Василь КАРДАШ: «Лобановський був максималістом, і вимагав од нас перемог у кожному матчі, на тренуваннях, у кожному спарингу»

Відомий у минулому футболіст — про свої тренерські здобутки, мандрівку Україною та світом, спроби закріпитися в «Динамо», зірковий час у команді Лобановського, а також про власну причетність до синтезу футболу та шоу-бізнесу

«Коли почав працювати, свої емоції аж виплескував, зараз такого немає, заспокоївся, став мудрішим у цьому плані»

— Чим зараз займається відомий у минулому нападник, півзахисник збірної України та низки команд? Відпочиваєте, працюєте?

— Можна й так сказати. Відпочиваю й перебуваю в творчій відпустці.

— Ви відпрацювали сезон у «Динамо-2». Чи задоволені роботою? Бо ж команда ледве не вилетіла в другу лігу, довелося й «стикові» матчі грати.

— Задоволеним у такій ситуації бути неможливо. Є на це об’єктивні та суб’єктивні причини. Звичайно, аналіз ситуації для себе і в компанії тренерів, що там працювали, ми робили. Щось вийшло, щось — ні… Та аналіз був проведений. Думаю, що це був урок і нам — тренерам, і молодим гравцям на майбутнє.

— Це був ваш дует із Андрієм Гусіним, якщо не помиляюся?

— Так, так…

— Мені здається, невдача певною мірою пов’язана з тим, що «Динамо-2» помітно помолодшало останнім часом. І молоді, недосвідчені хлопці ще не готові грати на такому рівні, як перша ліга.

— Звичайно, в першій лізі грають «мужики», майстровиті хлопці, які дограють свій футбольний вік у першій і другій лігах, або ті, які там «на виду» і з якихось причин поки що не можуть зачепитися в командах прем’єр-ліги. На їхньому тлі молодим, недосвідченим гравцям, звичайно було тяжко. Ми могли їм протиставити лише здорове самолюбство, жагу до боротьби. Ми завжди гравцям говоримо, що техніка, звичайно, прийде із часом, клас — також, досвід теж не забариться. Зараз вони ще не можуть грати на цих якостях.

— Це ваш перший серйозний тренерський досвід, хоча й тренера-помічника в команді майстрів. Як оціните: перший млинець вийшов, як кажуть, «глевким»? Чи не все так погано?

— Звичайно, якісь нові речі для себе відкрив. До чогось раніше ставився однобоко, зараз — ні. І нині мені здається, що за роки, які попрацював помічником головного тренера в «Динамо-2», став стриманішим. Коли почав працювати, свої емоції аж виплескував, зараз такого немає, заспокоївся, став мудрішим у цьому плані.

— Потроху притлумлюєте у собі футболіста, заради тренерської роботи?

— Можна й так сказати…

— Наскільки відомо, торік ви вже отримали ліцензію «PRO», яка дозволяє працювати і в якості головного тренера? Нелегко було вчитися?

— Не скажу, що тяжко: все це мені близьке за духом і розумінням. Водночас, було й цікаво. У нас була доволі велика й різноманітна група. В індивідуальних бесідах навіть прийшли до того, що було би, напевне, корисніше фахівцям, які навчаються на «PRO» дипломі, мати більше стажування. У нас шість сесій було, п’ять із них просиділи в кабінетах. Звичайно, нам ближче поле. Розумію: без теорії немає практики, однак на такому рівні, думаю, варто було би більше практикуватися. Подивитися, наприклад, як працює Луческу в «Шахтарі» чи Блохін у «Динамо». Ми їздили в Дніпропетровськ до Рамоса, мовилося навіть про можливість поїхати до Спаллетті в «Зеніт». Це не означає, що ми би копіювали їхній стиль роботи, просто зі сторони варто подивитися, як чиясь команда працює. Тоді щось корисне, цікаве можна й у своїй роботі залишити.

— Виходить, що вам із боку наших методистів не вистачило практичного навантаження, польової роботи?

— Польової вистачало, в нас були практичні заняття. Однак, на мій погляд, було би добре знайомитися з роботою провідних фахівців, які працюють у топ-командах. Раніше, до речі, для таких спостережень виїжджали на стажування навіть у Європу, у «Селтік», пам’ятаю, було відрядження. Зараз перестали, не знаю чому, можливо, через певні фінансові моменти. Якби на «PRO» із шести сесій одну-дві там у кабінетах провели, було би оптимально. Адже теорію, яку вони дають, ми вже проходили під час навчання на попередніх категоріях — на «А», чи «В». Тут уже більше хочеться прикладних навиків.

— Часто чую від футболістів, які закінчили футбольну кар’єру та вчаться на різних тренерських категоріях, що багато лекцій читають люди, які самі не мали футбольної практики. Вони — методисти, теоретики, словом, науковці. І тут виникає дилема: хто, зрештою, краще навчає? Людина, яка мала футбольну практику, чи та, яка ґрунтує свої теореми винятково на спостереженнях?

— Є й такі фахівці, науковці, яких доволі цікаво слухати, й вони з точки зору науки демонструють — як воно все у футболі. Наприклад, із точки зору фізіології. У нас не прийнято, а за кордоном — звичне явище, що є фахівці, наприклад, з психології, дієтологи. У нас цього немає. Ось такі фахівці в теоретичних заняттях нам і пояснюють, як воно має бути, який футбол на Заході. Кожен, напевне, займається своєю справою. Але науковці повинні бути. Я десь повторюся: звичайно, нам приємніше бути ближче до поля, дивитися на тактичні задуми тренерів.

— А яка ваша філософія футболу? Можливо, якусь схему собі облюбували? Чи це все індивідуально? Можливо, 4-3-3 чи 4-2-3–1? Ви бачите футбол атакувальним чи більш прагматичним?

— Для себе нині дійшов висновку, що, звичайно, як би не грав — усюди потрібен результат. Граєш добре, однак без результату, то це погано. Граєш погано, однак із певним результатом, — це, напевне, краще. І палиця тут із двома кінцями. Не можна говорити — 4-3-3 чи 4-4-2, знову ж таки, чи система під тренера, чи гравці під систему. Тут, як у дилемі, — «Що було раніше? Курка чи яйце?» Думаю, що, який у тебе набір гравців, так ти й будуватимеш свою командну гру.

— Тобто все вирішують кадри?

— Так, від цього багато залежить. Якщо будуть у тебе такі кадри, коли, наприклад, не вистачатиме нападників, тоді просто змушений будеш грати за схемою 4-5-1. Узагалі, ще колись Валерій Лобановський говорив: «Усе йде до універсалізації, й коли гравець там винятково одного амплуа, то це не зовсім правильно. На будь-яку позицію треба мати виконавців. Звичайно, не треба перебільшувати — воротар не повинен грати за нападника, але всі повинні бути гравцями. Навіть той же воротар повинен мати ігрові навики, щоби зіграти у потрібній ситуації.

— Чи готовий Василь Кардаш до пов­ноцінної тренерської роботи?

— «Поганий той солдат, який не мріє стати генералом!». Звичайно, що й у мене є здорові амбіції в тому плані та якісь свої ідеї їхньої реалізації.

«Так, мама дала путівку, однак вона мене після цього на футбол не водила, займався винятково батько»

— Ви народилися у славному місті Львові. Напевне, з дитинства мріяли стати футболістом? Чи, може, це сталося спонтанно: хтось привів Вас у секцію?

— Мама привела мене на футбол. Із третього класу. Була секція, прийшов тренер, спитав: «Хто хоче займатися?» На той час усі хлопці, напевне, мріяли про це, тож я не виняток. Прийшов додому, сказав мамі, що є набори. Вона мені відповіла: «Добре, я заведу тебе». І з цього все почалося.

— То можна навіть сказати, що мама дала вам путівку у футбол?

— Так, мама дала путівку, однак вона мене після цього на футбол не водила, займався винятково батько. Він і на тренування мене возив, і на турніри, адже їх тоді була ціла купа в Івано-Франківську, Рівному. Він знаходив таких же завзятих уболівальників, сідали вчотирьох у машину, їздили. Батько був куратором мого спортивного розвитку.

— А коли зрозуміли, що футбол — назавжди, це вже професія?

— У школі, напевне. Коли закінчував навчання, мене вже викликали грати за СК «Карпати», вони виступали в буферній лізі. Ходив із високо піднятою головою. Певне, тоді зрозумів, що без футболу не зможу. У школі всі спочатку хотіли грати у футбол, а вже ближче до випускного класу хтось уже прагнув більше «сачканути», не піти на тренування. У мене такого ніколи не було. Це не було погано для тих хлопців, може, вони вже бачили себе в іншій сфері.

— Коли вчилися у школі, не постав вибір: футбол чи вища освіта? Адже є багато спортсменів, які дуже добре вчилися, але потрапляли на роздоріжжя: йти у спорт чи опанувати професію.

— Це, до речі, навіть трохи стосується попереднього в розмові: батько, якщо й керував моїм футболом, але на перше місце ставив навчання. Після 10-го класу мова пішла, куди вступити? Батько так і говорив: «Перше, що від тебе хочу, це, щоби ти вступив до інституту, а потім уже футболом займався». Узагалі, я вчився добре, навіть був старостою класу. Відмінником не був, був хорошистом.

— А до яких шкільних предметів мали нахили? Можливо, були такі, що здавалося, якщо не футбол, то у цю сферу?

— Уподобання з класу в клас змінювалися. У 7–8-му алгебра подобалася. Коли там стали трохи складнішими завдання, я вже менше нею цікавився. Література подобалася, любив читати, але так, щоб один предмет виділити, де себе бачив на 100 відсотків, то не було. Ось хімію не любив, щось ми там таке «хімічили»…

— Школу часом не підірвали?

— Ні-ні-ні! (сміється…)

— Дебютували ви за «Карпати» (Львів) у 17 років. Це, розумію, була друга буферна зона: перехід від другої республіканської до першої. Тоді їх три було. Пам’ятаєте матч, коли вперше вийшли за професіоналів?

— Боюся помилитися, але тренером тоді був Булгаков або Секеч. Здається, що все ж Булгаков. Коли вийшов, ми грали, здається, з «Ленінаканом» (друге за розмірами місто у Вірменії, зараз носить наз­ву Гюмрі) чи Степанакертом (столиця самопроголошеної Нагірно-Карабахської республіки). Ми 8:1 виграли, мене на поле випустили за рахунку 4:1, я 5-й гол забив. Так що наступного дня прийшов у школу на ейфорії.

— Виходить, що в професійному футболі ви дебютували забитим м’ячем в домашньому матчі?

— Якщо нічого не плутаю, то виходить, що саме так.

— Потім почали їздити з командою?

— Якраз ні. Мене тоді в окремих випадках викликали на ігри. На цю, потім ще на одну. А перед іграми я був на зборах із командою у Сочі.

— «Карпати» (Кам’янка-Бузька), «Скала» (Стрий). Саме там ви, із досвідченими гравцями першої та другої ліг, загартовувалися професійно?

— На тлі виконавців, котрі грали там проти нас, а також тих, які виступали разом із нами, напевне, так. Однак не скажу, що в нас були одні дядьки. Команда була однорідною, однієї вікової групи футболісти. Були 3–4 ветерани, які нас ганяли, підказували, тож ми, за їхнього сприяння, на тлі суперників зростали.

— Більше пограли у Стрию?

— Так, це була перша ліга. Кам’янка з другої вийшла в першу лігу, а потім через фінансові проблеми, певне, переїхала в Стрий. Можна сказати, що просто вивіску змінили.

— 1992-го року ви дебютували у складі «Карпат» у другому чемпіонаті України, відтак із командою Маркевича зразу потрапили до фіналу Кубка країни. Різкий контраст: грали в першій лізі, а тут — фінал проти київського «Динамо»! Які були шанси?

— Тяжко було. По грі пам’ятаю, що ми не мали моментів, аби виграти. Якщо погортати в пам’яті цю гру, то особисто на мене авторитет «Динамо» тиснув. Однак я ще тоді був малий. Не знаю, як на інших, але на мені він позначився сильно. Можливо, десь і не вийшло показати «виграшну гру» команді, скажімо так.

— Зрештою, ви програли лише 1:2. Чи бачив Маркевич вас уже в основному складі?

— Так, підтягували мене до основи. Маркевич мені довіряв, і я за це йому вдячний. У тій грі з «Динамо» ми наприкінці з пенальті забили, правда, програли — 1:2. Та рахунок не суттєвий: 1:2 чи 1:3, чи 1:5. Це — кубкова гра, тож варто говорити лише про позитивний результат.

— Нарешті ви потрапили за кордон. Одразу — в єврокубки на ірландський «Шелбурн» у сезоні-1993/94. Удома виграли 1:0, там програли 1:3…

— Так, удома ми виграли. А приїхали туди… Це був для нас перший такий єврокубковий досвід. А в них така англійська манера гри, в силовому стилі, тож вони нас просто зім’яли.

— Це був ваш перший виїзд за межі країни?

— Якщо не рахувати зборів у Польщі та Австрії, куди їздили зі шкільною групою на турнір, то — так.

«Було дивно. Мені
було 19, отримав навик самостійного життя»

— Одразу після єврокубків із вами трапилася доволі цікава історія. У 19 років опинилися в Ізраїлі. Зазвичай, на пострадянському просторі цю країну обирали гравці значно старші, які йшли до завершення кар’єри. А тут історія з точністю до навпаки. Подейкують, що цим трансфером «Карпати» латали власні фінансові дірки?

— Нюансів не знаю, однак мені говорили, що клуб за рахунок мене виручив там якісь гроші, треба їхати, й все. Говорили: команда грає в Кубку чемпіонів, так що це не якесь там пониження в класі, відтак усе, начебто, залежить од мене.

— Яка реакція була у батьків?

— Реакції достеменно не пам’ятаю, та й сам туди не особливо прагнув. Батьки сказали щось на зразок: «Їдь, грай. Нас згодом забереш». Потім я зробив їм виклик, вони приїздили до мене, й були в Ізраїлі майже два місяці. Було дивно. Мені було 19, отримав навик самостійного життя. Коли в «Карпатах» був, завжди поруч — мама, тато, одне слово, сім’я: нагодований, одягнений, випрасуваний. А тут їдеш — сам собі господар, усе робиш самостійно.

— І як вам Земля Обітована? Як ізраїльський футбол? Тоді ж із вами у Хайфі грали Кандауров, Пец, Гецько. В Ізраїлі також були Яремчук, Кузнецов, Баль.

— Саме так. Була достойна компанія, скажемо так. У Лізі чемпіонів, коли грали з «Казино» (Зальцбург), під’їхав ще й Кузнецов. Однак у єврокубках із п’яти могли грати лише троє іноземців. Ми не досить вдало зіграли. Програли, не вийшли в груповий раунд. І вдома програли, і там програли. Шанси були, однак зараз, коли гортаю цю гру в пам’яті, переконаний, що, певне, досвіду не вистачило.

— А як вам побут? Країна? У ті часи російськомовна людина не почувалася в Ізраїлі чужою.

— Так, звичайно. Для адаптації там усе було доволі просто. Допомагала мені сім’я Кандаурова, ми спілкувалися доволі тісно, на першій порі взагалі багато.

— Ви зіграли там усього півкола. Чому не закріпилися? Візьмемо того ж Кандаурова: він через Хайфу перескочив аж у «Бенфіку».

— Знову повертаємося до досвіду. На той час у Хайфі була сильна команда. 9 гравців виступали за національну збірну Ізраїлю. Звичайно, пріоритет надавали їм. Якщо говоримо про конкуренцію, то, можливо, я десь її не виграв, будемо так говорити. Я був нападником. Якщо мої конкуренти в команді забивали, то я не грав. Хоча збори досить добре пройшов. Але тоді така ситуація була, що міг опинитися й не в Хайфі, міг поїхати до Швейцарії, але вже так склалося.

«Коли мене покликали втретє, я прийшов спортивно зрілим молодим гравцем. Із амбіціями грати в основі, аж ніяк не на перспективу»

— Чи є на пам’ять чемпіонська медаль з Ізраїлю? Адже «Маккабі» виграв внутрішню першість 1994-го.

— Навіть не скажу зараз. Бо як переїздили, батьки вирушили зразу в Україну, а я на збори до «Динамо». Отож, чи є вона серед речей, зараз мені сказати тяжко.

— Їхали на збори до «Динамо», а опинилися в одеському «Чорноморці»…

— Буряк подзвонив, бо тоді він голов­ний тренер був. Сказав: «Приїжджай, хочу тут тебе бачити». Напевне, коли тренер тобі довіряє, то сумнівів ніяких бути не може.

— «Чорноморець» давав бій «Динамо», а у сезоні 1995–96 рр. посів друге місце в чемпіонаті України. Одеса стала трампліном для вашого повернення в «Динамо» і сходинкою до національної збірної.

— Так, ми тоді гарну конкуренцію склали «Динамо». Між нами було троє чи четверо очок розриву, в очній грі могли за чемпіонство зачепитися. Однак не вийшло. Але тоді не «Шахтар», не «Дніпро», а саме «Чорноморець» був конкурентом.

— Видко, в Одесі, на морі, ви непогані роки провели?

— Із задоволенням пригадую ті роки. І я професійно зростав, і команда була на виду, ще й у єврокубках пограли. Що ще можна було бажати? Перший рік: третє місце, другий рік — друге. Я був молодий, без сім’ї, без турбот. Із задоволенням згадую.

— А далі — «Динамо». Як там опинилися, хто покликав? Адже тоді київський клуб саме пішов на злет. Лобановський, два розіграші Ліги чемпіонів. Збірна, голи пішли, зокрема — Ірландії. Перший відбір, де Україна проявила себе як конкурентна команда, а не лише та, що тільки у групі бореться.

— Хороші роки. Мене в Київ спочатку запрошували з «Карпат», потім зі Стрия привозили. Доходило навіть до підписання контракту: мене поселили в готель, сказали, що президент зараз зайнятий, залишайся, наступного дня папери підпишемо. Однак я увечері поїхав. Можливо, це й правильно було на той час. Коли мене покликали втретє, прийшов уже спортивно зрілим молодим гравцем. Із амбіціями грати в основі, та аж ніяк не на перспективу. Напевне, мені пощастило, адже за півроку після мого приходу команду прийняв Валерій Васильович, отож усі успіхи із цим і пов’язані.

— Тоді в збірній був тандем Сабо — Буряк, із якими ви й раніше працювали. Не було проблем закріпитися в головній команді країни?

— Немає різниці, хто тренер збірної. Усе залежить од якості гри. Наскільки ти готовий, наскільки ти корисний, конкурентоспроможний. Як виконуєш те чи інше поставлене на полі завдання.

— Співпраця з Лобановським — то окрема тема у вашій кар’єрі. Валерій Васильович — це глиба в нашому футболі. Однак усім відомо, що у Валерія Васильовича був складний характер. Конфліктів не виникало?

— Він настільки тонкий психолог був, що знав, коли щось підказати, а коли й голос підвищити. І в тому сенсі, звичайно, я дуже йому дивуюся. Так відчувати — то, напевне, Богом дано. Багато футболістів дають йому таку характеристику: Велика людина, Великий тренер, Великий футболіст, Великий психолог і педагог. Він навчав нас багато чому.

— Кажуть, що Лобановський любив виховні заходи застосувати, якщо людина десь «проштрафилася»: режим порушила чи вимоги до себе понизила. Міг відправити у дубль, аби переосмислила свою поведінку.

— Так, але це й правильно. Коли не доходить словами раз, другий, третій, то застосовуються інші методи, щоби наставити гравця на праведний шлях.

— У Василя Кардаша були такі проблеми?

— Так, не без цього. Щось таке було. Часом відправляв у «Динамо-3» і потім повертав. Це зараз розумію, що я помилявся. Інколи це стосувалося навіть не якихось футбольних речей, а й побутових. Головне було правильно робити висновки. Якось у розмові він сказав: «Напевне, я з тобою спілкуюся так часто, як ні з ким іншим».

— Півфінал Ліги чемпіонів — це була його заслуга, яку досягла ним же зліп­лена команда. А заразом і пік у вашій кар’єрі…

— Вінцем було би потрапити до фіналу й перемогти. Лобановський був максималістом, і вимагав од нас перемог у кожному матчі, на тренуваннях, у кожному спарингу із суперником. Чогось нам не вистачило. У тих півфінальних матчах десь нам не вистачило удачі. А те, що Лобановський команду зліпив і це було його дітище, то так і є.

— Ви погоджуєтеся з твердженням, що «Динамо» було достойне виграшу Кубка чемпіонів 1999-го?

— Абсолютно. Із усіма командами, що брали участь у розіграші, навіть на стадії півфіналів чи чвертьфіналів, ми були в рівних умовах. І кожен із півфіналістів міг розраховувати на чемпіонство.

— Після 2000 року ваша кар’єра в «Динамо» була пригальмована травмами…

— Так, тут уже похвалитися особливо нічим. Травми мені надокучали, і травми не м’язів. Вони повторювалися — вивихи плеча, переломи, були операції й були рецидиви. Щойно набирав форму, як за три місяці стався перелом кістки, знов набрав форму — черговий рецидив. При цьому втрачається не лише час, а й відчуття ігрового ритму.

— Саме це змусило керівництво київського «Динамо» віддати вас в оренду в «Арсенал»?

— Насправді, я так хотів. Коли почалися ці травми, я прагнув щось змінити. Прийшов на бесіду з Лобановським і попросив: «Васильовичу, я хотів би піти з команди. Травми замучили. Можливо, в новому колективі все піде по-іншому». Лобановський відповів: «Тобі мало, що я в тебе вірю? Травми — в минулому, іди працюй». В оренду я хотів, адже через травми я втратив місце в основі, тож хотілося через гру повернутися. Я й президента просив — Ігоря Суркіса, щоби мене віддали в оренду.

— Як вам було в новій команді, адже «Арсенал» тоді тільки утворювався?

— Щодо інвесторів, які тоді за цей клуб узялися, мало що можу сказати. Їхньою діяльністю майже не цікавився. Щодо команди, то був амбітний тренер — Грозний, який хотів побудувати команду, яка би боролася за єврокубки. Щось вдалося, щось ні.

— В «Арсеналі» грали Кернозенко, Коновалов, ви. Був такий період, коли «каноніри» й «Дніпро» були в лідерській групі, а «Шахтар» і «Динамо» перебували нижче вас, після шістьох-сімох турів.

— Ну, чемпіонат не закінчується після шістьох чи сімох турів. Тут проміжний результат брати до уваги не варто. Гарний приклад — Луцьк. Після першого кола йшли на третьому місці. А закінчили чемпіонат у зоні вильоту чи навіть вилетіли.

— Тоді «Динамо» почало трансформацію, тож у клубі один за одним з’являлися легіонери.

— Так, з’явилася тенденція. До того подібних потоків не було. Після 2000-го пішла хвиля. Тенденція стосувалася не лише «Динамо», а й інших клубів. І варто сказати, що приїздили навіть не зовсім сильні футболісти, але було.

— Після сезону в «Арсеналі» було відчуття, що кар’єра йде до завершення?

— Так, адже позначалися травми, вік. Хтось розкривається раніше, хтось пізніше. Але певне відчуття, що не розкрив себе повною мірою, було. Однак є задоволення від того, що вдалося попрацювати з Великим Лобановським, із хорошими тренерами.

— А що то був за «роман» із Ужгородом, де ви зіграли аж дві чи три гри?

— Просили допомогти. Та й я ще думав затриматися у футболі. Однак тяжко переключитися з перельотів на їзду автобусом географією першої ліги, адже Ужгород — це крайня точка на мапі України, тож найближчий виїзд — Львів за 260 км. По 17 годин у автобусі — це тяжкувато. Я з’їздив двічі-тричі. А потім, порадившись із дружиною, вирішив завершувати мандрувати.

«… у них очі горіли, і це вражало. У деяких наших футболістів, до речі, не вистачає ось цього азарту»

— У вашій біографії є цікавий епізод: до справжньої тренерської роботи в «Динамо-2» ви спробували себе в ролі наставника напіваматорської команди зірок шоу-бізнесу «Маестро». Що то була за ідея?

— Мене запросили продюсери. Створювалася команда, а я якраз завершив активні виступи у футболі, ось мені й запропонували. То була цікава робота. Бачив, як люди, що непрофесійно грають у футбол, намагаються його розуміти, швидко вчаться робити на полі певні речі. Звичайно, ніхто на контракті не сидів. Я вдячний хлопцям. Вони приходили на тренування після концертів і гастрольних турів навіть посеред ночі, в них очі горіли, і це вражало. У деяких наших футболістів, до речі, не вистачає ось цього азарту.

— А яка специфіка тренувань була? Адже ви розуміли, що вони — не професіонали, тож їм треба щось показувати.

— Звичайно, що розумів це. І показував. Однак серед них були артисти, які в дитинстві займалися футболом, а потім своїм пріоритетом зробили музику. Я бачив, що багато з них адекватно вимоги сприймали. Я не міг од них вимагати максимуму, однак приємно було бачити їхній розвиток.

— Фоззі з гурту ТНМК, він же — Олександр Сидоренко, виокремлювався? Адже те, що музикант у дитинстві займався футболом і хотів грати професійно, відомий у його біографії факт.

— Так, звичайно. Він був капітаном команди. Людина, яка не любить програвати, людина, в якої очі горять. Із гастролей приїздить о другій-третій ночі, а о 10-й ранку вже на тренуванні. На таких, як він, і тримається все це. Є там і Педан, і Косинський, і гурт «Авіатор», і «Друга Ріка» — всі хлопці приходили й викладалися наповну.

Василь ПОЛОТАЙ.