Абетка від михайла фоменка

Амбіції. «Рушій прогресу». Це стосується не лише футболу, а й усього професійного спорту загалом, причому як гравців, так і їхніх тренерів… Завжди вважав, уважаю і вважатиму, що люди, які займаються спортом на професійному рівні, зобов’язані бути максималістами. Утім, бажано, до розумної межі, бо всяке трапляється.

Боротьба. Слово, схоже на попереднє. А в сьогоднішньому житті ще актуальніше: боротися треба скрізь, за все. За себе, за сім’ю… Ну, а футбол без цього — не футбол.

Відпочинок. Якщо немає доз­вілля, людина працює до зносу. Ми створені для того, щоби трудитися й відпочивати. Пріоритет, звісно, праці, а відпочинок — то ніби паузи між різними завданнями… Є два типи дозвілля, активне та пасивне, я віддаю перевагу першому: задля цього інколи достатньо просто змінити вид діяльності, «перемикнутися», так би мовити. Я, чесно кажучи, не маю знайомих, які відпочивають пасивно, наприклад, лежачи на дивані.

Гра. Робота, насамперед, улюб­лена робота. Зі своєї практики — життєвої та професійної — скажу, що в мене ніколи не виникало відчуття перенасичення футболом… Хоча, якщо чесно, був період, коли, як кажуть, дістало, хотів покинути все. Проте я поспілкувався з психологом, який пояснив, що проблема в моєму невмінні відпочивати. Бо, повторюю, не можна постійно працювати й працювати, треба відпочивати, причому так, аби в результаті відновлюватися. Без відновлення нічого не вийде, жодна справа.

Ґрунтовність. Усе має бути вибудовано, засновано на певному фундаменті. Без ґрунтовного підходу навряд чи можна сподіватися на перемоги.

Друзі. Їх багато не буває. Це доля, то не зовсім од людини залежить: кому дається один, іншим — двоє, троє, десяток, а декому — жодного.

Емоції. Тепер я здаюся людиною, яка все тримає у собі: досяг цього завдяки досвіду — особистому та професійному. А ось мої колишні підопічні — гравці, з якими я раніше працював, — навряд чи скажуть, що я «беземоційний».

Євро-2016. Поживемо — побачимо (інтерв’ю було записано 18 грудня. — В. Б.).

Життя. Насамперед, як уже зазначалося, то боротьба. Не можу не погодитися з таким класиком, як Віктор Гюго, котрий якраз про це й писав… Кожен із нас проходить за життя багато моментів, коли справді потрібно боротися, боротися, боротися…

Заздрість. По життю я не заздрісний, завжди задоволений тим, що маю. Ніколи нікому не завидував. І якось не задумувався, чи відчувають щось подібне до мене довколишні люди, бо увагу займали інші речі. Хоча… Нині заздрості вдосталь, час такий. Раніше, за радянських часів, цього було набагато менше. Чому? Нехай кожен сам над цим задумається.

Індивідуальність. Наша сутність. Адже всі люди — індивідууми, від цього нікуди не дінешся. Із власними плюсами, мінусами, інертністю… У футболі сьогоднішньому також домінують індивідуальності: кожен гравець прагне реалізуватися, завдання ж наставника — сприя­ти цьому, розвивати в підопічних відповідні якості. Не можна нині будувати команду з вузькопрофільними виконавцями, бо тоді її легко буде обіграти.

Їжа. Не гурман. Усе — за бажанням: сьогодні хочу такого — замовляю, а завтра буде щось інше.

Йоулупуккі. Новий рік і Різдво святкуватиму звичайно: то ж сімейні свята. Тут хто й до чого звик: я ніколи не був любителем їхати у цей період за кордон. Для мене краще вирушити на маленьку батьківщину, до Сум… Чи став Київ домівкою? Київ був домівкою багато разів! Сьогодні маєш змогу дозволити собі кілька домівок, хоч по всьому світу!

Кавказ. То був етап мого життя, моєї кар’єри, за що я вдячний долі. Працюючи в «Гурії» з Ланчхуті, пізнав Кавказ ближче, ніж було до того… Там, як і в Україні, намагався зробити так, аби звичні людям уклади працювали тільки з користю для справи, не заважали їм утілювати в роботу наявний потенціал.

Література. Нині читаю переважно детективи. То колись любив класику, виріс на оповіданнях Джека Лондона. Іще часто ходив у кіно, іноді в театр… Сьогодні довкола надто багато інформації, тому сил душевних вистачає тільки на детективи. Тим паче, не пишуть їх тільки ледачі!

Мрії. Уже не в моєму віці, я реа­ліст. Раніше їх було дуже й дуже багато. Про що тільки не мріяв… Ось у 17 років, коли почав виступати за команду майстрів, марив футболкою збірної СРСР. Потім усе розвивалося по висхідній… Тепер у мене є бажання, мрій — немає.

Негатив. Усі ми пройшли і через це, я — не виняток. Різного негативу було вдосталь. Існує прислів’я — «Варто вчитися на чужих помилках», але я в таке не вірю: мусиш пройти те, що тобі дано, призначено.

Опитування. Перемога у вашому конкурсі (як і в будь-якому іншому) — приємна дрібниця, не більше того.

Поразки. Було їх удосталь. Голов­не, аби не траплялися глобальні, а проміжні — нехай будуть! Під «глобальними» розумію ті програші, що їх неможливо виправити.

Родина. Вдячний батькові, матері, бабусям-дідусям, дружині, дітям, онукам за те, що є, були, будуть. Усі вони залишаються зі мною, як звично, для мене вони завжди живі.

Страх. Переживаю тільки за одне: щоби в моїх близьких усе було гаразд… Хоча, справді, сучасна людина постійно перебуває в тривозі.

Талісман. Не маю нічого подібного.

Україна. Моя Батьківщина… Нам усього лише 22 роки, ми на початку шляху, мусимо пройти всі обов’язкові сходинки, що їх свого часу пережили інші держави. Наприклад, США, які існують уже більше двох століть, я вже не кажу про окремі європейські держави… Хіба нам можна не любити Україну? Не любиш, не подобається щось — виїжджай, шукай інше місце для життя!

Фінанси. Засіб, який допомагає жити. Без них також можна існувати, проте це складно. Гроші займають у людському житті певну нішу, й кожен особисто формує до них ставлення: для когось вони на задньому тлі, для когось — усе.

Христос. Бог один. Називають його по-різному. Сьогодні багато людей у світі придумують для себе особистих божків, не усвідомлюючи, що то ними невидимі ляльководи керують… Біблію читаю, бабуся ще в дитинстві привчила.

Цінності. Сім’я, робота, розвиток…

Час. Зважаючи на що, зважаючи скільки… Як багато прожито, скільки залишилося…

Школи. Спасибі їм усім — нав­чальній, спортивній, житейській! За те, що їх багато, що вони, доповнюючи одна одну, багато мені дали.

Щастя. У чомусь воно є, у чомусь його немає. На жаль, і тут далеко не все від нас залежить. Але прагнути до цього обов’язково треба.

Юність. Про це часто розмовляю зі своїми підопічними, завжди навод­жу їм такий приклад: живуть люди, які у 20 років — практично старички, а поруч із ними можна знайти 80-літніх дідусів-юнаків, які сповнені енергії, хочуть багато чого встигнути зробити… Сьогодні, й це біда, переважають люди першого типу: майже не залишилося заборон, усе доступне, тож сучасні фільми, випуски новин, комп’ютери пришвидшують старіння.

Я. Завжди казав, що не оцінюю себе, не моя то робота, нехай цим оточуючі займаються. Не хочу ставити собі, як особистості, оцінку за 10-бальною шкалою… Вважаю, що «Я» передусім має бути ще одним «рушієм прогресу», й уже після — всього іншого…

Записав Володимир БАНЯС.