«УПЛ? Після моєї історії з росією ніхто не хоче запрошувати»: Литвин – про досвід виступів у Росії та Португалії

Дивовижна подорож у кар'єрі колишнього захисника молодіжної збірної України Дмитра Литвина: за один рік він подолав маршрут росія – Фарери – Португалія.

Дмитро Литвин, центральний захисник Лузитанії, яка виступає в третьому дивізіоні Португалії, розповів журналісту «Українського футболу» Євгену Чепуру, як залишив російський СКА Хабаровськ, чим йому запам'яталися жителі Фарерських островів, які умови в його нинішньому клубі і як сприйняли війну Росії проти України колишні одноклубники країни-агресора.

«Не всі команди УПЛ мають такі умови, як у Лузитанії»

– Дмитре, як виник варіант з Лузитанією?

– Агент запропонував. Я в Португалії вже грав і зараз повернувся.

– Чи були пропозиції від інших клубів?

- Я йшов із Фарерських островів, і мені потрібно було знайти нормальний клуб. Конкретики не було, а в Португалії я грав, знаю та розумію менталітет, тож вирішив повернутися.

– Лузитанія виступає у третьому за силою дивізіоні Португалії. Який рівень команд, якщо порівнювати з Україною?

– Тут футбол швидкий та технічний, у всіх хороша школа. Ми маємо більш силовий футбол, закритий. А тут усі футболісти жваві, спритні, рухливі. Порівнювати важко, бо у нас команди завжди славилися більше бажанням, самовіддачею та готовністю боротися.

- У плані організації та умов вас все влаштовує?

- Так, все на рівні.

- З яким українським клубом (і якої ліги) можна порівняти Лузитанію в цьому плані?

- Навіть не знаю. Таких стадіонів в Україні немає. Тяжко.

- У який футбол грає Лузитанія?

– Моя команда намагається грати в агресивний футбол із високим пресингом: контроль м'яча та атаки. Якщо виходить відібрати за рахунок пресингу, то швидкі атаки, а якщо ні, то комбінаційна гра, позиційні атаки, які награвали на тренуваннях

– Що здивувало у хорошому та поганому плані у команді?

– У хорошому плані – це те, що для такої ліги, яка вважається не сильною, рівень організації, стадіон, сніданок для футболістів – на високому рівні. Мені здається, що у нас в УПЛ не всі команди мають такі умови. Якщо взяти нижчі ліги Португалії, ці команди могли б грати у нас у Прем’єр-лізі, мені здається. Просто для цього потрібен час.

А негатив… Я вже грав у Португалії, мені все звичне. Напевно, лише осад через бюрократію, як у всій Європі. Але мені цього разу з документами легше – є документи, що мешкав тут і працював, і оформили все швидко. Плюс через те, що я українець це ще швидше зробили. Побутом сам займаєшся, але у моїй команді допомагають. Це великий плюс. Тут знайшли гарні апартаменти, все влаштовує загалом. Тільки треба грати.

«Вставай, війна почалася. На нас напали»

– Не розглядали варіант із поверненням в Україну?

- Після моєї історії з росією ніхто не хоче [мене запрошувати], як я розумію.

– До Лузитанії ви виступали у більш екзотичному чемпіонаті та команді. Чому вирішили вирушити на Фарерські острови?

– 24 лютого, коли війна почалася, мене Гліб Грачов розбудив, сусід по кімнаті, українець із Попасної. Каже: Вставай, війна почалася. На нас напали». Дзвоню батькам. Мама плаче, все в шоці. Ракети над Києвом літають… Ну, я пішов до керівництва і сказав, що я тут не гратиму (до початку війни між Україною та росією Литвин виступав за СКА Хабаровськ, – прим. УФ).

Мені потрібно було щось терміново знайти, бо це кінець зборів, і ми ще мали тиждень бути в Туреччині, а потім повертатися та продовжувати чемпіонат після зимової паузи. А на той момент у всіх команд склади вже сформувалися і вийшов варіант із Фарерськими островами. Команда там – чемпіони та в єврокубках виступають, це й підкупило.

– Які враження залишили Фарерські острови?

– Позитивні. Люди там які! Вони мають дуже приємний менталітет. Мені здається, що за рахунок того, що вони на острові живуть, маленьке населення, вони не мають суєти, яка притаманна великим містам. Люди там відкритіші, готові безкорисливо допомогти.

– Який найяскравіший спогад залишився після виступів за Клаксквік?

– Напевно, єврокубки. Хоча я не грав, був на заміні, але все одно. Єврокубки залишають свій слід. Та ж перемога над Буде-Глімтом, 3:1 (матч першого кваліфікаційного раунду Ліги чемпіонів, рахунок за сумою двох матчів – 3:4 на користь норвежської команди, – прим. УФ). У Чорногорії грали, у Косові. У чемпіонаті було нецікаво грати. Ось він закінчився нещодавно, і ми пропустили всього сім голів і 70 із чимось забили, не пам'ятаю точно.

Як гравці СКА Хабаровськ відреагували на вторгнення росії в Україну? Ніяк»

- До Фарерських островів у вашій кар'єрі була росія. Як керівництво СКА Хабаровськ відреагувало на ваше прохання розірвати контракт?

- Назустріч пішло. Я до керівництва не звертався, а подзвонив агенту і сказав, що тут не гратиму. Як? У мене там батьки сидять під бомбардуваннями і всі земляки, а я що, сидітиму тут гроші заробляти? Ні.

– Як одноклубники відреагували на вторгнення Росії в Україну?

- Ніяк. Я по суті намагався ні з ким там не спілкуватися. Засмутився дуже, тому що спочатку морально було дуже важко. Ну, пацани там заходили, підтримували. Щоб хтось зловтішався, то такого не було.

– Хтось із них відкрито заявив, що росія є агресором?

– Ні. Там без шансів. Команда державна та гроші платить держава. Виділяє на губернатора, а той – на команду.

– А особисто вам казали? Саме із російських футболістів.

- Я ні з ким не спілкуюся практично. Є декілька нормальних хлопців, які писали [повідомлення з підтримкою]. Це у перші дні, а зараз жодного спілкування немає ні з ким. Про що спілкуватись?

Раніше дзвонили пацани. Я ж там (у Росії, – прим. УФ) у двох командах був. І з Акрона дзвонили. Один узагалі за два тижні до війни писав: «Вивозь сім'ю, намічається війна».

– Чи були такі, що відкритим текстом підтримували путіна та вірили кожному його слову?

- Думаю, це там такі, хто старший. Масажисти, мабуть, такого плану. Пацани… Ми політику не обговорювали з ними. Плюс у нас у команді були українці, тож нас було краще не чіпати. Ми разом були. «Адекватні в Росії? Може, кілька людей. Інші бояться, перелякані»

- З оточення в Росії, з яким ви спілкувалися, яка частина адекватних?

– Може, є кілька людей, але я перестав спілкуватися. І це таке спілкування – просто підписані один на одного в інстаграмі. Та й тільки тому, що вони сказали: «твориться жерсть» і т.д.

Інші бояться, перелякані. В принципі, як і вся їхня країна. Ну і людина, яка допомагала мені туди потрапити, теж нормальна і навіть вибачалася. Говорив, що йому соромно за свою країну.

– Чому Тимощук не покинув росію, як гадаєте?

– У Тимощука зіграла жадібність. Думаю, що він також вірив, що Україну захоплять за три дні.

– Ваші рідні в Україні чи виїхали?

– Виїхала мама – десь через три-чотири місяці, а батько в Києві. Сестра у Києві, мій дядько у ЗСУ служить на передовій зараз. Є хлопець, з яким ми грали разом у Португалії, то він теж у ЗСУ.

- Як його звати?

– Антон Долгий. Він грав у нас у Першій лізі за Геліос. Потім ми разом поїхали до Португалії, це було п'ять-шість років тому. І там разом грали.

- Ніхто не постраждав внаслідок бойових дій в ваших рідних місцях?

– Знайомі так, а рідні живі та цілі, слава Богу.