Віктор ЗАХАРЧЕНКО: «Бачу серйозну потребу займатися дитячим футболом»

«У Москві я залишаюся українцем, отож ніколи не порушував питання щодо зміни громадянства»

— Пане Вікторе, насамперед, розкажіть про себе.

— Розуміючи, що наша бесіда відбуватиметься в контексті футболу, думаю, не буде зайвим сказати, що гра мільйонів супроводжує мене все життя. Перший змістовний інтерес виник 1987-го року, коли в фіналі Кубка СРСР київське «Динамо» обіграло мінських динамівців у серії пенальті. На той момент мені було всього сім років. Як усі хлопчаки, я любив ганяти м’яча на вулиці, а коли пішов до школи, записався до відповідної секції. Мрія — стати футболістом — була для мене на кшталт майбутнього в космічній сфері, тому досить швидко вона «розтанула». Відтак мій інтерес залишався на рівні вболівальника.

Щодо мого життєвого шляху: нав­чався я в звичайній школі райцентру Мена. Згодом уступив до Чернігівського педагогічного університету
ім. Т. Шевченка на спеціальність «Вик­ладач математики та фізики». Коли завершував студентське нав­чання, в мене були перші спроби долучитися до районного футболу на рівні гравця. Водночас розпочав професійну діяльність у галузі інформаційних технологій, свій шлях у цій сфері продовжую й понині. Спочатку займався у віртуальному просторі, дистанційно працюючи в російських інтернет-виданнях, присвячених технологіям. Згодом «дожив» до інноваційного руху: наразі працюю в Росії над розробкою аплікацій для мобільних телефонів.

— Поясність, звідки такий потяг до рідного футболу? Тим паче, що останні кілька років мешкаєте за сотні кілометрів, у Москві.

— По-перше, я залишаюся українцем. Ніколи не порушував питання щодо зміни громадянства, попри те, що останні вісім років мешкаю в Росії. Звичайно, ситуація, котра виникла останнім часом, складна. Усі розуміють, що наразі відносини між нашими країнами непрості. Та я вважаю, що професіонал має зосереди­тися на роботі.

По-друге, моє ставлення та активна участь у життєдіяльності футболу Менського району пов’язані із фундаментом, який закладав іще з 1999-го по 2005 рік. Уважаю, що я пройшов усі ступені розвит­ку, починаючи від гравця сільської команди.

Якоїсь миті мене захопив менеджмент. Як це не смішно звучить на сільському рівні: я хотів об’єднувати людей довкола футболу. На мою думку, лідерські якості у цьому відіграють більшу роль, аніж фінансові можливості.
2003-го відбулася подія, коли в однієї­ команди, котра славилася тим, що була базовою для молоді, загинула людина-опікун. До слова, щороку цього дня намагаємося організувати турнір або матч у пам’ять Миколи Григоровича Прокопенка. Відтак я зустрівся із хлопцями та запропонував допомогу. Ми провели відкрите голосування, відтак практично всі схилилися на цю пропозицію. Пригадую, тоді все відбувалося на «голому» ентузіазмі, водночас були й витрати.

Зібравши «Авангард» (так називалася команда), почали з того, що були, як кажуть, хлопчиками для биття. Проте згодом, несподівано для всіх, ми здобули один із рай­онних Кубків. Потрібно розуміти, що й на цьому рівні є люди, котрі прагнуть реалізуватися. У такому протистоянні ми провели три роки (по 2005-й) із командою, що мала дуже щедрого спонсора, кот­рий не жалів коштів. Так сталося, що впродовж цього часу наш колектив хлопчаків, які трималися на ентузіазмі, завжди бив (в хорошому сенсі) згадану команду. Було приємно усвідомлювати, що ми перемагає­мо в людей, які виступали на область, іще й отримуючи чималі кош­ти! Проте, коли досягаєш якоїсь мети, стає нецікаво пов­торювати її з року в рік. Отож ми замахнулися на амбіційніший проект — перейшли на обласні змагання. Навіть досить швидко виграли Кубок.

Завжди потрібно розуміти: робити локальну сільську історію на фінансовому базисі «роботодавець — працівник» — не варіант. Це історія про інтерес, адже людей потрібно зацікавити. У принципі, за наявності коштів можна створити команду навіть на рівні прем’єр-ліги, де вона буде принайм­ні середняком. Отож рай­онний і обласний рівень це також питання прайсу витрат. Я багато вислухав таких історій, однак поставив собі за мету: не стільки реа­лізувати свої амбіції, стільки допомогти людям, які хочуть вирватися з замкнутого кола чи болота, щоби досягнути чогось більшого. Відтак усі наші проекти базувалися саме на місцевих гравцях.

Потім усе пішло синусоїдою, відбувся певний провал на два роки. Я переїхав до Москви, тож у мене було значно менше часу, щоби опікуватися командою. Проте з того моменту, як повернувся до командних справ, відсвяткували три перемоги у чемпіонаті поспіль, і я знову вирішив повернутися до попередньої мети. Не хочу вживати гучне слово «шоу». Утім, хотілося створити історію, котра вміщуватиме не просто міжусобиці певних колективів. Стало цікаво по-новому організувати чемпіонат, додати йому барв. Не просто вигравати по 8:0, а створити передумови для конкуренції та захоплюючого турніру.

Шлях до цієї мети розпочався зі спільнот у соцмережах, де висвітлювали матчі, обговорювалися різноманітні питання. Найбільше чвар виникало через арбітраж, адже судили, як правильно, представники інших команд. Зрозуміло, що таке суддівство не завжди було об’єктивним. У нашій групі згодом також увели конкурси прогнозистів і ставок, додали статистику, онлайн-коментування поєдинків тощо.

• «Ідея полягала в тому, щоби будувати систему, починаючи зі шкільного віку»

— Як саме опіка футболом переросла з однієї команди на цілий район?

— Уважаю, що існують два шляхи. Перший: купити всіх і все та насолоджуватися результатом. Другий: клопітливо, крок за кроком, вибудовувати базу для команди, очікуючи на плоди роботи. Розумію, що наш район часом потрясають люди, які приходять із коштами та швидкоплинними намірами. Відтак бачу серйозну потребу займатися дитячим футболом, який занепадає в зв’язку з цим. Якщо на обласному рівні із цим усе гаразд, адже функціонують школи, то на нашому — є проблема. Дуже добре, що в нас був базис: селище Макошино та смт Березне, де є чимало ентузіастів, які зай­маються тамтешнім футболом. Зокрема тренери з великої літери, котрі відволікають дітей від не дуже добрих спокус і роблять із них футболістів. У мене є бажання підтримувати школярів у їхніх починаннях. Разом із цим, у мене немає помилкового враження, що мені до снаги продукувати десяток гравців найвищого рівня. Навіть якщо з оцих дітей не вийде футболістів, пройдений шлях буде значно кращим, адже вони займатимуться спортом, а не просто вбиватимуть час за комп’ютером. Отож шість років тому підтримав давню ідею хлопців — створити так звану «Вуличну лігу». Через те, що хотіли провести турнір узимку, виникли проблеми: не маємо відповідних майданчиків. Залишився лише варіант із залом, за який потрібно було домовлятися. Пощастило, що знайшов людину на місці — Дениса Бреуса, котрий вирішив допомогти, паралельно працюючи дитячим тренером у школі. Домовилися, що я вирішу питання з ремонтом спортзалу, а відплатою за це директор школи дозволить провести згаданий турнір. Спочатку брали участь шість команд, однак щороку ця цифра зростає. Приміром, останнього разу вже було 18 колективів. На певному етапі до міських додалися сільські команди. Цьогоріч змагання також проводяться, нині завершився лише перший етап. Приємно, що до нас долучилися студенти, тому для них створили окремий пул, аби уникнути матчів між шестикласниками та четвертокурсниками. Отож майже сотня людей щовихідних збирається для участі в змаганнях.

Моя ідея якраз і полягала в тому, щоби будувати систему, починаючи зі шкільного віку. Звісно, я не в Мені, мені складно за всім простежити, тому доводиться шукати людей, які би мене підтримували. Тому я дуже вдячний Денису Бреусу та Дмитру Холявку, які займаються вирішенням питань на місці. Чесно, ніколи не бентежило, що хтось із можновладців проведення названих турнірів може привласнити собі. Головне, щоби наш почин мав продовження. Існує невеличкий призовий фонд: призери отримують м’ячі, медалі та кубки. Можливо, у читачів «УФ» все це вик­ликатиме посмішку, проте для дітей такий турнір сповнений емоцій.

У мене було кілька спроб організувати все трішки масштабніше, провести дитячі турніри районного значення не лише взимку, а й в інші пори року. Уже є пілотний опис проекту, наміри й перемовини. Є навіть імовірність, що це вдасться цьогоріч, але, водночас, існує чимало нюансів, пов’язаних із економічною ситуацією­ в країні. Чи не вперше я змушений констатувати, що все залежить не лише від мене. Та, поп­ри все, думаю, що рано чи пізно ми до цього дійдемо.

Євген ДЕМЯН.

Далі  буде.