«У футбол зараз граю, як Мілевський – лише на PlayStation»: інтерв’ю втраченого таланта Динамо Антона Котляра

Переглядів 11988
Дмитро Вєнков Дмитро Вєнков
9 голосів
«У футбол зараз граю, як Мілевський – лише на PlayStation»: інтерв’ю втраченого таланта Динамо Антона Котляра
Антон Котляр. Фото: НК Верес
Сьогоднішній гість «УФ» – вихованець київського Динамо Антон Котляр. Ексвінгер кам’янської Сталі, рівненського Вереса та низки інших клубів у відвертому інтерв’ю розповів про свої злети та падіння.

Здається, лише вчора молодий та перспективний вихованець Динамо Антон Котляр запалював у Сталі Володимира Мазяра в УПЛ та подавав великі надії. Однак насправді це справи вже дев’ятирічної давнини.

Сьогодні, у свої 30 років, Котляр фактично завершив професійну ігрову кар’єру, а останніми його клубами до початку великої війни були ще аматорські ЛНЗ (Черкаси) та Дружба (Мирівка).

В ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Котляр розповів, чим живе сьогодні, поділився найбільш яскравими спогадами про свій футбольний шлях, а також пролив світло на деякі резонансні теми, пов’язані із його ім’ям:

  • Чому припинив грати та як його «кинули» ЛНЗ та Дружба?
  • Яким запам’ятав юного Олександра Зінченка з часів виступів за Моноліт?
  • Хто з покоління Віталія Буяльського, Владислава Калитвинцева та інших вихованців Динамо був найбільшим талантом, що не розкрився?
  • Яку фразу почув від Андрія Шевченка, що запам’яталася на усе життя?
  • Яким чином переживав емоційний пресинг від Володимира Мазяра та чи міг відомий тренер підняти руку на гравця?
  • Чи справді разом із двома іншими гравцями Вереса побив таксиста у Рівному?
  • Що потрібно для того, аби «злити» футбольний матч?

«У 30 років я можу сказати, що завершив кар’єру»

– Антоне, після того, як у січні 2022 року ви покинули Дружбу (Мирівка), про вас мало що чутно у медійному просторі. Чим ви зараз займаєтеся?

– На даний час я проживаю у рідному Кропивницькому та навчаюся в академії внутрішніх справ. Нині проходить остання сесія, після якої я отримаю диплом. Є перспективи надалі стати прокурором, адвокатом, суддею або нотаріусом. Є до чого йти.

– Чому ви покинули Дружбу?

– Дружба протягнула мені руку допомоги, після того, як я покинув ЛНЗ. Однак там я на одному з тренувань отримав важку травму. В мене «вилетіло» коліно. Дружба мені не допомогла. Не знаю, із чим це пов’язане. Ось так вийшло.

Антон Котляр (ліворуч). Фото: Google

– Що не склалося в ЛНЗ?

– Я був на зборах у Туреччині із командою, коли її ще очолював Юрій Бакалов. Там я також отримав важку травму – відрив привідного м’яза від тазової кістки. Я відчував дискомфорт, але, оскільки був у хорошій формі і команда мала амбіції заявлятися в Другу лігу, не хотів брати паузу. Це призвело до серйозних наслідків та, грубо кажучи, завершення кар’єри. 

– В ЛНЗ також не допомогли?

– Вони допомагали із процедурами та відновленням, але мені потрібна була операція, або такі процедури, які б привели до якнайшвидшого одужання.

– Довелося оперуватися за власні кошти?

– Я не оперувався. Відновлювався власними силами та можливостями. 

– Потрібні були великі гроші?

– Необхідні були не дуже великі суми, проте, мабуть, хтось вважав, що це непотрібно. Якби зробили операцію, усе склалося б інакше для моєї кар’єри. Деякі люди пошкодували чужі гроші. Вони цього не розуміють.

– Після відходу із Дружби ви були якось взагалі дотичним до футболу?

– Після того, як пішов із Дружби, тренував команду А-2 на рівні Кіровоградської області, потім працював у команді Олександрівка. Але це більше було для саморозвитку. Останні три місяці я взагалі не граю у футбол. 

– Ви вже остаточно повісили бутси на цвях?

– Можу сказати, що після Дружби я завершив кар’єру. У підсвідомості я знаю, що в мене ще є сили, однак відновитися після двох важких травм та повернутися хоча б на рівень Другої ліги буде дуже важко. Але це можливо.

«Зінченко в Моноліті працював до тренувань та після»

– Хотілося б поговорити про вашу кар’єру. Ви почали займатися футболом у кропивницькій ДЮСШ №2. Як це було?

– На футбол мене привів батько. Він возив мене на кожне тренування, тому я не пропустив жодного заняття. Тренувався із хлопцями 1991 року, хоча був на два роки молодшим за них. Я завжди грав по два матчі – спочатку за 1991 рік, а потім за 1993 рік.

– Як ви потрапили до київського Динамо?

– Коли я був у п’ятому класі, батько зателефонував Валерію Шабельникову та Євгену Рудакову. Це мої вже покійні перші динамівські тренери. Шалено їм вдячний. Вони дали мені, хоча й маленьке, але футбольне життя.

Я приїхав на перегляд. Коли вони побачили, що я 30-метрівку пробіг швидше за усіх, вирішили мене залишити.

– Кажуть, ви дуже багато забивали на дитячому рівні.

– Так, на дитячому рівні я тоді забив дуже багато м’ячів. Це був клас сьомий-восьмий. Можливо, дев’ятий. Відчував моменти та реалізовував їх.

– Чому через два роки ви покинули київський клуб та вирішили перейти у Моноліт (Чорноморськ)?

– Перед фінальною частиною чемпіонату України я відчув дискомфорт. У мене відбулося зміщення у тазу. Я не зміг продовжити виступи у фінальній частині. Здається, вплинув батько, аби перейти в іншу команду.

Я у Моноліті провів шикарний сезон з Олександром Єрмаченком. Він згодом став моїм кумом. У нас була божевільна зв’язка, яка перетворювала моменти у голи.

Олександр Єрмаченко. Фото: ФК Карпати

– У Моноліті ви перетиналися з Олександром Зінченком. Які спогади залишилися про нього?

– Зінченко був у молодшій групі. Він виділявся на фоні хлопців. Недарма після Моноліту він одразу опинився у Шахтарі. Це талановитий та креативний гравець. Перед тренуванням він приходив працювати, після важких занять залишався на 15-20 хвилин та допрацьовував. Це дуже дорогого вартує та дає свої плоди.

«Буяльський залишився в Динамо, бо для трансферу в Європу необхідно знайти момент»

– Чому вже за рік Динамо вирішило вас повернути до себе?

– Я забив багато голів за Моноліт. Команда на той момент потрапила у вісімку найкращих команд України. 

У групі ми обіграли Шахтар із рахунком 6:2. Я два голи провів. Тоді ми просто винесли той Шахтар та не відчули його. Хоча минулого року вони стали чемпіонами. Тоді за «гірників» Артур Загорулько виступав. Часу пройшло немало, вже не пам’ятаю, хто там ще був.

З групи ми не вийшли. Посіли у підсумку, здається, сьоме місце з восьми команд. Однак та звитяга над Шахтарем не пройшла повз очі тренерів Динамо і мене повернули.

– Із ким з відомих сьогодні гравців ви виступали за дубль Динамо?

– Тоді я займався разом з Олександром Ткаченком, Віталієм Буяльським, Владиславом Калитвинцевим, Денис Баланом, Бадрі Акубардією, Антоном Братковим.

– Хто був лідером тієї команди?

– Буяльський. Дуже креативний гравець, який може підготувати атаку та віддати останній пас. Це помічник для будь-якої команди.

Віталій Буяльський. Фото: ФК Динамо

– Як вважаєте, чому він не поїхав до Європи?

– Людина повинна знайти момент, коли потрібно піти. На це впливають багато факторів, і не завжди усе залежить від футболіста. Є певні нюанси, про які ніхто ніколи не дізнається.

– Хто був серед того покоління найбільшим талантом, що не розкрився?

– В академії в нас був Євген Мирослін. Дуже технічний гравець, із головою. Грав опорником. Думаю, що він не розкрився. Він дуже віддавався футболу. Ходив на додаткові заняття, займався до та після тренувань та мене кликав із собою. Зараз він живе у Білій Церкві й ми підтримуємо із ним контакт.

«Шевченко сказав мені: «Малий, що ти тут бігаєш під ногами?!»

– До тренувань із першою командою вас підключали?

– Я з основою провів усього два-три заняття. Бувало, гравців з дубля, які не потрапили до заявки, відправили брати участь у двосторонніх матчах першої команди. 

– Хто з зірок вам запам’ятався найбільше?

– Для мене великою честю було перебувати на одному полі із такою легендою, як Андрій Шевченко. Я йому протистояв на фланзі. Як зараз пам’ятаю, був момент, коли він сказав мені: «Малий, що ти тут бігаєш під ногами?!». Запам’ятав цю фразу на усе життя. Я намагався взагалі навіть не підходити (сміється, – прим. Д.В.).

– Як тодішні лідери ставилися до молодих гравців?

– Можу сказати, що у ті часи дорослі віталися лише із дорослими. Ти зіграв погано – тобі бутс у голову. Наступного разу зіграєш добре. Тоді був інший менталітет. Зараз люди більш делікатні. Зараз усе простіше. Раніше було жорсткіше.

– Із Мілевським перетиналися?

– Мілевський – це дуже хороша людина. Він 17 січня не обійшов увагою день народження мого сина. Записав невеличке відеопривітання на 30 секунд. Я за це йому дуже вдячний. Для мого сина це було дуже важливо, а для мене приємно. 

Перше знайомство мого сина із ним сталося у потягу, коли йому було, мабуть, три рочки. Вони сфотографувалися. Зараз йому виповнилося сім років. Думаю, це буде велика пам’ять моєму синові на майбутнє.

– Чому вам не вдалося пробитися в першу команду Динамо?

– Не побачили подальшої перспективи. Я пішов в Олександрію та підписав там контракт.

«Я міг відповісти Мазяру: «Та, бл*дь, що я нах*й зробив, чого ти мені пхаєш?»

– Після Олександрії ви потрапили до кам’янської Сталі, де зустрілися із Володимиром Мазяром. Надалі ви разом також працювали у Вересі та Гірник-Спорті. Можна сказати, що це головний тренер у вашій кар’єрі?

– Я під керівництвом цього тренера провів дуже багато футбольних матчів у своїй кар’єрі. Я вдячний йому за те, що після осічок він завжди давав шанс.

– Мазяр відомий своєю надмірною експресивністю. Як футболісти переживали це?

– Під час трансферних вікон, коли футболісти приїздили на перегляд, Іванович полюбляв зрівняти когось із землею. Він кричить і людина повністю губиться. В неї немає ейфорії та можливості проявити себе. На кожного це впливає по-особливому. Одному пох*й, а інший сприймає близько до серця. До людини необхідно знайти індивідуальний підхід.

– Вам від Мазяра діставалося?

– Іванович мені пхав постійно. Критику я його сприймав, а із часом перестав чути крики. Коли він кричить на тебе протягом п’яти років, ти чуєш лише підказ. 

Якщо ти помилився, ти маєш це прийняти. І неважливо, у якій формі тобі вкажуть на цю помилку. Тобі повинні так підказати, аби на наступний раз у тебе була впевненість і ти не боявся помилитися. А в наш час ти помилився, тобі напхали, ти всрався. Наступний момент такий самий – ти знову всрався. Бо немає впевненості, що тобі довіряють.

Володимир Мазяр. Фото: ФК Рух

– Мазяр міг застосувати фізичну силу до гравця?

– Ну, міг за руку взяти, але це чиста формальність, яка там… Емоції є в усіх. Якщо немає емоцій, то немає футболу і взагалі нічого.

– А хтось колись наважувався йому жорстко відповісти?

– Чесно, бували такі моменти. Бувало, що і я міг йому відповісти: «Та, бл*дь, що я нах*й зробив, чого ти мені пхаєш?». Звичайно, Івановичу це було неприємно. Людина, яка огризалася, також розуміла, що це неправильно. повторюся, це емоції. Усі розуміють, що тюхтієм не можна бути.

– Бувало, що люди не витримували тиску від Мазяра та просто втікали з команди?

– Дуже багато таких моментів було. Іванович дав пробіжку 10-15 км, потім двосторонку – у пацанів по три судоми. Люди тільки приїхали, куди? 

Ну, той порвався, у того судома, той закінчив. З одної сторони, можна це зрозуміти, бо це витривалість. Якщо немає витривалості на футбольному полі – немає й результату. З іншої сторони, людей вбивати – це неправильно.

– Мазяр любив штрафувати?

– Можу пригадати один єдиний штраф, якщо він взагалі був. Мазяр вирішив мене оштрафували на 500 доларів за те, що я потрапив у аварію. У нас була домовленість, якщо я роблю результативну дію, то мені це покарання анулюється. Ось я вже не пам’ятаю, чи заплатив я у підсумку той штраф. Часу вже пройшло немало.

– Коли ця історія сталася?

– Коли я за Верес грав. Зранку їхав по трасі на своїй першій машині Skoda Octavia A5 і злетів у кювет. Обійшлося без важких травм. Авто також не сильно пошкодив, але на ремонті воно два тижні постояло.

– Ви тоді перевищили швидкість чи були у нетверезому стані?

– Я не впорався із керуванням.

«Таксист у Рівному натиснув на кнопку, і нас із хлопцями прийняли»

– У серпні 2018 року ви опинилися в епіцентрі резонансної справи. ЗМІ повідомили, що ви разом із Віктором Барабашем та Дмитром Заїкіним побили таксиста у Рівному. Що це була за ситуація?

– Таксиста ніхто не бив та не ображав. Був момент, коли потрібно було викликати таксі вночі та поїхати вже відпочивати. Ми поговорили на підвищених тонах, водій нас не зрозумів. Завелася суєта, але ніхто нікого не бив.

– Що взагалі стало причиною конфлікту?

– Писали, що ми відмовилися платити. Насправді коли ми сіли у машину, то одразу розплатилися наперед. 

Скажу чесно, конфлікт виник через те, що хлопці говорили: «Поїхали на базу», а я говорив: «Поїхали ще у магазин». Водій сказав: «Ви не визначилися, виходьте з машини». Він мене витягнув із машини за шкірку. Ну, пацани, звичайно ж, не стояли. Що за…. Вочевидь, таксист натиснув на кнопку, і нас прийняли.

– Ви були у нетверезому стані?

– Ми ж щиро розмовляємо, правильно? Тоді ми після якоїсь гри сиділи в клубі.

– Чим для вас завершилася ця історія?

– Водій таксі забрав свою заяву з поліції. Ми усі втрьох у медіа попросили вибачення перед клубом. Я визнав, що був неправий.

«Аби «злити» матч, потрібні троє захисників та воротар»

– Після того, як Мазяр перестав бути вашим головним тренером, у Гірнику-Спорті президент клубу Петро Каплун почав звинувачувати його ледве не у «зливі» матчів із Металістом 1925 (1:2) та Агробізнесом (0:4). Ці матчі були договірними?

– Чесно, якби вони навіть були договірними, мене у це ніколи ніхто не присвячував. Тим більше Мазяр.

Кому потрібний нападник, аби «злити» матч? В цьому немає сенсу. Це зайві витрати та дурість. Потрібні двоє захисників, двоє опорників, або воротар. Або навіть троє захисників та воротар. Усе, достатньо.

– Протягом кар’єри вам доводилося брати участь у договірних поєдинках?

– Коли я грав у 17, 20, 21 рік, я міг лише здогадуватися. І здогадувався я дуже часто. Однак напряму я нічого не можу пред’явити, бо мене ніхто не присвячував у такі моменти.

Знову ж таки, для подібних речей гравець атаки не потрібен. Тільки якщо він є впливовою людиною в команді. Якщо ти молодий, то який сенс тобі розповідати та із тобою ділитися? Усі це розуміють.

– Протягом вашої кар’єри були клуби, які із вами до кінця не розрахувалися?

– Єдиний клуб, який до кінця не розрахувався, це Верес. Одну зарплату Олексій Хахльов мені не віддав. Можливо, до цього призвела ситуація із таксистом. Я образи не тримаю й все розумію. 1000 доларів – це не така велика сума.

Олексій Хахльов. Фото: НК Верес

– Говорять, що протягом вашої кар’єри були періоди, коли ви зловживали алкоголем. Це правда?

– Так, бували моменти, коли я собі дозволяв трохи більше, аніж можна. Хотілося розслабитися, але все потрібно робити в міру. Якщо ти дієш не за правилами, то і футбол тебе б’є не за правилами.

– Коли це бувало?

– Це я міг собі дозволити, коли був вже у Вересі в Другій лізі. Хоча я нічого не досяг у житті, але міг собі дозволити ресторани або щось типу того.

– Зараз ви продовжуєте випивати?

– Зараз це не продовжується. Ситуація у Рівному стала для мене великим уроком. Сьогодні я можу посидіти в компанії, пограти у PlayStation. Зараз я часто граю, як Мілевський – не в футбол, а на приставці.

– Де ви себе бачите у майбутньому?

– Якщо в тренерській кар’єрі вдасться себе спробувати, то буде добре. В принципі, я готовий працювати в клубі на будь-якій посаді. Наприклад, адміністратором чи помічником. 

Хочеться залишатися у футболі, якому я присвятив усього себе. Проте зараз я займаюся іншими моментами, які приносять мені прибуток. І я не скаржуся на життя.