Дмитро БЕЗОТОСНИЙ: «Якщо «Металург» запропонує умови, які були в Одесі, збираю речі й їду в Запоріжжя»

«Не знаю, чи пішов би, якби Григорчук залишився»

— Дмитре, ваше прощання із «Чорноморцем» зумовлене лише негараздами з фінансовим станом клубу?

— Як вам сказати… Тут справа не у фінансах, а в тому, що була невизначеність. Принаймні в розмові зі мною ніхто не міг чітко гарантувати, що буде завтра, післязавтра, за місяць-другий… Наприклад, я чекаю певних коштів, а мені відповідають: «Зачекай, зачекай». Так тривало дуже довго й ніхто не говорив, коли це питання вирішиться. Уже цього року зустрівся з керівниками, сподівався, що у цьому плані щось уладнається, але мені дали зрозуміти, що все, як було, так і залишилося. Після цієї розмови збагнув, що далі тягнути нікуди.

Ми ж не за фантики живемо, пот­рібно утримувати свою сім’ю, думати про майбутнє. Тим паче, футболісти не грають до 50 років. Потрібно за цей короткий проміжок кар’єри щось заробити, відкласти. Над цим можу розмірковувати відкрито, всі ж знають, що ми виступаємо не безкоштовно.

— За словами гендира Керницького, ви хотіли й надалі отримувати зарплатню на тому ж рівні. Вам пропонували на інших умовах продов­жити співпрацю?

— Чесно кажучи, мені озвучили суму, скільки готові були платити, проте вона не задовольнила мене.

— Якби в таких умовах Григорчук залишився, то все одно би пішли з команди?

— Перше коло ми були на певних умовах, працювали, плекаючи надію, що все далі буде нормально, зароблене виплачуватимуть учасно. Ті умови були не мінімальними, проте менше, ніж хотілося би, а зараз пропонують іще менше.

— До чого, власне, вів: тобто Роман Йосипович жодним чином не змінив би ваше рішення?

— Не знаю. Коли ми працювали з Григорчуком, була ситуація, коли нас просили зачекати, нам доводилося терпіти, терпіти… Але ж повинен бути рубіж! Я дотерпів до своєї межі, не хотів більше слухати: «Ще трішки, ще трішки, зачекай». Тяжко сказати, скільки б іще це продовжувалося.

— У середовищі журналістів усім прикро, що в Одесі розпався такий потужний колектив. Вам, як екс-капітану тієї команди, очевидно, досадно ще більше.

— Повірте, зараз усі шкодують, що все так склалося, зокрема, функціонери ФК. Що вже говорити про тренерів, футболістів, увесь персонал, які кували минулу славу? У той «Чорноморець» усі вкладали частину своєї душі. Коли досягаєш певного результату, котрий не пройшов безслідно, тяжко й боляче згодом усвідомлювати, що все це зник­ло в одну мить.

Пригадую, що за нас у структурі переживали геть усі: прибиральниці, люди, що дивилися за газонами, кухарі. Періодично спілкувався з персоналом, якого не «видно», більшість цікавилася, як у нас справи. Вони теж жили цим. Навіть уявити собі не можете, як наш адміністратор «пихкає», коли займається організацією зборів, тренувань, матчів. Це колосальна робота, котру ніхто, крім нас, не бачить, але від цього його лепта в наших заслугах не менша. У абсолютно всіх була ідея, щоби клуб розвивався та рухався тільки вперед.

— Що найперше спадає на думку, коли згадуєте про «Чорноморець»?

— Звичайно, спочатку той день, як одяг чорно-синю футболку. Удячний тренерам, які створили для мене таку можливість виступати у цьому колективі. Без цих людей мене би тут не було. А що згадується найяскравіше — коли ми приїхали в місцевий аеропорт після матчу з ПСВ. Думаю, ніколи не забуду, як нас бурхливо й завзято зустрічали.

«Якби була чітка пропозиція з Росії, розглянув би цей варіант»

— Якби останні три роки можна було пережити заново, то щось би змінили? Були можливості провести їх у іншій команді?

— Розумієте, нікому не дано пережити частину свого життя. Думаю, навряд чи я би щось змінив. Чесно, мене все влаштовувало, мені було добре. Були хороші умови (поля, стадіон), чудове ставлення до мене, шалена підтримка фанатів. Загалом, не було до чого причепитися. Просто інколи трапляються форс-мажори, від яких, на жаль, ніхто не застрахований.

— Отож вас ніхто наполегливо до себе не кликав за цей час?

— До такого не доходило, щоби була серйозна зацікавленість. Та навіть якби й було щось, повторюся, навряд чи щось змінював би. Ми викладалися сповна, щоби досягнути певного рівня. А коли ти перебуваєш на ходу, часто перемагаєш, то навіщо кудись іти? Мене би це точно не зацікавило.

— Нині команду за собою поведе Олександр Бабич. Як гадаєте, яке майбутнє чекає омолоджений «Чорноморець»?

— Мені складно судити, будемо вже дивитися на них восени, як у них підуть справи. Хочеться вірити, що в молодого покоління все вийде. Та й для Бабича це не повсякденне діло — очолювати колектив прем’єр-ліги. Сподіваюся, Олександр Олександрович зуміє проявити себе на чолі оновленої команди.

— Сьогодні (в середу. — Є.Д.) з’явилася інформація, що вас жадає бачити у своїх лавах запорізький «Металург». Бачили?

— Одверто кажучи, останнім часом не заходив у Інтернет, іще нічого не бачив. Утім не знаю, хто і що там пише. Можете мені повідати?

— Цитую: «Безотосний може поповнити склад «Металурга»…»

— Ось бачите, «може».

— Щоправда, додають, що вам запропонували аналогічні умови, котрі були в Одесі.

— Нехай запропонують, і я переїду в Запоріжжя.

— Це ви зараз без жартів?

— Ну, якщо мені запропонують ті ж самі гроші, що були у «Чорноморці», серйозно — збираю речі й їду в Запоріжжя.

— Як для воротаря, у вас іще відносно молодий вік (31 рік), отож питання щодо завершення кар’єри найближчим часом не стоятиме. Відтак, яким бачите своє майбутнє?

— Складно передбачити. Єдине знаю — я хочу ще грати та грати. А коментувати, де й як, не можу — життя покаже. У мене ще є бажання виступати й трудитися заради позитивних результатів.

— Навіть у Росії? Куди, приміром, поїхав ваш колега Зубейко.

— Не знаю. Якби була чітка пропозиція із сусідньої країни, розглянув би цей варіант. Говорити ж точно, поїхав би чи ні, не буду — не хочу вас обдурювати.

— Як розумієте, акцент не на спортивній складовій, а на національній свідомості. Для вас політика та футбол — несумісні речі?

— Якщо постійно дивитися телевізор, тоді так — це можна негативно сприймати. Чесно, я вже два-три дні не стежу за новинами, не вмикаю телевізор і комп’ютер. Відтак про ці події менше думаю, можливо, тому й замислився, чи поїхав би в Росію. Думаю, не варто нам заглиблюватися у цю тему. Повірте, мені болить душа через те, що відбувається на наших теренах.

Євген ДЕМЯН.