Денис СИТНИК: «Мав можливості виступати у чемпіонаті Мальти й Таїланду, а ще раніше — в «Металурзі»

«Мене запримітив ісландський агент, який слідкував за грою зовсім іншого футболіста»

— Денисе, ваше повернення до України з ісландського чемпіонату стало справжньою «бомбою» в першій лізі. Як почуваєтеся після закордонного кочування? Ще не стомили розмови про вашу кар’єру щодо закордонного етапу?

— Ні. Усе складається спокійно, без особливої уваги до мене. Звичайно, коли лише починав в Україні, то ніякого інтересу не було, а зараз уже більше: телефонують і розпитують. Не стомили, позаяк нормально до цього ставлюся.

— Якщо маємо можливість обговорити ваше футбольне життя, то почнемо з початку. Розпочинали професіональні виступи в другій лізі в «Комунальнику», а згодом у «Гірнику-Спорті». Здається, навіть вигравали в першості та доходили до фіналу Кубка ліги.

— Приємних моментів справді вистачало, тільки запам’яталися мої дебютні сезони зовсім іншим: проблемами із фінансами. Було неприємно перебувати в такому становищі. Нам постійно обіцяли, що розрахуються, але сам розумів, що коштів у команди немає.

— Тоді було тяжко уявити, що незабаром зможете перебратися до Ісландії?

— Конкретно Ісландію мені складно було уявити моєю майбутньою країною, де виступатиму. Коли запропонували переїхати туди, дуже здивувався, оскільки нічого не знав про Ісландію та команди, що виступають у тамтешньому чемпіонаті. Стосовно гравців, окрім Гудьйонсона, більше ні про кого не чув. Але інтерес до нового все ж узяв гору.

— То як виник варіант із таким чемпіонатом?

— Узагалі, спочатку мене запрошували в Норвегію на перегляд. На десятий день перебування в команді звільнили тренера, тому що за цей час зазнали двох поразок поспіль. Відтак людину, котра мене запрошувала, змінили, а новий наставник не бачив мене в колективі: не підходив йому за габаритами. За домовленістю, в мене ще було три дні на час перег­ляду. Пощастило, що мали ще одну гру, а кілька нападників захворіло, тому отримав шанс довести тренеру, що не все зі мною втрачено. Хоча добре зіграв, новий очільник не передумав, натомість мене запримітив ісландський агент, який слідкував за грою зовсім іншого футболіста з Данії.

Далі, ясна річ, погодився на його пропозицію поїхати до нової команди, де мав два тижні для того, щоби сподобатися тренеру. Якраз розпочався турнір, у якому брали участь, а я забив за чотири гри десять м’ячів. Лише після цього мені запропонували контракт.

— У багатьох скандинавських ФК існують традиції стосовно нових виконавців. Щось було схоже у «Вестманнаейї»?

— Була дуже кумедна традиція: коли розпочинається чемпіонат, то після першої звитяги всі хлопці заходять у душ, а далі тебе всі ляскають руками по сідницях! Для мене це було незвично. Чи з розумінням поставився? Спочатку, звичайно, впирався, але потім зрозумів, що це відбувається жартома, тому заспокоївся, бо це допомагає підняти настрій колективу та згуртувати всіх.

«Міг позичити авто в партнерів по команді чи навіть у тренера»

— Коли летіли на острів, знали, що до вас за цей клуб уже грав українець — екс-тренер «Чорноморця» Ігор Наконечний?

— Ні, коли їхав туди, як уже говорив, абсолютно нічого не знав. Лише за рік дізнався, що Ігор Анатолійович уже вдягав аналогічну футболку: так склалося, що дружу з його сином. Чи пам’ятають Наконечного досі? Не цікавився цим і не розпитував нікого, можливо, й пам’ятають.

— У плані комунікації були проб­леми? Чи знали бодай англійську?

— Англійську знав, але на достатньо посередньому рівні. Та проблем не виникало: практично все розумів. Хоча, визнаю, що попервах спілкуватись із кимось було складно. За півроку знання мови підтягнув, тому стало комфортніше.

— Напевне, й не намагалися вив­чити тамтешню мову?

— Так, не було бажання цим займатись, адже ісландська — не найлегша мова в плані вивчення. Хоча клуб пропонував ходити на курси. Та й тренер, який очолював команду вже шість років, не знав місцеву мову, навіть два слова не міг зв’язати.

— А хтось знав російську?

— На острові були три жінки з України (здається, із Харкова та Полтави). Намагалися допомагати мені по можливості. Згадаю також, що був у нас один гравець, який до цього виступав у Норвегії, то там у нього в команді був росіянин, який навчив його нецензурним висловам. Використовуючи їх, намагався кепкувати наді мною.

— Умови, що пропонував ваш тодішній клуб, задовольняли?

— На початку домовились із ке­рівницт­вом, що мені орендуватимуть житло та оплачуватимуть переїзди мої та моєї дівчини. Щодо машини, то не було сенсу її просити, тому що острів, на якому базувалася команда, мав невелику площу: з одного кінця до іншого — десять хвилин ходою. Коли ж виникала у цьому потреба, то просто виходиш на вулицю, а там мене впізнавали та питали, чи не потрібно «підкинути». Якщо навіть нікого не було, то міг позичити авто в партнерів по команді чи навіть у тренера — у цій площині там було просто.

— Що було найскладніше попервах?

— Після України тяжко самотужки освоїтись у новій країні. Не вистачало спілкування, тому почувався самотнім. Коли прилетіла до мене дівчина, то вже стало легше.

— Рівень команди та взагалі чемпіонату можете оцінити?

— Передусім, там грають у футбол без «бий-біжи», хоча він переважно силовий. Багато боротьби, ніхто не забирає лікті. Між тим, судді значно менше свистять. Продовжуючи тему: в Ісландії ніколи не ставав свідком упередженості арбітрів. Вони дивляться на фоли обох сторін, і пенальті там ніхто не «намалює».

— Якщо не помиляюся, того сезону ваша команда здобула «сріб­ло». Не влаштовували гучних святкувань?

— Ні. І це мене теж дуже сильно здивувало. Після завершення сезону клуб улаштував бенкет, а ось наступного дня нікого в розташуванні команди вже не можна було знайти. Усі іноземці пороз’їжджалися по домівках, а в мене літак був лише за три дні, тому проводив цей час майже на самоті.

«Заставав у кімнаті сантиметрів зо п’ять попелу після виверження вулкану»

— Кілька років тому чималої популярності набув ісландський колектив «Стьярнан», відомий своєрідною манерою святкувати голи. У вас часом не було прийнято оригінально святкувати забиті м’ячі?

— У нас такого немає. Хоча відому так звану «рибу» футбольний світ побачив ще у 1980-х у виконанні тренера нашої команди. Тобто оригінальні святкування пішли саме з «Вестманнаейя», а вищезгадана команда просто повторила аналогічні рухи.

— Ліміт існував у ісландському чемпіонаті? Бувало, що не виходили на поле через нього?

— Обмеження було: на полі одночасно могли перебувати троє гравців із країн не Євросоюзу. А в нас таких було лише троє: я та ще два футболісти з Уганди. Отож, ніколи це мені на заважало.

— Як оціните свої виступи в тому чемпіонаті?

— У першому сезоні зіграв непогано: забив шість м’ячів, але й багато асистував і часто заробляв пенальті. Тим паче, що в мене не було чіткої позиції. У одному матчі виконував роль нападника, в іншому — вже міг бути вінгером чи взагалі півоборонцем. Наступний рік у мене, навпаки, не склався. Травмувався та вибув на кілька місяців, а в ісландських реаліях це — майже півсезону. Першість триває лише з травня до кінця вересня. Потім психологічно було складно повернутися до звичної форми.

— Тому й не вийшло продовжити співпрацю з клубом із Вестманнових островів?

— Так. На мене довгий час не могли розраховувати, тому знайшли виконавця на моє місце. Таким чином, довелося прощатись із командою. Розійшлися мирно, мені все виплатили, тому нічого не можу сказати поганого на адресу клубу.

— Також не можу не запитати про вулкан, який всі знають, але не можуть вимовити. Ейяф’ятлайокудль часто докучав?

— Були певні моменти, коли через виверження траплялися проблеми. Якось летів із України до Ісландії, так через нього на день «застряг» у Норвегії. А взагалі вулкан розташований за 50 кілометрів од острова, а вітер переважно дме в іншому напрямі, тому він нам не заважає. А коли змінюється напрям вітру, то вся Ісландія покривається чорним шаром пилу. Бувало забував зачинити вікно, коли летіли на виїзд, то в кімнаті заставав сантиметрів зо п’ять попелу. У такий час ми перебазовувались у інше місце, оскільки в таких умовах узагалі не можна було тренуватись.

— Ви також грали в Румунії. Як з’явилася можливість перебратися до «Петролулу»? Чому знову не затрималися надовго?

— Пошуками клубу займався агент, який мав вихід на тодішнього фахівця, який працював у румунському ФК. Спочатку хотів спробувати себе в Україні, тому що мені не сподобались умови в запропонованому місці. Проте не вдалося переконати в «Олександрії», щоби мене залишили. Відтак поїхав до того тренера.

Фізично не готовий ще був, а залишався останній місяць чемпіонату. Настільки в мене й був розрахований контракт. Команда перебувала в зоні вильоту, тому в клубі «чіплялися» за всілякі можливості, щоби команда не понизилася класом. Хоча я зіграв у трьох заключних матчах, а ФК, у підсумку, зберіг прописку у вищій лізі, фахівця звільнили, тому знову довелось шукати нове місце роботи.

«Хотів змінити Ісландію на нову країну»

— У підсумку, знову полетіли до Ісландії. Певне, добре себе зарекомендували, якщо знову звернулися до ваших послуг?

— Після цього мав можливість змінити прописку на ізраїльську, та отримав ушкодження плеча. Мені, на щастя, допоміг попередній наставник, із яким разом працювали в «Вестманнаейї»: він знав тренера іншого ісландського клубу «Гріндавика», якому мене порекомендував. Поїхав назад на острів, а цей фахівець, окрім сербської, більше не знав інших мов: гравці переважно теж були його земляками. Із часом почали виникати проблеми, тому поїхав у оренду до «Троттюру». Потім хотів змінити Ісландію на нову країну, адже останнім часом не складалося. Потрібно було отримати новий виклик у кар’єрі. Хоча не шкодую про чотири роки подорожування світом.

— Після такого випробування за кордоном, не вважаєте, що перша ліга та «Титан» — нижче вашого рівня?

— Якщо погодився на їхню пропозицію, значить — ні. Не можу сказати, що в Армянську зібрані погані футболісти. Просто через деякі причини вони не грають у прем’єр-лізі: не можуть же всі грати на найвищому рівні.

— Чим «Титан» зміг переконати вас переїхати до Армянська? Вочевидь, мали й інші варіанти?

— Знаєте, мій агент займався пошуками переважно в закордонних чемпіонатах. Мав можливості виступати у чемпіонаті Мальти й Таїланду. Хотів поїхати в Таїланд, але в цьому випадку потрібно було чекати конкретної пропозиції. Мій представник переконував, що вона буде, тільки мені здалося, що ці слова можна ділити на 48, а вже потім аналізувати можливість. Отож, погодився на конкретну пропозицію з Криму.

— Олег Лутков із вами ще раніше хотів попрацювати. Можливо, могли перейти до запорізького «Металурга»?

— Так, коли Олег Анатолійович очолював «козаків», то він мені пропонував співпрацю. Утім, на жаль, у Луткова почалися проблеми в клубі, а я в цей час був на перегляді в якомусь колективі (навіть не пригадаю). Тому тоді вирішили відмовитись од цього задуму. Коли Олег Анатолійович уже тренував білоцерківський «Арсенал», то якраз отримав травму плеча. Загалом, не складалось у нас до цього із спільною роботою.

— Зараз, коли проходите вже не перший збір із новою командою, можете порівняти методи роботи в Європі та в Україні?

— Дуже й дуже різні підходи до тренувань! До прикладу, якщо взяти Ісландію, то там немає такого, як щоденний дворазовий режим тренування. Так, займалися лише на зборах у Іспанії, але це було всього два тижні, а ранкове тренування-розминка — взагалі, щоби лише пропітніти. Також чимало часу виділяли на тактичну підготовку. У «Титані» ж більше уваги приділяють фізичним управам, що для мене спочатку було тяжкувато. Через великі навантаження на першому зібранні ушкодив м’язи, тому лише зараз повернувся до загальної групи.

— Упродовж своєї відсутності слідкували за перипетіями другого за рангом вітчизняного чемпіонату?

— Якщо чесно, то не звертав особ­ливої уваги на першу лігу. Хоча знаю кілька команд, як вони грають. На моє переконання, у цій лізі майже всі команди рівні, тому знання не набуватимуть великого значення.

— Вам лише 27, маєте думки та прагнення ще пограти в українській прем’єр-лізі?

— Подивимося, не хочу наперед загадувати, що буде за три чи п’ять років. Певні цілі, звісно, наразі стоять переді мною, тільки багато чого залежатиме від того, як мені вдасться проявити себе вже цього сезону. Якщо добре зіграємо, то не виключаю, що укладу договір із командою елітного дивізіону, й не обов’язково України. Усе залежатиме від мене. У мене є хороший агент, тому кількість пропозицій напряму пов’язана з моєю грою.

Євген ДЕМЯН.