23-й: ювілеї, рекорди, антирекорди…

Безумовно, головним підсумком четвергового матчу в Полтаві є те, що переможець — «Динамо» принаймні на рік залишить у себе звання рекордсмена турніру в його найпрестижнішій «номінації»: кияни у 10-те здобули другий за значенням приз національного футболу, таким чином порушивши існуюче досі двовладдя (у «Шахтаря», нагадую, 9 «вікторії»).

Натомість основний показник зі знаком «мінус» стосується глядачів на арені ім. Бутовського: менше, ніж їх було минулого четверга, — а йдеться про офіційну цифру 9700 — кубковий фінал бачив тільки 1994 року, коли «Чорноморець» і «Таврія» разом зібрали 5000 осіб на тоді ще Республіканському стадіоні столиці. Відтепер усім нашим нащадкам доведеться пояснювати, мовляв, «Справа не в тому, що в травні 2014 року зустріч флагманів футболу України не викликала великого інтересу, просто тогочасні вітчизняні можновладці до останнього вирішували, пускати людей на гру чи ні»…

Тепер — до найцікавішого, себто до особистостей. Абсолютним героєм «полтавської битви» став кіпер столичних Шовковський: він не лише відіграв спокійно та майже без помилок (окрім одного «пікантного епізоду»…), не лише сотворив найкрасивіший сейв українського футбольного сезону-2013/2014, а й провів свій 10-й фінал із яких 7 були переможними!!! Обидва ці показники є рекордними. Чільний же список кубкових переможців-гвардійців виглядає так (це при тому, що тріумфаторами вважаємо тільки тих, хто брав участь у фіналі):

(Nota bene: із усіх виконавців «Шахтаря» більше чотирьох разів ніхто не здіймав над собою золотистий приз…)

Упевнений, що більшість наших читачів уже чула про згадані вище цифри. Втім, переконаний, що для вас стане одкровенням такий факт: кіпер «блакитно-білих» установив не лише рекорд розіграшів національної Чаші, а й іще один — загальнонаціональний. Пояснюю: якщо взяти до уваги ширший контекст — а саме виграші вітчизняними футболістами кубкових турнірів інших держав, то матимемо, що досі Олександр Володимирович поділяв рекордний показник із двома своїми колишніми партнерами по команді, Ребровим та Ващуком (до п’яти «вікторій» удома Владислав додав одну в Росії зі «Спартаком» 2003-го), а також із провідним українським кіпером 1980-х Чановим-молодшим, який чотири рази брав Кубок колишнього СРСР (1980, 1982, 1987, 1990) і двічі — Ізраїлю (1991, 1993). Сливе, тепер СаШо зі своєю «щасливою сімкою» перебуває вище всіх у заслужено гордій самотності…

Інший герой «битви 15.05.2014» — в.о. наставника киян Ребров: він став прем’єрний володарем національної Чаші і як футболіст, і як тренер. Отут варто зазначити таке: колишній коуч столичних на прізвище Дем’яненко, з яким команда двічі тріумфувала в Кубку (2006, 2007), ще раніше в якості гравця брав участь у переможному для «блакитно-білих» турнірі 1993-го (два матчі з капітанською пов’язкою), проте у фіналі на поле не вийшов.

Із цього приводу хочеться наостанок дещо додати: за бажання Реброва можна вважати не першопрохідцем, а… четвертим у ланцюжку. Річ у тім, що в літописі Кубка Української РСР — радянського аналогу нинішньої національної Чаші — є три постаті, котрим судилося підкорити досягнення Сергія Станіславовича задовго до нього. Ось ці імена: Махиня — п’ятиразовий звитяжець як футболіст (1936, 1937, 1938, 1944, 1946), одного разу тріумфував як граючий наставник (1944); Щегоцький — відповідно два (1936, 1937) плюс один (1947); Ідзковський — два (1938, 1944) плюс один (1946)…

Володимир БАНЯС.