Володимир ГАВРИЛОВ: «Щасливий, що причетний до клубного рекорду «Шахтаря»

Мій співрозмовник пройшов тернистий шлях од аматорського до професійного футболу. У «Шахтарі», вже на посаді тренера по роботі з воротарями, теж проявив себе дуже здорово, допоміг команді встановити клубний рекорд. Донині за всю історію менше м’ячів, ніж у «золотому» сезоні-2005/2006 «Шахтар» ще не пропускав. Але все — своєю чергою в ексклюзивному інтерв’ю «УФ».

«Із ким би не працював, завжди виводив воротарів на рівень збірної»

— Володимире Миколайовичу, ще недавно ви працювали тренером воротарів у «Шахтарі», але якось останнім часом зникли з поля зору…

— Півтора сезону пропрацював із Анатолієм Павловичем Пісковцем у Луцьку з дублем «Волині». Ми створили дуже гарну, перспективну команду. Талановитих хлопців збирали з усієї України. А в Донецьку навіть мали таку «необережність» обіграти дубль «Шахтаря» з рахунком 3:2 (сміється). Згадаю ще одного справжнього професіонала, який працює в Луцьку: Олександр Дмитрович Ярощук. Однак торік у «Волині» змінилося керівниц­тво, тож ми були змушені піти…

— Віталій Кварцяний привів своїх людей?

— Це — звичайна практика. Проте шкода, що всі молоді гравці, яких ми збирали, створюючи команду з нуля, йому не підійшли. І подивіться, на якому місці зараз йде дубль «Волині». А всіх наших вихованців, до речі, хто йому не підійшов, розібрали інші команди прем’єр-ліги.

— У «Шахтарі» тренером із во­ротарям ви працювали з 1999 по 2007 рік. Що стало причиною вашого прощання з клубом?

— У сезоні 2005/2006 років, коли «Шахтар» виграв чемпіонство в «золотому» матчі, що проходив у Кривому Розі, ми у чемпіонаті пропустили всього 14 м’ячів. Причому, це з урахуванням того, що у «Шахтаря» з Федерацією футболу України були напружені взаємини. Пам’ятаєте, Містер навіть шапку тоді кидав у Києві під час матчу? Проте ми виграли «золото», тож обговорюючи після заключного поєдинку локальні завдання на майбутній сезон, я сказав Мірчі Луческу, що постараємося ще поліпшити показник: не пропустити більше дванадцяти м’ячів. Але вийшло так, що наступного чемпіонату ми пропустили 19 м’ячів і посіли друге місце. Виходить, що я не впорався з поставленим завданням…

— Однак, наскільки знаю, 14 пропущених м’ячів — найкращий результат «Шахтаря» за всю історію проведення незалежних чемпіонатів України…

— Так, абсолютно правильно. Тоді моїми підопічними були Ян Лаштувка, Дмитро Шутков і Богдан Шуст. До речі, «золотий» матч Шуст відстояв дуже здорово, його роль у тому успіху дуже велика. Потім його взяли навіть із переломом руки на чемпіонат світу. До речі, з ким би я не працював, завж­ди воротарів виводив на рівень збірних. Навіть Юру Вірта з його зростом…

— Якщо не помиляюся, зріст Вірта — 182 см?

— Так. Зараз із таким зростом у воротах не стоять (сміється). Але ми плідно працювали, тож Юра зіграв за збірну країни, та ще й у своєму рідному Львові.

— Зараз одним із тренерів воротарів у «Шахтарі» працює Дмитро Шутков…

— Свого часу, коли Діма був уже на схилку спортивного віку, але ще грав, мені нашіптували, мовляв, пора його прибирати. Але я за нього бився до останнього. Тому, що так професійно з повною викладкою ставитися до роботи, як Дмитро Шутков, здатний далеко не кожен футболіст. Його можна було тримати в команді тільки за це, щоби молодь училася на прикладі. Діма — унікальний гравець.

— Однак, було й так: приходили у «Шахтар» воротарі (Ян Лаштувка, Стіпе Плетикоса), дуже впевнено діяли певний період, а потім у них наступав спад, можливо, якийсь психологічний злам. У чому причини?

— Ну, якщо говорити про Плетикосу, то, порівняно із Шутковим, у нього було не таке ставлення до тренувань. Працював він десь на 50 відсотків своїх можливостей. Але зараз він виступає за ФК «Ростов», начебто в нього все нормально. Стіпе — своєрідний хлопець. Є футболісти, яким треба знайти саме свою команду. Як, наприклад, для Віктора Грачова такою командою став «Шахтар», де він був зіркою та збирав повний стадіон. А у «Спартаку» він не зміг заграти. І ситуація з Плетикосою була схожою. У Москві спочатку почав непогано, але потім там у нього настав спад. До речі, Стіпе один час тільки тренувався у «Шахтарі», не грав, а в збірну Хорватії приїжджав і був там у лавах. Мені хорватські тренери дякували за його підготовку.

Що стосується Богдана Шуста, то він прийшов у «Шахтар» у 19 років. Працював завзято. Але свою побічну роль, напевне, зіграла дуже велика увага до нього.

— Та й одружився Шуст зарано. Йожеф Сабо якось говорив, що в дуже молодому віці футболістам краще не вступати у шлюб. Ви теж так вважаєте?

— Помічено: футболіст одружився, в нього потім рік, як правило, випадає. Добре, якщо — рік, а буває й ще два-три випадають. Починаються проблеми в ігровому плані. Із чим це пов’язано — незрозуміло, але факт є факт.

«Коли я перейшов у «Ротор», Яремченко вмовив їхати в Донецьк»

— Ви народилися в невеликому містечку Новошахтинськ Ростовської області. Знаю, ваша мама вже пішла з життя, а ось батько Микола Іванович усе там же мешкає, йому 86 років. Саме він вплинув на те, що ви стали воротарем?

— Напевне. Футбол у мене був у крові з дитинства. Батько на аматорському рівні займався футболом, був воротарем. Коли він служив у армії (це було в Польщі), то стояв у «рамці» за свій полк. У нас навіть є післявоєнна фотографія, на якій вся його команда, а батько з м’ячем у руках. Я її зараз збільшив, і вона висить у нього в будинку.

Із того фото для мене все й почалося. Улюбленою моєю іграшкою на день народження в дитинстві був м’яч. Ми із хлопцями його ганяли в дворі з ранку до ночі. У Новошахтинську мешкає великий футбольний ентузіаст Володимир Миколайович Медведєв. Навколо нього завжди збиралися й досі збираються хлопці, щоби зайнятися футболом.

А 1975 року я вступив у Новочеркаський технікум автотранспорту. Там культивувався баскетбол, у який довелося грати й мені. Тільки на четвертому курсі мене запросили виступати за місцеву команду будівельного заводу. До речі, коли ще грав за свою команду Новошахтинська, ми вдало відіграли матч на першості області з командою з Таганрога: я відбив пенальті, відтак мене викликали в збірну Ростовської області. І пішло-поїхало. Виступав я за «Енергію» (Новочеркаськ). А в «Уралані» (Еліста) тренером працював Валерій Миколайович Зубаков. А він сам родом із Новочеркаська. А чутка про мене, як про хорошого воротаря вже полинула світом (сміється). І 1979 року мене запросили в команду другої ліги СРСР «Уралан». Ось там я вже й почав займатися футболом професійно.

— Чим запам’ятався перехід з аматорського рівня на рівень другої союзної ліги?

— Перші відчуття були такі, наче в космос потрапив. У Елісті стадіон заповнювався бездоганно — на нас ходило тисяч по десять! Ми зустрічалися з командами Ростова, Ставрополя, П’ятигорська, Черкеська, Грозного… Цікавий чемпіонат був. З 1980 року я в «Уралані» вже основним воротарем. Не маючи за плечима дитячо-юнацької футбольної школи, але завдяки працьовитості, напруженій роботі чогось таки досяг.

— Волгоградський «Ротор» тоді також грав у другій лізі?

— Так. Дуже хороша команда була. Тоді, 1982 року, там тренером був Вік­тор Георгійович Корольков. «Ротор», до речі, мене запрошував до себе, коли він уже виступав у першій союзній лізі. Ще виступаючи за «Уралан», написав заяву про перехід у «Ротор». Грали ми якось у Волзькому, а там на матчі був присутній тренер-селекціонер «Шахтаря» Віктор Степанович Малишев. Я здорово тоді відстояв. Мабуть, він мене й узяв «на олівець». Тим не менше, невдовзі я вже отримав на «Роторі» форму, ми ж після чемпіонату поїхали на відновлювальні збори у Сочі. Звідти я вирушив у Новошахтинськ до батьків. І тоді за мною з пропозицією перейти в донецький «Шахтар» приїхав Валерій Іванович Яремченко. Він тоді тренував дублюючий склад. Думав я недовго, адже в мене батько 30 років пропрацював у шахті, як кажуть, він — справжній шахтар. Новошахтинськ, до того ж, розташований за 200 км од Донецька. Плюс до всього дружина в мене була при надії, а мені в Донецьку пообіцяли квартиру (потім чесно виконали обіцянку). І я написав заяву і у «Шахтар». Природно, ніхто не підказав, що дві заяви не можна було писати в два різні клуби. У підсумку, я все-таки перейшов у «Шахтар», але мене й ще нападника Фаіля Міргалімова тоді на рік дискваліфікували. Це була дуже резонансна справа.

— Тяжко рік не грати в офіційних матчах?

— Дуже. Озираючись назад, можу з упевненістю сказати, що це надто негативно позначилося на моїй кар’єрі.

— Цей факт змушує запитати: а яким побачимо навесні Олександ­ра Рибку, який пропустив через дискваліфікацію аж два роки?

— Усе залежить од його характеру. Якщо все почне спочатку, буде працювати, то ще може повернутися на свій колишній рівень. Правда, я свого часу не зміг оговтатися. Хоча не можу сказати, що в мене слабкий характер. Напевне, все — індивідуально. Я бажаю Саші успіхів, дай, Бог, щоби він став, як кажуть, на ноги, адже він — сильний воротар.

«У Новошахтинську, діставши джинси, я був першим хлопцем на селі»

— Пам’ятаєте свої перші футбольні заробітки?

— В «Уралані» нам за перемогу давали преміальні — 36 рублів. А ставка була 160 рублів. Були присутні ще доплати, тож разом у місяць виходило 400 рублів. Непогано на ті часи.

— Це в той час практично розмір шахтарської зарплатні.

— Так.

— На що витратили свої перші гроші?

— Природно, на джинси. Адже тоді це був страшний дефіцит. А де дістати? У портовому місті. Ми саме грали в Новоросійську, тож я рублів за 160 купив собі перші свої джинси — Levi’s. Гуляючи в них по Новошахтинську, я був там першим хлопцем на селі (сміється).

— У донецькому «Шахтарі» ви грали з 1984 по 1986 рік, але були другим воротарем…

— Першим номером у «Шахтарі» тоді був Валентин Єлінскас, якого, на мій превеликий жаль, уже немає серед нас. Я вважаю, що Валентин за мірою таланту тоді був одним із найкращих воротарів колишнього Союзу. Завдяки йому 1983 року в півфіналі Кубка СРСР «Шахтар» у серії пенальті виграв у «Зеніта». Єлінскас відбив удари з «точки» від Клементьєва та Козаченка. А потім, вигравши в «Металіста» (1:0), «Шахтар» завоював почесний трофей.

— 1986 року ви пішли з команди…

— Хотілося грати. А який солдат не мріє стати генералом? «Шахтар» тоді очолили Олег Базилевич і Анатолій Коньков. Я пограв два місяці в другій лізі за горлівський «Шахтар», а потім мене запросив «Ростсільмаш», який виступав у першому ешелоні радянського футболу. Хоча начальник «гірників» Михайло Васильович Калінін переконував залишитися. Але я для себе вже все вирішив.

— За «Ростсільмаш» ви грали чотири роки…

— Так, команда в нас тоді була дуже сильна. Сергій Андрєєв, Олександр Воробйов, Володимир Щербак, Микола Романчук… Мали шанси вийти у вищу лігу. Але десь не вистачило самодисципліни.

— Сергій Андрєєв у Ростові був суперзіркою. А як у нього були справи з режимом?

— Нормально. Він був дуже режимним футболістом. Якщо й міг собі дозволити ковтнути, то тільки символічно, за компанію. У цьому плані інші «бійці» були. Для багатьох футбольних колективів у радянський час це було характерно. Як казав нині покійний Віктор Васильович Носов: «70% — це команда, а 30% — це баласт». Уважаю, чим вище клас команди, тим вище інтелект футболістів.

«Пенальті забивав усім, окрім… Шовковського»

— Як вийшло, що після Ростова ви знову перейшли у «Шахтар»?

— Це був початок 1990-х. Грошей ніде не було, в командах — безлад. Із «Ростсільмашу» нас чоловік вісім переманили в команду другої ліги АПК «Азов». Справа в тому, що нашого тренера в «Ростсільмаші» Валерія Миколайовича Сінау зняли із займаної посади, стався конфлікт. Його відправили в «Азов», що за 60 км од Ростова, а ми пішли за ним. Але незабаром і там закінчилися гроші. Плюс до всього я отримав травму м’яза задньої поверхні стегна. А які лікарі «Азова»? Довелося їхати в Донецьк. Тут мене познайомили з лікарем Сергія Бубки — Вадимом Євгеновичем Діденком. Він, будучи відмінним фахівцем, мене й поставив на ноги. В «Азові» не сподобалося, що я довго відновлювався в Донецьку, тож ми розлучилися. «Шахтар» був добре вкомплектований, не потребував воротарів. І тут друзі мене попросили зіграти за один із… колгоспів. Відіграв. А на грі був присутній Євген Григорович Король, який очолював команду «Шахтар-2» (Костянтинівка). Запросив він мене, а я із задоволенням погодився. Узагалі Євгену Григоровичу я дуже вдячний за все, що він для мене зробив. Радий, що доля звела мене з такою прекрасною людиною та професіоналом.

— За «Шахтар-2» відіграли три роки…

— Так, але прийшли часи, коли економіка почала падати, підприємства простоювали. І Костянтинівський скляний завод припинив нас фінансувати. Бувало навіть, що гроші знаходили лише на солярку, щоби добратися на матч і назад. Пам’ятаю, в Павлоград на зустріч із місцевим «Шахтарем» доїхали, вийшли, два пиріжки з’їли, виграли, потім ще по два пиріжки (Григорович, говорив: «Це вам — преміальні») та назад у Донецьк. Так що ми все відчули на собі…

— Ви — один із небагатьох воротарів, які любили й уміли пробивати пенальті. Це правда?

— Так. Виступаючи за костянтинівський «Шахтар-2», я в другій українській лізі забив 16 м’ячів. Усе — з пенальті. До речі, в одній грі на Кубок України проти свердловського «Шахтаря» я зробив хет-трик. Усі тоді казали: може занести це досягнення в книгу рекордів Гіннесса?

— Напевне, вам було легко забивати своїм колегам по воротарському цеху, адже ви знали, за рахунок чого можна обхитрити голкіпера?

— А знаєте, коли й за яких обставин я закінчив пробивати пенальті?

— Розкажіть…

— Після завершення кар’єри, я пішов працювати в інтернат «Шахтаря», тоді тільки починала роботу дитяча академія клубу. А Євген Король очолював донецький «Металург», який уже з другої ліги пробився в першу. Тодішній президент «Металурга» Олександр Олександрович Косевич зустрівся зі мною й запропонував: «Тряхни старовиною, давай виведемо «Металург» у вищу лігу». А мені було вже 36 років. Але, попри це, я зважився, тож знову став у ворота. За рік ми вивели команду у вищий ешелон, але подія, про яку розповідаю, відбулася напередодні, коли ми ще грали в першій лізі.

На стадії 1/16 фіналу Кубка України в жовтні 1996 року зійшлися ми з київським «Динамо». Грали на стадіоні «Шахтар». Першими забили м’яч, після 45-хвилин ведемо. Не знаю, правда чи ні, але, кажуть, у перерві Григорій Суркіс (тодішній президент «Динамо») телефонував головному тренеру Йожефу Сабо, запитував: «Який рахунок?». У відповідь: «1:0». — «А чого так мало?», — запитав Григорій Михайлович. А Сабо йому: «Так програємо…» (сміється).

— Звучить, як анекдот.

— Але в другому таймі кияни забили — 1:1. Овертайм переможця не виявив. Довели справу до післяматчевих пенальті. Один я парирував. Справа дійшла до кульмінації: останній удар, моя черга, якщо забиваю, ми проходимо «Динамо». Я підійшов до «точки», але мене Саша Шовковський психологічно переграв. Я піддався на його помилковий фінт. А потім серія продовжилася й у підсумку Коля Волошин не забив, отож ми програли. Він, до речі, прийшов у «Металург» із Комсомольська, хлопчиськом зовсім. Підійшов до мене тоді й заплакав. Я заспокоїв хлопця, це — футбол. Після цього я закінчив із пенальті. Але ми завдання виконали — вивели «Металург» у вищу лігу. І тоді я остаточно зняв рукавички. Ми запросили в команду зі «Скали» (Стрий) Юрія Вірта. Потім керівницт­во клубу призначило головним тренером Володимира Івановича Онищенка, а Валерій Гошкодеря (царство йому небесне), Михайло Олефіренко й я допомагали коучу. За рік, коли почалися проблеми з грошима, а Володимир Онищенко за станом здоров’я поїхав до Києва, майже все друге коло мені довелося виконувати обов’язки головного тренера «Металурга». У той час прос­то не платили зарплатню, головне було вмовити гравців прийти на тренування, максимально відпрацювати в матчах.

— Тоді ж, пам’ятається, «Металург» вибив «Шахтар» із розіграшу Кубка України?

— Так, ми обіграли «гірників» на стадіоні «Металург» — 2:0, а потім програли в Макіївці — 1:2, але за сумою двох зустрічей взяли гору й вибили «Шахтар» із розіграшу Кубка України.

«Прокопенко був масштабним тренером»

— 1999 року у «Шахтарі» змінили тренерів, прийшов інший штаб на чолі з Віктором Прокопенком, його помічниками стали Валерій Яремченко та Олексій Дрозденко, а з воротарями запросили працювати вас. Третій раз увійшли в одну й ту ж річку?

— Бо «Шахтар» — рідний для мене клуб. Цим все й пояснюється. Після «Металурга» працював із дітьми в академії «Шахтаря». А потім Віктор Євгенович прийняв команду, відтак мене покликали в тренерський штаб. Я без вагань погодився. І вдячний долі за те, що вдалося попрацювати в такий історичний і золотий для «Шахтаря» період. Тоді створювався фундамент нинішнього клубу. Перша Ліга чемпіонів…

— Якщо не вважати матчі із зоряним, на чолі з Вероном, на той час «Лаціо», дебютант «Шахтар» у Лізі чемпіонів зіграв гідно.

— Так, грали здорово з «Арсеналом» на «Хайбері». Завдяки голам Бахарєва та Воробея вели в рахунку, але безглузде вилучення Сергія Попова та сумнівний пенальті, призначений за нібито фол Михайла Старостяка, дозволили «канонірам» вирвати перемогу — 3:2. Проте в Донецьку на стадіоні «Шахтар» ми взяли переконливий реванш — 3:0. Попри те, що у суперника грали Анрі та кілька інших зірок, а в нас легіонерів практично не було, «Шахтар» посів третє місце в групі та продовжив виступи в Кубку УЄФА. До речі, згадується ще фантастичний за красою гол, забитий у Римі у ворота «Лаціо» Андрієм Воробеєм.

— Нелегко, мабуть, було в першому ж матчі протистояти «Лаціо». Як Віктор Прокопенко знімав психологічне напруження у футболістів?

— Віктор Євгенович був талановитою, масштабною людиною, з ним завжди було дуже цікаво. Він знав дуже багато крилатих виразів, приказок, анекдотів, примовок. Коли збиралися всі на базі в кімнаті для теоретичних занять, він завжди знаходив потрібні слова для футболістів. Міг і нагримати, поставити вискочку на місце, а міг і пожартувати, та в результаті завжди ставив команді необхідний психологічний настрій перед матчем. А після програних зустрічей, попри те, що сам дуже переживав, виводив команду зі стресу. Віктор Євгенович був прекрасною людиною та професіонал до мозку кісток.

— У той час тяжко було уявити собі, що «Шахтар» за десять років виграє Кубок УЄФА?

— Ви знаєте, команда будувалася по цеглині. Той період необхідно було пройти. Пам’ятається, коли президент клубу Рінат Ахметов спочатку озвучив завдання виграти золоті медалі чемпіонату України, то чимало журналістів і вболівальників просто сміялися. Напевне, тоді тяжко було уявити, що можна перервати гегемонію київського «Динамо». Однак Рінат Леонідович — дуже амбітна особистість, він дивився на процеси глибше й далі за всіх. Відтак постала мета — привезти до Донець­ка єврокубок. І знову «Шахтар» її досяг.

— У першому чемпіонстві «Шахтаря» є велика заслуга й тренерського штабу під керівниц­твом Вік­тора Прокопенка?

— Так, тоді перше коло команда дуже добре провела, був створений хороший відрив від «Динамо». Потім ми підготували команду на навчально-тренувальних зборах, заклали міцний функціональний фундамент. А в другому колі вже нею керував Невіо Скала, який і завершив розпочату нами справу, зробивши «Шахтар» чемпіоном України.

— Перемоги у чемпіонаті та єврокубках прийшли до «Шахтаря» лише коли командою стали керувати іноземні фахівці. Хоча Віктор Прокопенко був близький з командою до завоювання золотих медалей. Але якийсь страшний нефарт був поруч…

— Так, якби в Донецьку обіграли київський ЦСКА, то виграли б «золото» ще раніше. Але в тому матчі Віталій Рева творив дива, а «Шахтар» не зміг його переграти.

— Буває, що в матчі воротар ловить кураж і пробити його практично неможливо. Чим це обумовлено?

— Просто пішла гра. Ліквідував перший небезпечний момент, відбив м’яч, відчув упевненість і все… Воротар читає гру, передбачає події на полі. Буває, що голкіпери так і витягують поєдинки. Але для цього потрібно кіперу бути психологічно стійким, як, наприклад, Бернд Лено в недавній грі «Шахтар» — «Байєр».

«Яшин мені сказав, що спочатку треба думати головою»

— Хто для вас найкращий воротар усіх часів і народів?

— Звичайно ж, Лев Іванович Яшин. До речі, в мене є фотографія, на якій я розмовляю з цим видатним воротарем. Це було 1983 року на старій базі «Шахтаря». Лев Іванович приїхав тоді в Донецьк на проводи з великого футболу Юрія Віталійовича Дегтерьова. Я підійшов до Льва Івановича, представився, сказав, що ще молодий воротар, і ось мене дискваліфікували на рік, словом, пояснив ситуацію та попросив посприяти.

— І що ж відповів Лев Яшин?

— Він сказав, що коли береш ручку в руки, щось збираєшся підписувати, спочатку потрібно думати головою. А в тій ситуації вже нічого зробити було не можна. Лев Іванович був авторитетом.

Пам’ятаю, ще в Новошахтинську хлопчиськом я дивився його гру в прощальному матчі зі збірною світу із зав­миранням серця. І так склалося, що в Донецьку потім удалося навіть поспілкуватися з легендою.

— Чия воротарська манера гри вам ще близька?

— Не буду оригінальним, якщо згадаю Джанлуїджі Буффона, Олівера Кана, Рената Дасаєва, Віктора Чанова та, повторюся, Валентина Єлінскаса. А ще вважаю, що в німця Бернда Лено велике майбутнє.

— Що найголовніше для того, щоби воротар прогресував?

— У моїй фільмотеці є 30 відеодисків із грою різних воротарів. Із них зробив нарізку по векторах: виходи з воріт, прийом м’яча в падінні, введення м’яча ногою й так далі. Вибрав десять вправ по одному напрямку, десять по іншому… Треба знати, чого хочеш досягти. Обов’язково повинна бути система роботи, кожен день повинен бути розписаний, тільки тоді можна чогось досягти з воротарем. Ви мене запитаєте, що ми робили, наприклад, 15 січня 2003 року? Я підніму свої записи і розповім, якого роду вправи і з ким із воротарів ми відпрацьовували. Враховувати потрібно все, аналізувати ігри, працювати над помилками. Це — дуже трудомістка робота.

— Кажуть, воротар, як хороший урожай, повинен дозріти. До скількох років це відбувається?

— На мій погляд, до 27–28 років. Як Михайло Васильович Калінін говорив: «Поки свої 500 не пропустиш, воротарем не станеш». Є, звичайно, вундеркінди, але досвіду потрібно набути. Воротар під час кожної гри втрачає 3–4 кг. Притому, що він стільки не бігає, як польові гравці. Просто в нього знач­на нервова напруга, не можна розслаблятися, втрачати концентрацію ні на мить.

— Чого хотіли би досягти у футболі та в житті?

— Нині більше часу приділяю внукам, але, думаю, мій досвід у роботі з воротарями ще стане в нагоді. Амбіції, бажання є. А ще не залишаю мрію почути гімн Ліги чемпіонів, працюючи в команді, яка там грає. Це неймовірні відчуття. До речі, мій син Роман пішов моєю стежкою, але через травми не пробився у великий футбол, зараз працює тренером воротарів у академії «Шахтаря». Дивлячись на його ставлення до справи, вважаю, що на цьому терені його чекає велике майбутнє.

— У вашій родині — три покоління воротарів. Вашим онукам, схоже, діватися нікуди, доведеться продовжувати воротарську династію?

— Не знаю, як воно буде, але внуки — 3-річний Мирон і Платон, якому 1 рік і 8 місяців, уже м’ячем посуд мені в будинку розбили…

Дмитро ДОЙНІКОВ.