Віталій ПАНТИЛОВ: «Перед грою приснився сон — не варто бити пенальті»…

У 1990-х наш герой був ідолом у Маріуполі та Кривому Розі. Уболівальники любили його й вірили в правило: якщо Віталій Пантилов ішов пробивати пенальті, то беззастережно можна було святкувати гол іще до моменту удару.
Маріупольський Зідан, як його називали завдяки зовнішній схожості з великим французом, умів розважати публіку. Після кожного забитого м’яча він мчав до кутового прапорця й починав танцювати. Нині, коли український футбол відкрив для себе латиноамериканців, такі танці — явище буденне. А тоді Пантилов був улюбленцем публіки й отримав кумедне прізвисько Віталик Ламбада.

Усе почалося з «Колосу»

— Віталію, ви народилися в Нікополі, що свого часу вважався справжньою кузнею талантів. Як розпочинався ваш шлях у футболі?

— Усе почалося з ДЮСШ, яка входила у спортивне товариство «Спартак». Потім мене та ще кількох хлопців забрав до себе у Чкаловський інтернат відомий місцевий тренер Василь Маслак. Із ним ми працювали 5 років, які не були змарновані — наша команда була досить сильною. У світ вийшло багато відомих випускників: Олександр Омельчук, Сергій Беженар, Ігор Литвиненко, Юрій Катеруша. Усі ми із часом потрапили до місцевого «Колосу».

— Чи саме в провідній команді міста ви сформувалися як професіональний футболіст?

— «Колос» тоді був серйозною силою. У розіграші Кубка СРСР 1988-го на стадії 1/16 фіналу нам довелося грати з московським «Динамо», за яке виступав Ігор Добровольський. Ми обіграли вдома москвичів у серії пенальті. Спочилий нині Сергій Кирієнко потягнув три удари з позначки. Потім нам довелося грати проти «Спартака», якому ми, зрештою, програли. Але не варто забувати, що у складі суперника були Дасаєв і Черенков. У нас єдиним голом відзначився Олександр Омельчук.

— Як далі розвивалася ваша кар’єра?

— Потім я потрапив у київський СКА, де головним тренером був Сергій Качкаров. Мені там теж пощастило з партнерами. У СКА я виступав разом із Віктором Скрипником, Валерієм Воробйовим, Темуром Алекберовим. Перед розпадом СРСР я перебрався в запорізький «Металург».

— Майже кожен із ваших тодішніх партнерів нині став відомим тренером…

— Справді, «Металург» був тоді дуже сильним, а нині хлопці продовжують пожинати плоди своєї праці. Імена Олега Тарана, Ігоря Наконечного, Юрія Вернидуба, Юрія Дудника, Павла Шкапенка постійно на слуху. І це лише невелика частина моїх тодішніх партнерів. Я дуже радий, що потрапив до такого колективу. Співпраця з такими людьми дала мені дуже багато хорошого, зокрема я здобув неоціненний досвід.

— Як працювалося під керівництвом Ігоря Надєїна?

— Я знав його ще із часів «Колосу». Колись він був хорошим футболістом, капітаном нікопольської команди. Пригадую, як іще хлопчаком спостерігав за його грою. Роки минули, і я став його підопічним. У середині 1990-х ми зустрілися в «Кривбасі». Надєїн хороший тренер, із амбіціями. Мені дуже подобалися його установки — цікаво Ігор Олександрович говорив, нешаблонно.

Майже рідний Кривий Ріг

— Які спогади про виступи в «Кривбасі»?

— 1992 року я одружився, відтак скоро поїхав до Кривого Рогу. Наш нікопольський «Електрометалург» грав проти «Кривбасу» в матчі за вихід до вищої ліги. Поразка криворіжцям із рахунком 0:1 коштувала нам путівки у вищий дивізіон. Головний тренер «червоно-білих» Володимир Стрижевський запросив мене в команду, з якою я підписав контракт на три роки. Спогади про цей період у мене теж найкращі. Особливо добре пам’ятаю місто, яке для мене стало майже рідним.

— Ви були достоту чемним стосовно суперників на футбольному полі, але в Кривому Розі отримали одне прикре вилучення. У грі з «Волинню» арбітр Костянтин Панчик показав вам червону картку. У рапорті судді було вказано: «за нецензурну лайку». Що сталося в тому епізоді?

— Пам’ятаю цей матч і безпосередньо той момент. У складі волинян грав мій друг Олег Федюков. Ситуація вийшла неприємна: мене «зрубали» перед штрафним майданчиком. Піднімаючись, я перекинувся кількома фразами з Олегом. Суддя стояв поруч. Федюков просигналізував рефері про те, що я лаюся. Арбітр, напевно, тільки й чекав моменту, щоби покарати когось із гравців «Кривбасу». Формулювання він теж підходяще придумав. Словами тяжко передати, як я тоді засмутився.

— Після цього неприємного епізоду із Федюковим спілкувалися?

— Звичайно. Ми ж потім у «Волині» зустрілися. У нас хороші стосунки. А той момент вирішили не згадувати.

— Тобто в очі він вам спокійно дивився?

— Це футбол. Такі моменти бувають, але з часом забуваються. Ніякого зла на Олега не тримаю.

— Не можу не запитати вас про яскраву й незабутню особливість вашої біографії. Із чого почалося неординарне святкування забитих м’ячів?

— Уперше я «затанцював» іще у союзному чемпіонаті. Я забив 500-й гол нікопольського «Колоса», й на емоціях почав танцювати. Вийшло щось схоже на ламбаду. Одтоді мені часто кричали: «Зідан, ламбаду давай!». Із того часу в мене пішла така амбітна танцювальна програма. Танці в мене були різноманітні.

— Партнери вам не допомагали?

— Ні, в основному, стояли поруч і спостерігали.

— У «Кривбасі» ви забили чимало важливих м’ячів, але найважливішим, напевне, став результативний удар по воротах «Динамо»…

— Отой гол я забив Андрію Ковтуну, моєму хорошому товаришеві. Хтось виконав подачу з кутового, й у боротьбі я проштовхнув м’яч у ворота. Голи, які я забивав «Динамо» та «Шахтарю», завжди були для мене чимось особливим і незабутнім.

— У ті часи в «Кривбасі» був явний лідер і бомбардир Ігор Ніченко. Комфортно було грати в одній команді з ним?

— Із Ігорем ми жили в одному під’їзді на сусідніх поверхах. Прекрасно пам’ятаю перший для «Кривбасу» чемпіонат у вищій лізі. Тоді ми вдома обіграли «Динамо», а єдиний м’яч на рахунку якраз Ніченка, який вийшов на заміну і майже зразу забив гол. Ігор був хорошим нападником. Йому було властиве відчуття гола, що є ключовим для форварда.

— Свого часу ви були одним із найкращих пенальтистів України. Із 1994-го по 1999-й роки вам удалося реалізувати 9 пенальті поспіль. У чому сек­рет успіху?

— Пенальті — це лотерея. Звичайно, я тренувався, але багато залежить од удачі. У якийсь момент відчув себе впевнено й зрозумів, що можу виконувати 11-мет­рові. У команді мені довірили таку місію. Секрету ніякого не було. Просто треба бути впевненим. Я часто тренував удар, але справа не тільки в цьому. Підійшов, пробив і все…

— Чому не забили 10-й пенальті у ворота Віктора Гришка з одеського «Чорноморця»?

— Ми обіграли «Чорноморець» із рахунком 5:0. До цього матчу я реалізував 9 пенальті поспіль. Напередодні гри мені приснився сон: не треба бити пенальті! Належного значення цьому я не надав. Більше того, вдарив не туди, куди хотів. А воротар добре зіграв, зробив свою роботу — молодець! У результаті з 12 ударів із позначки в кар’єрі я не забив тільки одного разу.

— Як тамували хвилювання? Перед яким ударом воно було найсильнішим?

— Не можу сказати, що дуже хвилювався, але щоразу невелике переживання було. Насамперед, відчуваєш відповідальність. Бувало, іноді про це забував. Дуже важливий пенальті пробивав, виступаючи за кіровоградську «Зірку». Грали з «Карпатами», й кожне очко було на вагу золота, оскільки ми перебували під загрозою вильоту. Пощастило — я забив, і ми перемогли з рахунком 1:0. Ті троє очок стали золотими й залишили кіровоградську команду у вищій лізі.

— Напевне, пам’ятаєте один із найрезультативніших матчів у вашому житті, коли «Кривбас» обі­грав «Прикарпаття» з рахунком 6:3…

— Так… Пригадую цю гру. Навіть пам’ятаю, що у воротах стояв Ігор Колесников. Матч-трилер вийшов. Я тоді пенальті теж реалізував. Начебто спокійно грали, а м’ячів багато забили. Велика заслуга в перемозі належить Віктору Громову, моєму хорошому другу — він тоді двічі відзначився.

• Друга рідна команда

— Чи справді у складі кіровоградської «Зірки» ви одного разу нібито «відзначилися» автоголом? Сталося це, кажуть, у матчі проти маріупольського «Металурга». Зовсім скоро ви стали гравцем команди з берегів Азова…

— Цікава ситуація вийшла — у статистичні дані зак­ралася помилка. Якщо чесно, у свої ворота я не забивав. Цей гол я потім оскаржував. Після гри я підійшов до журналістів і сказав, що м’яч забив не я. Розкажу, як було насправді: хтось із гравців «Металурга» прострілив у штрафний майданчик, де я зіткнувся з Віталиком Пушкуцою. М’яч зрикошетив від його ноги, а я просто опинився поруч. Пам’ятаю той момент, немов матч учора відбувся. Не знаю, хто відповідав за ведення протоколу, але слідкував він за грою неуважно. Таке ось тавро на мене поставили. Але нічого страшного, не переймаюся цим. Щодо переходу в «Металург», згодом мені зателефонував Микола Павлов і запросив до Маріуполя.

— Але перед тим ви їздили на перегляд у самарські «Крилья Совєтов»…

— Складна ситуація із Самарою вийшла. Я поїхав туди після операції. Головний тренер команди Олександр Авер’янов не зовсім мені довіряв. Хлопці зразу сказали, що на моїй позиції грає його син. Двері до складу були зачинені. Хоча в двосторонці я проявив себе добре. Окрім того, в мене була ще одна можливість опинитися в Росії — з Дімою Топчієвим їздили в Астрахань. Навіть гол «Спартаку» забив у тренувальній грі. Але у сусідній державі надовго не затримався.

— Чи можна назвати маріупольський «Металург» вашим рідним клубом?

— У мене є дві рідні команди. Перша — «Кривбас», де підібрався чудовий колектив: брати Мазури, Громов, Ніченко, Воробйов, Владислав Лютий. Та, звичайно, Маріуполь, де провів найкращі часи в кар’єрі. Партнерів теж згадую з теплотою: Дірявка, Волосянко, Анікєєв, Сахаров, Шуховцев, Гайдаш. Усіх можна називати, щоби ніхто не образився. Я дуже щасливий, що цей період був у моєму житті. На жаль, рано я завершив. Травми виснажили, та й ахіллове сухожилля, штучне, не додавало комфорту.

— Нині в Маріуполі неспокійно…

— Дуже люблю це місто й переживаю за його мешканців. Сподіваюся, що біда мине Маріуполь. «Іллічівець» для мене — улюблена команда в прем’єр-лізі. Миколі Павлову зараз тяжко показувати результати. По-перше, в команді відсутні легіонери. По-друге, в нього задіяні молоді хлопці. А головне — «Іллічівець» грає за межами рідного міста. Повірте, тяжко на щось претендувати, якщо ти граєш на валізах.

— Як охарактеризуєте Миколу Павлова?

— Це тренер із амбіціями, потужний фахівець із своїм, особливим, ставленням до спорту. Він допоміг дуже багатьом футболістам. Я йому теж вдячний.

— Виступаючи в Маріуполі, ви забивали м’ячі своїм колишнім командам: «Кривбасу», «Зірці». Налаштовувалися на такі матчі з підвищеною увагою?

— Не можу сказати, що був особливий підтекст у цих матчах. Буває так, що гравці, які йдуть в інші клуби, потім забивають своїм попереднім командам. У більшості, впевнений, що це талан і удача. У мене теж так вийшло. Швидше за все, це збіг обставин.

— Вам довелося грати в одній команді зі Степаном Молокуцьком, одним із найперспективніших українських футболістів…

— Можу сказати тільки хороше про Степана. Він наш, маріупольський, виріс у нас на очах. Із кожним матчем додавав, Павлов довіряв йому. Думаю, що країна втратила чудового нападника. Це трагедія для всіх нас. У такі моменти розумієш, що життя — дуже складна річ.

— У складі маріупольської команди ви отримали ще одну червону картку. Правда тоді, в грі з «Таврією», ви двічі побачили перед собою жовте світло…

— Не пам’ятаю, за що отримав першу картку, але друга — це справжнісінький прояв суддівського свавілля. Я виконував укидання з ауту, а суддя вирішив, що я м’яч якось не так кинув. Напевно, в нього були свої мотиви.

— Маєте репутацію дуже позитивної людини. Чи часто вступали у суперечки з арбітрами?

— Судді — особлива категорія людей. Що би ти не казав арбітру, він вирішить, як йому заманеться. Можна нервувати, злитися, але суддя має свою думку, тому доводити щось арбітру — марна справа. Розумію нерви Павлова, Маркевича, Кварцяного — українські судді дуже часто можуть звести нанівець усі зусилля команди.

— У Маріуполі ви були одним із лідерів команди й провели там більшу частину кар’єри. Чи був у вас прощальний матч?

— Ні, на жаль, не було. Ситуація вийшла не зов­сім хороша. У мене почалися травми, а Микола Пет­рович проводив зміну поколінь. Прощального матчу не дочекався, відтак залишив команду…

Раннє завершення кар’єри

— Завершувати активні виступи вам довелося у «Волині». Із Віталієм Кварцяним добре спрацювалися?

— У мене була серйозна травма, розрив ахіллового сухожилля. Претензій до тренера не маю абсолютно. Відчував, що кожен день у футболі дається все важче, тому вимушений був повісити бутси на цвях.

— Який спогад із футбольної кар’єри можете назвати найяскравішим?

— На згадку приходить матч із «Металістом» 1999-го. У «Металурга» було завдання — фінішувати в «п’ятірці». У завершальному турі поїхали в гості до Харкова. Нас влаштовувала лише перемога, бо «Металіст» випереджав нас на два очки. Я реалізував пенальті, тож ми перемогли. Хоча можна згадати й інші важливі матчі. Їх у моїй кар’єрі вистачало.

— Якби можна було щось змінити, неодмінно скористалися би таким шансом?

— Чесно кажучи, я щасливий, бо дарував людям радість. Так, можливо, певні речі можна було би зробити краще. Шкодую, що так раптово закінчив. Чекав, що в Маріуполі ще пограю трохи…

— Чим зараз займаєтеся?

— Поки відійшов од футбольних справ. Не так давно допомагав Олександру Омельчуку у ФК «Полтава». Зараз я поза футболом. Але дуже хочу, щоби моя мрія збулася, й я повернувся в улюблену гру як тренер.

— Відчуваєте у собі сили?

— Щиро кажучи, дуже шкодую, що не займаюся тренерським ремеслом. Надзвичайно хочу спробувати себе в тренерській діяльності знову. Тим більше, що я працював із дуже хорошими наставниками: Надєїним, Павловим, Довбієм, Стрижевським, Ковалем, Кузнецовим… Вірю, що така можливість іще буде.

— Проте азарт у вас не зник… Дмитро Топчієв розказував про те, що ви активний учасник місцевих ветеранських матчів…

— Так, ми з Дмитром не пропускаємо жодного матчу. Згадуємо події минулого… А ще часто спілкуюся з Олександром Омельчуком, який зараз працює у «Ворсклі». Приємно поговорити про футбол із Олександром Механошиним, Ігорем Шуховцевим, Костянтином Сахаровим… Нам є що згадати! Користуючись нагодою, хочу побажати всім своїм друзям-футболістам, а також усім українцям миру, злагоди й добра. Нехай у всіх нас усе буде добре.

Любомир КУЗЬМЯК.