«Якщо Англія виграє – країна гулятиме два тижні»: Балтача – про Євро, Іпсвіч в АПЛ та новий етап у кар’єрі
4629 
Євро-2024 наближається до завершення. Збірна Англії через три роки після програшу Італії вдома спробує таки виграти перший з 1966 го року титул та подарувати свято всьому сполученому королівству. Сьогодні в фіналі чемпіонату Європи з футболу підопічні Саутгейта зіграють з іспанцями.
Герой нашого сьогоднішнього інтерв’ю свого часу став першим в історії радянським футболістом, який грав у футбол на його батьківщині, а згодом багато років тренував та виховував майбутніх зірок для збірної трьох левів.
Легендарний Сергій Балтача в ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» розповів:
- Чому Англія не виграє Євро-2024;
- Причину невдачі збірної України
- Як відбувся перший закордонний трансфер футболіста в СРСР
- Та багато іншого цікавого
«У збірної України не було лідерів, які могли за собою повести команду»
– Сергій Павлович, дякуємо, що знайшли час поспілкуватися з «УФ». Чим зараз займаєтесь?
– Я залишив роботу в академії Чарльтона. Уже рік треную дітей у приватній школі. У цій школі не так добре розвинений футбол, як інші види спорту. В Англії дуже престижно, коли разом з освітою діти паралельно займаються спортом – футбол, хокей на траві, регбі, крикет. Усі традиційні види спорту в Британії. Керівники школи хочуть, щоб футбол був на рівні з крикетом, регбі та хокеєм на траві. Мене запросили, щоб я розвивав тут футбол.
– Чому ви залишили Чарльтон? Ви близько 20 років віддали клубу.
– Настав час змін, коли занадто довго на одному місці. В Чарльтоні не було порозуміння з директором академії, який дуже далекий від футболу. До того він ходив у помічниках протягом 12 років. Його попередники були людьми футболу, колишні футболісти, тренери. Ми говорили однією мовою футболу.
Зараз Чарльтон у третьому дивізіоні, а 20 років тому грав у Прем'єр-лізі. Мені дуже подобається працювати з дітьми. Жоден тренер, крім мене, там не ставав чемпіоном Англії серед 18-річних.
Сергій Балтача, фото: The Times
Я пройшов всю програму FA. Вони роблять акцент на всіх аспектах, але дуже кульгає техніка. Не було за правило відпрацьовувати все до автоматизму. Тренер не повинен багато говорити, а футболісти мають виконувати те, що просить тренер. Вони цього не розуміють.
– Як працювати в умовах, коли футбол поступається іншим видам спорту у школі?
– Саша, не кожен може в 66 років зважитися на новий крок. Весь рік я намагаюся перебудувати себе на новий лад роботи. В академії діти плачуть, коли не грають у складі, а в приватній школі плачуть, бо не хочуть грати по неділях. Їм цей спорт ні до чого, а батьки і тренери змушують. Тут велика конкуренція між школами, тому школам, які відстають у плані розвитку футболу, необхідно підтягуватися до решти, щоб залучати більше дітей.
Все дуже відрізняється. Атмосфера зовсім інша після року роботи.
Чесно зізнаюся, мої очікування і реальність не співпали від слова зовсім.
Для мене великий сюрприз, що так відбувається. Якщо я розумітиму, що це не моє – повернуся назад працювати в іншу академію.
Проблема в тому, що я один не можу відповідати за всі процеси: поля не готові до зими, тому що коли дощі йдуть з жовтня до травня поля не готові і дуже мало часу, щоб тренуватися. Я це одразу зрозумів, коли прийшов. Керівництво школи готове це робити. Самотужки ти не зможеш тренувати 5-6 тисяч дітей, які тут навчаються. Зі своєї ініціативи намагаються допомогти вчителі, які тут працюють, але їхні знання у футболі дуже маленькі: як проводити тренування, підвищувати кваліфікацію.
Англійці – дуже специфічна нація. Вони думають, що розбираються абсолютно в усьому. Якби мені запропонували піти в таку авантюру, навряд чи б погодився:) Побачимо, що з цього вийде.
– До ваших порад у школі прислухаються?
– Я їм пояснюю, як тренувати, готувати план тренувань. Я ж не можу щодня робити це за них. Тепер це їхня відповідальність – планувати тренувальний процес. Я завжди можу підказати, якщо щось потрібно, але вони не живуть футболом, а ставляться до цього як до роботи.
– Як відреагували на ранній виліт збірної України?
– Нашу команду підвела перша гра. 0:3 від Румунії – це урок, дуже болючий. На ньому потрібно вчитися, щоб у майбутньому це не повторилося.
Я дивився на хлопців і не міг зрозуміти – хто лідер? Не базікати, не розповідати до гри і в перерві. Я не побачив людини, яка могла б повести за собою. Недостатньо покладатися на кількох людей, що вони все зроблять. На полі 11 людей, і вони повинні всі тримати високу марку. Щоб був командний дух, битися за себе і за того хлопця, у чому була сила хлопців, з якими я грав.
Збірна України, фото: ФК Шахтар Донецьк
– Багато було очікувань від хлопців, особливо тих, хто грає за межами України. Ми стали заручниками своїх очікувань?
– У кожній грі потрібно виходити з максимальною віддачею. Ті голи, які пропустили, можна було уникнути. Не було оверперформансу, якого ми чекали від хлопців. Дуже важко, коли ти проходиш такий шлях, щоб у фінальній частині ніяк не проявити себе.
Зараз не так легко, коли з Динамо 17 людей переодягалися у футболки збірної союзу. У вікна збірних не так багато часу в тебе щось награти, коли гравці виступають у різних клубах.
«Для мене стало сюрпризом, що Англія з такою грою пролізла в плей-офф»
– Англія другий турнір поспіль пролізла у фінал. Команду Саутгейта безбожно прибивали весь турнір. Ця команда може претендувати на титул?
– В Англії преса була незадоволена грою збірної, але найголовніше, що колектив розуміє, які на них покладені очікування. Багато було критики. Вони згуртувалися, віддавалися в кожній грі. Не все виходило, але команда не програла жодної гри. Один із фахівців говорив, що на таких турнірах головне – результат.
Для мене стало сюрпризом, що вони пролізли в плей-оф із такою грою, але вони потихеньку рухалися і вийшли у фінал, забивали на останніх хвилинах, маючи високоякісних гравців. Є лідери, коли в когось може не піти, є кому взяти гру у свої руки. Це те, чого не було в нас. Дуже важлива складова для успіху – лідери, які роблять свою справу. Що більше в тебе їх у команді, то це тільки в плюс.
– Англійська збірна змінилася під час турніру: прямо по ходу Євро-2024 Саутгейт перейшов на гру в три захисники, а в вирішальних стадіях заміни перевернули гру на користь Англії. Випадковість чи глибоке знання можливостей команди?
– Дуже здорово Саутгейт провів заміни. Це теж говорить про те, наскільки він знає можливості кожного з гравців. Гол, який забив Воткінс, це помилка захисника. Я тисячу разів бував у таких ситуаціях, де важливо не дати суперникові потрапити між ніг.
Це буде дуже цікава гра. Говорили з молодшим сином, і він сказав, що Англія переможе. Я віддаю перевагу Іспанії, яка кожну гру видає шоу. Англія більше схожа на робочу команду, але дуже сильна індивідуально та колективом.
Для іспанців фінал буде певним тестом. Вони живуть футболом. Навіть у мій час проти іспанців було важко, тому що дуже здорово поводилися з м'ячем. Потрібно було весь час орати поле та не давати їм грати у свій футбол, грати проти м'яча. Вони не давали багато шансів супернику.
– У команді Саутгейта є ваш вихованець – центрбек Астон Вілли Езрі Конса, який показав себе дуже здорово на шляху Англії у фіналі.
– Для мене він найкращий захисник на турнірі. Здорово, що він класно користується хвилинами, які отримує на футбольному полі.
– Якщо Англія виграє Євро – скільки народ гулятиме?
– Тижнів зо два так точно:) Це буде грандіозно. Королівська гвардія вже репетирує пісню It's Coming Home. Коли це бачив, мене це дуже повеселило, адже ще до фіналу вони починають готуватися.
– З наступного сезону в АПЛ повертається Іпсвіч, в якому ви свого часу пограли. Як зустріли новину про промоушн «трактористів»?
– Я дуже радий, що Іпсвіч нарешті піднявся в АПЛ через 22 роки. Я продовжую підтримувати контакти з людьми в клубі. Досі спілкуюся з колишнім керівником Девідом Шипшенсом, який 35 років тому запросив мене з київського Динамо. Ми – хороші друзі. Останній рік ми часто зустрічалися. Їздили з ним на березневий матч з Україною на Вемблі. Я знаю, як він і всі люди в Іпсвічі переживали. Вони повернулися туди, де їхнє місце. Заслужено вийшли в АПЛ.
– Ви бачите потенціал у Іпсвіча закріпитися в АПЛ?
– В Іпсвіча добре вибудувана клубна піраміда. Купувати гравців – це дуже дорого, але коли у тебе академія випускає по 3-4 хороших гравці, які можуть грати на цьому рівні, можна будувати навколо них команду. Дуже талановиті тренери і гарне місце. Я впевнений, що Іпсвіч може надовго затриматися в АПЛ.
– Кіран Маккенна, який у свій перший сезон підняв Іпсвіч, продемонстрував, що його амбіції значно вищі, ніж бути просто асистентом...
– Коли Маккенна був призначений, він сказав, що ті ж слова, що і я вчителям у нашій школі: «Потрібно змінюватися, якщо хочеш чогось досягти». Люди навколо нього переосмислили його слова і це призвело до успіху.
«В Іпсвічі після Лобановського важко було грати в простий футбол»
– Коли ви в 1988 році приходили в Іпсвіч, команда виступала в League 2, який у нинішній системі EFL (Англійської футбольної ліги) переформатувався в Чемпіоншип.
– У той час ми боролися за вихід у Перший дивізіон, який потім реорганізували в Прем'єр-лігу. У мій час вони були близькими. Тодішній Іпсвіч сповідував зовсім інший футбол. Зараз команда грає в симпатичний футбол, володіє м'ячем по 70-80%, багато легіонерів. Коли я прийшов, це була дуже проста команда – бий-біжи, як-то кажуть.
На той час командою керував шотландець Джон Данкан, тому футбол у стилі cross&shoot був йому зрозумілий. Він завжди любив повторювати: «Серьога, не пасуй, бий цей м'яч у боротьбу». А я йому завжди говорив: «У київському Динамо я грав у футбол».
Джон Данкан і Сергій Балтача, фото: Getty Images
– Саме це підштовхнуло вас покинути Іпсвіч?
– Коли мій контракт добіг завершення, я своєму агенту сказав, що буду повертатися в Динамо. В Іпсвічі не грають в футбол. Він сказав мені, що є варіант поїхати в Шотландію, де команда не грає бий-біжи. Я сказав, що якщо там грають у футбол ‒ я поїду. Я не хочу більше грати бий-біжи.
Мій товариш по Іпсвічу Ян Редфорд зателефонував власнику клубу і запропонував йому мою кандидатуру. Коли ми з ним зустрілися, перше моє питання було не про гроші, а в який футбол грає Сент Джонстон. Я сказав, що готовий за них грати, якщо клуб сповідує європейський футбол. Він запевнив мене, що мої побоювання марні. Я був дуже радий почути це, і тільки після цього питання зайшло по грошах.
У Сент-Джонстоні я провів прекрасні 3 роки. Команда була хороша. Мені було дуже цікаво там грати.
– Не шкодували, що вибір на користь Іпсвіча не виправдав сподівань?
– Для мене був важливий футбольний бік. З іншого боку, я одразу побачив інший рівень футболу. Це теж певний досвід з точки зору адаптації в новій країні це хороший досвід, але задоволення від гри у футбол я не отримував.
Мало було іноземних тренерів. Тренувальний процес і філософія гри була неправильними. Це було помітно неозброєним оком, коли ти приходиш після Динамо Лобановського.
– А хто з англійських клубів міг скласти конкуренцію Динамо?
– Не може скрізь бути футбол, як у Лобановського. Хлопці, з якими я грав в Україні, зовсім інші. На той момент я думав, що рівень футболу в Англії на порядок вищий, а реальність виявилася інша. На той час Ліверпуль був приблизно на одному рівні з Динамо.
Кожен гравець Динамо був набагато сильнішим за кожного гравця Іпсвіча. Ми грали в одній із найкращих команд у світі з одним із найкращих тренерів. Це пояснює, чому ми вигравали Кубок Кубків, у складі збірної СРСР майже всі були українцями. Ментально нас привчили до того, що там, на Заході, все найкраще, хоча це було не так. Я колись на собі це відчув після двох років в Англії.
Коли в мене Лобановський запитав, чого я навчився, я відповів, що ми були і є кращими.
Зараз Іпсвіч грає в сучасний футбол, як Ман Сіті, Арсенал, які успішно виступають. Цю обставину не розуміють англійці. Ви можете назвати останнього англійського тренера, який перемагав у чемпіонаті Англії?
– Дайте подумати... Напевно, тренер Лідса в останній сезон перед Прем'єр-лігою? Говард Вілкінсон тренував Лідс Юнайтед з 1988 по 1996 рік. У сезоні 1991/92 павичі стали останнім переможцем першого дивізіону.
– Я сам цього не знав, поки мені англійці не сказали. Після цього жоден англійський тренер нічого не виграв ні всередині країни, ні за кордоном. Як говорив мені покійний Боббі Робсон: «Ми думаємо, що весь світ розмовляє англійською і краще за всіх розбираємося у футболі».
– Перед інтерв'ю я прочитав, що мрія грати в Англії у вас народилася, коли у складі збірної СРСР ви зіграли проти Англії (2:2) 1984 року. Це правда?
– Так і є. Лобановський мені сказав, що мною цікавляться 4 команди з Іспанії, Англії, Італії, Швейцарії. Я віддав перевагу Іпсвічу, тому що ми часто грали з англійцями товариські ігри. Мені завжди імпонував англійський футбол агресією, грою на другому поверсі, атмосферою на стадіонах. Я дуже любив сюди приїжджати. Дуже високо котирувався англійський футбол у той час.
Завжди дуже важко було грати з англійцями. Ми програли Астон Віллі за рік до того, як вони виграли Кубок європейських чемпіонів. Я навіть не думав, що залишуся тут жити. Підписав контракт з Іпсвічем на 2 роки, після чого поїхав до Шотландії. Там провів 3 роки і думав повертатися, діти росли, почав працювати менеджером. Так вийшло, що тут освоївся. Приїхав на 2 роки, а живу тут 35.
– Яким був футбол в Шотландії на стику 80-х та 90-х?
– Селтік і Рейнджерс домінували, тому що були сильними в плані фінансів. Поруч із ними йшли Хіберніан, Хартс, Абердін. Сент-Джонстон був хорошою командою. Вони тільки вийшли в елітний дивізіон. На кожній грі – повний стадіон, ми завжди йшли в п'ятірці-шістці. Коли я пішов граючим тренером в Інвернесс, Сент-Джонстон вилетів.
У Шотландії клуби дуже залежали від грошей з продажу квитків. На кожну гру Сент-Джонстона ходили по 15-20 тисяч уболівальників. Це був один із хороших періодів у їхній історії. Ще мене здивувало те, що місцевих привчали вболівати за місцеву команду, а в нас було так, що приїжджаємо в Москву грати зі Спартаком і половина Лужників підтримує нас.
Сергій Балтача, фото: ФК Чарльтон Атлетік
– Зараз у Шотландії побільшало тренерів-іноземців. Можна навести приклад Постекоглу, який дав результат з Селтіком та отримав запрошення в АПЛ.
– В Англії фінансовий бік кращий, тому багато шотландців з ранніх років потрапляють в Англію. У Шотландії багато іноземців, а 35 років тому я був один із перших, тому що вимоги були дуже жорсткі. Пам'ятаю, що мені довелося чекати 2 місяці на робочу візу, при тому, що я підпадав під правило, згідно з яким іноземець повинен був провести 50% матчів за збірну.
Це був цікавий досвід, тому що був момент, коли я порадив Іпсвічу підписати Мішу Михайлова, але він не проходив за критерієм матчів за збірну і йому було відмовлено в британській візі.
«Динамо за мій перехід в Іпсвіч не отримало жодної копійки»
– А хто ще з того складу Динамо міг опинитися по той бік залізної завіси?
– Я не знаю. В один час зі мною в Англії грав білорус Гоцманов, який у Брайтон тоді перейшов. А потім уже почався бум. Приїхали Льоха Михайличенко, Олег Кузнєцов, Андрюха Канчельскіс.
– В Шотландії перетиналися на полі з екс-одноклубниками?
– З Льошею ми розминулися, а Олег від матчу з Сент-Джонстоном отримав погані спогади. Зіграли тоді 1:1, Кузнєцов отримав травму хрестів. Тоді його відправили на операцію в Штати. Я після матчу заходив в роздягальню Рейнджерс, а його одразу відвезли в лікарню. Пройшло 3-4 дні, і я вже зміг його провідати у Глазго вдома.
– Мовний бар'єр легше дався, ніж переїзд по той бік залізної завіси?
– Коли я приїхав сюди, я зрозумів, наскільки радянська машина пропаганди накручувала народ. Я був першим футболістом із СРСР, який приїхав до Великої Британії грати у футбол. Відносини були досить напруженими. Вони не знали, хто ми такі, а ми – їх.
Я з першої хвилини знав, що до мене буде дуже багато уваги, люди будуть мене оцінювати. Для мене було дуже важливо робити все правильно: правильно водити авто, спілкуватися з пресою тощо. Якби я десь потрапив в аварію, це миттю підхопили б ЗМІ і роздули навіть більше, ніж було за фактом. Я знав і був до цього готовий.
– Як проходили переговори з Іпсвічем?
– Я нікому про це не розповідав. Коли я переходив в Іпсвіч, мене представляло не Динамо, а компанія Совінтерспорт. На зустрічі Міша Ошемков був перекладачем, представники Іпсвіча – Девід Шипшенс і Джон Данкан плюс перекладач. Переговори проходили в Москві, ми уклали контракт, все було обговорено.
Була така умова, що моя зарплата не повинна була перевищувати оклад радянського посла в Лондоні. Я питань не ставив. Після першого раунду переговорів я поцікавився в Ошемкова, яка зарплата в посла, а він відповів мені – 500 фунтів на тиждень. Я сказав: «Нехай самі їдуть і грають тоді за 500 фунтів. Я нікуди не поїду!» За мене заплатили гроші, які дісталися Совінтерспорту. Англійці не знали, що всі гроші отримає не клуб, а держава. Коли йшов Михайличенко в Сампдорію, тоді вже Динамо змогло заробити.
У нас був неформальний обід із представниками Іпсвіча, ми з Мішею пояснили їм усю ситуацію. Англійці про це не були в курсі і запропонували укласти договір, про який не дізнаються в спорткомітеті. Паралельно я в радянському посольстві отримував свої 500 фунтів за офіційним договором. Ми уклали того ж вечора нову угоду: «Заплатимо їм менше, а ти отримаєш те, на що заслуговуєш».
– У ті часи радянській людині за кордон виїхати було і за щастя, і за диво…
– Я після підписання контракту чекав місяць чи півтора на візу. 19 січня я з Києва транзитом через Москву полетів до Лондона. Після прильоту в Москву мені видали авіаквитки для мене і дружини з дітьми. Людина зі спорткомітету сказала мені, що я маю підписати контракт із Ладою. Я пояснив, що Іпсвіч мені надасть Mercedes. Тоді він сказав, що я нікуди не полечу, бо повинен представляти радянський автопром. Це було головною умовою.
Він тримає квитки, забирає їх і каже, що віддасть їх, коли підпишу з Ладою контракт. Я стою, до закриття спорткомітету півгодини залишається. Мене поставили в такі умови, де навіть не дали час подумати. Виходу іншого не було і я підписую контракт. Ось так і вийшло.
Сергій Балтача і Лада, фото: Rex Features
Наступного дня о 6-й ранку за москвою в нас був літак. Прямого сполучення з Лондоном не було, тому ми потрапили на один рейс.
– Скільки в новому договорі вам пропонували?
– Суму називати не стану, але сума хороша. Мені платили більше, ніж англійцям.
– москва палиці в колеса не ставила під час переговорів?
– У Союзі це все тільки починалося. Для західних команд і нас це був зовсім новий досвід. Я свою справу зробив, коли інші хлопці почали теж їхати. Я досі не знаю, скільки за мене Динамо мало отримати.
– Історія, як натовп журналістів зустрічав вас в аеропорту, наробила багато галасу.
– Ми поїхали о 4 ранку в аеропорт. Сідаємо в літак. Вийшло так, що з нами на чемпіонат Європи з фігурного катання летіла збірна СРСР. Ми всі добре один одного знали. Вони запитують мене: «Куди ти летиш?» Я кажу: «У футбол грати, контракт підписано». Не повірили: «Ти що, труїш?» Я з сім'єю лечу в Лондон, а вони повірити в це не могли. Усі 4 години в повітрі до мене підходили і питали: «Чи правда це?» Уся делегація від спортсменів і керівників.
– І ось ви прибуваєте в Англію. Що спершу побачили?
– Коли приземлилися, я побачив у вікнах стільки телекамер, і я дружині сказав: «Напевно, давай ми їх випустимо, а ми після них тихо підемо собі». Дружина погодилася, ми попрощалися. Вони виходять у зал, а камери не рухаються. Я кажу дружині: «Давай ліворуч підемо, а вони за нами. Щось тут не те...»
Я зустрічаю в аеропорту Джорджа Скейтленда, який працював перекладачем на всіх турнірах, куди ми приїжджали. Коли ми в Англії грали, він завжди із нами працював. У нього російська вимова була без акценту, тому що він був професором. Ми привіталися, і я кажу йому: «Я думав усі ці камери збірну з фігурного катання приїхали зустрічати», а він мені: «Яке фігурне катання? Усі про тебе говорять – ти перший радянський гравець за кордоном. Ти не уявляєш, що відбувається». Він сказав мені, що в нас буде пресконференція. Щоб я не хвилювався. Усе буде нормально: «Чейрмен клубу Патрік Кобболт і знайомий представник клубу Девід уже чекають на тебе».
Починається прес-конференція. На першому запитанні у Джорджа колір обличчя змінився. Антирадянська газета, перше запитання: «А ти комуніст?» Останнє слово зрозуміле без перекладу. Я повертаю голову до Джорджа і кажу: «Якась провокація». Він мене заспокоїв і сказав, що перекладе зараз. Ми поки тихо обговорюємо це, власник Іпсвіча Патрік Кобболт зривається з місця і каже: «Хлопці, ми зібралися тут, щоб поговорити про трансфер першого радянського гравця в історії Британії. Якщо хтось хоче говорити про політику – fuck off. Усі питання тільки про футбол». Джордж мені перекладає цю фразу: «Сірий, все нормально. Він усіх послав на три букви». Коббольт уже тоді всіх відправляв за російським кораблем:)
Після цього всі півтори години були про футбол. Я тоді зрозумів, який вплив ЗМІ в Англії. Ми приїхали в Іпсвіч дуже пізно. Так і почалося моє нове життя.
Кобболт був класний мужик. Завжди говорив те, що він думає. Я його дуже любив за це. Він за менталітетом був, як українці. Щось не подобається – каже прямо.
«Робсон подзвонив мені і сказав: «Сергію, велике спасибі тобі, четверте місце на ЧС-90 це і твоя заслуга»»
– Для вас не було в дивину, який вплив ЗМІ мали в капіталістичних країнах?
– Вдома подібного плану спілкування з пресою не проходило. Стільки нового з перших днів, необхідно було пристосовуватися. Після року я трохи втомився від цього ритму життя. У перший рік перебування в Англії інтерес до мене був божевільний.
– А що з мовним бар'єром?
– Іпсвіч надав мені вчителя. Займалися двічі на тиждень по дві години. Перші півроку Джордж з нами проживав та допомагав у всіх побутових моментах.
За тиждень після приїзду в Англію мені зателефонували з клубу і сказали, що зі мною хоче зустрітися Боббі Робсон. Ми бачилися тільки на матчах збірних Англії та СРСР, але ніколи близько не спілкувалися. Він приїхав до нас додому. Спочатку йшлося, що Робсон буде в Іпсвічі кілька годин, але ми проговорили сім.
Сергій Балтача в Іпсвічі, фото: Allsport/Getty Images
– Про що стільки говорили?
– Ми пообідали, дружина нас залишила. Сидимо я, сер Боббі та Джордж. Я поцікавився в Робсона, яка була мета його візиту, на що він мені відповів: «Я хочу, щоб ти був зі мною чесний. Чому ви нас весь час обігруєте – Динамо (Київ) і збірна союзу?»
Я йому пояснив, що це було одне й те саме і сказав, що ми просто ретельно готувалися до англійців, знали про усі слабкі сторони. Робсон уточнив: «А які саме в нас слабкі сторони?» Я пояснив йому, що коли ми їх обіграли у 84-му, Малофєєв грав один в один. Наші нападники перекривали крайніх захисників. Коли два центрдефи отримують м'яч від воротаря, проходить 5-10 хвилин, вони не можуть грати під тиском. І ми це завжди використовували на Євро-88. Ми робили так, щоб із м'ячем завжди опинялися два захисники. Я поцікавився: «Вашим захисникам можна вперед ходити?» Він сказав: «Ні».
Ще йому було цікаво, як грати зі свіппером, а це було перед ЧС-90. Теж я навів приклад, наскільки важливо було центральному захиснику йти вперед, мати хорошу першу передачу і грати на другому поверсі.
– А як ви в собі цей талант відкрили?
– Я ж у 14-15 років був найкращим нападником в Україні серед однолітків, тому мене запросили в спортінтернат Харкова. Там я вже спустився в середину, а першу гру в Металісті я зіграв центрального захисника. Я в житті до цього не грав на цій позиції, так і провів усю кар'єру.
Робсон дійшов висновку, що йому потрібно грати з п'ятим захисником, а після ЧС-90, коли Англія в півфіналі поступилася німцям, Робсон подзвонив мені і сказав: «Сергію, велике спасибі тобі, четверте місце на ЧС це і твоя заслуга». Це, повертаючись до того, що Робсон, на відміну від більшості англійців, не соромився брати щось для себе в інших та розвиватися. Після цього він поїхав працювати в ПСВ, Португалію, Барселону. Він розповідав, що місцеві футболісти писати не вміли, а в мене дві вищих освіти було.
Згадав одне цікаве прислів'я: «У мами було двоє синів: один розумний, а інший – футболіст». Вони над цим жартували через те, що тодішні футболісти інтелектом не виблискували. А в радянські часи у Динамо ти не потрапив би без диплому.
– На кого навчались?
– Я став магістром фізмату та правознавства, ще й капітаном міліції був. Робсон мені не повірив спочатку. Я ж думав, що після футболу піду за дипломом працювати:) Робсон ніколи не соромився вчитися в інших, що не властиво більшості англійців.
«Колись підрахували, що я виховав для Чарльтона футболістів на 100 мільйонів фунтів»
– 35 років тому могли уявити, що Україна буде представлена на рівні АПЛ п'ятьма українцями?
– Для мене це дуже радісно. Я знаю багатьох людей, які в мій час приїжджали і не могли адаптуватися. Усі наші хлопці, які представляють Україну, роблять дуже добре свою справу. Це показує, що ми футбольна нація. Ми нікому не хочемо поганого, якщо нам не зроблять.
– Відомо, що через вас пройшло чимало відомих гравців, які навіть доросли до збірної Англії. Можна згадати героя фіналу ЛЄ Адемолу Лукмана (Аталанта) та Езрі Консу (Астон Вілла), який є у складі Гарета Саутгейта на Євро-2024.
– Я був дуже радий за Адемолу. Слава Богу, що він знайшов свою команду і свого тренера. Гасперіні зрозумів, як його використовувати, як і я свого часу. Він не центральний нападник, а вінгер. Чудово, що у фіналі він показав те, що повинен був раніше, але ні в Евертоні, ні в Лейпцигу не розуміли, як його використовувати.
Колись підрахували, що я виховав для Чарльтона гравців, за яких в сумі виручили 100 мільйонів фунтів. Я не знав про це.
– В чому ви бачите недоліки у англійців в плані виховання футболістів?
– Збільшився вхідний поріг для тих, хто не грав на рівні профі. Останні 7-8 років я багатьом з них допомагав, стежив за ними. Вони всі хороші люди, але не живуть футболом 24/7. Ставляться до цього як до звичайної роботи. В спілкуванні один з тренерів сказав, що прийшов в 35 навчатися, на що я відповів, що в такому віці пізно вчитися. Всі їхні знання про футбол підкріплені лише теоретичною базою, технологією, вони не пройшли шляху футболіста. Коли я прошу їх підготувати план тренувань на тижневий цикл, вони апелюють до того, що в них брак часу, оскільки десь підпрацьовують на іншій роботі.
Це дуже важливо: подумати про тренувальний процес, що треба пацанам по 13 років. Дві години триває тренування, а вони просто стоять і базікають ні про що. А я пояснюю, що не потрібно багато говорити. Футболісти повинні відточувати свою майстерність, техніку, удари. З кожним роком рівень сильних випускників академій падає, тому що люди з-поза футболу роблять усе за книжкою.
Відразу скажу, що я не ретроград. Є хороші хлопці, які не лізуть у менеджери, але завдяки скілам у плані технологій роблять нарізки, теорії, де можна за рахунок книжки вирулити, зрозумівши базові принципи, отримуючи певний досвід. Зі мною в Чарльтоні працював такий хлопець, який розумів, що таке контратака, перехідна фаза, вихід з оборони. Мені було дуже легко з ним працювати. Коли він пішов, мені доводилося пояснювати іншій людині всі ці моменти. А цей хлопець із першого складу. Він був частиною штабу, коли ми брали чемпіонства.
Раніше було простіше знайти порозуміння з тими хлопцями, які починали тренувати, погравши в нижчих дивізіонах. Я ділився з ними досвідом і для них це було справжнім відкриттям, що футбол – це не тільки бий-біжи в класичному розумінні. В інших країнах ніде такого немає.
– Стоп-стоп-стоп-стоп... Ну Моурінью, Нагельсманн же точно під ваш опис підходять.
– Моурінью дуже прямолінійний. За всіх його заслуг ми бачимо, що недостатньо сідати ззаду, покладаючись на контратаки, і штампувати кубки. Більше нічого.
– Нагельсманн – виняток із правил. Дуже мало таких фанатиків.
– На верхівці піраміди все досить безхмарно. Молоді гравці визначають гру збірної Англії, яка доповзла до фіналу при задушливому футболі.
– Бо хто їх готує для збірної? Іноземці! Англійці сильні в організації, але у специфічних сферах існують проблеми. Добре, що FA додумалися призначити тренером Саутгейта, який сам був колишнім гравцем. Я з ним кілька разів зустрічався. Він розуміє футбол. Як гравець він не був особливо сильним, але є досвід, який дозволяє йому керувати роздягальнею.
– Розкажіть про вашу сім'ю. Знаю, що обидва ваші сини були причетні до футболу.
– Старший Сергій грав за Сент-Міррен і викликався в молодіжну збірну Шотландії. У середині 2000-х він звернув на себе увагу Арсена Венгера. Він дуже хорошим був центральним півзахисником, вгорі здорово грав. Венгеру сказали: є другий Вієйра для тебе, але він українець :) Мені зателефонували і сказали: «Арсен дуже хоче подивитися твого сина».
Сергій Балтача і його родина, фото: Getty Images
Я агенту сказав, він тиждень пробув у команді, все йшло до підписання контракту. Коли розмова зайшла за гроші, то в Арсеналі гравці до 20 років не могли отримувати більше 500 тисяч фунтів на рік за трансфер. Він тільки почав викликатися до збірної, а Сент-Міррен хотів за нього мільйон. Вони не домовилися.
Я дзвонив у клуб і просив відпустити його. Я їм сказав, що буду домагатися розірвання контракту, тому що хлопцю руйнують кар'єру. Потім він грав у Міллуолі і через 4-5 років закінчив через проблеми зі спиною. Вискочив диск. Його оперували в Києві. Після цієї операції він уже не зміг грати.
– Чим займається Сергій-молодший?
– Здобув освіту, працює в банківській сфері. Його син Саша залучається до збірних Шотландії. Селтік і Рейнджерс стежать за ним, але ми його віддали в Сент-Джонстон. Там хороша школа. Сергійко з ним ще додатково працює. Він захисник європейського плану, добре вчиться.
– Якщо шотландці проморгають, розглядаєте можливість заграти за Україну?
– Намагаємося не сильно його перенавантажувати, щоб не відчував тиску і ріс нормальним пацаном. Далі сам вирішить. Характером пішов у мене, як і у свою сестру Оленку (Олена Балтача була першою ракеткою Великої Британії, яка пішла з життя 2014 року після боротьби з онкологією, – прим. «УФ»).
Мій молодший син Мишко теж рано закінчив. Його хотів підписати Іпсвіч, мав хороші дані, але потім вирішив здобувати освіту з кримінальної психології. Два роки провчився, ще один залишилося. За футболом не нудьгував, але дуже любив теніс.
