Український футбол
Владислав ТЕРНАВСЬКИЙ: «Шкода, що не заграв у «Динамо»
Один із найщиріших футболістів українського футболу з унікальною долею розповів кореспонденту «УФ» про свій нелегкий і цікавий спортивний шлях, закінчивши діалог таким рідним і приємним «Слава Україні!»

Владислав Тернавський — один із тисяч випускників футбольної школи київського «Динамо». Проте визнання, славу й успіх уродженець Києва здобув не в рідній команді, а в московському «Спартаку». Утім, Владислав Михайлович завжди був у центрі уваги: чи то в тернопільській «Ниві», що несподівано здійнялася на вершину українського футболу, чи то в одеському «Чорноморці», який ледве не перервав гегемонію «Динамо», чи то у скромному й провінційному Камишині, звідки отримував виклики до збірної Росії.
Епохальних матчів у кар’єрі нашого героя було чимало: гра проти збірної Камеруну, де свій рекорд результативності встановив Олег Саленко, легендарне протистояння «Динамо» та «Спартака», що запам’яталося народженням яскравої зірки Сергія Реброва, а також протистояння з «Барселоною» та збірною Бразилії. Опіка найкращого футболіста світу і форварда каталонців Ромаріо для Тернавського — радість і сум одночасно.
У його кар’єрі було два тренери, які спочатку повірили в нього, допомогли йому і стали найдорожчими, а згодом змусили глибоко розчаруватися. Його футбольний шлях схожий і, водночас, не подібний на долю товариша Дмитра Тяпушкіна, котрий змінив Тернопіль на Москву, виступав за збірну чужої країни — Тяпушкін одягнув синьо-жовту форму, а Тернавський — червоно-білу. Щоправда, назвати зрадою перехід динамівця у «Спартак» язик не повертається. Те саме не скажеш і про прийняття російського громадянства.

Ностальгія за «Динамо»

— Починаючи з 2007-го, ви працюєте в тренерському штабі підмосковного «Витязя». Нині ви — головний тренер команди з Подольська, що виступає в другому дивізіоні. Кажуть, що для наставника-початківця дуже важливо вбити у собі футболіста. Ви так і зробили?

— Усе залежить од психології людини. Я, наприклад, не вважаю себе видатним футболістом. Після завершення кар’єри хотів працювати з молодими гравцями — багаж знань у мене був чималий. Працював із багатьма великими тренерами, які заклали мій фундамент. Насамперед, відзначу Олега Романцева та Віктора Колотова. Та надзвичайно вдячний Валерію Васильовичу Лобановському, який свого часу мені дуже допомагав. У нього була прекрасна риса характеру — він вірив у людей.

— Мешкаєте в Росії, але не сумніваюся, що цікавитеся тим, що відбувається в Україні…

— Мої батьки й рідний брат мешкають у Києві. Брат постійно розказує про український футбол. Якщо ж вести мову про те, що зараз відбувається у східній частині моєї Батьківщини, то мені боляче на все це дивитися. Дуже хочу приїхати в Україну, але, відверто кажучи, страшнувато вирушати в дорогу.

— Ви народилися в Києві, а ваші дитячі роки припали на розквіт «Динамо». Альтернативи футболу у вас не було?

— У той час футбол був шалено популярним у Києві. Моїми кумирами були Дем’яненко, Баль, Заваров, Бєланов, Блохін. Згадую про цих людей і відчуваю, що на душі з’являється відчуття ностальгії. Шкода, що я так і не зіграв за «Динамо» належним чином. Я мріяв грати за цю команду й мій батько також дуже цього хотів.

— У 18-річному віці вас відправляють у ірпінське «Динамо». Набиратися досвіду вам довелося з відомими у майбутньому Циткіним, Стельмахом, Корнійцем, Лазоренком…

— Добре пам’ятаю кожного із цих хлопців. Наприклад, Володя Циткін виступав іще з моїм братом у школі «Динамо». У Ірпені я провів час із користю, адже потрапив у справжній дорослий футбол, і щоденно навчався чогось нового. Але на заваді моєму розвитку як футболіста стала служба в армії. Два роки я відслужив у Золочеві — райцентрі, що розташований між Львовом і Тернополем. Ця військова частина функціонувала при київському «Динамо». Я був не єдиним футболістом, що відбував там армійський обов’язок. Наприклад, Сергій Юран і Андрій Канчельскіс також служили в Золочеві. Але провели там не так уже й багато часу. Тоді я їздив на оглядини в «Карпати», але, на жаль, не підійшов.

— Дубль «Динамо» ваших часів — зіркова команда. Молоді Беженар, Никифоров, Онопко, Погодін, Грицина, Ковалець, Матвеєв незабаром стали провідними футболістами, а їхні імена гучно звучали не лише в Україні.

— 1990-го я відіграв усі матчі за дуб­люючий склад «Динамо». Але в одному з поєдинків проти московського ЦСКА я зламав ногу. Місяць пролежав у гіпсі й знову згаяв час. Частина хлопців потрапила в основну команду, решта стали гравцями інших провідних клубів. У свою чергу, я потрапив у «Динамо-2» до Володимира Онищенка. Грав там до того моменту, поки не отримав запрошення від Леоніда Буряка, котрий очолив тернопільську «Ниву».

— Проте один поєдинок у основ­ному складі «Динамо» ви все ж зіграли. 1992-го ви вийшли на поле в матчі Кубка чемпіонів проти празької «Спарти»…

— Анатолій Безсмертний і Віталій Пономаренко пропускали матч через дискваліфікацію. На 20-й хвилині Павло Яковенко зламав плечову кістку, тож я вийшов на заміну. Ми перемогли з рахунком 1:0, мене всі розхвалювали й пророкували місце в першій команді. Проте Анатолій Пузач наступного дня відправив мене туди, звідки я прийшов — у «Динамо-2».

Свій у Тернополі

Чи швидко знайшли спільну мову з Леонідом Буряком у «Ниві»?

— Він одразу в мене повірив, щоправда, із часом усе змінилося. На той момент усе було ідеально, попри те, що я займав позицію лівого захисника, мені довелося виконувати в «Ниві» всі кутові, штрафні й пенальті. Тому за сезон забив десяток м’ячів.

— Секрет виконання пенальті у вас був?

— На тренуваннях у всіх клубах футболісти пристрілюються. Саме там визначають найкращого. Так було й у моїй ситуації. Одинадцятиметрові почав пробивати ще в «Динамо-2», тому в «Ниві» просто виконував свою роботу. Жодних секретів і заготовок.

— У Тернополі ви по-справжньому відчули футбольний голод?

— Я просто хотів грати. При цьому намагався бути чесним із собою. Навіть коли грав у футбол в армії чи в юнацькі роки, то завжди готував себе до дорослого футболу. Вчасно харчуватися, правильно тренуватися, встановити належний режим — дуже важливо. Я кожного вечора бігав крос. Нинішні футболісти мене запитають: «А навіщо це потрібно?». Відповідь проста: щоби краще почуватися на полі. Тепер це сприймається інакше.

— Майже всі ваші партнери в «Ниві», з якими доводилося спілкуватися, відзначали колектив тернополян у середині 1990-х. Цісельський, Василитчук, Мочуляк, Лобас, Біскуп, Тяпушкін щиро запевняли, що «Нива» тоді була однією сім’єю.

— У мене такі ж враження. Високі результати — це не лише відображення роботи на тренуваннях. Повірте, мікроклімат у команді — надзвичайно важлива річ. У Тернополі із цим проблем не було. Місто мені також дуже сподобалося. Тернопіль, уболівальники та місцевий стадіон назавжди залишилися в моєму серці.

— Чи існувала тоді в Тернополі проблема зайвого квитка на домашні матчі «Ниви»?

— Коли Буряк прийшов у команду, то на стадіоні збиралися півтори тисячі людей. Із часом уболівальники не тільки заповнювали всі наявні місця, а й навіть сходи, прилеглі будівлі, дерева й освітлювальні щогли. Розказую тепер своїм підопічним про це — не вірять мені!

— Буряк змусив вас повірити у свої сили?

— Він допоміг кожному з нас. Я мешкав у кімнаті з Дмитром Тяпушкіним. На той час йому було 28 років. «Пора мені закінчувати», — казав Дмитро. «Тобі ж лише 28, а для воротаря це золотий вік», — відповідав я. Леонід Йосипович довіряв Тяпушкіну, й він віддячував своєю грою. Не дивно, що з Тернополя Дмитро поїхав у «Спартак».

— «Нива» дуже успішно грала проти лідерів українського футболу. Як гадаєте, із чим це пов’язано?

— Це також заслуга Буряка. Коли він прийняв команду, вона перебувала в підвалі турнірної таблиці. Минув сезон, і ми були серед лідерів — поступалися лише «Динамо», «Чорноморцю», «Дніпру», «Шахтарю». Додатково налаштовувати нас на матчі проти грандів не було потреби — ми були спортивно злими.

Ви сказали, що ваші стосунки з Буряком згодом змінилися. Нині з Леонідом Йосиповичем підтримуєте зв’язок?

— Раніше ми навіть товаришували. Коли я повернувся із чемпіонату світу у США, то приїхав до нього додому. Вручив його дружині Жанні букет квітів, а Буряку подарував футболку збірної Росії з написом на спині «Тернавський». За кілька років із Леонідом Йосиповичем я знову почав працювати у «Чорноморці». Ми здобули «сріб­ло» чемпіонату України. Після того сезону наше спілкування перервалося.

— Яка причина конфлікту?

— Коли я йшов із «Спартака» у «Чорноморець», то на той час мав квартиру й машину в Москві. До речі, зараз я мешкаю в квартирі, де колись мешкав Валерій Карпін. У «Спартаку» я отримував 5 тисяч доларів, а в Одесу поїхав на зарплатню в 500 доларів. Для мене гроші тоді були зовсім не на першому місці. Леонід Йосипович пообіцяв — я рік відіграю за «Чорноморець», а потім він допоможе мені з працевлаштуванням у Німеччині. Цілий рік я вдовольнявся макаронами на вухах, а Буряк казав, що все організує. Як виявилося, Буряк навіть не планував мені допомагати й моє питання не вирішував. У кінці сезону я подякував йому та президенту клубу Григорію Бібергалу й навіть не дочекався погашення всіх боргів. Буряк здивувався, чому я їду з Одеси, на що я йому відповів: «Якщо ви чоловік, то повинні відповідати за свої слова».

— І таки поїхали у Москву…

— Я три місяці тренувався із ЦСКА й був готовий підписувати контракт. Але з’ясувалося, що Буряк зателефонував Романцеву та віце-президенту «Спартака» Григорію Єсауленку і сказав: «Навіщо ви відпускаєте Тернавського та підсилюєте свого конкурента?». На цьому мої відносини із ЦСКА закінчилися. А ще Буряк передав мою форму, яку я йому подарував після чемпіонату світу, через знайомих моїм батькам.

Перехід у «Спартак»

— Перехід із тернопільської «Ниви» в московський «Спартак» на той час виглядав, як казкове перетворення Попелюшки. Розкажіть, будь ласка, про цей незвичний трансфер.

— Мені справді пощастило. Помічник Олега Романцева у «Спартаку» Олександр Тарханов вирішив відвідати матч за участю «Ниви» із чіткою метою — поспостерігати за грою Дмитра Тяпушкіна. Я ж у тому матчі починав на позиції лівого захисника, потім змістився на позицію опорного півзахисника через травму партнера. Закінчував тайм на позиції переднього захисника. У другій половині матчу мене змістили на правий фланг оборони, а потім я взагалі зіграв останнього захисника. Після матчу Тарханов зателефонував Романцеву і сказав: «Олеже Івановичу, тут у нас шедевр! Людина на п’яти позиціях грає!». Так я отримав запрошення з Москви, тож узимку перебрався у «Спартак». Про Тяпушкіна також не забули — він став гравцем «червоно-білих» улітку.

— Дмитро Тяпушкін казав, що по приїзді в Москву нові партнери ставилися до нього нормально. Образливих фраз про тернопільську провінцію на свою адресу він не чув. А як було у вас?

— Жодних проблем не було. Коли я приїхав у «Спартак», то в захисті грали справжні зірки того часу: Мамедов, Онопко, Никифоров, Хлєстов, покійний нині Іванов. А тут приїхав хлопчина з Тернополя й трохи посунув їх. Однак усе це сприймалося адекватно і справедливо. Я дебютував за «Спартак» 2 березня 1994-го —
ми грали в Лізі чемпіонів проти «Барселони». Романцев доручив мені опікати Ромаріо.

— Як працювалося з Олегом Романцевим?

— Олег Іванович — трохи замкнута людина. Це велика фігура в російському футболі, видатний тренер. Усе в нас було добре до того моменту, поки я не поїхав на чемпіонат світу. Усе змінив «Лист 14-ти»… (Відкритий лист гравців збірної Росії, датований листопадом 1993-го. 14 футболістів збірної Росії адресували свою вимогу у Федерацію футболу з метою змінити головного тренера збірної Павла Садиріна на Анатолія Бишовця, а також провести докорінну зміну російських футбольних чиновників. Частина підписантів відмовилася від своїх вимог, декому автограф під даним текстом коштував місця на чемпіонаті світу. Серед ініціаторів фігурували прізвища Шалімова, Карпіна, Добровольського, Канчельскіса, Коливанова, Саленка, Кулькова. — Л.К.).

 

Владислав Тернавський: «Шрам від Клінсманна»

До вашої уваги друга частина інтерв’ю з одним із найщиріших футболістів українського футболу

— Проте вас не було серед підписантів того листа…

— Я взагалі тоді в Тернополі був. Романцев образився на мене. Батько мене запитує навіть зараз: «Може, ти щось не те Олегу Івановичу сказав?». Але нічого такого не було. Мене раніше попередили: якщо поїду на чемпіонат світу, то у «Спартак» можу не повертатися! По приїзді зі США мені у «Спартаку» вказали на двері. Тому 1995-го я знову поїхав до Буряка. Цього разу в «Чорноморець».

— «Спартак» того часу — це команда зірок: Стауче, Ледяхов, Цимбалар, Никифоров, Карпін, П’ятницький, Аленічев… Стосунки в колективі були хорошими?

— Конкуренція в нашій команді була чесною. На поле виходив сильніший, і всі віддавалися по максимуму. Ми часто спілкуємося навіть зараз, що свідчить про нашу дружбу, що пройшла через роки. На базі в кімнаті я мешкав із Дмитром Аленічевим.

— При переході з українського в російський чемпіонат ви відчули кардинальні зміни в рівні й якості футболу? Іншими словами, вічну дилему про перевагу одного чемпіонату над іншим для себе ви вирішили?

— Відповім прикладом. 1989-го року в дублі київського «Динамо» грали Онопко, Канчельскіс, Никифоров, Юран… Тепер заглядаємо на 5 років уперед і аналізуємо склад збірної Росії на чемпіонаті світу: всі ті ж обличчя, а ще Ілля Цимбалар. Наприклад, Валерій Карпін родом із Естонії. Погодьтеся, промовистий приклад. Тодішня збірна Росії — справжня солянка, а відсоток українців у ній — величезний!

— Дебютний матч проти «Барселони», про який ми згадували, подарував вам чимало емоцій. Які відчуття переживає людина, яка знає, що ось-ось вийде на поле з Субісареттою, Надалем, Ромаріо, Серхі, Бакеро, Стоїчковим і гратиме на очах у Йохана Кройфа?

— Навіть зараз я кажу своїм підопічним, що перед матчем треба постійно думати про те, як ти завтра зіграєш, аналізувати, прогнозувати й налаштовувати себе на матч. Коли лягав спати за день до матчу з каталонцями, то намагався передбачити, як нападник прийматиме м’яч, куди бігтиме, коли битиме, а головне, що робитиму в той момент я. Усе пот­рібно продумувати завчасно. Гра проти Ромаріо, звичайно, не забувається. Мені потім дорікали, мовляв, він забив із-під мене. Я лише віджартовувався: «Він тоді був найкращим гравцем світу, значить я був після нього на другому місці».

Вам, мабуть, набридли запитання журналістів про Ромаріо, але не можу не поцікавитися: що в ньому було унікального, що виокремлювало його з-поміж інших?

— Швидкість і техніка. Ромаріо був нижчим за мене, і це йому дуже допомогло. Хоча завжди кажу підопічним — антропометричні дані не грають у футбол. Хіба Дмитро Парфьонов був гренадером? Чи Дмитро Хлєстов із «Спартака»… Не розумію, навіщо в захисті баскетболісти?! Захисник — це поклик од природи. Принаймні, так було в мене. Коли я прийшов у школу київського «Динамо», то мій перший тренер Володимир Іванович Онищенко дивувався, чому мене не тягнуло вперед. Я обожнював відбирати м’ячі в захисті, а всі хлопці бігли вперед.

— Окрім Ромаріо, були у вашій кар’єрі форварди, які аж надто дошкуляли вам під час матчу?

— Бачите, в мене на чолі шрам? Це пам’ять про Юргена Клінсманна. У матчі Ліги чемпіонів «Спартак» грав проти «Монако». Німець вискочив і «зарядив» мені ліктем. Матч до кінця я не дограв, а зі стадіону мене повезли у лікарню. Клінсманн мені імпонував — непоступ­ливий, завжди йшов до кінця, форвард таранного типу. А ще добре запам’ятався матч проти «Баварії», коли на останній хвилині ми втратили перемогу. Маркус Бабель заніс у ворота не лише м’яч, а й мене, й Дмитра Тяпушкіна.

— Після тієї гри вас звинувачували, мовляв, ви недогледіли за Бабелем…

— Романцев на післяматчевому розборі сказав: «Німець на 20 сантиметрів вищий за Тернавського. Як ви допустили таку ситуацію? Чому ніхто не підстрахував?»

— У Лізі чемпіонів у складі «Спартака» ви грали на легендарному стадіоні «Галатасарая» — «Алі Самі Єн». То була найкраща підтримка вболівальників у вашому житті?

— Знаєте, що для мене є ідеалом уболівання? «Республіканський» стадіон у Києві, що тепер називається «Олімпійським». Я ще малим хлопцем подавав там м’ячі. Легендарний гол Валерія Шмарова 1989-го у ворота «Динамо» я бачив із відстані в кілька метрів. Недавно, до речі, з Валерою спілкувалися. Я добре пам’ятаю гул того стадіону. Але найвражаюча підтримка була в епохальному матчі «Динамо» та «Спартака», коли ми перемагали з рахунком 2:0, а потім пропустили тричі. Ніколи не забуду той 100-тисячний рев уболівальників.

Допомога Реброву

— Безпосередньо вас налаштовувати на той матч не було потреби. Спогади про це протистояння лише негативні?

— Сергій Ребров тоді забив вирішальний гол із-під мене. Казали, що ця гра відкрила для нього дорогу у великий футбол. Кажуть, що він робить дуже впевнені кроки й на тренерському містку. Виходить так, що я, не бажаючи цього, допоміг Сергію із хорошим стартом, приклався…

— У роздягальні було відчуття трагедії?

— Романцев налаштовував нас на справжній бій. Після матчу хлопці дуже переживали. Олег Іванович «уставив» нам добряче. Найбільше дісталося Тяпушкіну за те, що не вийшов на м’яч, і мені. Я біг у порожні ворота, намагався вибити м’яч… Прекрасно зіграв Сергій Ковалець, із яким я грав за дубль «Динамо». Він у матчі проти «Спартака» вирізав прекрасну подачу з лівої…

— До матчу з друзями-киянами не спілкувалися?

— Загалом, я не бачу нічого поганого в тому, коли люди грають у різних командах, але товаришують поза футбольним полем. Але під час матчу про дружбу треба забути. Ми недавно грали проти клубу з Тамбова. Там виступає троє наших колишніх гравців. Ось мої підопічні настільки розслабилися, що пропустили від своїх друзів п’ять м’ячів. Мені взагалі здається, що теперішні футболісти не такі, як свого часу були ми. Ми всі грали за букву «Д» на серці, і Онищенко у школі прищеп­лював нам любов до «Динамо».

— Часто розказуєте підопічним про своє футбольне минуле?

— Не люблю розмов, на кшталт, «ось я там колись»… Буває, розказую, що подавав м’ячі Заварову, Бєланову. Всі дивуються: «Та не може бути!».

— Розкажіть, будь ласка, про процес зміни громадянства. Чи справді, що ви змінили український паспорт на російський лише для того, щоби поїхати на мундіаль?

— Я народився й виріс у Києві, й усе життя хотів грати за «Динамо», а буква «Д», про яку казав, справді була в мене у серці. У збірній України мене не бачили, виклику я так і не дочекався. Коли опинився у «Спартаку», Григорій Суркіс зателефонував моєму батькові й пропонував мені повернутися в «Динамо». Я чотири роки просидів у дублі рідного клубу. У мене тільки почався хороший період у кар’єрі, тож я не міг просто так взяти й поїхати з Москви. Утім, я гордий, бо народився в Україні. Якби виступав за збірну України, то, можливо, моя кар’єра склалася б інакше.

— На чемпіонаті світу ви стали безпосереднім свідком п’яти забитих м’ячів Олега Саленка у ворота камерунців…

— Прорвало нас… Після програшу у стартовому матчі бразильцям я опинився поза стартовим складом на другу гру проти збірної Швеції. У заключному матчі я знову вийшов у старті.

— Перед виходом на поле з Таффарелом, Дунгою, Леонардо, Раі, Ромаріо і Бебето дуже хвилювалися?

— Ми розуміли, з ким маємо справу. Перший гол Ромаріо забив із-під мене, а згодом я збив його у штрафному майданчику. Садирін особливих претензій до захисту не мав, відзначаючи пасивність гравців атаки. Бразилія справедливо стала чемпіоном світу.

— Із Ромаріо в діалоги не вступали?

— Я став винуватцем гола у ворота своєї команди, й уже не хотів ні з ким ні про що говорити. Такий у мене характер — закриваюся у собі. Тим більше, що мене, Ледяхова та П’ятницького забрали на допінг. Тому після матчу поспілкуватися з бразильцями також не мав можливості.

— Після приїзду із чемпіонату світу у «Спартаку» місця для вас уже не було. Ви повернулися в Україну, де стали гравцем «Чорноморця». Дуже переживали?

— Коли приїхав у «Спартак», то В’ячеслав Грозний передав мені слова Романцева: «Олег Іванович сказав, аби тебе в російському футболі більше не бачили». Свого часу я спілкувався з президентом «Локомотива» Валерієм Філатовим і наставником «залізничників» Юрієм Сьоміним. Вони тричі запрошували мене в команду, але віце-президент «Спартака» Єсауленко знову нагадав мені про бажання Олега Івановича. Я зібрав речі й приїхав в Одесу.

— Романцев так і не зміг пробачити вам поїздку на мундіаль?

— Мені потім дорікали тим, що Романцев витягнув мене з колгоспу, тобто з Тернополя, й запросив у Москву. «Лист 14-ти», про який я згадував, мав на меті усунути з посади головного тренера збірної Садиріна та голову федерації Колоскова. Натомість пост глави федерації повинен був зайняти Шаміль Тарпіщев. Романцев, очевидно, бачив у цьому свою вигоду. Я не підтримував жодну зі сторін, обрав нейтральну позицію. Тоді мені нагадали про колгосп і про те, що я не слухаюся Романцева.

Що було головним аргументом на користь поїздки до США?

— Буряк сказав мені, що пропустив чемпіонат світу через перелом ноги. Окрім того, я за рекомендацією Леоніда Йосиповича звернувася з порадою до його наставника. Поїхав додому до легендарного тренера Сергія Шапошникова. «Синку, виступ на чемпіонаті світу — вершина кар’єри. Їдь і не вагайся!». Я так і зробив, а Олег Іванович образився на мене.

Українець назавжди

— В Одесі ви завоювали срібну медаль із «Чорноморцем»…

— Я приїхав у команду тоді, коли «Чорноморець» ішов на п’ятому місці. У кінці сезону ми фінішували другими, але свою нагороду я не отримав. До речі, ми двічі перемогли «Динамо». Із таким складом ми були готові гори перевернути: Дмитро Парфьонов, Андрій Гашкін, Юрій Сак, Юрій Букель, Тимерлан Гусейнов, Ігор Жабченко. Нап­риклад, Букель ніколи не вирізнявся технікою чи надзвичайними даними, але він мав уроджений талант од природи. Можу порівняти його з Олегом Кузнецовим, якого Лобановський знайшов у Чернігові. Світла голова, вміння прочитати епізод — цим виокремлювався Букель. Гашкін, наприклад, міг подати, Парфьонов ідеально руйнував атаки суперника, а Гусейнов умів завершити атаку результативним ударом.

— Після виступів у «Чорноморці» ви повертаєтеся в Росію та, попри всі проблеми, знову отримуєте запрошення зі збірної…

— Я виступав за камишинський «Текстильник». Команду тоді тренував Сергій Павлов, який допомагав Романцеву в збірній. Думав, що буду під пильним наглядом тренера головної команди й матиму шанси туди потрапити. Виклику я не дочекався, зате із часом, коли націо­нальну команду очолив Борис Ігнатьєв, я таки отримав запрошення.

Часто із сином говорите про футбол?

— Він у мене баскетболіст. Йому лише 14 років, а зріст у нього — 180 см, тоді як у мене — 174 сантиметри. Про футбол, звичайно ж, говоримо. Недавно придбав собі FIFA-2015 і грає на PlayStation.

— Часто навідуєте в Києві батьків?

— Востаннє я був у рідному місті торік у листопаді-грудні.

— У вас зараз на руках російський паспорт, мешкаєте й працюєте в Росії. Окрім рідні в Києві, вас щось поєднує з Україною?

— Скажу вам чесно: я як був українцем, так ним і залишаюся! Заміна паспорта викликана лише футбольними подіями. У схожих ситуаціях були одесити Никифоров і Цимбалар, луганчанин Юран, уродженець Кіровограда Канчельскіс. У Києві я також маю багатьох друзів: Віталія Левченка, Сергія Ковальця, Юрія Грицину, Юрія Мороза. Я шокований через усі ці події. У нас тут кажуть про всякі «праві сектори». Я грав у Тернополі, два роки служив у Золочеві, тож знаю, які люди живуть в Україні. Пригадую, як ми з військовим начальством їздили по селах Західної України й як нас там приймали! Бабуся робила мені величезні бутерброди й казала: «Візьми із собою, передай хлопцям у казармі». А по російському телебаченню показують усякі нісенітниці. Мій син народився в Росії, але хоче відвідати бабусю й дідуся в Києві. Та й українську мову я не забув, адже в мене мати — вчителька української та російської мови.


стрічка новин