Василь ІВЕГЕШ: «АБИ ВТРИМАТИ КОМАНДУ, МИ РОЗРАХОВУВАЛИСЯ СЕРВІЗАМИ»

Переглядів 13
UkrFootball.ua
UkrFootball.ua
0 голосів

ГОЛОВНИЙ НАСТАВНИК «ТЕРНОПОЛЯ» ВІДВЕРТО РОЗПОВІДАЄ ПРО СВОЮ ТРЕНЕРСЬКУ ДОЛЮ ТА СЬОГОДЕННЯ ЙОГО КОМАНДИ

В Україні модно дивитися лише «рейтинговий» і «пафосний» футбол із зірками у складі. Проте на просторах нашої великої держави є міста й команди, які ще не спаплюжені цим «вірусом», де вруниться справжній футбол, де немає симуляцій екзальтованих гімназисток і багатомільйонних контрактів, а є лише справжній футбол у своєму первинному вигляді, за що цей вид спорту й називають грою мільйонів. Прикладом такого ставлення до спорту номер один буде команда другої ліги «Тернопіль», яка своїм існуванням і грою, відтак результатами заслуговує на велику повагу. Пізнавши життя команди зсередини та поспілкувавшись із головним тренером «Тернополя», розумієш, що футбол для декого — покликання всього життя.

 

«У СУБОТУ ПРИЙНЯВ «КРИСТАЛ», А У ВІВТОРОК ГРАТИ ПРОТИ «ДИНАМО» (КИЇВ)!»

— Василю Петровичу, — запитую в наставника тернополян пана Івегеша, — почнемо із такого простого, але й водночас глобального. Чому ви вирішили пов’язати своє життя саме із футболом?

— Скажу відверто, з дитинства в мене були проблеми зі здоров’ям — астма. Але, дякуючи саме футболу, із часом зумів перебороти цей недуг. Усе життя хотів тренувати, навіть у ті часи, коли ще вчився в школі. Завжди працював над собою, адже прагнув бути не гіршим за інших. Грав у другій лізі та входив до списку 22 найкращих футболістів першості. Думаю, це хороше досягнення. Тренувався по 7–8 годин на день, але потрібно сказати, що із часом організм таких навантажень не витримував. Але задоволений тією кар’єрою, тим, що побачив, граючи за тернопільську «Ниву», хмельницьке «Поділля». Через травму коліна був змушений завершити кар’єру футболіста дуже рано — вже в 27 років. На той час мені сказали, що операцію могли зробити лише в Італії. Тому бувало «підлікуєш» коліно, але за півроку воно все одно нагадувало про себе. Ще деякий час пограв на аматорському рівні, та все більше вже придивлявся до тренувального процесу. За якийсь час уже став головним тренером заліщинського «Дністра». Із цією маленькою командою ми стали чемпіонами області й дійшли навіть до другої ліги. Хочу сказати, що це був результат тієї напруженої праці, якій ми сповна віддавалися кожен день. Як ми працювали? Усіх перспективних дітей, яких бачив у Заліщинському районі, я віддавав у Львів, до тренера Вадима Білоцерківського, їх там готували, а потім я їх забирав назад. Таким чином, проводилася селекційна робота у всій окрузі, у всьому регіоні…

— Тобто можна сказати, що ви є місцевим Фергюсоном або Венгером?

— Можна й так сказати. Якщо взяти Заліщики, я віднаходив, переглядав хлопців і віддавав їх до Львова з метою розвитку їхнього таланту. Серед них був і Пет­ро Бадло, який нині виступає за казахстанський «Актобе» — це мій вихованець.

Якби ви мене спитали, чому зараз так просто не можна зібрати місцевих футболістів і виграти турніри? Тому що для цього повин­на йти копітка підготовка, років п’ять. Бо тих дітей я збирав, закладав фундамент, давав їм шанс, і це згодом дало свій результат. Інший варіант — просто зібрати зірок — нереальний, адже ми бачимо багато команд, у яких є зірки, проте вони не можуть дати якийсь результат. Тому тут працює саме структурна складова команди, немає зірок, але всі хлопці розуміють мету такої роботи.

— Повертаючись до «Дністра», що було далі?

— У сезоні 1992/1993 років ми зайняли 15-е місце у чемпіонаті з 20 учасників. Проте керівництво тоді заявило, що команда має бути в першій десятці. Мене було переведено на посаду начальника команди, однак я попросив керівництво, щоби мене відпустили. Я перейшов до «Дністра-2». До речі, як виявилося, наступного сезону за підсумками чемпіонату «Дністер» узагалі залишив другу лігу. А вже згодом мене запросили в «Кристал» (Чортків), до першої ліги. Ви знаєте, я вагався, адже у віці 29–30 років очолити команду першої ліги… Уявіть: у суботу прий­няв команду, а у вівторок грати проти «Динамо» (Київ)! Пам’ятаю, приїжджає Лобановський, а з ним і Хацкевич, і Белькевич… А у нас у складі лише молодь. Не повірите: ми довго тримались, і перший гол пропустили лише від Хацкевича зі штрафного. Хоча команда й програла — 0:3, але ми билися щосили. Після матчу Валерій Васильович зайшов, привітав, сказав, що в нас молода й перспективна команда.

Програвши «Динамо», ми все одно йшли далі, наполеглево працювали, навіть без коштів. Із часом щоб утримати команду, ми розраховувалися сервізами, ковбасою. Робили все, щоби зберегти команду. Однак згодом мені найдійшла інша пропозиція…

«ПІСЛЯ ЦИХ ЧОТИРЬОХ КІЛОМЕТРІВ ПОВЕРНУЛОСЯ ЛИШЕ ПІВКОМАНДИ»

…Із Чехії, місто Гостоміце, де місцева футбольна команда шукала нового тренера. Пам’ятаю, заробітна платня тоді була 300 доларів, я й погодився. Тоді як інші кандидати просили по 1000–1500. На той момент команда у чемпіонаті посідала 14 місце. За підсумками сезону, 10 команд залишалося, а 4 вилітали. Я взяв до команди кількох футболістів із України, в яких бачив підсилення колективу. Збори вирішив проводити в горах. Цікава історія, як футболісти бігали кроси: спочатку, думаю, не даватиму зразу десять кілометрів, як, наприклад, ми робили в Україні, а дав їм для початку лише чотири. Після цих чотирьох кілометрів повернулося лише півкоманди. Вони після цього ще три дні спали. Згодом уже чеські футболісти прийшли до керівництва клубу з проханням вигнати того «Калашнікова», чогось вони мене так називали. У свою чергу, я попросив керівництво дати мені допрацювати до кінця конт­ракту, бо хотів об’єднати всіх в боє­здатний колектив, зробити однодумцями. І знаєте, ми це зробили. Дійшовши згоди, ми виграли потім шість матчів поспіль і в підсумку посіли п’яте місце.

— Ваші методи дали результат…

— Так, але все одно казали, що ми у футбол не граємо. Проте я продовжував наполягати, що найголовніше для нас — результат. І ми його здобували. Наступного року ми знову посіли п’яте місце, а згодом уже поставили завдання підвищення в класі. У підсумку, наша співпраця тривала три роки, а коли мій контракт завершився, його хотіли продовжити. Проте я вирішив повернутися додому заради сім’ї.

— Розкажіть про заклад, у якому ми зараз перебуваємо.

— На початку 2000-х ми з моїм давнім другом Анатолієм Петровичем Назаренком (начальник комади ФК «Тернопіль») пішли до мера Тернополя й розповіли про свої плани зі створення спортивного інтернату. Нам надали умови, й ми почали своє існування… Починаючи з того часу і до наших днів, кожен ранок у нас зарядка, потім сніданок. Після сніданку у хлопців пари, далі обід і тренування. Усе, як у справжньому інтернаті. У нас не може такого бути, щоби не було зарядки чи тренування. Ми тут проводимо 24 години на добу, ми тут мешкаємо. Нам удалося створити ось цю невеличку сім’ю. І як результат, невдовзі ми ставали чемпіонами області, володарями Кубка, Суперкубка. Якби ви бачили, що в нас робиться на тренуваннях, як ці хлопці б’ються за свій шанс заграти. Тут іскри летять. Де в нас найбільше травм? Тут, саме на тренуваннях. Ми не вчимо їх ідеальної майстерності, ми не вчимо їх принципу: чим більше ти «помотався» з м’ячем, тим ти кращий футболіст. Тут зовсім інший пріоритет — дотик, півдотик до м’яча і швидкість мислення. Є команди, які роблять по 10–15 пасів у захисті. А в нас суть яка: швидкий перехід із оборони в атаку. Велику увагу також приділяємо теоретичним заняттям, розборам ігор, це все є. Скажу, коли є здорова конкуренція, коли є спортивний принцип — буде і результат. Ми довели, що із місцевих вихованців можна зробити достойну команду другої ліги. Дивіться, від нас вийшли у футбольний світ Пердута, Мединський в «Динамо» (Київ), Годований, який зараз у «Волині». Бачите, ця система працює.

— Це зайвий раз говорить про те, що у вашій системі виховання й підготовки футболістів немає випадкових гравців…

— Звичайно! Ми однодумці, всі один за одного. Як кажуть, «всі їмо з однієї тарілки».

— Од справ командних до ваших особистих. Скажіть, як проводите своє дозвілля? Чув, що ви затятий рибалка?

— Я хіба що чищу рибу, яку впіймає Назаренко. Дуже нечасто, коли вдається поїхати додому, на Закарпаття, то можу трохи порибалити. Якщо ж серйозно, то часу на відпочинок практично немає. Повірте, немає часу відпочивати, та я б і не хотів, чесно кажучи. Тут для мене відпочинком є ось ця робота.

— Я так зрозумів, що ви з Анатолієм Назаренком пліч-о-пліч уже багато років?

— Знаю його 30 років, ми працювали з ним у багатьох командах. Чесно кажучи, навіть не знаю, як так можна було зійтися, — диво. Я вважаю, що просто пощастило, що ми такі однодумці.

Автор висловлює особливу подяку ФК «Тернопіль» за сприяння у підготовці даного мате­ріалу.

Володимир БОБИР,
із Тернополя.