«Зараз Павлов прочитає та дізнається»: легенда Дніпра Микола Медін – про рік, коли команда кинула виклик Динамо

Голкіпер Микола Медін потрапив до Дніпра зовсім юним ще у сезон другого союзного чемпіонства, а основним став якраз у розпал чемпіонату України 1992/93. Протягом кар’єри він неодноразово заходив знову у ту саму дніпровську річку – як гравець та як тренер. Але та зухвала команда, яка зовсім трохи не дотягнула до золота, назавжди залишилась для нього особливою. 

Принаймні, так відчулося по ексклюзивному інтерв’ю Миколи Медіна сайту «Український футбол».

«У країні був хаос, але ми мали мету»

– Як ви сприймали зміну епох, розпад СРСР та появу Незалежної України? Ви ж усі були молодими людьми, тільки розпочинали самостійне життя. Чого очікували? Що між собою говорили?

– По-перше, усі бажали грати у футбол. Ми всі були на підході ще в останні чемпіонати СРСР – кожного потихеньку підпускали до складу. У Дніпрі зібралася хороша молодь, причому майже всі були місцевими вихованцями, збірниками. Команда була перспективною, і зміна поколінь, гадаю, відбулася б безболісно. Але склалося інакше. Основні футболісти почали шукати кращого життя за кордоном, і ми розуміли, що можемо почати грати. Знали добре один одного, адже вчилися разом. Кістяк був сформований, потрібно було підсилити лише пару позицій.

Звісно, у країні відбулися величезні зміни. Ми не розуміли, як і що буде. Було багато незрозумілого: картки, купони, повний хаос. Це був стрес для усіх людей. У нас був свій шлях, ми мали мету, улюблену роботу, що частково полегшувало для нас ситуацію. Можна було проявити себе, отримати задоволення та ще й певні матеріальні блага.

 Микола Медін. Фото: Дніпро

– Щодо матеріального. Будемо відверті, футболісти традиційно мали краще становище у порівнянні з більшістю пересічних громадян. Ви, тоді у молодому віці, відчували це на собі?

– Нам завжди казали: якщо будемо грати, отримаємо квартиру, як одружимося. Щось виграємо – буде й машина. Існували також премії. Але все це було потрібно заробити на футбольному полі. Усі до цього прагнули. Так вийшло, що, оскільки ми були приблизно одного віку, то й одружувалися майже один за одним. Водночас хороша гра привертала увагу інших клубів, в тому числі з близького зарубіжжя. І щоб зберегти команду, нам давали квартири, машини. Спочатку службові, потім їх переоформлювали. Деяким давали одразу свої – ситуації різні були.

Щоб утримати футболістів, багато робили Микола Петрович Павлов, Іван Іванович Куліченко, допомагав завод «Південмаш». Бажали, щоб в Дніпрі зберіглася команда і тішила вболівальників. Все це приносило результат. Ми потрапили до єврокубків, де, вважаю, виступили гідно. Для нас це тоді було дуже цікаво.

– У вас тоді були пропозиції від інших клубів?

– Після матчів з Адмірою-Ваккер (1:0, 3:2 на Кубок УЄФА, – прим. «УФ») кликали до Австрії. Виходили особисто на мене, але не склалося.

– Кликала сама Адміра-Ваккер?

– Ні. Не хотілося б зараз вже називати команду. Немає сенсу.

– А чому не склалося? Дніпро не відпустив?

– Ні, я сам відмовився від переїзду. Не те, що злякався, але якось не наважився все змінювати.

– Що казав Павлов у тій ситуації?

– В нас не було розмов щодо цього. Люди виходили безпосередньо на мене.

– Так Микола Петрович й досі не знає про ту пропозицію?

– Можливо😊. Зараз прочитає та дізнається.

Читайте також

Микола Павлов – напередодні ювілею: «Я міг балотуватися в головні тренери Динамо, але відмовився від цієї посади»

– Взагалі, роль Павлова переоцінити важко у тій команді?

– Це точно. Він був в одній особі і батьком, і братом, і директором, і тренером, і адміністратором. Його роль була дуже значущою. Команда трималась на ньому. Він опікувався молодими футболістами, вів їх, давав шанс проявити себе. Можливо, в чомусь молоддю було керувати легше, але його вплив на нас був справді значним. Відчували повагу та вдячність, тому що він робив все для команди та для хлопців, давав можливість проявити себе на полі. Гарний психолог і мотиватор. Пройшовши власну життєву школу, він добре розумів гравців. Заздалегідь знав, що буде, та «читав» нас дуже пристойно😊.

– В одному з інтерв’ю Павлов сказав, що, попри час, що минув, немає футболістів, які про нього сказали б щось погане?

– Думаю, так і є. А які до нього можуть бути претензії? Він давав шлях у життя усім хлопцям, а хто як скористався своїми шансами – то вже індивідуальна справа. До нього всі ставляться з добротою та вдячністю.

«Справедливим мав би бути золотий матч»

– У першому швидкоплинному чемпіонаті, посівши третє місце, досягли максимуму?

– Напевно, так, тому що був перехідний період. Багато гравців були на валізах, підпускали молодь, змінився тренер. Не було ще збалансованості. Напевно, така перебудова була під час того першого чемпіонату в усіх командах. Хто скористався шансом, хтось – ні.

Микола Медін. Фото: Поділля

– Третє місце надало впевненості на майбутнє: мовляв, команда залишається на рівні?

– Звичайно. Молодь почала більше грати, відчули впевненість, злагодженість. І на цьому тлі увійшли до наступного чемпіонату. Але все одно там не вистачило досвіду.

– Зараз якого відчуття більше: гордості за досягнення високого місця чи невдоволення від того, что чемпіонство було зовсім поруч?

– Чесно зізнаюсь, досі відчуваю змішані емоції. Могли стати першими, дуже хотілося виграти чемпіонат, тому сидить така собі заноза у серці. При цьому ми всі чудово розуміли, що зі змінами регламенту нам цього не дадуть зробити. Динамо не могло собі дозволити програти і другий чемпіонат поспіль. Вони все зробили, щоб посісти перше місце. А нам, напевно, не вистачило досвіду і футбольного, і менеджерського, адже у той період команда якраз перебудовувалася: досвідчені гравці від’їжджали, грало все більше молодих хлопців. Була нестабільність, хоча у чемпіонаті ми були найсильнішими і за потенціалом, і за грою.

– Але ж за ходом турніру все було у ваших руках. Перевагу розгубили після трьох нічиїх та поразки від Металіста, про яку багато розмов ходить як про невдалу спробу домовитися…

– Так, ось цього досвіду боротьби на тривалій дистанції нам і не вистачило. Не добрали свої очки. Якщо б зробили те, що мали зробити, стали б безумовними чемпіонами. Але ситуація склалося інакше.

– Перед знаменитим матчем з Динамо ви ще сподівались на щось у турнірному плані або розуміли, що навіть у випадку перемоги в останніх двох турах випередити киян буде неможливо?

– Для нас перемогти було справою честі. Коли їхали на стадіон, бачили, скільки людей туди прямують – і транспортом, і пішки. Вперше я бачив Метеор настільки забитим! Напруга була неймовірною, відчували бажання викластися, досягти результату. Було дійсно дуже важливо, і ми не думали, що буде потім. Сподівались, що Динамо десь втратить, але розуміли, що за різницею голів…😊 Розуміли, звідки і чому були розгромні рахунки (у другому колі Динамо здобуло 7 перемог з великим рахунком із загальною різницею м’ячів 32:2, тоді як у першому колі був лише один такий виграш – прим. «УФ»).

Але за грою вони кращими не були. Вважаю, справедливим мав би бути золотий матч. Але, повторюся, Динамо не могло собі дозволити не виграти другий чемпіонат.

Довідка «УФ»

«Свою форму завжди мав при собі»

– До завершення першого кола ви були другим воротарем після Валерія Городова…

– Так, Васильович відіграв перший чемпіонат, потім 10 матчів у другому та поїхав до Марокко.

– Не відчували невдоволення: ваші однолітки вже почали грати, а ви ще у запасі?

– Звичайно, кожен хоче грати, отримати задоволення, досвід. Я хотів грати ще за часів СРСР, коли на кубкові матчі їздив з командою запасним. Але все вирішує головний тренер. 

– Терпіння вистачало?

– Так, закусив удила та працюєш. Намагався вчитися, прогресувати, чекав шансу. Якась послідовність завжди є. Всьому свій час.

– Городов багато допомагав, підказував на тренуваннях?

– Дуже багато, за що йому вдячний. Як грати на виходах, обирати позицію, читати гру. Сам теж спостерігав, намагався брати щось для себе. Бачив, як склався стиль гри в самого Васильовича. Тоді грали з останнім захисником, і він теж страхував команду за межами штрафного. Завжди молодше покоління вчилося у старшого, причому не у всіх командах тоді були тренери воротарів. Намагалися брати краще від колег та розвивати свої якості.

– До речі, як була поставлена робота з воротарями у Дніпрі після відходу Леоніда Колтуна, який тренував голкіперів за союзних часів?

– Воротарі розминали один одного. Завжди другий голкіпер перед грою розминав першого. У тренувальному процесі нам допомагали з розминкою Олександр Лисенко, Ігор Ємець, які працювали у штабі Павлова, або іноді колишній голкіпер Дніпра Володимир Стрижевський. З часом взяли Сергія Собецького працювати з воротарями.

Леонід Колтун. Фото: Футбол 24

– Психологічно важко було стати безумовним першим номером після від’їзду Городова?

– Я чекав цього. Звісно, без помилок не обходилося – це природньо для періоду переходу до дорослого футболу. Гріх скаржитися. Це – досвід, якого необхідно було набути.

– Знаю, що воротарі раніше свою форму завжди возили самі. Де була ваша, коли команду обікрали у Кременчуці?

– Все життя свою форму мав при собі, тому особисто мене той випадок не торкнувся. Але я б не сказав, що усі воротарі так робили. Пам’ятаю, ще раніше на Метеорі, коли адміністратор Роман Андрійович Канафоцький розкладав форму на столі посеред роздягальні, воротарський комплект там теж лежав. В мене все було з собою – звісно, рукавички, форма. Це зараз адміністратори все перевозять, а у футболістів в руках лише барсетки😊.

– Для вас це було частиною ритуалу?

– Для мене – так. Сам прав форму, рукавички.

– Які ще були прикмети на фарт?

– Хрестився, заходив на поле, до штрафного з правої ноги. Вистрибував, потім треба було відчути поперечину, стійки воріт. Напередодні гри лягав в однаковий час спати. Ще була прикмета – не різати нічого в день гри. Зараз багато хто перед матчем гетри обрізає, ще щось – нове покоління вже не звертає уваги на такі забобони.

Довідка «УФ»

Використана статистика Юрія Ландера та Дмитра Трощія.

«Емблема Дніпра – ніби татуювання всередині»

– З чим пов’язаний провал у наступному чемпіонаті – 4 місце з величезним відставанням від Динамо, що знову стало чемпіоном?

– На початку сезону ми пройшли єврокубки, відчули, що можемо багато. Не сказав би, що це нас розхолодило, але потім ігри якось складалися так, що за непоганої гри важко давалися голи. Плюс похитнувся фінансовий стан, пішли пропозиції по футболістам. Трохи ситуація розхиталася, і чемпіонат не склався.

– А у четвертому чемпіонаті пішов Микола Павлов з групою футболістів. Ви заздалегідь знали про його плани?

– Точно знали ті, хто збирався йти😊. Розмови йшли. Говорили, що є запрошення, є можливість. У футбольній спільноті це нормальне явище, та й хто не мріяв потрапити до Динамо. Тому це усі сприймали нормально. Але була невизначеність у решти команди: хто прийде, яке буде фінансування. Не було стабільності.

– Але ж, погодьтесь, одна справа, коли йдуть 1-2 гравці, а тут – одразу майже половина команди…

– Згоден, пішов кістяк, який робив результат, а команда вся разом прогресувала та зростала. Була велика невизначеність.

– Вам не було прикро, що Павлов не забрав до Динамо?

– Зовсім ні. Це нормальний процес. Треба було тренуватися, грати, доводити свою придатність вже за іншого тренера. Боровся за місце у складі, плюс травми були.

Микола Павлов. Фото: Ворскла

– Протягом кар’єри ви неодноразово поверталися до Дніпра як гравець та як тренер. Дніпро – більше, ніж клуб?

– Однозначно! В моєму серці лише один клуб – Дніпро. Від червоно-білих кольорів до синьо-біло-блакитних. Це дитяча мрія, спогади, люди, які досягали багато чого і на яких ми зростали. Тому Дніпро це на все життя.

– За Краковським з Городовим ви дивилися збоку, а потім опинилися в одній команді…

– Це взагалі фантастика! Назавжди запам’ятав перше тренування, коли вийшов на поле, а там Городов, Краковський, тренер воротарів Колтун. Опинитися поруч з ними було чимось неймовірним. Учора по телевізору тільки їх бачив, а сьогодні працюю з ними. Леонід Якович підвів мене: «Це Микола, він буде з нами тренуватись». Я привітався з ними. Я-то знав, хто вони, це вони мене не знали😊. Почали працювати: десь вони підказували, десь сам дивився. Після тренування, коли вийшов, Євген Кучеревський запитав у Колтуна, чи залишаємо хлопця. Той відповів ствердно. «Ну все, – каже Мефодич. – Завтра вирушаємо на виїзд Мінськ – Вільнюс». І у першій же грі за дубль мене поставили до складу. Зіграли 1:1 у Мінську.

І зараз, коли надягаю футболку Дніпра у матчах ветеранів, спогади накочуються. Це вже у серці. Дехто робить татуювання на тілі, а це ніби татуювання всередині. Дніпро дав все, що тільки є. І можливість, і розвиток. Так, були, як скрізь, негативні моменти, але набагато більше позитиву.

• Усі «Їхні найкращі сезони» на сайті «Український футбол»:

ЦСКА-Борисфен 1995/96: громив Шахтар, звільнив Фоменка, ставив Гусіна в атаку та дав останній імпульс виступам Чанова та Кузнєцова

Нива (Тернопіль) 1993/94: навіщо Буряку рушниця? Кого Шахтар купив за пристойні гроші? За що кричали «ганьба»?

Нива (Вінниця) 1995/96: «отруєний півфінал» із Шахтарем, фінал Кубка України без Косовського, Нагорняка чи Порошенка

Дніпро 2014/15: треті після Динамо та Шахтаря в фіналі єврокубка, закохали в себе всю Україну