Бернд Штанге: «Перший бразилець Дніпра Емерсон обурювався: «Я у в’язниці!» та не хотів грати на снігу»
32699 
Напередодні товариського матчу Німеччина – Україна з дозволу сайту FanDay.net ми публікуємо повний текст інтерв’ю з першим німецьким тренером у чемпіонаті України з футболу ‒ Берндом Штанге.
Легендарний ФК Дніпро – це 18 комплектів медалей чемпіонатів СРСР та України, чотири кубкові трофеї, вихід у фінал Ліги Європи. Але навіть на тлі значного списку досягнень не загубиться період під керівництвом Бернда Штанге. Перший тренер чемпіонату України з так званого далекого зарубіжжя – це він привів Дніпро до дебютного виходу у фінал Кубка України, а також двох комплектів бронзових медалей Вищої ліги.
Саме під керівництвом Штанге у Дніпрі та чемпіонаті України з футболу загалом з'явилися перші бразилець (форвард Луїс Емерсон), німець (півзахисник Андреас Зассен), а також газонокосарка, пральна машина та штрафи за вихід на тренування не в клубній формі. Бернд разом із вісьмома провідними гравцями Дніпра перед початком сезону 1996/97 був переведений у ЦСКА-Борисфен, який називали головним конкурентом Динамо у боротьбі за чемпіонство, але з новою командою не провів жодного офіційного матчу – відразу після зборів у клубі відбувся палацовий переворот, і в результаті Штанге повернувся додому, Віктор Скрипник перейшов до Вердера, а ослаблений ЦСКА стартував у чемпіонаті України, поступившись з мінімальним рахунком динамівцям у першому турі Вищої ліги літа 96-го року.
У багатій на події біографії Бернда Штанге Дніпро – це хай навіть яскравий, але епізод. Великий пілігрим працював у клубах та збірних 10 різних країн, визнавався найкращим тренером року в Австралії та на Кіпрі, очолював збірні НДР, Білорусі та Іраку часів Еріха Хонеккера, Олександра Лукашенка та Саддама Хуссейна. Однак у великому інтерв'ю FanDay.net він розповів саме про український футбол 90-х – який залишився у хроніках чорно-білих газет та мерехтливих VHS-записів, а також у наших, шановні олди, яскравих та кольорових спогадах.
«Я багато чому навчився у Лобановського»
‒ Для початку – розкажіть, будь ласка, коли ви вперше опинилися в Україні? Яке враження на вас справила наша країна, тоді ‒ частина СРСР?
‒ Я досить рано почав працювати тренером: вже у 16 років починав працювати з дітьми, паралельно граючи на позиції захисника, а у 22 роки, здобувши освіту в галузі спортивного тренерства, я почав працювати з юними футболістами постійно. Потім вісім років входив до тренерського штабу клубу Оберліги НДР Карл-Цайсс (Єна). Ми досить часто приїжджали до СРСР, і під час цих турне грали, зокрема, проти українських клубів радянської Вищої ліги.
Добре пам'ятаю враження від молодого півзахисника Шахтаря Конькова – це був великий футболіст, такий різносторонній та сучасний! Я не був здивований, що в результаті Анатолія запросили до Динамо (Київ) і він виграв Кубок кубків та Суперкубок Європи. Я вже знав рівень українського футболу і багатьох хлопців, як і Конькова, бачив зовсім молодими.
Що ж до вражень, то НДР та СРСР були частиною одного блоку – країн Варшавського договору. Вони були багато в чому схожі, і ми впізнавали багато з нашого життя в НДР у Радянському Союзі. На рівні людських відносин ми чудово ладнали, я багато разів бував у СРСР, до нас добре ставилися, і ми теж.
‒ Фінал Євро '80 серед молодіжних збірних – це якраз був матч двох соціалістичних збірних. Чи був шанс обіграти СРСР із Чановим, Дем'яненком, Балтачою, Каплуном, Суслопаровим, Балем?
‒ Звичайно, у нас була дуже гідна збірна. До речі, НДР два континентальні турніри поспіль виходила у фінал молодіжного чемпіонату Європи, але в 1978 році ми поступилися Югославії з блискучим Халілходжичем, а через два роки нам трапилася сильна збірна СРСР. Так, після 0:0 у Ростоку ми мали всі шанси на титул, але в Москві Суслопаров забив нам єдиний м'яч. Усі ці радянські хлопці лише трьома роками раніше були переможцями юнацького чемпіонату світу.
‒ Збірна НДР під вашим керівництвом тричі грала з першою збірною СРСР Валерія Лобановського – товариський матч 1983 року та два матчі відбору на чемпіонат Європи 1988 року. Яким був Лобановський, як візаві?
‒ Лобановський – це великий професіонал. Для мене це був величезний досвід, ми спілкувалися, я багато чому в нього навчився. Ми поступилися 1:3 1983-го, програли 0:2 і зіграли внічию 1:1 у Києві 1987-го. Це мій вельми болісний епізод – та збірна НДР була дуже талановитою і, як ніколи, близькою до першого в історії виходу на чемпіонат Європи. Ми обійшли чинних чемпіонів континенту – французів – і лише на два очки поступилися СРСР.
Однак до моїх пропозицій щодо реформування східнонімецького футболу не прислухалися, а після пересічного товариського матчу з турками (ми вели в рахунку, але програли в гостях 1:3) мене звільнили з посади головного тренера збірної НДР та заборонили на три роки займатися тренерською діяльністю. Радянська збірна відбулася на Євро '88.
‒ Чи відчувалося, що збірній під керівництвом Лобановського під силу стати срібним призером Євро-1988?
‒ Ну, звичайно ж! Для мене це одна з найкращих команд 80-х у світовому футболі. Те київське Динамо Лобановського грало, як єдиний організм. Ми спілкувалися з Валерієм Васильовичем, були багато в чому однодумцями. Для мене честь, що з його командою ми грали тоді на одному рівні.
«Футболісти з НДР їхали до ФРН за копійки, а тренерів узагалі боялися брати. А я міг їхати на Захід ще раніше, але побоявся за сім'ю»
‒ Як ви сприймали події кінця 80-х та початку 90-х, коли відбулося об'єднання Німеччини, розпад СРСР, поява низки нових незалежних держав?
‒ Це була велика радість для німецького народу, але й важкий момент. Люди стали вільними, однак і зараз, після більш ніж 30 років, Німеччина не єдина. Східна Німеччина, навіть отримавши величезні фінансові вливання з ФРН, досі залишається біднішою, тут дуже відчутно відрізняється різниця в політиці. Словом, цей страшний шрам і зараз не зажив повністю. Це вже мої діти, навіть радше онуки, виросли в іншому світі. Наше покоління прийняло на себе всі проблеми адаптації.
У футболі у нас сталася катастрофа. У НДР взагалі більше уваги приділяли олімпійським видам спорту – там досягнення легкоатлетів, лижників та представників інших одиночних видів спорту величезні ‒ на рівні США, СРСР, Китаю. Керівництво вважало Олімпіаду пріоритетом – і якщо один спортсмен на лижах чи біговому треку приносив одну медаль, то ціла команда у футболі, хокеї, баскетболі також приносила лише одну медаль.
Футбол у НДР і так недоотримував уваги та фінансування – адже що в нас було? Тільки раз виходили на чемпіонат світу (зате тоді, 1974-го, обіграли ФРН). Жодного разу не виходили на чемпіонат Європи. Магдебург та наш Карл-Цайсс виходили у фінал Кубка кубків.
‒ А ви могли опинитися у ФРН ще до об'єднання Німеччини?
‒ Зізнаюся вам, так. У мене були конкретні пропозиції, і я міг залишитися на Заході, як багато хто, хто втік із НДР. Але в мене сім'я – дружина, двоє синів. Що було б із ними, як я міг їх покинути? Тому, незважаючи на те, що в НДР мене гнобили та навіть дискваліфіковували спортивні чиновники, я залишався там, удома.
‒ Але ж після об'єднання провідні східнонімецькі футболісти були успішними: Маттіас Заммер виграв Золотий м'яч 1996-го, серед чемпіонів світу та Європи у збірній єдиної Німеччини було багато вихованців футболу НДР.
‒ Так, у нас було чудове покоління – Заммер, Кірстен, Том, Долль, Маршалл. Але НДР увійшов у західний світ без зв'язків, без досвіду, без своєї промоції – агентів, спортивних директорів. Більшість футболістів із НДР розтягли за копійки клуби нижчих ліг. Пробились одиниці.
А що ж до тренерів… Нас боялися брати на роботу до ФРН, бо кожен клуб остерігався нашого комуністичного менталітету, того, що можуть сплисти зв'язки зі Штазі та компартією. Адже кожен помітний тренер у НДР, як і в СРСР, просто повинен бути членом компартії. Усі ми отримували так чи інакше медалі, дипломи, грамоти. То був ризик для західних клубів.
Хто зі східнонімецьких тренерів попрацював у ФРН на більш-менш хорошому рівні? Нас лише кілька – Ганс Майєр, Клаус Заммер та я. Багато чудових тренерів з НДР у результаті змушені були стати вчителями або підприємцями. Хтось працював у кафе, хтось – у майстерні з взуття. Це була трагедія свого роду – люди з досвідом єврокубків, збірних виявилися втраченими для футболу.
‒ Ви очолювали Герту як тренер і працювали директором з футболу, там було кілька перспективних гравців, як Ніко Ковач, Карстен Рамелов, Олівер Шмідт. Якби не політична складова, чи був би шанс працювати вдома, у Бундеслізі? Адже з підбору гравців Герта була цікавою командою і вийшла в Бундеслігу.
‒ У мене так вийшло, що я довше залишався у Східній Німеччині – намагався допомогти рідному Карл-Цайсу (Єна), потім шукав можливості врятувати від вильоту з Бундесліги Локомотив (Лейпциг). Але грошей не було – клуби змушені були продавати провідних гравців, вони коштували копійки, а запросити на посилення не вистачало фінансів.
Герта мене запросила тільки тому, що опинилася у тяжкому становищі. При цьому вони втратили за короткий період 15 гравців на чолі із зіркою Уве Раном. Клуб фактично був банкрутом, але хотів повернутися до Бундесліги. Можливо, через кілька років мені це вдалося б – ви маєте рацію, там було відмінне покоління. Але й без того я багато чого встиг.
Наприклад, знайшов за справжні копійки у Рот-Вайсі Маріо Баслера. Вже невдовзі з Герти його продали до Баварії, він заграв за збірну. Ви його пам'ятаєте, звісно. Це Маріо забив переможний м'яч Динамо у півфіналі Ліги чемпіонів 1998/99.
«До Німеччини до мене приїхав багаторічний менеджер Лобановського, а чорні мерседеси та особистий літак – це було вже в Україні»
‒ Чому в принципі ви розглядали пропозицію ФК Дніпро? Що було вашою мотивацією? Можливість тренувати. Фінансовий бік питання. Інтерес до нової країни. Ім'я клубу?
‒ Як тільки впала залізна завіса, понад 200 гравців з НДР опинились у клубах ФРН – вони коштували копійки, навіть збірників розбирали клуби нижчих ліг. Тренерів практично не наймали, тому що конкуренція величезна і репутаційні ризики. Все життя змінилося, але треба було годувати сім'ю. Тому я з ентузіазмом сприйняв варіант із Дніпром.
‒ Легенда свідчить, що коли ви вперше зустрілися з представниками ФК Дніпро, вони приїхали прямо з України до вас до Німеччини на чорних мерседесах. Правда чи фейк?
‒ О, що ви! До мене на переговори приїхав Михайло Ошемков, якого я знав як менеджера Лобановського. Він запропонував зустрітися в Нюрнберзі, я туди вирушив своєю машиною. Це були не «нові росіяни», як в анекдотах, а серйозна і солідна футбольна людина. Він розповів про Дніпро, про те, що перед клубом стоятимуть найсерйозніші завдання. Запросив на переговори до Києва.
‒ Чи правда, що в Дніпро вас порадив Валерій Лобановський?
‒ Так, мені про це говорили.
‒ ФК Дніпро тоді підтримував наближений до Президента України Ігор Бакай, голова корпорації «Республіка». Яким він вам запам'ятався?
‒ Це була дуже амбітна людина. Ось там були і новітні мерседеси, і навіть власний літак, яким він привіз мене з Києва до Дніпра. Я представляв свої інтереси сам – без агента, помічників, менеджерів. Навіть не вникав у фінансову сторону питання і не згадаю зараз, якою була зарплата. Мені було 47 років – розквіт для тренера, але у Німеччині не було роботи, і я з величезним інтересом прийняв цю посаду.
– У 1995 році ви, мабуть, потрапили до «машини часу» – адже Дніпропетровськ, напевно, виглядав як НДР? До чого в побутовому плані важко було звикати? Що створювало великі проблеми у житті в Україні – магазини, дороги, житло?
– Так, звичайно, тодішня Україна ще виглядала як СРСР. Можливо, не вистачало яскравих закордонних брендів, якихось «злачних місць». Але ж я був повністю зайнятий футболом. Хіба що раз-два на місяць ми могли вийти з моїм помічником Величком, повечеряти у ресторані. Та й містом я гуляв не так багато. Але Дніпропетровськ дуже вигідно виглядав завдяки чудовій річці, набережній, гарним місцям.
Люди тут, в Україні, дуже приємні, душевні.
‒ Ваш перший погляд на Дніпро: хто з гравців справив найсильніше враження? Хто за технікою, тактикою, постановкою удару виглядав як гравець міжнародного рівня?
‒ Це були чудові, навчені футболісти. Я вам зараз можу назвати весь склад від Медіна та Багмута до Топчієва, Захарова та Паляниці, і кожен хлопець буде особистістю, вартою уваги гравцем. Я з багатьма і зараз зідзвонююсь – Скрипник, Полунін, Горілий…
Я швидко знайшов з цими хлопцями спільну мову і легше, ніж у Герті. Мені допомогли з адаптацією досвідчені хлопці, котрі взяли на себе відповідальність за колектив.
«Жінка на базі Дніпра просила мене: "Товаришу тренер, не купуйте автополивалку, інакше я залишусь без роботи"»
‒ Місцеві дніпряни згадують, як багато ви зробили для професіоналізму в клубі: завели пральну машину, зобов'язали гравців тренуватися не в обносках, а у формі, ввели заохочувальні невеликі штрафи, які наприкінці сезону витрачали на вечерю для всієї команди. Розкажіть, як мотивували та карали футболістів Дніпра, хто був неслухняним.
‒ О, Дніпро! Як багато чого мене здивувало! Хлопці виходять на тренування – хто в чому: той у синіх шортах та білій футболці, той у жовтих гетрах та чорній формі. Хтось у футболках колишніх команд. Це не була одна команда! Я встановив правило: на тренування приходити в одній формі, такими ж чистенькими та охайними, як на гру.
Я не міг зрозуміти, як у команді такого рівня немає нічого необхідного. Я наказав купити пральні машини, а раніше гравці прали самі або наймалися якісь жінки. Я побачив, як жінки з відрами поливають поле, і сказав, що в Німеччині є системи автоматичного поливу, і я можу привезти їх. Так ця бабуся до мене звернулася: «Товаришу тренер, не везіть їх, будь ласка, інакше я втрачу роботу!»
А ворота! Ви не уявляєте, це були залізні «танки», наче зварені кустарно. Я, Величко, вся команда – ми тягали їх, доки я не домовився про вигідну купівлю легких пластикових воріт різного розміру.
‒ Ну гаразд, давайте про найцікавіше – про штрафи.
‒ Та це не штрафи, а просто жарт заради педагогіки! Я навіть не пам'ятаю, це був 1 долар чи 5 у крайньому випадку. У результаті «штрафний фонд» ми витрачали наприкінці року – на вечерю, де збиралися з гравцями та їхніми родинами. Ми кілька разів так збиралися – щоб футболісти були ближчими один до одного, могли показати свою роботу рідним.
‒ На першій прес-конференції ви сказали, що Дніпру потрібні ще 2-3 гравці міжнародного класу, як Литовченко та Протасов. А чи був шанс повернути до команди когось із колишніх зірок?
‒ Я хотів би підписати сильних футболістів рівня збірної СРСР, Дніпра, Динамо 80-х, але я не мав таких фінансових можливостей. Дніпро не міг витрачатися на великі трансфери чи зарплати.
«Емерсон відмовлявся виходити на поле зі снігом, а Зассен зник безвісти на зборах в Австрії»
‒ Перший бразилець чемпіонату України Луїс Емерсон важко адаптувався в Україні. Дніпряни згадували, що ви знайшли для нього на VHS багато фільмів німецькою та португальською мовами, що допомогло йому в психологічному плані.
‒ Мені мої зв'язки допомогли знайти Луїса у Бразилії – рекомендація від Ганса Майєра. Він пробувався в Гамбурзі, але в Бундеслізі до ладу не заграв. Емерсона я зміг запросити тільки тому, що він належав дуже маленькому японському клубу Бельмаре Хірацука. Його можна було взяти мало не безкоштовно, і під час нашого бразильського турне ми повернулися вже з таким хорошим нападником.
Я по-людськи розумів Луїса. Йому було важко – він жив на базі, скаржився: "Я у в'язниці!", відмовлявся виходити на поле через сніг. Тоді я попросив знайти всі можливі записи фільмів та музики португальською мовою, які тільки були у Дніпропетровську. Він знайшов собі розвагу і трохи пожвавішав. Якби Луїс отримав більше часу, ніж неповний сезон, то це була б зірка Вищої ліги.
‒ Емерсон багато забивав за Дніпро – 7 голів у 14 матчах. Чому він не залишився в Україні та не відбувся у Бундеслізі?
‒ Він дуже тяжко переживав європейську погоду – адже не тільки в Україні, а й у Німеччині йде сніг, і півроку цей хлопець просто не міг давати 100% своїх можливостей, поки не ставало тепло. У нього був чудовий період у Маастріхті, там він і справді багато забивав, був серед зірок Ередівізі, а це дуже круто, адже тоді там грали ван дер Сар, брати де Бури, ван Ністельрой, Дудек, Хуліо Крус, Браян Лаудруп, Йон Даль Томассон.
Можливо, десь Луїс помилився зі змінами клубів. Треба було довше залишатися там, де йому виходило. Він був талановитим, швидким, пластичним. Чорний хлопець у червоній формі Дніпра на снігу у чемпіонаті України – це було красиво.
‒ Де зараз Емерсон? Коли востаннє спілкувалися?
‒ Він якось запрошував мене навіть на своє весілля до Нідерландів. Знаю, що він був тренером з фітнесу, пробував себе як агент. Ми періодично зідзвонювалися, але останні кілька років Луїс десь зник. Знаю, що він жив на дві країни – Німеччину та Голландію, мав дружину звідти.
‒ Перший німець українського чемпіонату Андреас Зассен подавав надії у Гамбурзі, награв вісім десятків матчів у Бундеслізі. Як він опинився в Україні? Чи правда, що 200 тисяч дойчмарок за Зассена дрезденське Динамо отримало бартер – газ?
‒ Ха-ха, не знаю щодо бартеру – я не займався фінансовими питаннями, але, як мені здається, коштував Зассен у 4-5 разів дешевше – менше 50 тисяч. Але я й зараз шкодую, що запросив його до Дніпра. Цей дурень дуже мене підставив і вдарив моєю репутацією.
‒ Причини, чому цього гравця прозвали Wodka, зрозумілі. Українські футболісти, які працювали з Андреасом Зассеном, запевняють, що за своїм рівнем це був чудово навчений, тактично грамотний півзахисник. Що скажете про його ігрові якості? Наскільки він зумів проявити себе в Дніпрі?
‒ Так, був у нього талант. Звісно, не Еффенберг, Меллер чи Баслер, але школа в нього хороша. Але Боже мій, мені ж не розповіли, яка це людина! Я нічого не знав про його загули у ФРН, але швидко зрозумів це у Дніпрі. Зассен пив, курив, порушував режим і буянив. Це рідкісний приклад футболіста-німця без професіоналізму!
У команді Зассена не прийняли, він спілкувався тільки із запасним воротарем Лєдовських, такий високий хлопець, я його прозвав «Дольф Лундгрен». Їх поєднував інтерес до розваг. Я спочатку намагався утихомирити Андреаса, закликав до його розуму та відповідальності. Але коли на зборах в Австрії він зник безвісти, а виявилося, що він на два дні вирушив у загул – розважатися, то була остання крапля. Я прибрав його з команди так швидко, як тільки зміг, бо мав молодих талантів у Дніпрі, яких я заразив спортивними перспективами, а він міг їх збивати і паплюжити.
‒ Зассен помер у 36 років, зовсім молодим. Алкоголь?
– Мабуть. Він мав проблеми з випивкою. Маючи талант для гри у Бундеслізі, він не дограв навіть у нижчих лігах до 30 років. Не хочу більше про нього говорити, це розчарування.
‒ Чи правда, що ви розглядали можливість запросити до Дніпра інших гравців із Бундесліги, вслід за Зассеном та Емерсоном? Хто це міг бути?
– У нас не було великих грошей, але я знав багатьох тренерів та гравців по всій Німеччині. Думаю, якби ми довше працювали з Дніпром чи з ЦСКА-Борисфеном, такі новачки були б.
Можу сказати, що я був дуже вражений рівнем чемпіонату України. Практично у кожній команді я бачив хлопців, яких хотів би запросити в Дніпро. З першого чемпіона вашої країни – Таврії – ми навіть привезли двох гравців, захисника Головка та флангового гравця Єсіна, але ми не змогли перебити за ними пропозиції.
Головко у результаті пішов у Динамо та грав у Лізі чемпіонів проти Баварії, Байєра, Боруссії (Дортмунд). Я вже тоді, звісно, бачив, який це розумний гравець. Не сумніваюся, що такий грав у Бундеслізі не менш успішно, ніж Скрипник.
«У Німеччині тренери тільки й запитували: 'Wer ist Skripnik, wer ist Polunin?"»
‒ Ви дебютували у Дніпрі з перемоги 1:0 над Темпом (Шепетівка) з грузинськими зірками у 1/4 фіналу Кубка України, а потім з рахунком 6:0 виграли у Зорі (Луганськ) у Вищій лізі. Ваша успішна серія склала 8 перемог та 1 нічию аж до самого фіналу Кубка України. За рахунок чого такий успішний старт? Чи не було думки: «А український футбол не такий і складний»?
‒ Для мене кожен матч був як щось нове, як відкриття та несподіване враження. Ось ви мені кажете, що за Темп у ті роки грав майбутній агент Хвічі Кварацхелії, а у складі тієї команди виступали збірки України, Грузії та Білорусі – а я цього вже не пам'ятаю. Ви про Дніпро і український футбол знаєте більше, адже я близько 1000 матчів провів на чолі 7 клубів та 6 збірних. Не все у пам'яті свіже. Але ніколи не забуду, наприклад, матчі проти Динамо. Ось твої хлопці, а ось – Леоненко, Ребров, Шевченко. То був космос! Ця команда, особливо з Лобановським, не загубилася б у Бундеслізі!
‒ Я був на фіналі Кубка України 1995 року і бачив ваш матч із Шахтарем. Зізнаюся, до середини другого тайму я скоріше повірив би, що Дніпро подвоїть рахунок, ніж пропустить і програє. Що трапилося тоді і наскільки фатальну роль ця поразка відіграла у планах корпорації «Республіка» щодо майбутнього Дніпра?
‒ У мене є відео того матчу, я його іноді переглядаю і не розумію, чому так сталося. У нас справді були шанси закривати матч. Та й гол Шахтаря – якийсь дальній удар із рикошетом від їхнього ж гравця – це те, чого можна було уникнути [у результаті «гірники» виграли в серії пенальті].
‒ Дніпро був унікальним в українському футболі за своїми міжнародними зв'язками. Як вам вдалося організувати збори в ОАЕ та Бразилії?
‒ Це все мої зв'язки. Я зіграв, як тренер, 176 міжнародних матчів. Постійно бував на семінарах ФІФА та УЄФА. Були нагоди зателефонувати потрібним людям. Ви не повірите, бразильська федерація футболу сплатила Дніпру навіть квитки! Їм були потрібні спаринги напередодні Олімпіади '96. Нас добре зустрічали, виставили проти Дніпра бойовий склад.
‒ Розкажіть про товариські матчі Дніпро – Атлетико Мінейро та Дніпро – олімпійська збірна Бразилії. Як виглядав Дніпро на тлі таких гравців як Савіо, Діда, Зе Марія, Флавіо Консейсао?
‒ Ми приїхали з ними грати в місто Уберландія поряд із Сан-Паулу. На стадіоні зібралося стільки людей, як на матчах Бундесліги чи навіть збірної Німеччини.
‒ Ви чули, що тоді збірна Бразилії зіграла із софійською Славією та Дніпром, а місцеві промоутери назвали ці клуби збірними Болгарії та України. І нібито навіть бразильські депутати виступали з промовами: «Хто нам підсунув замість півфіналіста чемпіонату світу середняка?»
‒ Це не про нас. Дніпро гідно виглядав і проти збірної (мінімальна поразка з голом майбутнього вінгера Реала Савіо, – прим. FanDay), і проти клубу їхньої Вищої ліги. Ми грали у власній формі та під своєю назвою.
‒ Чув, що Лобановський запрошував Дніпро на товариський матч до Кувейту. Як він проходив і що Лобановський говорив про Дніпро під вашим керівництвом?
‒ Що означав Лобановський для українського футболу, я побачив у Кувейті. Ми приземлилися на аеропорту і Валерій прибув нас зустрічати, потиснув мені руки і футболістам. Усі на нього дивилися, як на Папу Римського чи рок-зірку! Мені було так приємно! Неймовірно!
Він уже тоді замислювався над тим, щоб повернутися до Динамо. Лобановський похвалив нашу команду, високо оцінив багатьох футболістів Дніпра. Я знаю, що багато хто з них був йому цікавий.
Але не лише Лобановський високо оцінював дніпрян. Ми були на зимовому турнірі у Німеччині. Виграли в indoor – у залі – турнір за участю таких команд, як Айнтрахт (Франкфурт) з великим технарем Окоча. Тож мене місцеві тренери тільки й питали: «Wer ist Skripnik, wer ist Polunin»? Якби ми не вивозили Дніпро з України на збори та турніри, вони б цих хлопців не взяли і не дізналися б про них.
«Мені просто сказали: "У першому турі з Динамо грає не ваша команда"»
‒ Чи реально було в тому чемпіонаті України піднятися вище за третє місце? Що заважало Дніпру в цьому: гроші, суддівство чи обстановка навколо футболу?
‒ Я вважаю, Дніпро був на правильному шляху, і, якби я мав більше часу, ніж неповних півтора року, цей склад боровся б за чемпіонство. Суддівство було нормальним – так, з помилками, так, іноді в гостях було важко, але це таке явище… Як вам пояснити… Це зараз є ВАР і момент можуть переглянути, тоді ж я навчав усіх своїх футболістів від України до Іраку та Австралії, що сперечатися із суддею немає практичного сенсу. Ти отримаєш картку, але рішення не скасується.
‒ Важке запитання, але я його поставлю. У ті часи в кулуарах говорили, що багаті власники клубу не шкодували грошей ні на покупку гравців, ні на покупку суддів та суперників. Ви відчували якусь неприродність, "пластмасовість" перемог?
‒ Ні! Чесно вам скажу, жодного разу ніколи про це не чув! Мені про це нічого не відомо.
‒ Коли вперше почули, що ви та низка гравців Дніпра переїжджаєте до ЦСКА-Борисфен? Вам це було цікаво?
‒ Мені просто сказали: «Ось список гравців, ви з ними переводитеся до ЦСКА-Борисфен». Я нічого не розумів, мені було шкода вболівальників, які у Дніпрі постійно ходили на футбол у великій кількості. Чесно кажучи, мені незрозуміла така ситуація.
‒ З вами на збори до Австрії поїхали Євтушок, Скрипник, Ковалець, Мізін, Полунін, Нагорняк, Шаран та Паляниця. А чому Емерсон не їхав? Чи були гравці, яких Дніпро не відпускав у ЦСКА-Борисфен?
‒ Я був розгублений і не розумів, що відбувається. Звісно, це не всі футболісти, яких я хотів. Наприклад, Емерсона я теж залишив би, звичайно – але після хорошого півріччя я порадив його до Німеччини, ним цікавилося кілька клубів. Дніпро мав щось отримати за цей продаж, і це були б непогані гроші.
‒ ЦСКА-Борисфен мав стартувати матчем із Динамо, але так і не зіграв. Як ви дізналися, що клубу не буде? Чим це пояснювали Бакай, Гріншпон, Ковалевич?
‒ Я досі не знаю точно, що тоді сталося (власники ЦСКА-Борисфена внаслідок корпоративного конфлікту розділили клуб, президент Злобенко втратив управління, Борисфен із Ковалевичем починав з нуля з нижчих ліг, а ЦСКА із Гріншпоном залишився у Вищій лізі, – прим. FanDay). Мені просто повідомили на зборах: «У першому турі з Динамо зіграє інша команда». Гравці були пригнічені, я теж. Я поїхав, але пообіцяв їм, що не забуду про них.
«Леоненко вимагав від Рехагеля будинку з більярдною, але Отто почув запах цигарок»
‒ Багато українських футболістів вам вдячні за те, що ви допомагали їм спробувати себе в Європі. Скрипник - Вердер. Полунін – Нюрнберг та Санкт-Паулі. Ковалець – Твенте. Паляниця – ЛАСК. Євтушок – Ковентрі. Як це вдалося зробити?
‒ Україна мені була мила та рідна. Наче моя Німеччина. Я співчував вашим футбольним людям, бо після розпаду СРСР вони зіткнулися з тим, з чим ми у НДР. Коли я міг, я помагав.
Наприклад, Гансу Майєру я рекомендував Скрипника – він тоді очолював Уніон та Твенте. Гансі зацікавився, він приїхав на матч Дніпро - Динамо і готовий був відвозити Вітю у Твенте, який саме прийняв. Але Скрипник категорично не захотів, у результаті я порадив його моєму учневі Діксі Дернеру у Вердер, а до Майєра поїхав Ковалець. Він жодного разу не пошкодував про запрошення Віктора, та й загалом у Вердері Скрипника шанують як одного з найбільших легіонерів. Я дзвонив багатьом моїм друзям – Отто Рехагелю, Арсену Венгеру, Гордону Стракану. Він у підсумку взяв у Ковентрі Євтушка – за моїми даними, це перший український гравець у АПЛ.
‒ Чому тільки Скрипник зміг заграти у Європі на високому рівні? Це проблема радянського менталітету?
‒ Це поєднання менталітету, відсутності якісних менеджерів та невдачі. Наприклад, Алексу Фергюсону я радив кількох гравців з колишнього СРСР, але він відповів: «Ні-ні-ні, після людей від Канчельскіса – не хочу, не буду» [Згідно з автобіографічною книгою Фергюсона, певні російські ділки пропонували йому хабар за пролонгацію договору Канчельскіса].
‒ Про кого я забув чи не знаю? Чи був гравець, якого ви ще радили до Бундесліги, але трансфер зірвався?
– Я повернувся додому великим любителем українського футболу. Наприклад, головну зірку Динамо тих років я радив у Бундеслігу, але вам можу розповісти, як і чому Віктор Леоненко не потрапив туди.
Я підводив його до Отто Рехагеля, який очолив Кайзерслаутерн. При мені Отто привітався з Віктором, запитав, як він ставиться до того, щоб перейти в Кайзерслаутерн. І знаєте, що Леоненко відповів? «У мене є вимога. Ви повинні надати мені будинок із більярдною залою». Коли Віктор відійшов, Отто мені категорично сказав: «Ні-ні-ні, мені не потрібний у команді більярдист, від якого до того ж запах цигарок».
Зрештою Кайзерслаутерн став чемпіоном Німеччини, звідти вийшов Міхаель Баллак. Рехагель став чемпіоном Європи із греками. Ось так хлопець із пивним обличчям та цигарками зруйнував свою мрію, адже за тим, що я бачив, Леоненко міг грати в будь-якому провідному чемпіонаті Європи.
‒ Я почув ім'я Арсен Венгер.
‒ Ми з Венгером були добре знайомі за численними семінарами та юнацькими турнірами. Я йому конкретно радив двох українців – Олега Лужного та Іллю Цимбаларя. Радий, що в результаті хоча б Лужний зміг перейти до АПЛ. Він гідно відіграв пізній етап кар'єри. За відгуками Венгера, він високо цінував Олега.
‒ Про українських легіонерів у Німеччині. Зараз дуже важко зрозуміти, наприклад, чому нещодавній володар «Золотого м'яча» Бєланов опинився в Айнтрахті (Брауншвайг). Чому він не став успішним ні в Гладбасі, ні в Брауншвайзі? Це типово для середняків німецького футболу – запрошувати нещодавніх володарів «Золотого м'яча»?
‒ Ну, звісно ж, ні. Бєланов був неймовірним гравцем, він потрапив не в той час не в той клуб. Якби поряд з ним були якісні менеджери, він дограв би найкращі роки кар'єри у хорошому клубі та завершив би доларовим мільйонером. А так – не було поряд порадника. Плюс провокація з нібито магазинною крадіжкою знищила Бєланова – преса про це писала постійно, його талант як гравця пішов на другий план [земляків дружини Бєланова було звинувачено у крадіжці].
‒ На вашій пам'яті були серйозні розмови про інтерес німецьких клубів до радянських футболістів? Чи реально було клубу з ФРН чи НДР отримати гравця збірної СРСР? Адже Рапід (Відень) зумів підписати Зінченка та Шавла, а Блохін зрештою опинився в дуже скромному Форвертсі (Штайр).
– Але ж був Бєланов, був Дем'яненко у Магдебурзі – я добре його знав і не сумніваюся, що в свої найкращі часи Анатолій був би зіркою Бундесліги. Були ще Шахов, Юран, багато молодих хлопців до Вороніна. Я не сумніваюся, що це проблема лише менталітету та професіоналізму агентів та менеджерів. Ваші гравці були б на рівні у Німеччині.
‒ Влітку 1996 року ви залишили ЦСКА-Борисфен, але пізніше з'являлися чутки, що ви могли очолити ЦСКА (Київ), Дніпро чи Кривбас. Наскільки це правда? Чи були колись у вас пропозиції із України?
‒ Ні, ніколи більше ніхто з України до мене не звертався.
‒ Що скажете про нинішніх українських футболістів? Зінченко (Арсенал), Мудрик (Челсі), Циганков (Жирона), Ярмоленко (Аль-Айн).
‒ Це чудові хлопці з гарною школою. Зінченко – лідер Арсеналу, сучасний та грамотний футболіст. Циганков, гадаю, показав себе і заслужив на запрошення найкращих клубів. Ярмоленко та Коноплянка… Вони пішли надто пізно, це було більше про гроші, у німецькому футболі їх треба було пробувати молодшими.
‒ Багато наших хлопців ‒ перспективні, але Мудрик куплений за величезні гроші і Челсі не знає, що з ним робити. Забарний після травми ледве починає грати в аутсайдері АПЛ, а в Україні це був найталановитіший молодий захисник. Як їм реалізувати себе у Західній Європі?
‒ Я б не боявся за них. У вас нове покоління – вільне, розкуте, у них немає «залізної завіси» в головах. Мудрик – це швидкісний блондин із Шахтаря? Я його пам'ятаю та вражений його можливостями. Не розкрити його – ще треба вміти, це очевидний талант. Забарний – молодий хлопець. Відмінні задатки. У них є все, щоб грати, і, судячи з того, що я бачив останніми роками в єврокубках від Шахтаря та Динамо, до Європи мають бути вигідно продані ще близько десятка гравців.
‒ Як живете зараз? Чув, ви у Португалії? Чи є інтерес до тренерської роботи та чи уявляєте собі можливість очолити український клуб?
‒ Я залишаюся у футболі. Федерація футболу Катару постійно кличе на семінари, вони проходять по всьому континенту. Ось зараз я щойно з Азії, де передавав досвід місцевим тренерам. Повернувся до Алгарві, де я живу, але вже є розклад, коли мене чекають на лекції знову.
Робота тренера? Це не просто професія. Я живу футболом і із задоволенням би попрацював. Бажаю Україні світу. Я застав війну в Іраку та Сирії, розумію, що таке – бомбардування та обстріл. Вражений жорстокістю, з якою ворог вторгся у вашу країну. Весь світ бажає Україні миру. Я теж завжди пам'ятатиму вашу країну зеленою, квітучою, з усміхненими добрими людьми. Не відкидаю такої можливості, що міг би попрацювати колись із українським клубом.
А замовити слівце за українського футболіста – будьте спокійні, якщо від мене залежить, допоможу завжди.
