Віктор КУЗНЕЦОВ: «Наша єдність — це найбільша заслуга чемпіонського «Дніпра»

Один із провідних півзахисників «Дніпра» 1983 року розповів про чемпіонство, тренерський хист Ємця та «золоту» перемогу над «Спартаком»

— Пане Вікторе, днями випов­нюється 30 років першого чемпіонства «Дніпра» у союзній лізі. Скажіть, які відчуття вас перепов­нюють, коли згадуєте «золотий» 1983 рік?

— Одразу й не скажеш. Є певна ностальгія за тими часами, командою, хлопцями. До того ж, були, крім золотих нагород, ще й срібні, бронзові, Кубок, однак, ви ж розумієте, що в союзні часи чемпіонат виграти було не просто. Тоді ледь не кожна команда у «вишці» представляла цілу республіку, відтак рівень учасників союзної ліги був дуже високим. Але з роками ця чемпіонська ейфорія притупляється. Спочатку була гордість за місто, команду, вболівальників, які нарешті дочекалися медалей вищої проби. А потім наші звитяги увійшли в історію, тож наразі сприймаєш усе це трохи по-іншому. Проте, все одно приємно усвідомити, що я недаремно провів футбольні роки в Дніпропетровську, внісши й свій вклад у найвищі досягнення «Дніпра».

— Якщо відверто, на якому етапі чемпіонату відчули, що зможете вперше приміряти чемпіонську корону?

— Коли в останньому матчі сезону обіграли «Спартак». Насправді, вже після першого кола стало більш-менш зрозуміло, що якісь медалі ми точно здобудемо. Однак упродовж сезону в нас стовідсоткової впевненості у чемпіонстві не було. Повторюся: всі команди були дуже сильні, чемпіонат рівний, не було ні відвертих аутсайдерів, ані визнаних фаворитів. Усі перебували на однаково високому рівні. А ми ж були провінційним клубом, тому нам було ще складніше. На фінішній прямій ми вже були надто впевнені у своїх силах, можливостях, за рахунок цього, гадаю, й змогли посісти першу сходинку.

— До речі, про фініш чемпіонату. Коли на горизонті з’явилися золоті нагороди, команда не нервувала?

— Ні. Ближче до завершення сезону хлопці розуміли, що необхідно перемагати, проте з виходом на футбольне поле всі хвилювання залишалися в роздягальні. Але якогось психологічного тягаря в гравців не було. Виходили та грали. За нас виступало багато молодих і досвідчених футболістів, котрі в єврокубках пограли, в збірній СРСР. Тобто нервозності не було, мабуть, усе ж досвід зіграв свою роль і велике бажання стати чемпіоном.

— Тренерський талант Володимира Ємця того сезону став вирішальним фактором?

— Я би лише так говорити не став. Йому вдалося підібрати команду справжніх професіоналів, не тільки футболістів, а й інших працівників клубу, тих же помічників, медичний персонал, адміністраторів тощо. Й усі ці люди об’єдналися навколо ідеї, відтак вийшла «золота» команда. Кожен займався своєю справою. Володимир Ємець, у свою чергу, був людиною вимогливою, гарним організатором і мотиватором. Усі його вказівки виконувалися, ніхто не «халявив». Тому за рахунок професіо­налізму ми й змогли досягти таких вершин.

— Розкажіть, будь ласка, про «обличчя» тієї команди. Чи були якісь особливості у взаєминах між футболістами?

— Знаєте, в нашій команді не було жодних конфліктів. Ніхто з хлопців ніколи ні на кого не ображався, не сварився. Гадаю, ось ця особливість якнайкраще характеризує силу нашого колективу. У нас практично були родинні зв’язки, які, безперечно, переносилися й на футбольне поле. Ми о­дин за одного трималися, допомагали, підказували. Не було якогось кланового поділу, групового… Ми справді були командою, одним цілим. Наша єдність — це найбільша заслуга того «Дніпра».

— У тому сезоні «Дніпро» програв у семи матчах. Яка поразка найбільш запам’яталася?

— Так, звісно, були й поразки, однак без них не буває перемог. Виокремити із семи програних матчів якийсь один тяжко. Принаймні мені в пам’ять жодна з них не вкарбувалася. У нас кожна гра — неначе остання, тому всі поєдинки проходили в запеклій боротьбі, за шаленої самовіддачі. Ну, програли — нічого страшного. Розібрали матч, подивилися на помилки, підкрутили гаєчки, так би мовити. Так, засмучувалися, як й усі нормальні люди, але акцентувати увагу на якомусь конкретному поєдинку того сезону не можу.

— Останній матч чемпіонату — з московським «Спартаком» — став прикрасою першості?

— Із плином часу скажу, що так. Й усі так кажуть. Сталося ж так, коли складали календар чемпіонату, ніхто не думав, що гра зі «Спартаком» стане «золотою». Ніхто тоді «Дніпро» всерйоз не сприймав, а як у підсумку склалося, самі чудово знаєте. Поєдинок із «Спартаком» справді став прикрасою чемпіонату, а для нас — «золотим»!

— На той час команда перебувала на балансі дніпропетровського «Південмашу». Фінансування відбувалося на належному рівні?

— Це ж був колишній Союз, відтак головним керівником для всіх радянських команд виступала компартія. Ставка в нас складала 220 рублів, плюс 80 за кожну перемогу. Тоді все фінансувала держава, тому заробітна плата по Союзу коливалася на одному рівні. Певна річ, десь, можливо, давали більші преміальні, однак ставка точно була однакова. Ми займалися своєю справою, а хто й звідки бере гроші — це футболістів мало хвилювало. Головне, щоби платили.

— Якщо не секрет, як керівницт­во віддячило футболістам «Дніпра» за чемпіонське звання?

— Ні, не секрет. Нам подарували по телевізору, преміальні підвищили. Із початком нового сезону, коли з хлопцями остаточно розрахувалися, деякі собі й «Волгу» придбали, хтось «Жигулі». Тоді ж ще й черги на всю цю розкіш були, але нам дозволили їх обійти, однак купували суто за свої гроші.

— Геннадій Жиздик був начальником команди. Скажіть, наскільки його робота впливала на результати «Дніпра»? Це правда, що завдяки йому матеріально-технічна база в Дніпропет­ровську відповідала найвищим стандартам?

— Так, ми тоді жили, як професіо­нали. Геннадій Опанасович у сенсі побудови роботи футбольного клубу набагато обігнав час. Футболісти були забезпечені всім необхідним. У нас було два адміністратори, два лікарі, в команді футболісти ніколи не займалися якимись побутовими проблемами. Тобто, робота була настільки професійно організована, що гравці справді нічого не потребували. Якщо й виникали певні проблеми, їх вирішували негайно. Повторюю: професіоналізм у тій команді був скрізь.

— За колишнього Союзу Дніп­ропетровськ був закритим містом, тому матчі єврокубків ви проводили у Кривому Розі. Як футболісти ставилися до такої ситуації, адже місто не рідне, вболівальники також…

— Скажу, що не було особливої різниці. Тоді така кількість автобусів із уболівальниками виїжджала до Кривого Рогу, що ми почували себе там, як удома. Окрім того, Кривий Ріг — це ж Дніпропетровська область, тому різниця особливо не відчувалася. Можу навіть сказати, що грали ми таки вдома: атмосфера, вболівальники — все було звичним. Єдине, що до поля дніпропетровського більше звикли, але згодом й до криворізького пристосувалися.

— Подейкують, у битві за «золото» зі «Спартаком» дніпрянам мало допомогти київське «Динамо», однак, у підсумку, за рахунок гола Блохіна «столичні» в матчі з «Дніпром» здобули перемогу. Чи є в цих чутках доля правди?

— Це все нісенітниці. Хто вам таке сказав? Ви хоч знаєте, які в «Динамо» того часу були амбіції? З якого дива вони мали нам допомагати? На Київ працювала вся республіка, на нас навіть ніхто уваги не звертав. Про яку допомогу може йти мова? Тому про це навіть говорити немає сенсу.

— На вашу думку, у чому різниця між нинішнім «Дніпром» та чудовою командою 1983 року?

— Гадаю, в настрої та самовіддачі. Усі ці речі, щоправда, й зараз є у гравців «Дніпра», проте, мабуть, не так яскраво виражені, хлопці грають без особливого вогника. Усе ж не вистачає їм запалу. Хоча мені тяжко порівнювати, адже тоді я грав, а за нинішнім поколінням спостерігаю лише зі сторони. А яка команда була сильніша? Давайте почекаємо й подивимося, чого зможе добитися нинішній «Дніпро». А потім порівняємо. А про що можна говорити зараз? Так, їм є на кого рівнятися. Ми й чемпіонами були, до чвертьфіналу Кубка чемпіонів доходили. Отож бажаю й нинішньому поколінню досягнути не менших успіхів.

Роман КИРІЄНКО.