Василь ТУРЯНЧИК: «Я був гарячкуватий, але не настільки, як Сабо»

ЧИ ПАМ’ЯТАЄШ, ЯК УСЕ ПОЧИНАЛОСЯ?

— Василю Юрійовичу, будь ласка, розкажіть із чого для Вас почався футбол?

— Із мого рідного Чинадієвого. Спочатку з братами грали на полі, бігали, збиваючи ноги до крові на свіжій стерні. Був членом шкільної команди, а потім почав розкриватися в ужгородському «Спартаку». Мене ніхто до цього не спонукав. Я розумів, що футбол — це моє. Пізніше захищав кольори львівського ОБО (Окружний будинок офіцерів), куди потрапив під час військової служби. Перед демобілізацією мене відрядили до Москви, до місцевої команди ЦСКА. Але я добився, щоби мене відправили до рідного Закарпаття, буцімто в мене хворі батьки, тож їм буде важко без мене. Був у самого командувача сухопутними військами, а пізніше міністра оборони СРСР А. Гречка. Спочатку хотів продовжити свою кар’єру у Львові, але потім за мною приїхав брат, відтак я знову опинився в рідному ужгородському «Спартаку».

— Коли й як потрапили до «Динамо»?

— Запрошення отримав 1959 року. Отой сезон був надважким для київської команди — вони плентались у кінці турнірної таблиці. Нас було троє: Йожеф Сабо, Андрій Гаваші й я. Ми спочатку всіляко пручалися, не хотіли їхати, але згодом опинилися в Києві й допомогли «Динамо» завершити сезон на сьомій позиції, а наступного року кияни стали срібними призерами! Згодом усі троє думали: а від чого ж ми відмовлялися! Якби не «Динамо», я би не був тим Турянчиком, який є насправді тепер. Аналогічна ситуація й з Йожефом Сабо. А ось щодо Андрія Гаваші, то мені шкода, що Андрій Андрійович залишив Київ і повернувся до Ужгорода. Він був надійним голкіпером і чудовим партнером, а про людські його якості навіть слів добрих не вистачає. Він, до речі, був уже дублером самого Льва Яшина, зігравши й товариський матч СРСР — Чехословаччина.

— Які матчі запам’яталися найбільше?

— Ігри, яким була притаманна безкомпромісна боротьба. Пригадую двобій із московським «Торпедо» на їхньому полі 1961 року. Господарі були чемпіонами СРСР, і ми програвали їм — 0:1. А наприкінці другого тайму Лобановський подав свій знаменитий кутовий. М’яч потрапив до Серебряникова, але той несподівано для захисту москвичів не вдарив по воротах, а скинув ще далі у штрафний майданчик суперників на мене. У запалі боротьби я опинився спиною до воріт «Торпедо», але миттєво вдався до єдино правильного руху — вдарив по м’ячу злету у стрибку через себе! Гол був настільки блискучий, що вболівальники стотисячного стадіону «Лужники» встали й палко аплодували. Цього я тоді не бачив, бо після удару впав на землю, а хтось із захисників переплутав мою голову з м’ячем і по ній вгатив од душі. Далі коментарі, думаю, не потрібні.

— Але йдеться про «золотий» гол?

— Так. У турнірній таблиці наша команда випереджала «Торпедо» на три пункти. Москвичів задовольнила би лише перемога. А нам нічиєї було достатньо, щоби «Динамо» отримало золоті нагороди чемпіонату СРСР. До речі, вперше за свою історію!

НЕ ТІЛЬКИ ПРО ФУТБОЛ

— Відомо, життя — добрий вчитель, однак, напевно, не всі його учні здібні…

— Здібні всі, але тільки одиниці терплячі та працелюбні. Бо лише рутинна праця дасть свої позитивні результати. У моєму селі завжди була хороша команда. До речі, 1952 року була чемпіоном області. Я, сімнадцятирічний, уже тоді грав у ній захисником. Мешкали ми поблизу футбольного поля, тож, тільки випала вільна хвилина-друга — я через городину й на поле. У домашньому господарстві було чимало роботи, але мене, мов магнітом, тягнуло до хлопців поганяти гумійову лопту (гумовий м’яч. — В.Г.) або з ганчір’я. Грали босоніж. Босі по стернянці бігали за худобою та ганяли до безтями м’яча, а вечором, коли приходив додому,  ноги посічені до крові, болючі рани, десь і сльози виступали від болю, але наступного дня все повторювалося знову».

— А хто з вас «зліпив» великого гравця?

— Гадаю, що насамперед — індивідуальна праця над собою. Коли я вже грав за мукачівські команди, то нас тренував відомий на той час фахівець, до речі, перший на Закарпатті заслужений тренер УРСР Карло Сабо. Це був класний тренер, а в 30–40-х роках минулого століття — універсальний футболіст, котрий, як і я пізніше, був результативним бомбардиром, конструктивним півзахисником і надійним стопером. До речі, саме він вручив мені перші справжні бутси, в яких грав один із футболістів, котрого я замінив.

— Як же батьки?

— Після того, як моєму старшому братові на одному з матчів зламали ногу, батько суворо заборонив мені навіть думати про футбол. По правді казати, я був не дуже слухняним сином і продовжував бігати на футбольні майданчики. Та якби в нас, тодішніх хлопчаків, у ті роки — такі умови, кеди, бутси, м’ячі, як у сьогоднішніх дітей, ми були б, як кажуть, на сьомому небі.

— Кажуть, що ви були класним гравцем, але теж із характером, як і Сабо?

— Так, я гарячкуватий, але не настільки, як Сабо. Мені до нього далеко! Мені дуже не подобалося програвати. Усе робив для того, щоб я й мої товариші по команді залишали зелений газон із високо піднятими головами й під оплески глядачів. Я на полі працював до нестями, як і на тренуваннях. Згадую такий епізод. Уже грав за київське «Динамо». Наш головний тренер В’ячеслав Соловйов підійшов до мене й каже: «Із тобою, Васю, дуже тяжко працювати. Із своєю самовіддачею ти нікому не дозволяєш розслабитися. Бачив би ти вираз свого обличчя, коли вступаєш у боротьбу за м’яч». Не знаю, що там було написано на моєму лиці, але за команду був ладен віддати все.

ВІД АЛЬФИ ДО ОМЕГИ

— До речі, а де ви грали до київського «Динамо»?

— Уперше в Києві я побував у 16 років у складі юнацької збірної Закарпаття, котра брала участь у першості України серед команд областей. А у 18 років, як перспективного оборонця (так мені тоді казали), вашого співрозмовника запросили до ужгородського «Спартака», де тренером був колишній капітан київського «Динамо», перший закарпатський заслужений майстер спорту СРСР Михайло Михайлович Михалина. На початку 1955 року був призваний на дійсну армійську службу у Львів, де виступав за армійський клуб ОБО. Саме у Львові після кубкового матчу з московським «Спартаком», футболісти якого складали основу збірної СРСР, що завоювала золоті медалі на Олімпіаді в Мельбурні (за олімпійську збірну наступного року в Мельбурні виступав і мукачівець Йосип Беца. — В.Г.), мене, як кажуть, носили на руках. Основний час завершився внічию, а в додатковий москвичам, правда не без допомоги арбітра в полі, таки вдалося забити переможний гол у наші ворота. Після гри мені та Щербакову запропонували поміняти свою «прописку» й перебратися до білокамінної. Та не вийшло. Армійське командування про це дізналося й у пожежному порядку присвоїло нам офіцерські звання. У 22 роки мене запросили до збірної СРСР серед команд класу «Б» (була й така. — В.Г.), де за успішні виступи присвоїли звання «Майстер спорту СРСР».

— Ви за київське «Динамо» грали майже одинадцять сезонів. Чи часто доводилося гріти лавицю запасних?

— Із своїм характером цього би не пережив. Тому тренувався до сьомого поту. Пам’ятаю, кілька ігор не зіграв, коли підхопив хворобу Боткіна. Та й тоді старався бути у формі. Десь вичитав, що від природи в людини є 5 відсотків таланту, а якщо людина стала класним гравцем, то тут 95 відсотків — це рутинна праця над собою: тренування, режим, харчування, ведення здорового способу життя тощо… Скажімо, а про це говорили в той час футбольні фахівці, кращого не було у Союзі за мене футболіста на «другому поверсі». Я міг інколи підстрибнути від землі до півтора метра, що навіть окремі воротарі, підстрибнувши з піднятими догори руками, не дотягувалися першими до м’яча. За основу взяв атакувальні дії волейболістів — із відхиленням. Після таких ударів м’яч летів, мов снаряд із гармати. Ось такого гола забив 29 листопада 1967 року на хожувському стотисячному стадіоні «Шльонск» польській команді «Гурнік» із Забже. Тоді ми із цією командою грали в 1/8 фіналу Кубку європейських чемпіонів. А сталося це після подачі кутового. Віктор Серебряников подав м’яч у центр карного майданчика, де вище за всіх вистрибнув я, й головою спрямував м’яч у ворота господарів. Захисники й голкіпер були безпорадними. Та й м’яч летів надто сильно.

— Вами тренери завжди були задоволені?

— А що, є такі тренери?! Гадаю, що ні. Скажімо, інколи (правда, це були перші роки в «Динамо»), аби сподобатися вболівальникам, міг під час матчу пожонглювати головою м’яч у своєму карному майданчику, чим ледь не доводив тренерів до інфарктного стану. Звичайно, це робив тільки тоді, коли був у собі впевнений. Особливо цим полюбляли зловживати воротарі Лев Яшин і наш Андрій Гаваші. У них це виходило дуже гарно до тих пір, поки володар «Золотого м’яча» Лев Яшин на чемпіонаті світу не забив собі гол у власні ворота.

— А куди після «Динамо» подався футболіст-«пенсіонер»?

— Я повернувся додому. Кілька разів мене запрошував Ернест Юст до Львова, однак я йому відмовив. Хотів трохи відпочити…

— Є різниця між футболом, коли ви грали, й теперішнім?

— Однозначно відповісти тяжко. Тоді, скажімо, стадіони ніколи не були порожніми. Люди йшли дивитися на Лобановського, Каневського, Поповича, Сабо, Медвідя, Серебряникова, Бібу. А голи, які ми забивали! Єрохін, Сабо та Біба з 30-40 метрів інколи примушували суперників розпочинати гру із центра поля. А сьогодні хлопці намагаються будь-що буквально завести м’яч у ворота. Бояться вдарити. Краще віддадуть пас, аніж проб’ють, аби не промахнутись і, як кажуть, подалі від гріха. Тепер шукають красу футболу в єдиноборстві, а тоді дивилися на технічні прийоми, футбольні трюки…

Василь ГАДЖЕГА.