Денис КОЖАНОВ: «Головою забив удруге в житті»

Мою розмову з крайнім півоборонцем «зелено-білих» кілька разів переривав щирий сміх і миле щебетання його трирічної донечки: такий звуковий супровід надав бесіді щемного домашнього затишку.

— Денисе, насамперед, вітаю із забитим м’ячем!

— Дуже дякую! Мені й досі радісно за той момент, хоча й минуло кілька днів.

— Пам’ятаєте, коли востаннє відзначалися за львів’ян?

— Ой, навіть і не згадаю… Очевидно, років зо три тому.

— 21 травня 2011 року в домашній зустрічі з «Ворсклою» ви зробили дубль.

— Тепер пригадав. Тоді ми програвали — 0:1, потім я двічі забив, але полтавці таки вирівняли рахунок.

— На моїй пам’яті, ви дуже рідко забиваєте ударами головою…

— Це справді так: наскільки пам’ятаю я, досі відзначитися таким чином у мене виходило тільки раз: якось, не пригадую, правда, коли, ударом головою розпечатав ворота «Кривбасу». Й ось тепер — удруге.

— Чому так? У вас же не критичний зріст — 171 сантиметр?

— Не критичний, але й невисокий. Справа в тому, що успішно на «другому поверсі» можуть дія­ти тільки футболісти або високі, або стрибучі, а ще ті, хто вміє добре обирати позицію. У мене із цим проблеми, треба більше працювати. Також не забувайте, що я — фланговий виконавець…

— Вам довелося повернутись у «Карпати» після трирічних мандрів. Як проходить ре­адаптація? Чи допомагає те, що Львів однедавна — рідне для вас місто?

— Насправді почуваюся дуже доб­ре. Обожнюю це місто! І команду нашу люблю. Щиро радий був вернутися сюди. Поки все в мене складається.

— Якщо не секрет: коли остаточно вирішили перебратися до Львова, як кажуть, «на ПМЖ»?

— Фактично, ледь приїхавши сюди. А коли спливав перший рік перебування в «Карпатах», улітку
2008-го, вже зрозумів, що я хочу тут жити постійно.

— Нині вам знову доводиться трудитись із іноземним тренером. Кілька слів про Ігоря Йовичевича.

— Дуже позитивні враження, бо з ним по-справжньому цікаво працювати. Він же ставить футбол, до якого звикли грати в нашому клубі, принайм­ні, за останнє десятиріччя: швидкий, атакувальний, мобільний. Чимось нагадує мені Ніколу Костова.

— Колишній воротар націо­нальної збірної Ігор Кутєпов дуже хвалить карпатівського наставника: мовляв, за його роботою в молодіжній першос­ті видно, що то — прогресивний фахівець.

— Кутєпов правильно підмітив — хорват якраз прогресивний. І це не дивно: він же багато років пробув у Європі, власне, він — звідти, що в усьому відчувається. У нього насправді власне бачення всього — тренувального процесу, побудови гри, яке різниться від того, що прийнято в Україні. Та і як людина Йовичевич хороший: емоційний, передає це нам.

— Дещо неприємний момент: керівництво попереднього клубу — «Севастополя» — розрахувалося з вами? Якщо ні, то коли обіцяє?

— Звичайно, ні (далі послідувала довга емоційна тирада, з якої випливає, наскільки це болючий момент. — В.Б.)!!! У всіх гравців уже неіснуючого клубу непогашені борги, причому піврічної давності. Тобто виходить, ми майже шість місяців грали надурняк. Я з колишніми партнерами регулярно передзвонююся, в усіх ситуація аналогічна. У нас же, нагадаю, сім’ї. А головний «красень» у цій ситуації — наш колишній президент Олександр Красильников! Коли «Севастополь» вигравав або виникала потреба перед кимось похизуватися, він кричав: «Я — президент!»; щойно треба платити зарплатню — він миттєво в кущі. Й усе йде до того, що нічого ми так і не отримаємо: до останнього моменту, до кінця травня, нам обіцяли, що заборгованість ліквідують, а тепер кажуть, мовляв, «клубу не існує, то чого ви хочете?»

— Денисе, та ви не зовсім правильно сприймаєте ситуацію! Хто такий Красильников? Він у «Севастополі», як мовиться, обличчям торгував, а гроші давав Вадим Новинський.

— Я розумію це, але ви ж не бачили, як поводився Олександр Ілліч! Він пос­тійно наголошував, що все залежить од нього. Мовляв, він керівник і вирішує справи. А критичного моменту першим сховався, «відійшов од справ».

— Іще одна прикрість: після 2011-го прізвище «Кожанов» більше не з’являлося серед кандидатів до збірної України…

— Справді, граючи в Маріуполі та Севастополі, не отримував запрошень… Звичайно, хочу повернутися, зіграти на великому турнірі. Треба працювати. І вірити.

— Із вашого дозволу, торкнемося нефутбольної тематики: ви, як уродженець Маріуполя, тобто Донбасу, мабуть, особливо складно переживаєте тамтешні події…

— Так, дивлюся новини, постійно оновлюю стрічки повідомлень… Дуже страшно. Там справжня біда. Жаль, що нас це зачепило, ще рік тому нічого не передвіщало трагедії. Доб­ре, що місто, де я народився, майже не постраждало.

— Чи залишився хтось із рідних на малій батьківщині?

— Залишилися: брат і бабуся. Тримаю з ними постійний контакт. Вірю, що все налагодиться.

Володимир БАНЯС.