Євген Ткачук: «Спитав у Вернидуба, чому не граю, а він відповів: «Андрюха, потрібен час»

Переглядів 4902
Дмитро Вєнков Дмитро Вєнков
6 голосів
Євген Ткачук: «Спитав у Вернидуба, чому не граю, а він відповів: «Андрюха, потрібен час»
Євген Ткачук. Фото: ФК Металіст 1925
Захисник Металіста 1925 Євген Ткачук – новий гість «УФ». Лідер харків’ян дав велике біографічне інтерв’ю, у якому пригадав основні етапи власної кар’єри.

Євген Ткачук протягом свого довгого ігрового шляху пройшов «школи» запорізького Металурга, Шахтаря та Ворскли. У лавах останніх він під керівництвом легендарного Миколи Павлова дебютував у великому футболі, а згодом став однім зі стовпів оборони полтавців.

Після виклику до національної збірної України Ткачук захотів зробити наступний крок та поїхати підкорювати Європу, однак через ряд обставин опинився у Зорі Юрія Вернидуба, де фактично втратив рік кар’єри.

Далі Ткачуку все ж таки вдалося скуштувати легіонерського хліба, але вже у Казахстані. З перервою на піврічний виступ за кам’янську Сталь він пограв за Іртиш та Шахтар (Караганда), де попрацював під керівництвом Ніколая Костова та В’ячеслава Грозного, а також занурився в усі особливості футболу Азії.

Нині Ткачук ось уже як три роки захищає кольори Металіста 1925. На початку цієї кампанії даний плідний союз міг розвалитися через вихід з клубу головного інвестора – компанії АЕS Group, однак клуб дуже вчасно підхопила криптобіржа WhiteBIT на чолі із Володимиром Носовим. Таким чином, приречений смертник за лічені дні перетворився на амбітний проєкт із метою виходу у єврокубки.

В ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Ткачук підбив підсумки сезону для Металіста 1925, розповів про вітер змін у клубі, а також поділився спогадами про яскраві моменти своєї кар’єри. 

Протягом розмови герой розповів про наступне:

  • Наскільки насправді Металіст 1925 був близьким до розформування та чи намагалися цим скористатися агенти?
  • Які перші враження від знайомства із новим президентом клубу Володимиром Носовим та чого очікує від роботи із Віктором Скрипником?
  • Що завадило Металісту 1925 бути вище у таблиці УПЛ та до якого арбітра має найбільше запитань?
  • Чому Патрік ван Леувен прибрав його із Шахтаря-3?
  • Які Павлов ганяв гравців Ворскли на зборах та що мотивувало їх бігти кроси швидше?
  • Що запам’ятав про день вбивства колишнього президента Ворскли Олега Бабаєва?
  • Як Ворскла пережила трагікомічний виліт з Ліги Європи від Жиліни у 2015 році?
  • Чому Юрій Вернидуб у Зорі не міг запам’ятати його ім’я та із яким футболістом плутав?
  • Як Сергій Рафаїлов та Євген Гєллєр морозилися від питань футболістів Зорі про фінансові заборгованості?
  • Чим запам’ятався найбільш екстремальний матч за період виступів у Казахстані та при чому тут місцевий клімат?
  • Що собою являє Валерій Кривенцов як людина та чи справді він є скандальним тренером?
  • Чому В’ячеслав Шевчук рубався з Артемом Федецьким у збірній України?
  • Ким себе бачить після завершення кар’єри?

«У серпні із гравцями Металіста 1925 могли розірвати контракти, але клуб врятував Носов»

– Євгене, ви вже майже три роки захищаєте кольори Металіста 1925. Що вас мотивувало перейти у цей клуб?

– Я прийшов до Металіста 1925 зимою 2021 року. Зі мною зв’язалося керівництво клубу та розповіло про свої плани. На той момент команду очолював амбітний головний тренер Валерій Сергійович Кривенцов і вона прагнула вийти в УПЛ.

Я також був у пошуках. У мене завершилася угода із Шахтарем (Караганда), за який я виступав три роки, і клуб не був зацікавлений у продовженні контракту, адже через важку травму я тривалий час відновлювався та багато пропустив.

Сумарно тоді я грав за межами України вже 3,5 роки. Було тяжко постійно знаходитися поза домом. У січні вилітав на збори, а повертався лише у листопаді, адже у Казахстані влітку не було тривалих пауз. Вже хотілося повернутися до України та бути ближче до сім’ї.

Євген Ткачук. Фото: ФК Металіст 1925

– Ваш уже більш-менш звичний спосіб життя міг перерватися після того, як у серпні головний інвестор Металіста 1925 – компанія АЕS Group – вийшла з проєкту. Як команда переживала ці події?

– До футболістів інформація доходила із такою ж швидкістю, як і до ЗМІ. Іноді я навіть сам щось із цього приводу дізнавався з інтернету. У серпні сталася зустріч, після якої стало зрозуміло, що АЕS Group більше не зможе фінансувати Металіст 1925. Агресор постійно чинив шкоду бізнес-інфраструктурі компанії, і вона вже не могла виділяти кошти на клуб.

Далі вже гендиректор Металіста 1925 Андрій Миколайович Нєдєлін та інші менеджери почали шукати нового інвестора. Дякувати Богу, це вдалося. Криптобіржа WhiteBIT прийшла нам на допомогу, люди зацікавилися. Хоча, лише за декілька днів до цього гравцям казали, що може бути варіант, за якого у серпні із нами розірвуть контракти через неспроможність платити.

– Наскільки в команді тоді вже був «валізний настрій»?

– Не можу сказати, щоб особисто мене переманювали якісь агенти чи я мав залізні пропозиції. Отримав пару дзвінків, люди питали про ситуацію та казали, що у випадку чого зі мною можуть поспілкуватися на предмет переходу в іншу команду. Думаю, подібна ситуація була у багатьох хлопців.

На валізах я не сидів. Зрозумійте правильно, мені 32 роки, у мене сім’я зараз проживає у Щасливому, де дитина ходить у садочок. Зірватися та сидіти вдома? Планували, якщо із Металістом 1925 щось трапиться, ще якийсь час залишатися у Щасливому та шукати варіанти. 

– Про те, що президентом клубу тепер буде засновник WhiteBIT Володимир Носов, ви також дізналися з інтернету?

– В принципі, так. Через місяць чи два після того, як Носов прийняв клуб, у нас була відеоконференція, де ми коротко познайомилися. Він видався нам дуже приємною людиною, поводив себе поважно, жартував, посміхався. Круто, що його команда навіть співпрацює з Барселоною – він відвідує матчі синьо-гранатових, тому хоче бачити у нашому виконанні яскравий футбол. Думаю, на зимових зборах в Іспанії ми вже зустрінемося особисто та поспілкуємося більш змістовно про все.

– Команда отримала нового головного тренера Віктора Скрипника. Як футболісти сприйняли це призначення?

– До нас ще незадовго до завершення першої частини сезону доходили чутки, що Віктор Анатолійович стане новим головним тренером Металіста 1925. Ми усі слідкуємо за футболом, тому бачили що він виконав хорошу роботу у своїх минулих командах. Думаю, із ним на нас чекають зміни у якості гри та результатах.

– Яка особисто у вас ситуація із контрактом?

– В мене контракт до літа 2024 року. Поки не розмовляли щодо продовження. Не знаю, як буде складатися ситуація, чи буде мій рівень влаштовувати команду, чи запропонують мені вигідні умови. Складне питання. Поки зарано про це говорити. Приблизно у половини складу контракти спливають влітку. Мабуть, результат наприкінці сезону підкаже клубу, у якому напрямку необхідно рухатися. Все залежить від нас, футболістів.

– Вам було б цікаво продовжити грати за Металіст 1925?

– Звичайно. Я Металісту 1925 віддав три роки, і ми багато чого пройшли разом. На сьогодні можу сказати, що це для мене рідна команда. Не хотілося б наприкінці кар’єри щось змінювати та покидати клуб.

«Я маю багато питань до арбітра Козика»

– Металіст 1925 пішов на перерву на 12-му місці в таблиці УПЛ. Цей результат відповідає тому, що показувала команда на полі?

– Складне питання. Вважаю, що на три-чотири сходинки ми мали бути вище. Був ряд матчів, де ми загубили очки через суддівські помилки.

– Які саме поєдинки ви маєте на увазі?

– Наприклад, в гостях із Дніпром-1 (0:1), коли на лінії воріт м’яч потрапив в руку футболісту команди суперника, але пенальті не було призначено. Що судді роблять на ВАР, ми взагалі не розуміємо.

У поєдинках із Поліссям (1:2) та Вересом (3:4) ми могли набирати мінімум по одному очку. Однак в обох зустрічах у наші ворота призначали пенальті через мої помилки. Для мене це був шок. Як я міг таке допустити? 

Раніше за всю кар’єру заробляв пенальті на власні ворота лише двічі, і то, в одному з випадків мені м’яч потрапив в руку. А тут у двох іграх поспіль таке трапилося. Не знаю, що й робити. Мабуть, як казав Михайло Кополовець, треба вже до церкви ходити.

Проте як можна було у компенсований час матчу із Вересом не поставити пенальті у ворота рівненської команди? Тобто, суддя бачить мій фол на межі штрафного майданчика та призначає пенальті, а тут людина грає рукою практично у площині воріт – і нічого. Що повинні думати футболісти та вболівальники?

Фото: ФК Металіст 1925

– Отже, свої помилки у матчах із Поліссям та Вересом ви все ж таки визнаєте?

– Звичайно. Коли передивлявся повтор після гри, то розумів, що не треба було мені взагалі нападника Полісся Дмитра Шастала чіпати. Хотів по-мужньому плече в плече зіграти, але він на досвіді добре підставився. Вийшло так, що я фактично на нього почав падати. Я у свої роки не повинен був допустити такої ситуації. Хоча досвідчений суддя також має бачити поведінку нападника. Він ліз туди, аби заробити пенальті. У тому епізоді не було перспективи загострити момент. Максимум нападник міг пробити з лінії воріт чи виконати подачу до нашого штрафного майданчика з гострого кута.

У матчі із Вересом була подібна ситуація. Я намагався зіграти на випередження. Хоча, знову ж таки, варто дивитися на поведінку нападника. Він стояв на правій опорній нозі, а м’яч котився до лівої – він її підставив аби просто перекрити мені хід, а не зіграти в цей м’яч. Виходить, що, протикаючи м’яч, я потрапив йому своїм підйомом у шипи. З моєї точки зору, можна було фіксувати симуляцію та призначати штрафний удар в інший бік. У динаміці суддя побачив цей момент інакше і трактував його по-своєму. Мені можна було також зіграти інакше, зупинитися перед ним. Він би був спиною до воріт і ситуація не носила б загрози. Однак я вже не можу повернути час назад та переграти цей момент, на жаль.

Наприкінці судді не побачили пенальті у ворота Вереса. Ми нічого не можемо із цим зробити. Арбітри мають владу над нами, а ми на це ніяк не впливаємо.

Суддя Ярослав Козик судив наш матч із Поліссям, а у наступному матчі був на ВАР. Тобто ці епізоди проходять за його участю. Тож до Козика багато питань.

– Однак ви згодні, що на вашу користь також була допущена помилка у домашньому матчі із Чорноморцем (2:1), коли був вилучений Ієде?

– Так, це була помилка. Не треба було Ієде показувати дві жовті картки. Я визнаю. На користь моєї команди за всю першу частину була допущена одна помилка. Але це один епізод з 17 матчів. 

– Чи не впливало негативно на результати команди те, що вона рік формально не мала головного тренера? Був виконувач обов’язків Едмар та асистент Олег Голодюк.

– Ми не мали відчуття, що в нас не було головного тренера. У розмовах футболістів я такого не чув. Усі сприймали наших коучів та ставилися до них із повагою. Так, вони молоді, та не надто досвідчені, але перспективні. Якщо продовжать розвиватися, то через декілька років зможуть вирости у дуже кваліфікованих тренерів.

«Ван Леувен не побачив у мені потенціалу, тому я покинув Шахтар»

– Пропоную поспілкуватися про вашу кар’єру в цілому. Ви розпочинали свій шлях у рідному Запоріжжі. Як це було?

– Як і всіх інших дітей, батьки привели мене до академії запорізького Металурга. На той момент це була дуже класна школа. Якщо тебе брали до Металурга, то це означало, що ти серйозний футболіст. Потрапити туди було непросто.

Прийшов я туди трохи запізно, у 10 років, але мене взяли. Був у команді із Сергієм Кривцовим, Сергієм Сидорчуком, Максимом Ковалем, Євгеном Задоєю. З цими хлопцями ми працювали до випуску, до 11 класу. Потім кожен пішов своїм шляхом.

Після завершення академії клуб не запропонував мені контракт ні з Металург-2, який виступав у Другій лізі, ні з дублем. Про першу команду тоді мова взагалі не йшла.

Сергій Сидорчук. Фото: ФК Динамо

– У підсумку опинилися у Шахтарі.

– Так. Я приїхав на перегляд до Шахтар-3 і мене залишили. Тренером команди був Олександр Анатолійович Фундерат. Там я був один рік.

– Із якими талантами ви перетиналися у Шахтарі?

– Тоді у Шахтар-3 виступали Олександр Караваєв, Іван Ордець, Пилип Будківський.

– Були гравці, які, можливо, не до кінця розкрили свій потенціал?

– Мені тоді у Шахтарі-3 найбільше подобався Стас Причиненко. Дуже сильним та технічним гравцем був на той момент. Мав класну ліву ногу і зі штрафних клав м’ячі по дев’ятках. З 20 забивав штук 18. Неймовірно перспективний футболіст був. Потім, наскільки я пам’ятаю, виступав за Таврію в УПЛ.

– Чому вам не вдалося зачепитися у Шахтарі?

– Я за той сезон зіграв лише дві чи три гри, бо ставка робилася на вихованців місцевої академії. Думаю, що більше я подобався саме Фундерату та його помічникам, а Патрік ван Леувен, який був головою академії, особливо не бачив у мені потенціалу. Він мені через місяців вісім мого перебування у Шахтарі повідомив про намір достроково розірвати зі мною угоду.

«Після кросу Павлов казав Безусу: «Ось ти лежиш на цій доріжці, а колись тут блював Каладзе»

– Як потім виник варіант із Ворсклою?

– Майже одразу, як я покинув Шахтар, мені Ворскла запропонувала приїхати на перегляд до дубля. Я приїхав, мені сказали, що я подобаюся, і запросили на літні збори. Вже на зборах впадало у вічі те, що головний тренер першої команди Микола Павлов контролював у клубі велику кількість процесів. Навіть те, кого брати на збори із дублем. Він приїздив на усі матчі дубля, хоч у Львові грали, хоч в Ужгороді. Машиною їхав через усю Україну, аби подивитися, як ми граємо. Мотивація була просто шаленою довести, що ти гідний першої команди.

Це був великий контраст, тому що у деяких клубах тренери перших команд не приходять на дубль взагалі, не цікавляться молоддю, і їм все одно, бо звідти вони нікого не беруть.

– У першому ж сезоні в дублі Ворскли вас почали підтягувати до першої команди та ви навіть встигли дебютувати за основу. Пам’ятаєте, як це було?

– Так. Ми в гостях грали із Маріуполем (6:2) і Микола Петрович випустив мене на поле на останній хвилині основного часу. Пам’ятаю, схопив мене за чуба та сказав: «Я тебе випускаю на заміну, але щоб ти оце зістриг, бо мені не подобається». Довелося підстригтися. А що, в мене вибір був? Він був суворим тренером, тому хотів, аби в нас були короткі мужні зачіски. 

Хочу сказати, що в мене дуже приємні спогади про роботу із цим тренером. Ця людина дала мені шлях у великий футбол та допомагала зростати. Можу тільки подякувати йому. Це мій хрещений батько у футболі.

– Павлова багато хто називає авторитарним тренером. Наскільки це правда?

– Микола Петрович – це людина, яка дійсно живе футболом. Це не просто футбольний тренер. Він безпосередньо тренувальним процесом на надто детально займався. Був присутнім на усіх заняттях, але їх проводили помічники. Цю поведінку він, можливо, запозичив у Валерія Лобановського із яким працював.

Павлов займався багатьма організаційними питаннями, трансферною політикою і т.д. Він по пам’яті знав усіх футболістів першої команди та дубля, тривалість їхніх контрактів, які в них прописані зарплати та премії. Якщо він бачив, що ти прогресуєш, міг викликати до себе та сказати: «Я підіймаю тобі зарплату на 50%». Ти йому дякуєш, тиснеш руку, а на наступний день заносиш віскі Jack Daniel's.

Микола Павлов. Фото: Google

– Тест Купера в Павлова бігли?

– Та тест Купера – це розминка. Важчими тестами для мене були 5х300 та 7х50. Я не такий швидкий гравець. Артем Громов та Арменд Даллку легше справлялися із цими тестами. Пробігали їх десь за 56 секунд. Я за 58 із копійками. Мені легше даються тести на витривалість. Той же тест Купера чи «царська тропа».

– Хто найважче переносив фізичні навантаження?

– Та усім було важко. Пробігли по якійсь доріжці та попадали, а Павлов каже Ромі Безусу: «Ось ти зараз лежиш на цій доріжці, а колись тут блював Каха Каладзе». Усі посміялися, перехрестилися, що не померли, та пішли в готель відпочивати. Після таких виснажливих тестів необхідно було відновлення і ще раз відновлення.

– Наскільки відомо, Павлов фінансово мотивував футболістів перед тестами.

– Так, це правда. Коли, наприклад, були зимові збори, він вивішував таблиці із торішніми результатами тестів. Якщо людина покращувала свій власний показник, то отримувала премію у 200 чи 300 доларів. Того, хто погіршував показники – штрафували. 

Однак фінансове покарання не настільки сильно лякало. Усі боялися розізлити Миколу Петровича. Якщо він побачить, що ти несерйозно ставишся до справи, то буде непереливки. Будуть зібрання команди, де багато акцентуватиметься увага на деяких прізвищах у, м’яко кажучи, не надто приємних інтонаціях. Тобто краще було під гарячу руку не потрапляти та бігти якомога швидше.

«Водій Сачка, весь червоний, біг назустріч гравцям Ворскли аби сказати, що Бабаєва розстріляли»

– У 2012 році вас начебто хотів придбати київський Арсенал. Чому не склалося?

– Арсенал тоді дійсно був зацікавлений у мені. Команда пробилася до кваліфікації Ліги Європи. Перед стартом у відбіркових матчах керівники Арсеналу дзвонили мені та президенту Ворскли Олегу Бабаєву. Я навіть зустрічався із головним тренером Леонідом Кучуком та вищим керівництвом Арсеналу.

Так сталося, що Арсенал тоді безглуздо вилетів від Мури (0:3, 2:0). Команді зарахували технічну поразку у першому домашньому матчі через те, що у її складі на заміну вийшов Ерік Матуку, який був дискваліфікований. В клубі розпочалися такі проблеми, що вже ні про які трансфери мова не йшла. Проте Ворскла у підсумку також від себе повідомила, що продавати мене не буде. Інших деталей не знаю.

– Після відходу у 2012 році Павлова з Ворскли команда два сезони не могла віднайти себе під керівництвом почергово Вадима Євтушенка, Серія Свистуна та Анатолія Момота. Яким чином ситуацію вдалося налагодити новачку тренерського цеху Василю Сачку?

– Я встиг разом із Сачком провести декілька матчів, коли він ще був гравцем Ворскли. Потім він один сезон відпрацював асистентом головного тренера, після чого несподівано очолив команду. Я так розумію, що це Олег Мейданович запропонував йому.

Тоді у Ворсклі склався дуже непоганий колектив. Також команду підсилили Денис Дедечко, Олег Міщенко, Адіс Яхович. Команда стала більш збалансованою, а молодь – більш досвідченою. Я, Артем Громов, Олег Баранник, Ігор Пердута почали грати на постійній основі. Команда підросла.

– Чому Сачко не працює сьогодні?

– Важко сказати. Зараз йде війна. Не знаю, які обставини у Василя Вікторовича. Мене самого цікавило питання, чому він не працює.

Василь Сачко. Фото: ФК Воскла

– У липні 2014 року Ворсклу потрясла новина про вбивство президента клубу Олега Бабаєва. Як команда дізналася про це?

– Я добре пам’ятаю цей день. Це трапилося напередодні першого туру чемпіонату України. Ми їхали у Київ грати із Динамо (1:2). За день до гри ми повинні були відправлятися з бази у Полтаві до Києва. Впало у вічі, що, коли ми спускалися по сходах до автобуса, нам назустріч біг дуже знервований, у паніці, весь червоний водій Сачка. Він біг настільки швидко, аби розповісти, що щось трапилося. Однак – що саме, ми тоді не знали. 

Приблизно за пів години поповзли чутки, що на Бабаєва був скоєний напад, він у реанімації. А на шляху до Києва через пару годин ми дізналися, що Олег Мейданович майже одразу загинув, на жаль. Ми були спустошені цією новиною. Тільки позитивні спогади про нього. Ця людина дуже багато зробила для полтавського футболу, повірте мені.

«Коли Ворскла пропустила від Жиліни, деякі фани не зрозуміли, що трапилося, бо вже святкували перемогу із відповідними напоями»

– Окремо хотілося б пригадати ваше легендарне протистояння із Жиліною (0:2, 3:1), коли Ворскла вперше із Сачком пробилася до кваліфікації Ліги Європи. Після гостьової поразки у першій грі сподівалися на камбек?

– Треба віддати належне Василю Вікторовичу. Його найсильнішою тренерською якістю було вміння мотивувати на гру. Коли тренер на передматчевій пресконференції заявив, що ми повинні битися та перемогти, то футболісти вже просто не могли його підвести. Усі розуміли, що треба рвати п’яту точку.

– Як для вас складався матч?

– Дуже складно. У нас ще у першій грі рецидиву старої травми коліна зазнав воротар Стас Богуш, через що відновлювався місяць чи півтора. А в другому матчі голкіпер Дмитро Непогодов із дуже важким пошкодженням догравав усі 120 хвилин. 

Там був епізод, коли Арменд Даллку разом із нападником гостей в’їхав йому у грудну клітину та обличчя. Було розсічення голови, і Непогодову дуже довго надавали допомогу. Як виявилося потім, у нього ще й відкрилася внутрішня кровотеча селезінки. Він сам серед ночі викликав швидку і його прооперували. Він також пропустив близько півтора місяця.

– Попри усі складнощі, особисто ваш гол на 90+1-й хвилині матчу допоміг зрівняти рахунок за сумою двох поєдинків.

– Так. Перший м’яч ми забили хвилині на 60-й, а під кінець Сачко вже сказав усім високим гравцям йти до штрафного майданчику Жиліни. Даллку з флангу виконав свій крос «банан», як ми його називали, і я головою переправив м’яч у сітку. Дуже класна вийшла подача, захисники нічого не могли вдіяти.

– Після того, як у першому екстратаймі Санжар Турсунов з пенальті забив третій гол чи не повірила завчасно Ворскла у прохід далі?

– Не можу так сказати. Ми продовжували битися і були налаштовані втримати цю перевагу. Перед тим, як ми пропустили, в нас був епізод, коли наші гравці виходили три у два чи чотири у два, і мій кум Олександр Ковпак вирішив пробити з центру поля за комірець голкіперу і не влучив у ворота (сміється, – прим. Д.В.). Воротар ввів м’яч, ми програли верхову боротьбу і їхній нападник Вілліам з меж штрафної площі вразив наші ворота. Ми розвели з центру поля й арбітр одразу дав фінальний свисток.

– Що ви відчули у цей момент?

– Я подивився на трибуни й побачив, що половина людей вже святкувала перемогу з відповідними напоями та взагалі не зрозуміла, що відбулося. Інша половина зрозуміла, що ми пропустили гол. Тому з одних трибун можна було почути: «Ворскла-Ворскла», а на других сиділи люди, які просто схопилися руками за голову і не могли повірити у те, що сталося.

– Як команда пережила цей удар?

– Та якось пережили. Рухалися далі. Це життя. Потрібно тримати удар. А що вже робити? Час назад не відмотаєш.

– Хто за роки ваших виступів у Ворсклі справив на вас найбільше враження своєю грою?

– Можу виокремити Яховича, дуже нам допоміг. Технічний, міг обіграти, зачепитися за м’яч. В нього було багато сильних якостей. Також назву Йована Маркоського. У цієї людини дуже важко було забрати м’яч. 

До топів віднесу й Безуса. Це дуже талановитий гравець. Певною мірою самоучка, бо сумніваюся, що у Кременчуці, звідки він родом, була якась якісна школа. Наскільки пам’ятаю, це Бабаєв порекомендував Павлову подивитися Безуса. Микола Петрович в підсумку взяв його в команду, адже побачив, що той має великий потенціал. Безус діяв нестандартно та його завжди неймовірно важко було прочитати на полі. Приймав несподівані рішення.

Роман Безус. Фото: Google

– Як вважаєте, що завадило Безусу у майбутньому краще проявити себе у Динамо та закріпитися у нашому гранді?

– Рома – це така людина, якій треба довіряти. Він може бути нестабільним, але якщо регулярно давати Безусу грати по 90 хвилин, то можна очікувати корисних дій попереду.

Я чув, що у Динамо він не вписався у схеми Рауля Ріанчо, який був помічником Сергія Реброва. Безус – це вільний художник, а у цих тренерів футболісти повинні були бігати по коліях. Йому необхідно давати свободу дій, а не казати: «Сюди біжи, а сюди не біжи». Не можу сказати, це добре чи погано. Просто Безус – такий футболіст.

«Підійшов де Вернидуба спитати, чому не граю, а він відповів: «Андрюха, потрібен час»

– Посеред сезону 2015/16 ви несподівано стали гравцем Зорі. Чому пішли на цей крок?

– Річ у тім, що я до цього провів вдалий сезон 2013/14 та навіть отримав виклик до національної збірної України, однак мені на той час була незрозуміла політика Ворскли. Чого вони хочуть: продавати гравців чи здобувати результат?

Раніше Безуса та Селіна продали у Динамо, а мене та, наприклад, Громова, які вже підросли, не відпускали. Я не побачив в клубу жодного бажання скористатися вдалим моментом продати мене. При цьому іноді я не потрапляв у склад. Тобто була політика стагнації. Вважаю, що український футбол не настільки комерційно успішний, аби нехтувати шансами продати своїх вихованців.

– У вас були якісь пропозиції з закордону?

– Мені почали дзвонити агенти й пропонувати організувати трансфер. Точно можу сказати про БАТЕ та Шериф. Про інші команди говорити не хочу, бо це було лише на рівні чуток. Я перенаправляв агентів до керівництва, бо сам не міг вирішувати це. Коли доходило до менеджменту, то одразу казали: «Не продається». Навіть цифри не хотіли слухати.

– Що стало тригером до зміни клубу?

– Я під кінець свого перебування у Ворсклі отримав перелам гомілковостопного суглоба та таранної кістки. Мені потрібна була операція та реабілітація. Відновився за півтора місяця, але пропустив збори й через це почав мало грати, бо був не у найкращій формі. У мене залишалося пів року контракту, і мені надійшла пропозиція від Зорі, яка на той момент йшла на третьому місці у таблиці УПЛ. Плюс команда базувалася у моєму рідному Запоріжжі, що стало для мене додатковим сигналом погодитися на перехід.

Оскільки Ворскла не пропонувала мені нову угоду, я прийшов до керівництва та просто попросив мене відпустити. Можливо, мені треба було самому раніше підійти до тренера та директорів, аби обговорити своє майбутнє та розставити усі крапки над і. Проте тоді я не наважився сам проявити ініціативу. Можливо, ситуація могла скластися інакше, але вже нічого не поробиш.

– В Зорі у вас якось не склалося. Зіграли усього три матчі за рік. Чому так вийшло?

– Цей трансфер для мене самого є загадкою. Коли я покинув Ворсклу, то повинен був через агентів, не буду називати прізвища, влаштуватися у польську Корону, яка запропонувала непогані умови. 

У підсумку вийшла така ситуація, що я розірвав угоду із полтавцями, а мені кажуть: «А з поляками не виходить, тому в тебе єдиний варіант – іти до Зорі, яка шукає центрального захисника». У Ворсклі, звичайно, на мене образилися, що перебрався до конкурента. Повторюся, я повинен був переходити в іншу команду. У мене на пошті досі є лист від Корони.

– Цей сумбур при трансфері негативно вплинув на ваше майбутнє у Зорі?

– Мені незрозумілою була поведінка головного тренера Юрія Вернидуба. При переході він казав, що я конкуруватиму із Мішею Сіваковим, Славою Чечером та Рафаелем Форстером за місце у складі, що буде ротація на довгій дистанції сезону. Насправді ніякої ротації не було. Неприємні спогади про усе це.

Якось підійшов до Вернидуба спитати, чому не граю, а він мені відповів: «Ну, Андрюха, ти зрозумій, що потрібен час». Кажу: «Який Андрюха?». Він: «А як тебе звуть?». Щоб ви розуміли, мене перші три чи чотири місяці в команді називали «Андрій Ткачук». Спочатку я думав, що усі просто так жартують.

Я дзвонив агенту та цікавився: «Зоря хотіла мене підписати чи Андрія Ткачука? Бо вони навіть не знають, як мене звати». Мені було дуже прикро. Ми з Андрієм грали у Ворсклі, а зараз також разом граємо за Металіст 1925. Коли я хлопцям розповідаю цю історію, то усі сміються. Але мені тоді було зовсім не до сміху.

«Гравці Зорі запитали у Гєллєра про борги, а він відповів: «Та що ви починаєте?»

– У сезоні 2016/17 ви все ж таки зіграли у двох стартових матчах сезону. Чому потім вас знову посадили?

– Вернидуб тримав мене у команді як запасне п’яте колесо, але не міг у цьому зізнатися. Зоря хотіла засвітити Сівакова та Форстера, аби продати. Це нормальна ситуація. Луганці, на відміну від тої ж Ворскли, є чудовим прикладом як можна вигідно продавати своїх футболістів. Однак перед моїм трансфером треба було це пояснити. Якби мені ще на березі повідомили, що я буду у глибокому резерві, то я б 100 раз подумав, чи треба мені це.

Були ситуація, коли Вернидуб казав мені: «Ми летимо на гру із Феєнордом, ти точно відправляєшся із нами». Проходить день, головний тренер оголошує: «В Голландію летять усі, окрім Ткачука, і завтра я ще подумаю кого залишити». Ну, як це сприймати?

За місяць до завершення контракту із Зорею мене взагалі разом із Чечером відправили до дубля. Типу в першій команди не було результату. Що це за незрозумілі рішення? Влаштували показову порку. Не знаю, навіщо. Хотіли нас образити чи що? Хоча той же Вернидуб буквально за два дні до цього казав, що до кінця контракту я буду тренуватися з основою. 

– Якщо абстрагуватися від вашої особистої історії, то чи вважаєте ви Вернидуба найкращим тренером України, яким його у 2023 році було визнано за результатами референдуму «УФ»?

– Треба віддати належне, що Юрій Миколайович – це тренер з амбіціями. Це мені подобається. Він не хоче грати на нічию і бажає максимальних результатів. Його не влаштовує бути у десятці, цей наставник у кожній команді прагне бути якомога вище. Як тренер, Вернидуб дійсно вміє давати результат. Буде безглуздо це заперечувати. Однак для мене багато питань викликають його методи досягнення цих результатів та спілкування із гравцями.

Юрій Вернидуб. Фото: ФК Кривбас

– На ваших очах у Зорі зароджувалася зірка Денніса Бонавентуре. Кажуть, дуже складний був характер у хлопця. Які спогади залишилися про цього нігерійського нападника?

– Ми разом із Бонавентуре зіграли ряд матчів за дубль Зорі. Хлопець із характером, нестабільний, недисциплінований. Деякі вправи робив так, як йому хотілося. Знову ж таки, Зоря змогла його засвітити та вигідно продати, яким би він не був.

– Який був яскравий приклад недисциплінованості Денніса?

– Міг із тренерами дубля сперечатися та англійською мовою казати у їхній бік неприємні слова. Загубив м’яч, нам забили гол і тренери починають щось йому кричати, а він: «Та пішли ви усі». Потім проходить два-три роки – й він забиває два голи Реалу у Лізі чемпіонів. Бонавентуре виріс із хлопчика у дорослого чоловіка. Тоді він був малий та худий, а зараз машина.

– Талант в нього було видно й раніше?

– Звичайно. Швидкість Денніс мав феноменальну та міг втекти він будь-якого захисника. Також був технічним. Проблеми були у дисципліні.

– В Зорі у ті роки працював одіозний гендиректор Сергій Рафаїлов. Ви із ним особисто перетиналися?

– Дуже неприємна людина. З усіх, хто мені траплявся на футбольному шляху, це, мабуть, єдиний персонаж, про якого я можу таке сказати.

Якось повинні були грати із Шахтарем, а в нас перед цим матчем з різних причин не могли грати одразу декілька центральних захисників. Усі казали, що я вийду на поле, а потім поставили у склад опорника Діму Гречишкіна, який не мав особливого досвіду гри в центрі оборони.

Після матчу підійшов до помічників Вернидуба та питаю: «Чому так?». А вони відповідають: «Іди до керівництва. Звідти іде сигнал тебе не ставити». Я не хотів розбиратися. Було бажання якомога швидше покинути цю команду.

– Наскільки відомо, у Рафаїлова були натягнуті стосунки із гравцями.

– Так, там було багато скандалів. Він міг неприємно спілкуватися із капітаном Микитою Каменюкою. Люди, які у команді по п’ять років, ставили нормальні питання по боргах, бо за кожен рік могло накопичуватися по дві-три зарплати заборгованості. Рафаїлов відповідав: «А що, вам на життя не вистачає?».

З Вернидубом у них також були емоційні розмови у роздягальні, але потім вони відходили, мирилися та працювали далі. Клуб був націлений на третє місце, однак через ряд невдалих результатів посів четверте. Хоча Зоря все одно вийшла в групу Ліги Європи через бан Дніпра.

– А як часто президент Зорі Євген Гєллєр зустрічався із командою у ті часи?

– Гєллєра я бачив лише один раз, коли ми грали із Шахтарем (0:2) у фіналі Кубка України. Він приїхав підтримати команду. Після матчу хлопці в роздягальні запитали в нього: «А коли по боргах розрахуєтеся?». Він відповів: «Та що ви починаєте?». І все.

«Грозний у Шахтарі на теоріях вмикав на YouTube нарізки гри Де Брюйне, під які африканці засинали»

– Після Зорі ви спробували себе в ролі легіонера у Казахстані. Спочатку ви пів року відіграли за Іртиш, а потім транзитом через кам’янську Сталь перейшли до Шахтар (Караганда), за який виступали три роки. Чому обрали такий варіант розвитку кар’єри?

– Спочатку я не хотів їхати до Казахстану, адже із точки зору кар’єрного росту не бачив там плюсів для себе. З усім тим ситуація склалася так, що я майже рік був без ігрової практики, тому мав дуже мало нормальних пропозицій.

До мене зверталися команди УПЛ, але пропонували скромні умови та ще й не гарантували місця у складі. Водночас у Казахстані давали у десять разів більшу зарплатню та запрошували як основного гравця. Для мене вибір був очевидним. Я мав дружину, але дитини в нас ще не було, тому рішення про переїзд далося не складно.

У команді Іртиш я із самого початку не планував залишатися довше, аніж на пів року, аби вже влітку знайти кращий варіант. Я провів там майже півтора десятка матчів та забив пару м’ячів. Потім усе літо провів у пошуках нормальних клубів.

Перемовини із тими командами, куди я хотів потрапити, затягувалися, а інші пропозиції я відхилив. Усе літо 2017 року провів без клубу, тренуючись індивідуально. Потім мені підвернувся варіант зі Сталлю, де я провів пів року, після чого перейшов до Шахтаря (Караганда).

– Який рівень зарплат там був?

– У топових легіонерів, таких як Джаба Канкава, який у ті часи виступав за Тобол, можливо, зарплати могли сягати і 20-30 тисяч доларів на місяць.

– Як для вас склався період у Казахстані?

– Шахтар очолював білоруський спеціаліст Володимир Іванович Журавель. Я працював під його керівництвом пів року. На жаль, він покинув нас. Його серце перестало битися через, наскільки я розумію, онкологію. Ми помічали, як йому було вже важко працювати. Чудовий тренер та людина.

На заміну прийшов Ніколай Костов, із яким ми познайомилися ще у Сталі. Дуже шкодував, що не зустрів його у 20 років. Не хочу образити інших спеціалістів, але ця людина пояснила мені, як грати у футбол. Його бачення гри мені підходило найбільше, здавалося логічним та подобалося. Тактика, стратегія, філософія дуже імпонували.

Костов побудував хорошу команду. Ми показували гідний футбол та результати. Однак після року співпраці із ним я отримав серйозну травму – пошкодження передньої хрестоподібної зв’язки та вибув на шість місяців. Поки відновлювався, у Костова завершився контракт і він пішов.

– Про тренерські навички Костова багато хто з футбольних особистостей відгукується дуже позитивно. Однак за усю кар’єру він виграв лише один трофей – Кубок Кіпру з Анортосісом у далекому 2002 році. Чи не викликає це питань?

– Просто Костов – це антикризовий менеджер. Він приходить до команд, якій йдуть внизу, і підіймає їх нагору. Якщо подивитися на його біографію, то він ніде не затримувався довше, аніж на два роки.

Це дуже емоційний спеціаліст. Він намагається втримати високу планку якості гри, амбіцій, зарплат. Можливо, не завжди його погляди збігаються із керівництвом клубу, вони втомлюються від нього. Костов дуже вимогливий не лише до футболістів, а й до менеджерів. Може прийти та сказати: «Ви потрібні нам як відповідальні керівники, які стабільно платять, підтримують команду». У нього ціла філософія.

У Казахстані, повторюся, він дуже добре себе зарекомендував. Після Шахтаря він пішов у Каспій, і там також команда при ньому показувала дуже цікавий футбол. Усі казали, що Каспій важко розбирати, бо ті від матчу до матчу грають різними схемами. У Костова є три-чотири варіанти й він більше підлаштовує свою гру під суперника, аби йому було незручно.

– Ви у Шахтарі також попрацювали із В’ячеславом Грозним.

– Так. Коли я вже був готовий грати, команду прийняв Грозний, який прийшов після Костова. Через пандемію коронавірусу він лише дві гри відпрацював. До літа був карантин. Я майже на рік випав з футболу. Бо спочатку пів року відновлювався, а потім ще місяця чотири був на карантині. Ще через пів року, коли ми дограли сезон, я взимку покинув Казахстан та повернувся до України.

В'ячеслав Грозний. Фото: Google

– Як вам працювалося під керівництвом цього нестандартного спеціаліста?

– Дуже веселий тренер. Цікаво було познайомитися, подивитися на його методи тренування та комунікації із колективом. Коли були на карантині Грозний якось сказав: «Підготували матеріал для вас, аби ви без діла не сиділи. А то тренуватися не можна, а зарплату вам платять. Будемо дивитися як грає Кевін Де Брюйне». Він просто включив на YouTube нарізку і ми сиділи дивилися.

– Хтось засинав?

– Було діло, особливо африканці. Вони ж нічого не розуміли. Хоча Грозний намагався перекладати на англійську, але їм було не надто цікаво.

– Особисто вас якимось футбольним хитрощам навчав?

– Показував мені як треба захисника тримати. Я кажу: «Вікторовичу, мені вже 30 років. Краще молодим показуйте, бо мене перевчити буде дуже важко».

«В Уральську грали за такого вітру, що кутові прапорці лежали на газоні, а команди подавали за тайм по 60 аутів»

– Яким був рівень чемпіонату Казахстану на той момент?

– Думаю, трохи нижчий за український. Проте це дуже умовно. Якщо взяти топ-4 команди з Казахстану та закинути їх до УПЛ, то вони будуть у верхній частині таблиці. При цьому колективи, які посідають останні місця у Казахстані, у нас би виступали у Першій лізі. На 15-20% УПЛ сильніша, а це немало.

– Вболівальницький інтерес був високим?

– Залежало від міста. В Алмати на стадіоні збиралося тисяч п’ять фанів точно. Це дуже цивілізоване, комфортне місто із гарною інфраструктурою та культурою вболівання. Водночас у Кокшетау на трибунах могло бути 100 людей. Україна все ж таки більш футбольна країна.

– Чи стикалися ви у Казахстані із якимись незвичними для себе традиціями?

– Так, була одна традиція, яка для людей нашої культури могла виглядати дивно. Перед сезоном майже в усіх командах привозили барана, молилися та різали його. Це був свого роду обряд жертвопринесення. Вірять, якщо це не зробити, то у команди будуть невдачі. Керівники клубу підходили до мене і казали: «Бачиш кров, яку вилили у тазик? Бери ту кров та маж ті ділянки свого тіла, які непокоять. Усе пройде». 

А окрім мене, ще були легіонери з Бельгії, Хорватії, Естонії. Ми один на одного дивимося та думаємо: «Куди ми потрапили?».

– Мовний бар’єр був?

– Ні, російську усі розуміли.

– А як щодо клімату? Адже у різних частинах країни він суттєво відрізняється.

– Так, треба знати, куди ти летиш на виїзд. Бо у тебе в місті може бути плюс 15, а там мінус десять. Могли бути проблеми у тих, хто у сланцях поїхав чи не ті бутси взяв. Або ж людина на заміні й думає, чи брати їй куртку, чи ні.

Якось ми в гостях грали проти Акжайика з Уральська в чемпіонаті, за який виступав Андрій Ткачук. Там стадіон стоїть ледве не у степу. Вітер був такої сили, що кутові прапорці усі 90 хвилин просто лежали на газоні. Ми зіграли 1:1. 

Команда, яка грала проти вітру, не могла перетнути центр поля. Лише якщо трохи притихне, якось низом була можливість вийти. Воротар вибивав від воріт і м’яч одразу летів йому назад за комірець – доводилося переводити на кутовий. Команда, яка грала по вітру, за тайм кидала по 60 аутів та подавала по 30 кутових, із яких 15 просто вилітали за межі поля. Кумедний був матч.

«Можливо, Кривенцов через свою емоційність іноді готовий навіть у бійку лізти, але у Металісті 1925 такого не було»

– А в Металіст 1925 як ви потрапили до команди?

– Зі мною зв’язалося керівництво клубу та висловило зацікавленість у моїх послугах. Ми зустрілися, провели перемовини й десь через два тижні я приєднався до команди.

– На початку минулого сезону досить несподівано після двох років роботи в клубі посаду головного тренера покинув Кривенцов. Що насправді стало причиною його відставки?

– Я не знаю. Нам сказали, що вище керівництво на той час вирішило змінити тренера. Є багато різних чуток, але я не знаю, що з цього правда. Тому не бачу сенсу говорити про це. Кривенцов із нами попрощався, сказав: «Так буває», ми потисли руки й він пішов.

– Річ у тому, що в інших командах, де працював Кривенцов, у нього не завжди все складалося гладко. Коли він очолював Маріуполь, у ЗМІ були чутки про те, що він нібито застосував фізичну силу до свого підопічного, а коли покидав Зорю, говорили про його скандал з Едуардо Герреро. Кривенцов – конфліктний тренер?

– Не знаю, чи можу я давати якісь оцінки. Він просто емоційний та вимогливий тренер, у якого повинна бути дисципліна. Можливо, дається у знаки його емоційність і він готовий навіть лізти у бійку. У нас в Металісті 1925 ніколи таких інцидентів із ним не було. Такого ми не бачили й не чули. Футболісти із ним нормально спілкувалися. Були експресивні моменти, але нічого кримінального.

Як тренеру, я можу дати йому позитивну оцінку. Він мені нагадує Костова схожою філософією гри. Чому в нього десь не виходить? Можливо, йому треба знайти свою команду, яка усі його ідеї та бажання зможе реалізувати на полі.

Валерій Кривенцов. Фото: ФК Металіст 1925

– На ваших очах свої перші кроки у дорослому футболі в Металісті 1925 робив Дмитро Криськів, який виступав у Харкові на правах оренди з Шахтаря. Які спогади залишилися про гру разом із ним?

– Одразу було видно, що хлопець дуже талановитий. У нього гарна швидкість, техніка, бачення поля. Він завжди крутить головою та оцінює ситуацію. Думаю, на нього чекає велике майбутнє, якщо буде професійно ставитися до футболу.

«У збірній України Шевчук та Федецький на фланзі рубалися та сперечалися за кожен аут»

– Ваш (поки) єдиний виклик до національної збірної України – на товариський матч із Нігером (2:1) у 2014 році. Це було несподівано?

– Звичайно. Мені тоді за дві-три гри до кінця сезону подзвонили з УАФ та почали цікавитися розміром речей. А я їм кажу: «Так я ж вже у «молодіжку» не проходжу за віком». А виявилося, що це у національну кличуть.

– Що запам’яталося із того збору?

– Коли приїхав, ми поспілкувалися із головним тренером Михайлом Івановичем Фоменком. Він сказав, що слідкував за мною та викликав, аби познайомитися та подивитися у тренувальному процесі. Фоменко справив враження дуже спокійної та розважливої людини. Чимось схожим здався на Павлова. Також за тренувальним процесом спостерігав зі сторони.

У самій грі із Нігером я участі не брав. Однак приємно було потренуватися із такими майстерними футболістами, відчути атмосферу збірної.

– Хто у тренувальному процесі вирізнявся найбільше?

– Чесно кажучи, особливо не пам’ятаю. Сподобалося, що заняття були дуже інтенсивними. Пару разів ми ділилися на два більш-менш рівних склади й заруби були страшними. Я думав: «Блін, кінець сезону, товариський матч попереду, а тут усі у підкатах летять та стрибають». Такі суперечки, конфлікти, нібито ми за якусь премію граємо. Це показувало амбітність футболістів, які виступають на високому рівні. Вони навіть на тренуваннях не хотіли поступатися.

– Хто найбільше рубався за якісь спірні моменти під час двосторонніх ігор?

– У Слави Шевчука рот не закривався у гарному сенсі. Вони з Артемом Федецьким на фланзі один проти одного грали й між ними заруби та суперечки йшли страшні. Чи вийшов м’яч, чи ні, від кого вийшов і т.д. Було смішно.

– Наостанок – про ваші плани.

– Хочеться дограти свою кар’єру якомога краще та довести самому собі, що я ще боєздатний футболіст, який своїм досвідом може приносити багато користі команди.

Я вже багато років готуюся до і завершення кар’єри, бо не хочу, щоб це стало для мене якоюсь трагедією. Я закінчив магістратуру за напрямком «Фізична культура та спорт» у Запоріжжі. Зараз продовжую навчання за напрямком фізичної реабілітації. Мені це дуже цікаво. 

Я розпочав вивчати цю дисципліну, коли ще перебував у Казахстані на карантині. Мені підказали дуже круті онлайн-курси від іспанського інституту Football Science Institute. Це ніби як магістратура по реабілітації, фізичній підготовці та усіляких медичних професіях у футболі. Ці курси не дешеві та тривають півтора-два роки. Можна обрати англійську мову навчання. 

Під час навчання у мене склалася цікава картина про те, що у цій сфері відбувається у європейському футболі загалом та іспанському зокрема. Як працюють Барселона, Реал (Мадрид), Бетіс у напрямку відновлення футболістів. Знання в мене вже немаленькі, але я постійно продовжую навчатися. Я бачу себе в цій сфері у майбутньому.