Василь СИМОНОВ: «Без залучення футбольних брендів кризу не подолаємо»

— Як ви опинилися в такому молодому спорті, як футзал?

— 1990 року мене обрали головою колективу фізкультури «ЕХО» Харківського заводу електроапаратури, де працювало 12 тисяч осіб. Ми готували заводські збірні, займалися проведенням заводської спартакіади, оздоровчими вправами та виробничою гімнастикою. У нас створилася хороша міні-футбольна команда, до того ж, ми грали на першість міста із футболу. Якось побачив у газеті «Комсомольська правда», що вона проводить турнір «Честь марки» серед заводських колективів, ось так усе й закрутилося. Із фінансуванням тоді все було гаразд. Ми щороку в листопаді на тиждень виїжджали у Сухумі на навчально-тренувальний збір, а це ж — любительська заводська команда із футболу! Зрозуміло, на якому рівні були ті збори, але все одно. Профком нас підтримав, отож перший турнір у нас був в Конаково, Тверська область. У команді грали тільки працівники заводу. Наймолодшому (Сергій Молчанов) було 22 роки, найстаршому (Юрій Кобзар) було 38 років. Ми там посіли 2-е місце. Потім нас запросили брати участь в євроазійській лізі, де ми взяли участь у двох розіграшах. Зональний турнір відбувся в Дніпропетровську й ми тоді обіграли запорізьку «Надію», яка була переможницею неофіційного чемпіонату України, — 8:5. Вони до того чи то рік, чи то півроку нікому не програвали взагалі. Вийшли у фінальну частину, яка проходила в Москві, й «Надія» її якраз виграла, а ми програли в плей-оф місцевій команді «Трансавто», але там така команда була: Гаврилов, Васильєв, Петренко, Соловйов, Маховіков, Перегонцев. Наш клуб у першому таймі перемагав десь 8:2 чи 9:2, а в підсумку ми їм поступилися 9:11 — майстри є майстри. Потім на початку 1993 року в нас був Кубок України, зональний турнір у Славуті, але ми його не пройшли. Попри це, ми заявилися в першу лігу в перший чемпіонат 1993 року. Перший тур у нас був у Монастирищі, Черкаська область. Виграли ту гру в місцевого «Авангарду» — 7:3, ось таким був наш дебют у чемпіонаті. Тоді тренером команди був Валерій Габєлков. У другому домашньому турі тричі поспіль програли, а це було на початку жовтня, якраз 50 років заводу. Після цього поміняли головного тренера, новим керманичем став Роман Павлов.

— Чому відбулася така рання зміна тренера?

— Там склалася не дуже гарна ситуа­ція. Проходило заводське свято, тож зранку було святкування, а ввечері мала бути гра. Наш тренер виявився не дуже готовим до проведення матчу.

— Як вдалося піднятися у вищу лігу?

— Переломним став останній тур першого кола, який відбувся в Южно­українську, тоді ми взяли курс на омолод­ження. Ми запросили зі спортінтернату хлопців 1977 р. н.: Сергія Вольвакова, який зараз працює в академії «Металіста»; Владислава Дуюна — відомого футболіста, який потім став чемпіоном Росії у складі «Спартака»; Павла Захарова, який пізніше грав за «Металіст» і «Нафтовик» (Охтирка), Ігоря Ломаку та Сергія Лук’яненка. Із нового року став головним тренером Юрій Кобзар, і ми знову вирішили омолодити склад, отож набрали у Харкові хлопців 1975–1976 р. н., які й склали наш кістяк на багато років уперед: Олександр Кузьменко, Юрій Кутарєв, Сергій Караченцев, Сергій Анцупов, Сергій Новиков, Юрій Крамаренко. У першому сезоні в першій лізі зайняли 5-те місце, в наступному 3-тє, відтак піднялися у вищу лігу, але там була цікава гра. Знову в Монастирищі. Тоді перед останнім туром одна київська команда знялася, тож замість неї включили команду банку «Аваль». Тоді таке було можливо. Команда вважалася сильною, в ній грали відомі гравці із футболу. Ми тоді заочно боролися за третє місце та путівку у вищу лігу з київським «Уніспортом». Може, й у цьому була причина такої своє­рідної заміни команди. Перед матчем із «банкірами» від їхніх гравців нам надійшла пропозиція віддати їм очки: «Віддайте нам очки, бо вони нам потрібніші, а якщо ні, то ми вас все одно приб’ємо». Ну ми їх й обіграли — 10:8. Потім зіграли внічию з іще однією київською командою «Університет» — 6:6 — і обіграли господарів — 6:3. Щоправда, в останньому турі не все було в наших руках, а залежало від результату «Уніспорту». Коли ми поверталися додому, то я зателефонував і дізнався, що вони навіть програли, тож, таким чином, ми здобули третє місце.

— Відчувався брак грошей?

— Із 1995 року завод нас уже фінансово не підтримував, і ми організували футбольний клуб «ЕХО». Клубу допомагала торгово-промислова фірма «ЕХО», яка була при заводі. Вони нам давали заводську продукцію, наприклад, бритви, лічильники за відпускними цінами, а я їх розвозив на фурі й здавав у універмаги на реалізацію. Нам виділили для реалізації Донбас: Донецьку та Луганську області. Ось різниця у ціні і йшла на клуб. Але тих грошей не вистачало на функціонування команди. Щосезону в нас був відтік футболістів. Команда в нас була незаможна. Коли не було грошей, то я ставав президентом клубу й ходив, шукав гроші, писав різні листи. Коли знаходили спонсора, то він ставав президентом, а я — начальником команди. У нашому клубі хлопці грали практично безкоштовно, тож у нас була усна домовленість: якщо успішніша команда когось покличе, то ми його відпустимо. Але навіть при такій нестачі грошей у нас не було такого, щоби ми кудись не виїхали, не було жодної «неявки». І завжди команда їздила в повному складі — 12 осіб, охоче довіряли молоді.

— Як у вас з’явилася ідея створити футзальну школу?

— 1997 року ми зрозуміли, що необхідно цілеспрямовано собі готувати зміну, а не так, як раніше, коли ми брали гравців із футбольних шкіл Харкова, давали їм півроку-рік на обкатку, відтак запускали в цей конвеєр — вищу лігу. Ми організували першу в Україні спеціалізовану футзальну школу «ЕХО». Прикро, що вона проіснувала лише до 2010 року. 1 квітня керівники спортивного товарист­ва «Україна» вирішили її ліквідувати. Проходила так звана «оптимізація», тож об’єднали три школи з різних видів спорту: футзал, баскетбол і бадмінтон. Я керував школою всі 13 років, а після цього став старшим тренером відділення футзалу. Потім спохопилися, що футзал не може бути в СДЮШОР, бо не є олімпійським видом спорту, тож нас перевели в ДЮСШ «Хвиля». Там досі животіють два тренери — один працює на «Моноліт», а один на «Локомотив». Нашій школі є чим похвалитися, адже 10 гравців заграли в національній збірній: Олександр Хурсов, Артем Ковальов, Євген Юнаков, Олександр Кондратюк, Дмитро Бондар, Денис Овсянніков, Сергій Якунін, Дмитро Федорченко, Євген Ланко і Євген Сірий. Останні боєздатні групи 1992, 1993 р. н. ми віддали «Локомотиву», а 1994 р. н. «Моноліту» — на тому цілеспрямована робота школи й закінчилась.

— Ви доклали руки й до створення відомого турніру «Кубок Звільнення». Розкажіть про нього.

— Колись ми їздили на різноманітні передсезонні турніри, наприклад, Кубок великого Дніпра, Кубок Донбасу й т. п. От якось вирішили: чому би нам не провести власний турнір? От 1997 року й провели вперше «Кубок Звільнення». Тим більше, що в нас був Палац спорту «Ювілейний». Тоді були хороші часи, адже нам його давали безкоштовно на ігри, тренування, матчі турніру й на дитячі змагання. Михайло Пилипчук, Володимир Шумілкін, Михайло Добкін, коли були мерами, то завжди йшли назустріч нам у цьому плані. У серпні й організували перший турнір, причому він одразу став міжнародним. Нам удалося зібрати 4 команди: «Інтеркас» (Київ), «КрАЗ» (Кременчук), «Будівельник-7» (Челябінськ, Росія) та ми. Кияни перемогли, гості з Росії посіли друге місце, а третє було за нами. Із того часу турнір щороку й проходив. Із часом став найпредставницьким на теренах СНД. Спочатку ми його проводили самі, а 2001 року ініціювали створення Харківської обласної асоціації міні-футболу, відтак турнір перейшов під її егіду. Іноді збирали й по 16 команд, але ідеальний варіант, як на мене, 8, просто керівництво ХОАМФ весь час вимагало більшої кількості команд. Вони за рахунок цього наповнювали свій бюджет, але це неправильно, що за 4–5 днів турніру Асоціація отримувала 60–70% своїх річних доходів. На самому ж турнірі почали економити, як могли, то буклети не треба робити, то «Політех» із Санкт-Петербурга попросив автобус, аби довіз до вокзалу, а їм кажуть: «платіть» і т. п. Зрештою, мені стало соромно перед командами, тож 2009 року я відійшов од справ із організації цього турніру. Організатори займалися не тим, чим було потрібно, відтак він проводився на дуже низькому рівні, став аматорським, а цього року він наказав довго жити.

— Чому 2002 року залишили своє дітище — тоді вже «Універ-Харків»?

— Утратив інтерес. Знаєте, буває таке перенасичення всім, отож просто вирішив піти. Мені цікаво було працювати з командою, але коли стали доручати секретарську роботу, в т. ч. займатися вітальними листівками з днями народження спортивних начальників, спонсорів, то я вирішив піти. Це була остання крапля. Мене ніхто не виганяв, пішов сам, і повністю перелаштувався на школу, а за три роки, за підтримки АМФУ, організували Українську дитячо-юнацьку футзальну лігу (УДЮФЛ). Першим президентом став В’ячеслав Деонега, а я став виконавчим директором. Ми систематизували й почали організовувати всі дитячо-юнацькі турніри, будувати інститут юнацьких збірних. Наші команди регулярно їздили на турніри в Росію, Польщу, Іспанію. 2009 року мене обрали президентом, а в березні цього року я склав із себе повноваження, бо почав займатися іншою роботою, яка не могла суміщатися з керуванням лігою.

— Що думаєте про те, що на юнацькому рівні ми досить часто щось виграємо, а в національній збірній весь час відбувається регрес?

— Приміром, у Іспанії вибудувана стійка піраміда футзалу, а школи розділені, тобто є окремо футбольні, окремо міні-футбольні, а не так, як у нас, що навіть немає навчальної програми з футзалу. Через це фактично ми не маємо права відкривати нові школи. 95% учасників УДЮФЛ — футбольні школи. У Іспанії правильний підхід до дитячого спорту — там діти просто вчаться, й немає ніяких завдань, аби будь-що перемогти. Коли вони програють, то особливо не переживають, а в нас це — трагедія. У нас же завжди є спонсор, який ставить завдання перемогти, а якщо не переможуть, то не дасть більш грошей; тренери накачують дітей «треба перемогти», й від цього йдуть усілякі підстави. Тому на дитячому рівні ми й сильніші, але чим більше вік, то тим тяжче нам із ними грати. В Україні досі немає такої системи підготовки, тому що більшу половину наших професійних клубів це не цікавить. Підготовка резерву є тільки в «Урагані», «ЛТК» і «Енергії», причому у львів’ян вона існує формально, керівництво дуже мало уваги приділяє цьому питанню.

— А як же харківський «Локомотив»?

— Як уже казав, ми віддали «Локомотиву» групу 1992–1993 р. н. Знаю, що в них ще є команда 1997 р. н., але це всього лише одна команда. Її тренує Олександр Кузьменко в ДЮСШ «Хвиля». У «Кардинала» в Рівному є школа ДЮСШ-4, але через відсутність фінансування вони не беруть участі в змаганнях УДЮФЛ. У Хмельницькому почали організовувати школу, тож там є певні зрушення у цьому напрямку. У «Єнакієвця» своєї школи немає, просто склалася така ситуація, що дешевше придбати гравця-професіонала, ніж чекати його впродовж кількох років, тобто витрачати на нього сили, фінанси, час. Я вважаю, що треба підвищувати суми компенсацій за підготовку гравців, бо це має бути економічно вигідно, а в нас — навпаки. Хотілося, щоби нове керівництво АМФУ суворіше дивилося за дотриманням регламенту. Позаминулого року, згідно з ним, клуби екстра-ліги мали виставляти по дві команди в УДЮФЛ у будь-які вікові категорії, а команди першої ліги по одній. Торік цей пункт усунули. Друга проблема, яку вже відзначав, це те, що за 20 років існування АМФУ досі не написана навчальна програма підготовки для ДЮСШ, а це — база. Без неї обласні управління, міністерства не мають права відкривати спортивні школи. Що найцікавіше, так це те, що в Університеті фізвиховання була когорта футзальних спеціалістів: Геннадій Анатолійович Лисенчук, який керував кафедрою футболу, Микола Пилипович Повисший, Володимир Васильович Залойло, які написали програму для футболу, а до футзалу руки не дійшли. Значить так їм був потрібен футзал.

— Чому, на вашу думку, в такому багатому на футзальні традиції місті, як Харків, залишилася лише одна команда, яка грає на високому рівні?

— Усе впирається у фінанси. Ось коли керівництво АМФУ зможе переконати керівників футбольних клубів при своїх структурах створити футзальні команди, тоді справа піде на лад. За прик­лад можна взяти, «Барселону», «Реал», «Бенфіку» тощо, які культивують багато видів спорту. Багато наших клубів мають свої академії, й, зрозуміло, що не всі потраплять у професійний футбол. Можна було би з випускного року тих, хто не тягне футбол, відправляти у свою футзальну команду. Якщо в екстра-лізі гратимуть «Шахтар», «Дніпро», «Динамо» та «Металіст», то зразу знайдеться багато інших команд, які захочуть із ними позмагатися, бо це — бренди. За таких обставин у вболівальників буде великий, зовсім інший інтерес, одразу в залі з’явиться телебачення. Думаю, що це — єдиний реальний шлях виходу з кризи, в якій опинився наш футзал. А ось як їх переконати, то це вже завдання асоціації.

— Кого би включили у стартову п’ятірку «ЕХО» всіх часів?

— Я назву дві п’ятірки. Перша: Сухомлінов — Кудлай, Кондратюк, Чернишов, Анцупов. Друга: Караченцев — Дейкунов, Одегов, Хурсов, Д. Бондар. Можу назвати гравців ще й за номінаціями: найшвидші — Ковальов, Ятло; найрозумніші — Кудлай, Кондратюк, Д. Бондар, Крамаренко; найвитриваліші — Ковальов, Юнаков, Замятін; найтехнічніші — Дейкунов, Кондратюк, Одегов.

Андрій ГУЛІЙ.