильці, серби та футболісти інших національностей їхали в Україну з метою заробити. Одним із таких був словенський новачок «Карпат» Сенад Тігань. Його відмінність від інших приїжджих гравців полягала в тому, що він не приховував цілі свого візиту. «Футбол — це моя робота», — сказав у одному з інтерв’ю нападник львів’ян. На той час такі слова були сприйняті з нерозумінням і навіть подивом. Щоправда, Тігань вирішив не кривити душею і пояснив все, як є.

Про стосунки з Голацом

— Я постійно слідкую за подіями в Україні і мені цікаво знати, як складається ваше життя. По телебаченню та в Інтернеті слідкую за матчами «Дніпра», «Шахтаря» і «Динамо». А ще мене дуже цікавить, в якому становищі зараз перебувають «Карпати». Знаю, що команду очолив мій колишній партнер Ігор Йовичевіч, — бере слово Сенад.

— За кар’єру ви змінили більше 20 клубів. Чи можете назвати команду, яку вважаєте найдорожчою для себе і яке місце у цьому списку займають «Карпати»?

— Мені складно виокремити якусь одну команду. Для мене існує поділ на дві когорти: моя рідна «Олімпія» з Любляни і решта. Про «Карпати» і Україну загалом у мене залишилися лише приємні спогади. Єдиний негативний момент — праця під керівництвом головного тренера «зелено-білих» Івана Голаца. З першої хвилини знайомства стало зрозуміло, що відносини у нас не складуться.

— У чому причина таких проблем?

— Сербський наставник першочергово не розраховував на мене. Він приїхав до Львова зі своїми гравцями і хотів, щоб грали лише вони. Можливо, там мали місце певні фінансові моменти. Зараз це значення не має. Я відразу зрозумів, що ми не зможемо спрацюватися. У мене чудові спогади про Петра Димінського, вболівальників, партнерів і місто. Але про Голаца навіть згадувати не хочеться. Завдяки йому можна викреслити з життя той період, проведений у Львові, адже проявити себе я не зміг.

— Після того, як Голац залишив Львів, ви не мали бажання продовжити виступи в команді?

— За тиждень до того, як команду прийняв Мирон Маркевич, я вирішив залишити «Карпати». На жаль, ми з ним розминулися.

— Ви були знайомі з Мироном Богдановичем?

— До того, як я приїхав до Львова, мені запропонували стати гравцем «Анжи». Я вирушив у Москву, де провів два дні. Спочатку я хотів дізнатися, чи безпечно їхати у Махачкалу, але після розмови з компетентними людьми вирішив, що це буде не найкращим варіантом для продовження кар’єри і життя загалом. Саме там я познайомився з Мироном Маркевичем. Вважаю його дуже кваліфікованим тренером. Хтозна, може, якби я грав під його керівництвом в «Карпатах», то все склалося б інакше.

— Вам доводилося спілкуватися з президентом «Карпат» Петром Димінським?

— Так, і вважаю його хорошою людиною. Димінський вкладав багато грошей у команду і за це йому варто подякувати. Він — чудова людина.

Майже як Димінський

— Останнє, що доводилося читати про вас — у свої 39 років ви є гравцем футбольного клубу «Мосбург», що виступає у австрійській регіональній лізі…

— Знаєте, це той випадок, коли граєш не заради грошей, а задля задоволення. У такому віці вже не може йтися про щось серйозне. Це, скоріше, розвага й хобі. Останні років п’ять я виступаю в аматорських командах. Друзі кажуть мені: «Приїжджай до нас, давай побігаємо». От я й брав участь у матчах четвертого австрійського дивізіону.

— Де ви живете зараз?

— Нині я живу у маленькому словенському містечку Єсеніце, що знаходиться неподалік Австрії та Італії. Там я президент однойменної команди, що виступає у третій лізі. Не можу назвати це серйозним заняттям. Робота з «Єсеніце» для мене — це хобі, адже за команду виступають мої два сини. А взагалі, я, як Димінський (сміється. — Л.К.).

— Ви пригадуєте свої перші кроки у футболі? Вони були схожими на шлях ваших синів?

— У мене був важкий шлях. За мною не було нікого. Розумієш, що я маю на увазі? Я не мав за спиною агентів чи людини, яка б мені допомагала. Всього я досягав сам.

— «Карпати» не були вашою першою іноземною командою в кар’єрі. На той час ви мали досвід виступів у Бельгії та Ізраїлі. Чи можете порівняти рівень футболу в Україні та цих країнах?

— Зараз в Україні дуже високий рівень футболу. Ви маєте «Шахтар», «Дніпро», «Металіст» і «Динамо». Тобто, п’ять-шість команд у вас виступають на серйозному рівні. На той час хороший футбол демонструвало лише «Динамо». «Шахтар» перебував на початку свого шляху. Нема сумніву, що зараз ваш чемпіонат входить до списку провідних ліг Європи.

— Що ви знали про Україну, коли їхали в «Карпати»?

— Нічого. Всі мої знання завершувалися київським «Динамо» і матчами збірної України. Лише після розмов з представниками львівського клубу у мене склалося певне уявлення про Україну.

— Якими були перші враження?

— Не найкращі — лише з однієї причини. Першим, з ким я спілкувався у Львові, став Іван Голац. У приміщенні клубу він сказав: «Ти мені не потрібен». Тренер не розраховував на мене, тому я був дуже злим і розчарованим.

— У вас не виникло бажання зібрати свої речі і поїхати додому?

— Саме так, саме про це я подумав. Це жахливі відчуття. Добре, що я поспілкувався з Димінським і змінив своє рішення. Він заплатив за мене гроші, хоч я не знав, яка це сума, але мене з «Карпатами» поєднував дворічний контракт і я повинен був його відпрацьовувати.

— Якими були ваші враження від міста?

— Мені все дуже сподобалося. Мені імпонувало все: місто, вболівальники, партнери по команді. Але всі приємні враження були перекреслені розмовою з Голацом. З іншого боку, коли зараз друзі питають мене про Україну, я завжди кажу їм: «Мені там дуже сподобалося, це чудова країна». Щоправда, мушу відзначити, що у вас майже відсутній середній клас. Є багато бідних людей і чимало заможних. Принаймні, мені так здалося.

— Ваші відносини з Голацом були стабільно складними?

— Так, нічого не змінилося навіть із часом. Я не вважаю його хорошим тренером. Можливо, йому б краще було працювати в цирку, а не в футболі. Голац лише думає, що він тренер. Насправді він тільки багато говорить. Це чимось нагадувало заробляння грошей у шоу-бізнесі.

— Якою була атмосфера в тодішніх «Карпатах»?

— Мені все подобалося. Шкодую, що зараз я не спілкуюся з колишніми партнерами. Тому, користуючись нагодою, хочу передати привіт всім своїм одноклубникам. (Сенад починає пригадувати прізвища. — Л.К.). Тарас Кабанов, Сергій Мізін, Сергій Ковальчук, Олексій Сучков, Ігор Йовичевіч… Це чудові люди і дуже сильні футболісти. Особ-
ливо відзначу Ковальчука, який чудово виступав за збірну Молдови, а також екс-футболіста «Динамо» Мізіна.

Про найкращий момент кар’єри

— До Львова ви приїхали у статусі учасника чемпіонату світу 2002-го року, де брали участь у матчі збірної Словенії проти парагвайців. Вашими суперниками на полі були Хосе Луїс Чілаверт, Роке Санта-Крус, Карлос Гамарра…

— У мене були шанси поїхати на чемпіонат Європи, що відбувався двома роками раніше у Бельгії і Голландії, але тоді я виступав у словенській лізі і не потрапив у список гравців, що поїхали на турнір. Щодо мундіалю, то це велике щастя бути учасником цього дійства. Це такі емоції, що складно передати. Навіть зараз розумію, що це найкращий момент моєї кар’єри. Ти бачиш Фернандо Йєрро, Рауля та інших великих гравців. Приємно грати проти таких людей, як Чілаверт чи Санта-Крус. На полі ти забуваєш, що граєш поруч з ними. Але зараз я розказую своїм дітям про ті часи з великим задоволенням. Тим більше, що вихід на чемпіонат світу став для нашої країни прем’єрним.

— Хто був лідером тієї команди?

— Безперечно, Златко Заховіч.
Це велика зірка словенського фут-
болу. Але у спілкуванні Златко — чудова людина. У нього хороше почуття гумору, а ще поруч з ним ти постійно вчишся. Для мене також знаковою постаттю був головний тренер команди Сречко Катанець.

— Для багатьох українців імена Заховіча і Катанця асоціюються з драматичною серією плей-оф за вихід на чемпіонат Європи. Особливо пам’ятним для нас є гол Міленка Ачімовіча у ворота Олександра Шовковського…

— Добре пам’ятаю ті два матчі. На той момент Україна вважалася безсумнівним фаворитом. Не дивно, адже у складі вашої збірної були такі гравці, як Ребров і Шевченко. Але треба визнати, що нам більше пощастило. І в першому, і в другому матчі. Пригадуєте, яка жахлива погода була у Києві? Словенці билися і, напевно, заслужили вихід на чемпіонат Європи.

— Після приїзду до Львова в одному з інтерв’ю ви сказали: «Футбол — це моя робота». Ваші слова сприйняли тоді досить неоднозначно…

— «Футбол — це моя робота»… Так, було таке. Коли я їхав в Україну, то не знав майже нічого. Мені була тільки відома назва клубу, куди я їхав, і все. Я їхав у вашу краї­ну, щоб працювати і демонструвати максимум своїх можливостей. Хіба чесно було б казати, що я зав­жди мріяв грати за цю команду чи я обожнюю місто і вболівальників? Лише з часом я справді полюбив фанатів і «Карпати», а на той момент для мене футбол був лише способом заробляння грошей. Клуб стає частиною твого серця тільки з плином часу, і тоді ти можеш казати про теплі почуття, які ти відчуваєш.

— З того часу, як поїхали з Украї­ни, вам не доводилося повертатися?

— Ні, я не був в Україні більше десяти років. Проте це життя, і ти не знаєш, як все може повернутися. У всякому разі, я бажаю успіхів «Карпатам» і щиро вірю у те, що ситуація в Україні нормалізується.

Любомир КУЗЬМЯК.