Сергій КОВАЛЕЦЬ: «До тренерської діяльності підійшов підготовлений»

Наставник молодіжної збірної України розповів про свою тренерську кар’єру, роботу в «Металісті», «Оболоні», «Татрані» та запорізькому «Металурзі»

— 2004 року ви завершили кар’єру футболіста, а вже за рік увійшли до тренерського штабу харківського «Металіста», де допомагали Мирону Маркевичу. Як сталося, що вчорашній гравець став помічником одного з провідних тренерів України?

— Після завершення кар’єри працював із дублем бориспільського «Борисфена». Тоді Мирона Маркевича якраз запрошували до харківського «Металіста», тож він мені порадив набувати досвіду для утвердження на тренерській ниві. Відтак вийшло, що 2005 року мені пощастило провести у Хмельницькому прощальний матч, у якому брали участь друзі Ковальця й збірна команда України, яка складалася із футболістів різних поколінь. Тобто гра мала такий собі символічний характер. Тоді національну збірну очолював Мирон Богданович. Після поєдинку він мене й запросив до свого тренерського штабу в харківський «Металіст».

— До нової професії зразу звик­ли чи довелося пройти певний адаптаційний період?

— Ще граючи в запорізькому «Металурзі» під керівництвом Мирона Маркевича (він саме повернувся з Німеччини, де проходив тренерські курси), мені наставник запропонував провести розминку. Сказав, мовляв, ти один із найдос­відченіших, тобі й карти в руки: бери й проводь. Тому ще будучи футболістом, поступово звикав до нового фаху, більш відповідального. Отож коли повноцінно приступив до тренерської діяльності, вже був ознайомлений з нею та підготовлений. Тому багато часу на адаптацію мені не знадобилося.

— Узимку 2008-го вас запросили рятувати від вильоту до першої ліги ФК «Львів». Чому погодилися перейти з успішного Харкова до стану «городян»?

— По-перше, я порадився з Мироном Богдановичем, адже для мене його думка дуже важлива. Він підтримав мене, схвально відгукнувся щодо запрошення зі Львова. У деякому сенсі йшов на ризик, адже львів’яни посідали передостаннє місце, маючи у своєму активі після десятьох турів п’ять очок, тому багато хто говорив, мовляв, куди ти йдеш, навіщо воно тобі потрібно?! «Металіст» гратиме в груповому раунді Кубка УЄФА, а ти зібрався до аутсайдера, нехай навіть і головним… Але я вбачав у цьому певну необхідність, передусім для себе, для свого професійного розвитку. Тому, поспілкувавшись із президентом команди Юрієм Івановичем Кіндзерським, остаточно вирішив очолити ФК «Львів». До того ж, у команді грали винятково українці, а для мене цей факт мав значну силу. Самостійна робота також приваблювала. Тому все зрослося, все вийшло якнайкращим чином.

— На момент, коли очолили львівський колектив, чи мали тренерську ліцензію необхідної категорії, яка би дозволяла зай­мати посаду головного тренера команди прем’єр-ліги?

— Так, я мав тренерську категорію класу «PRO». Мені нічого не заважало повноцінно тренувати львів’ян.

В останній грі нам аплодували двадцять п’ять тисяч уболівальників

— За підсумками сезону 2008–2009, ФК «Львів» залишив елітний дивізіон, хоча боровся до останнього туру. Чого не вистачило команді, щоби залишитися в найвищому дивізіоні?

— Мені найбільше запам’я­та­лося, коли в останній грі із львівськими «Карпатами» нам аплодували двадцять п’ять тисяч уболівальників. Їм було прикро, що львівським молодим футболістам зовсім трохи не вистачило, щоби продовжити виступи в прем’єр-лізі. Адже гра команди вселяла оптимізм, львівська молодь билася тоді з кожним суперником, у кожному матчі грали з настроєм, відчайдушно. Але ту поразку можна прирівняти до перемоги, звитяги всього львівського футболу. Якщо розглядати ФК «Львів» крізь призму українського футболу, справді «городян» можна назвати феноменом.

А чого не вистачило? Не вистачило нам одного очка для порятунку. У нас із маріупольським «Іллічівцем» була рівновага за заліковими балами — по двадцять шість, проте вони мали кращу різницю забитих і пропущених м’ячів, відтак нам довелося залишили прем’єр-лігу.

— Після чого залишили стан городян й очолили ПФК «Олександрія». Чим звабив клуб із Кіровоградської області?

— По-перше, своєю інфраструктурою та підходом до справи. Президент команди Микола Миколайович Лавренко робив усе для того, щоби команда розвивалася, прогресувала. Укладав у неї не тільки фінанси, а й душу. Попри те, що олександрійці представляють невеличке містечко, та у футбольному плані там усе побудовано на найвищому рівні. Хотілося створити боєздатний колектив, прищепити команді видовищну й розкуту гру, яка би радувала око місцевих уболівальників: з тривалим контролем м’яча, як грав «Львів», як зараз грають «Металіст» і «Шахтар». Тому це був хороший проект, умілі футболісти й прекрасна інфраструктура. В «Олександрії» було все як для розвитку самої команди, так і для тренера.

— Але вже за півроку, у січні 2010-го, ви прийняли запрошення від тоді ще прем’єрліговської «Оболоні». Можна сказати, що перехід до Києва став для вас кроком уперед?

— Перехід не був би можливим без згоди чинного президента «Олександрії» Лавренка. У нас відбулася з ним зустріч, під час якої я сказав, що все залежатиме від його слова, бажання, тож якщо пот­рібно, я залишуся. Він добре знав, що «Оболонь» для мене не чужа команда, де я певний час грав, тому Микола Миколайович поставився з розумінням, пішов назустріч. Ми з президентом тепло попрощалися, побажали успіхів один одному. Потім я приїхав на базу, щоби поговорити з командою, все їм пояснити, чому так сталося, чому я йду. Хлопці все зрозуміли, образи ніхто не тримав.

Наразі мені приємно спостерігати за олександрійцями, адже цей колектив не стоїть на місці, пос­тійно рухається вперед, розвивається й демонструє високий рівень гри. Гадаю, скоро ми знову побачимо їх у прем’єр-лізі.

— Під вашим керівництвом «пивовари» не визнавали авторитетів. У сезоні-2010/2011 оболонці в матчах із «Шахтарем» і «Динамо» зуміли набрати, здавалося би, захмарні 10 очок. Ви якось по-особливому налаштовували гравців?

— Спершу хотів би відзначити, що період, проведений у київській «Оболоні», став одним із найкращих у моїй тренерській діяльності. Що стосується результату, тут усе доволі прос­то — футболісти якісно виконували свої обов’язки. У нас була присутня ігрова дисципліна. Попри відсутність у нашому складі зіркових виконавців, команда мог­ла на рівних боротися зі своїми суперниками, відбирала очки в грандів, претендувала на місця в зоні Ліги Європи. До молодіжної збірної почали викликати наших гравців. І подивіться, наразі в командах прем’єр-ліги виступає чимало футболістів тодішньої «Оболоні». Це — гарний показник нашої роботи в київському клубі. Пам’ятаю, за три тури до фінішу ми серйозно претендували на зону єврокубків! Необхідно було зробити кілька важливих кроків у цьому напрямі, однак «пивовари» — команда заводська, з обмеженим джерелом фінансування й утримувалася на балансі суто пивзаводу «Оболонь», тому наші можливості не відповідали нашим амбіціям, і конкуренція за європейські місця була програна.

Завжди говорив підопічним, що в першу чергу треба звертати увагу на свою гру, а вже потім дивитися на силу суперника

— Того ж сезону «Оболонь» увійшла в історію футболу як команда, що змогла завдати першої поразки донецькому «Шахтарю» на «Донбас Арені». Після відкриття стадіону «гірники» не програвали на ній 34 поєдинки поспіль. Які відчуття охопили після фінального свистка в Донецьку?

— Можу сказати, нічого дивного там не сталося. Розумієте, всього є три результати — перемога, поразка або нічия. Як уже казав, у плані організації гри ми виглядали дуже солідно, була присутня сувора дисципліна як на футбольному полі, так і поза його межами. За рахунок цих факторів нам удавалося досягати результату. А в тому донецькому поєдинку десь, мабуть, «Шахтар» не так на нас налаштувався, недооцінив. Перед грою з нами донеччани розгромно програли в Лізі чемпіонів каталонській «Барселоні» — 1:5. Певна річ, настрій у них був не найкращий. Гадаю, це вагомо зіграло в тому, що нам удалося здобути історичну вікторію на «Донбас Арені». Я завжди говорив своїм підопічним, що в першу чергу треба звертати увагу на свою гру, а вже потім дивитися на силу суперника. Того сезону ми справді виглядали пристойно, тож за грою нічим не поступилися одній з найкращих команд Європи.

— Окрім донецького та київського грандів, хлопці з Оболоні познущалися й з «Металіста» та «Дніпра», час від часу відбираючи в них залікові пункти. Можливо, маєте якийсь секрет, що дозволяє успішно грати проти значно вищих за класом команд?

— Секрет один — необхідно робити свою справу із задоволенням. Футболісти мають грати радісно, з посмішкою, отримувати насолоду. У футболі вболівальник вибачає все, крім байдужості, тому футболісти мають радувати їх. А якщо розглядати поєдинки проти кращих команд нашої прем’єр-ліги, гадаю, рівень учасників чемпіонату дещо вирівнявся. Наразі кожний клуб може відібрати очки в грандів. Є в нас і сильні вітчизняні тренери, які спроможні створити боєздатний і стабільний колектив. Зокрема, Роман Григорчук слугує для цього яскравим прикладом. А щодо наших протистоянь із командами так званої топ-четвірки, можливо, для багатьох було дивним те, що їх перемагав клуб із найменшим бюджетом у лізі. А за грою ми їм нічим особливо й не поступалися. Скажу так, брали те, на що заслуговували.

— А скільки заробляли футболісти в «Оболоні»?

— Конкретних цифр називати не буду, проте на життя вистачало.

— Наступного сезону в механізмі «зелено-білих» щось зламалося, адже команда почала демонструвати невтішні результати, опинившись у підвалинах турнірної таблиці. Через це Олександр Слободян відправив вас у відставку. Ваш наступник Василь Рац урятувати команду від вильоту так і не зміг. Можете пояснити причини провалу?

— Причин насправді вистачало. Дуже прикро, що «Оболоні», якій торік виповнилося двадцять років, уже немає. Ось цей факт засмучує, адже багато хто любив ту команду, вболівав за неї. Прикро, що так сталося. А про причини вже багато було чого сказано, але хотілося би поговорити про хороше, позитивне. Адже за той час, коли я працював в «Оболоні», приємних моментів вистачало. У нашій команді виступали суто українці, багатьом із них удалося розкритися, вийти на новий рівень. Узяти для прикладу Олександра Рибку. Його взагалі списали, мовляв, він більше не зможе вийти на той рівень, який демонстрував у «Динамо». Після нас він перейшов до «Шахтаря», його запрошували до лав збірної України. Чимало наших футболістів викликали грати за молодіжну команду країни — Путраша, Пластуна, Березовського, Шевчука, Яковенка та ін. Гадаю, ось це й є тим показником успішності нашого тренерського штабу. Щодо результату, вкотре повертаючись до цієї теми, в міжсезоння «Оболонь» із різних причин залишили семеро гравців. Тим, хто прийшов їм на зміну, банально не вистачило часу на зіграність. Я довго думав, аналізував, згадував ситуацію з Мірчею Луческу, коли він перестав давати результат, а президент Рінат Ахметов його підтримав, повірив у нього. Звісно, тяжко сказати, як би воно склалося, якби ми й надалі залишилися в команді. Однак я разом зі своїм тренерським штабом працював чесно, добросовісно. Маю сказати — ми любили цей клуб.

— Можливо, знаєте, що стало причиною занепаду «пивоварів»?

— Конкретних причин розпаду команди не знаю, адже ситуація почала набирати обертів уже після мого звільнення. Тому нічого не можу сказати з цього приводу. Але дуже добре, що Олександр В’ячеславович не залишив футбол, створив нову команду з молодими українцями у складі. Новостворена «Оболонь-Бровар», безумовно, має перспективу, їй є куди рости. Сподіватимемося, що золоті часи «пивоварів» ще попереду.

«Татран» мені чимось нагадує «Оболонь»

— Був у вас і закордонний досвід роботи. Із січня по липень 2012 року працювали зі словацьким «Татраном», допомогли скромному колективу зберегти прописку в еліті. Можете порівняти словацький чемпіонат із українським?

— «Татран» мені чимось нагадує «Оболонь». У словацького клубу також був скромний бюджет, серед цілей — збереження прописки в еліті. Щоправда, його історія багатша, ніж у киян. Клуб є одним із найстаріших у Словаччині, адже був створений ще 1898 року. Також у «Татрана» віддані вболівальники, які в кожному матчі несамовито нас підтримували.

Мушу сказати, що в Пряшеві отримав безцінний досвід, адже працювати довелося з іноземними футболістами, спілкуватися з ними їхньою мовою (вивчив словацьку за кілька місяців і міг на прес-конференціях говорити по-місцевому). Наш тренерський штаб відтворив там великий об’єм роботи, адже з «Татрану» почали викликати двох-трьох гравців до національної збірної, кількох — до молодіжної, команду вдалося залишити у словацькій суперлізі. У них чемпіонат проводиться в три кола, всього — тридцять три тури. Коли наш тренерський штаб прийшов до команди, вони займали останнє місце з дванадцятьма очками в активі. За решту турів «Татран» піднявся на дев’яту сходинку: випередили найпринциповішого суперника — «Кошице». Клуб із однойменного міста мав над нами шість очок переваги, а вже на фініші чемпіонату ми його випереджали на чотири. У підсумку «Татран» став головним відкриттям сезону.

Схожість між українським і словацьким клубом полягала ще й у тому, що наступного сезону ми реально могли претендувати на зону Ліги Європи. У мене навіть була усна домовленість із одним із кращих бомбардирів чемпіонату Словаччини Павелом Масариком. На жаль, у керівництва банально забракло грошей, відтак його трансфер так і не відбувся. Узагалі фінансове положення «Татрана» залишало бажати кращого. Нелегко мотивувати гравців на нові перемоги, якщо належним чином не оплачувати їхню роботу.

Мені постійно доводилося хлопцям давати порожні обіцянки, що скоро ситуація налагодиться, все віддадуть, проте затримки були значними. Щоправда, наприкінці чемпіонату все виплатили, однак такий підхід до справи з позитивної сторони аж ніяк не характеризує менеджмент пряшевців. Гравці, як і в «Оболоні», після непогано проведеного сезону отримали пропозиції від інших клубів і почали поступово залишати «Татран». Отож наступати на одні й ті ж граб­лі я не хотів, тому й вирішив піти. Ви знаєте, з початком наступного сезону на одній із домашніх ігор пряшевські вболівальники вивісили банер українською мовою з написом: «Дякую, Сергію». Мене це приємно вразило, я й досі з теплотою згадую про час, проведений у Словаччині.

— Із кимось із словацького клубу підтримуєте зв’язок?

— Звичайно. Після кожного туру зідзвонююся з гравцями, вони мені телефонують. Питаю, як у них йдуть справи, чим живуть. Вони, в свою чергу, переживають за нас, тренерів. Тобто зв’язок тримаємо постійно.

— Останнім вашим місцем роботи на клубному рівні став запорізький «Металург», в якому затрималися трохи більше одного місяця. Чи не вважаєте, що ідея очолити металургів була не дуже вдалою, адже під вашим керівництвом команда за 5 турів здобула лише 1 очко, щоправда, в матчі з харківським «Металістом»?

— Усе, що робиться, робиться на краще. Для мене робота в Запоріжжі також стала хорошим досвідом. Ми вже в першій грі змогли здобути очки в Харкові з «Металістом». Та гра показала, що «Металургу» до снаги вилізти з кризової ями, тим паче, це був тільки старт чемпіонату. Ситуацію ще можна було врятувати. Але там присутні проблеми дещо іншого характеру, управлінського. Після мене жодному наставнику того сезону так і не вдалося надовго затриматися на чолі металургів. Насправді атмосфера в колективі була хороша, побудована гарна футбольна академія, інфраструктура відповідає найвищим стандартам. Проте для досягнення певних результатів взаємини зі сторони керівництва мають бути більш професіональні.

— За той час, що ви працюєте на тренерській посаді, чи були випадки, коли пропонували гравців по блату?

— Спершу, коли мені телефонують агенти й пропонують футболістів, я їм відповідаю, що мені необхідно подивитися на них на футбольному полі, оцінити рівень їхньої майстерності, поговорити з ними, а вже потім ухвалювати якесь рішення. Особливо велику кількість виконавців довелося переглядати в «Оболоні», адже бюджет у нас був обмежений, відтак користувалися послугами вільних агентів, брали когось у оренду. Коли ми переглядали новачків, остаточне рішення щодо них ухвалювали разом із Олександром Слободяном. Якщо гравець повною мірою підходив під концепцію нашої гри, певна річ, підписували з ним контракт.

— Тобто грошей за те, щоби взяти футболіста до команди, вам не пропонували?

— Ні, на жаль, таких пропозицій мені не надходило (сміється).

Роман КИРІЄНКО.