Український футбол
Друга світова і футбол
1 вересня виповнилося 75 років із початку Другої світової війни. Читачеві «УФ», обізнаному з тим, як вітчизняний футбол пережив оте лихоліття, цікаво буде дізнатися про тодішню долю британського соккера

Томмі Лоутон зазначав у автобіографії «Моя справа — футбол»: «Коли прийшла війна, з нею прийшов і кінець моїй кар’єрі. Сумнівів не було, у світі, який втрачає розум, місця для професійного гравця у футбол немає. Звичайно, будучи молодою, фізично здоровою людиною, досягши двадцяти років, я повинен був іти на службу. Між тим, у мене залишалося небагато часу, щоби розібратися з моїми особистими справами. Проклятий Гітлер і його щури несподівано змусили мене замислитися над вірогідним майбутнім».

МОБІЛІЗАЦІЯ

Мюнхенська угода була популярною серед британців, бо, здавалося, запобігала війні з нацистською Німеччиною. Дехто був із цим не згоден. Джордж Кей, тренер «Ліверпуля», вступив на службу в Територіальну армію. Окрім того, він агітував гравців послідувати його прикладу. Чарлі Пейнтер, тренер «Вест Хема», також переконував гравців і персонал клубу приєднуватися до «територіальників». «Молотки» вирішили, що буде несправедливо позбавляти гравців, які можуть узяти участь у іграх, цього права. Клуби постановили платити всім гравцям тридцять шилінгів на тиждень незалежно від того, можуть вони грати чи ні.

Із 35 гравців «Болтона» 32 пішли служити в армію, троє інших вирушили працювати на вугільні шахти й у тилові служби. Серед них був Гаррі Хаббик, який повернувся у вугільний кар’єр (де працював до того, як став футболістом), а також Джек Аткінсон і Джордж Хант, які служили в місцевій поліції. Загалом, 17 гравців, серед яких: Гаррі Гослін, Денні Вінтер, Біллі Ітхель, Альберт Гелдард, Томмі Сінклер, Дон Хоу, Рей Вествуд, Ерні Форрест, Джеккі Робертс, Джек Херст і Стін Хенсон обрали 53-й (Болтонський) піхотний полк.

Майор Френк Баклі був старшим офіцером у Футбольному батальйоні під час Першої світової вій­ни, він спробував знову вступити в британську армію 1939 року у віці 56 років, але не пройшов за віком. Він і далі був тренером «вовків» у той час і агітував своїх гравців йти на службу в збройні сили. Згідно з публікацією Футбольної Асоціації під назвою «Метою була перемога» (1945 рік): «Із 3 вересня 1939 року й до кінця війни надійшли на службу 91 людина з «Вулверхемптона», 76 із «Ліверпуля», 65 од «Хаддерсфілд Тауна», 63 із «Лестер Сіті», 62 із «Чарльтона», 55 із «Престон Норт Енд», 52 із «Бернлі», 50 із «Шеффілд Уенсдей», по 41 із «Челсі», «Брентфорда», «Саутгемптона», «Сандерленда» та «Вест Хема».

Британська армія запрошувала найкращих футболістів у якості інструкторів із фізичної підготовки в Олдершоті. Серед тих, хто приєднався, були: Джо Мерсер, Кліфф Бріттон, Томмі Лоутон, Метт Басбі, Стен Кулліс, Дон Уелш, Біллі Кук, Артур Канліфф, Біллі Райт, Арчі Маколей, Норман Корбетт, Берт Спорстон і Ерік Стефенсон.

Більшість гравців основного складу «Арсеналу» пішли на службу в Королівські авіаційні війська. Серед них: Тед Дрейк, Джек Крейстон, Едді Хепгуд, Леслі Джонс, Бернард Джой, Альф Кірхен, Лорі Скотт і Джордж Свиндин. Деякі з них отримали роботу інструкторів із фізичної підготовки, та не брали участі у бойових діях на континенті, інші були спрямовані на службу за кордон. Серед них: Платт (Північна Африка). Том Віттакер, тренер «Арсеналу», був підвищений у званні до командувача ескадрильєю і заслужив Орден Британської Імперії за участь в операції «Європолудень» (висадка союзних військ у Європі).

ПЕРЕТВОРЕННЯ ТУРНІРІВ

1939 року було ухвалено рішення про старт футбольної ліги 26 серпня. Понад 600 000 чоловік дивилися ці ігри. У п’ятницю 1 вересня 1939 року Гітлер напав на Польщу. Передбачалося, що у суботу та неділю відбудуться футбольні матчі, оскільки Невіл Чемберлен поки ще не оголосив війну Німеччині. Але уряд негайно заборонив численні зібрання, й у результаті чемпіонат призупинили. «Блекпул», який здобув три перемоги, очолював таблицю першого дивізіону.

14 вересня уряд дозволив футбольним клубам зіграти товариські матчі. У інтересах безпеки число глядачів обмежувалося 8 тисячами осіб. Це рішення пізніше переглянули, і командам дозволили продавати 15 тисяч квитків на вхідних турнікетах.

Уряд установив ліміт на переміщення в 50 миль. Футбольна ліга розділилася на сім регіональних областей. Клуби Лондона домовилися, що змагання в їхній області розпочнуться в останню суботу жовтня. Перша група складалася з: «Арсеналу», «Бредфорда», «Чарльтона», «Челсі», «Фулхема», «Міллуола», «Тоттенхема» і «Вест Хема». У іншій групі були: «Альдершот», «Брайтон», «Клептон Орієнт», «Крістал Пелас», «Лейтон Орієнт», «Куїнз Парк Рейнджерс», «Редінг», «Сауфенд» і «Ветфорд».

Після оголошення війни 1939 року Гітлер не віддавав наказу атакувати Францію чи Британію. Цей період увійшов в історію як «Дивна війна». Британію ще не атакували армади бомбардувальників, і Футбольна ліга задумала почати новий турнір, названий Військовим Кубком Футбольної ліги.

Змагання включало 137 матчів, у тому числі й перегравання, й було стиснуто до дев’яти тижнів. До моменту проведення фіналу «Дивна війна» закінчилася. А 10 травня 1940-го нацисти вторглися у Францію. За кілька днів до фіналу Британський експедиційний корпус був евакуйований із Дюнкерка.

Фінал пройшов 8 липня 1940 року на «Уемблі». «Вест Хем» виграв у «Блекберна» з рахунком 1:0. Попри побоювання, що Лондон бомбитимуть літаки Люфтваффе, більше 42 300 фанатів вирішили ризикнути й прийшли на стадіон. Єдиний м’яч забив Сем Смолл після того, як Джеймсу Бэррону, воротарю «Блекберна», удалося відбити удар Джорджа Формана.

ПІД ЗЛИВОЮ БОМБ

Перший авіаналіт на Лондон стався 10 липня 1940 року. Під час «Битви за Британію» клуби продовжували грати у футбол. 19 вересня 1940 року, зразу після початку «Лондонського бліцу», Футбольна Асоціація скасувала заборону на недільні матчі, щоби надати робітникам військових підприємств можливість відпочити й розважитися. Уїнстон Черчіль тримався думки, що футбол підніме дух нації.

Між вереснем 1940 року та травнем 1941 Люфтваффе здійснили 127 широкомасштабних нічних рейдів. Із них 71 був націлений на Лондон. Основними цілями за межами столиці були Ліверпуль, Бірмінгем, Плімут, Брістоль, Глазго, Саутгемптон, Ковентрі, Хал, Портсмут, Манчестер, Белфаст, Шеффілд, Ньюкасл, Ноттінгем і Кардіфф. Майже два мільйони будинків (60 % із них — у Лондоні) було зруйновано, 60 000 людей убито та 87 000 серйозно поранено. Більшість убитих були мешканцями столиці.

Найчастіше авіанальоти Люфтваффе відбувалися вночі. Аби захистити свої літаки від важкої артилерії й перехоплювачів, німецькі пілоти летіли на висоті в тисячі футів над землею. Це, однак, робило скрутним пошук цілі й точне попадання. Для того, щоб іще більше ускладнити роботу німецьким бомбардувальникам, уряд Британії, на час війни, встановив повне світломаскування. Кожен громадянин був зобов’язаний не користуватися будь-яким освітленням, яке могло би дати підказку німецьким пілотам, які пролітали над міською територією.

У першу чергу, освітлення повністю заборонялося на вулицях. Усі вуличні ліхтарі були вимкнені. Навіть червоний вогник цигарки був під забороною, а людину, яка запалила сірник, аби відшукати свою вставну щелепу, оштрафували би на 10 шилінгів. Пізніше були дозволені невеличкі ліхтарики для використання на вулиці. Їх необхідно було маскувати тканиною та папером, а промінь направляти вниз.

Світломаскування стало серйозною проблемою для автомобілістів. 1939 року було дозволено користуватися тільки підфарниками. Результати були загрозливими. Кількість аварій на дорогах зросла, а кількість загиблих людей майже подвоїлася. Королівський хірург Вільфид Тоттер у статті для Британського медичного журналу зазначав: «Лякає націю управління світломаскуванням, Люфтваффе вдалося вбити 600 британців за місяць, не злітаючи в повітря». Одним із них був Джек Ламберт із «Арсеналу», який виграв медалі чемпіонату у сезонах 1930/31 і 1932/33 років.

У ТИЛУ

На початку Другої світової війни інсайд збірної Англії Райх Картер почав працювати в пожежній службі Сандерленда. Це було заняття для резервістів, і його рішення було витлумачено як спроба уникнути служби у військах. У результаті, Картера регулярно освистували вболівальники під час товариських матчів. Картер сильно переживав із цього приводу, й 2 жовтня 1941 року вступив на службу в Королівські військово-повітряні сили. Як більшість професійних футболістів, Картер став інструктором із фізичного тренування, тож під час війни в боях не брав участі.

Коли деякі футболісти пішли на службу в армію, інші знайшли роботу в тилових службах. Джек Фейбраве та Віллі Хемілтон із «Престон Норт Енд» пішли на службу в поліцію, Ерні Каллаган із «Астон Вілли» служив резервним поліцейським і був нагороджений медаллю Британської імперії за виняткову хоробрість під час бомбардувань Бірмінгема у вересні 1942 року. Зірка «Арсеналу» (будучи ветераном клубу) Джо Х’юм став резервним поліцейським, а Джо Кокрофт повернувся у Шеффілд працювати на сталеливарному заводі.

Лен Шеклтон працював шахтарем у останні роки війни. Пізніше він згадував, як це було працювати у вибої: «Мої папери на роботу у шахті були належним чином доставлені, хоча я й говорив листоноші не хвилюватися, якщо він ненавмисно сплутає конверт, адресований Лену Шеклтону… Здавалося, це було тяжко: виходити з дому о шостій ранку, але це було ніщо порівняно з моїм першим спуском у ліфті шахти. Якщо вам ніколи не доводилося їздити у цій катувальній клітці, дозвольте повідомити, що це не має нічого спільного з ліфтом в універмазі, хоча і служить для схожих цілей. Падати вниз у шахтарському ліфті — приголомшливий досвід. Це немов бути підвішеним на еластичному джгуті. Хвилину ви падаєте в надра землі, уявляючи, що опинитеся в Брісбені. Потім ви раптово зупиняєтеся, а клітка трохи бовтається. Один день у «Фрайстоні» переконав мене, що я серйозно змарнів, зголосившись добровольцем на шахту.

Джек Мілберн походив із сім’ї шахтарів, отож почав роботу на «Вугільну компанію Ашингтона» 1940 року. Пізніше він працював на «Шахті Хезерліг», і 1943 року був підписаний «Ньюкасл Юнайтед». Він купив старий мотоцикл і одягався у шахтарське спорядження. Його частенько бачили, як він мчить на поле після роботи. Мілберн розповідав Міку Беллу, який був 15 липня 1942 року профспілковим лідером на шахті, що робота суботнім ранком заважає його виступу на футбольному полі. Після нарад із іншими робітниками, які були вболівальниками «Ньюкасла», Белл вирушив до керуючого і погрожував страйком на шахті, якщо Джеку Милберну не дадуть вихідний у день гри. Зіткнувшись із загрозою зупинки роботи, керуючий шахтою неохоче погодився з вимогами Белла.

СПОГАДИ НЕТА ЛОФТХАУСА

22 березня 1941 року 15-річний Нет Лофтхаус дебютував за «Болтон». Лофтхаус забив один м’яч, а матч був виграний із рахунком 5:1. Із цього моменту він став гравцем основи. Він продовжував регулярно забивати до 1943 року, коли пішов працювати на вугільну шахту. Як зазначає у своїй книзі «Болтон Вондерерс» (1999 рік) Дін Хейз: «Субота шахтаря Нета Лофтхауса виглядала так. Підйом — 3.30. О 4.30 — встигнути на трамвай до роботи. Вісім годин роботи в забої, збір на тренування, гра за «Болтон». Робота у шахті гартувала його фізично, і він ніколи не переймався з приводу своїх успіхів на футбольному полі».

У автобіографії «Голи в достатку» (1954 рік) Нет Лофтхаус повідомляв: «Мені було всього вісімнадцять, коли я пішов працювати на «Мосслі Коллері» поряд із Болтоном, на шахту, де працювало багато вболівальників «Вондерерс». Потрібно зазначити: хоча я був усього за сорок п’ять хвилин їзди трамваєм од будинку, я раніше ніколи не бував у таких віддалених районах. Ніколи не забуду, як щоранку спускався в забій із шахтарями, несучи свою лампу».

ГРА ЖИЛА

«Бліц» усе ще тривав, коли 1941 року відбувся фінал Кубка Англійської ліги на «Уемблі» 31 травня. «Престон Норт Енд» і «Арсенал» зіграли внічию — 1:1 — перед 60 000 глядачів. У переграванні в Блекберні «Престон» переміг — 2:1. Обидва голи за «Престон» забив Роберт Бітті.

У сезоні-1940/1941 «Престон» повинен був виграти останній матч проти «Ліверпуля», щоби завоювати титул чемпіона Північної регіональної ліги. Дев’ятнадцятирічний Ендрю МакЛарен забив шість м’ячів. Результат матчу 6:1. Безсумнівно, що у цей період «Престон» був найкращим футбольним клубом Англії. Ця велика команда сильно постраждала від Другої світової. 1942 року її зоряний гравець — Те Фінні — був покликаний у Королівський танковий корпус і пізніше воював під командуванням генерала Бернарда Монтгомері у Восьмій армії в Північній Африці.

«Вовки» також вигравали Військовий кубок Футбольної ліги, 1942 року розгромивши «Сандерленд» (4:1). У команді був Ерік Робінсон, який трохи пізніше трагічно загинув у ході військових навчань.

Упродовж війни проходили неофіційні міжнародні ігри. Майже 78 000 уболівальників дивилися гру Англії із Шотландією на «Хемпден Парк» під час «Бліцу».

СТАДІОНИ

«Арсенал» утратив можливість грати на своєму полі, оскільки «Хайбері» використовувався як центр патрулювання повітряних нальотів. «Аргайл Хоум Парк» «Плімута» був серйозно пошкоджений під час авіанальоту 1941 року. Те ж саме сталося із «Сандерлендом» («Рокер Парк»), «Шеффілд Юнайтед» («Бремолл Лейн»), «Челсі» («Стемфорд Брідж») і «Саутгемптон» («Делл»). Десять бомб упали на полі «Бремолл Лейн» у грудні 1940 року, знищивши половину трибуни «Джон Стріт» і серйозно пошкодивши газон. Одна з бомб, скинутих на «Рокер Парк» у березні 1943 року, вбила полісмена. «Делл» також було серйозно пошкоджено, в зв’язку із чим «Саутгемптон» змушений був грати на «Піреллі Спорт Граунд» у Істлі.

У серпні 1944 року бомба V1 поцілила у собачий розплідник недалеко від «Уемблі Стедіум». Кілька собак утекли, тож їх ловили більше тижня.

«Блумфілд Роуд» «Блекпула» використовувався як тренувальний центр Королівських Авіаційних військ. «Діпдейл» «Престона» використовували для утримання війсь­ковополонених упродовж усієї війни. Військові виплачували клубу 250 фунтів компенсації.

ПОДВИГИ БРИТАНСЬКИХ ГРАВЦІВ

12 травня 1940 року 53-й (Болтонский) піхотний полк був направлений на допомогу французам, але потрапив під атаку танкової дивізії. Гаррі Гослін зумів знищити чотири ворожих танки, за що був представлений до звання лейтенанта. Госліну, Дону Хоу, Рею Вествуду, Ерні Форресту, Джеку Харсту і Стіну Хенсону пощастило вирватися у французький порт Дюнкерк із кільця противника, звідки вони були вивезені британськими судами.

У січні 1940 року Вілф Манніон був покликаний у Британську армію. Його відправили у Францію, де він взяв участь у битві з армією Німеччини під час наступу на захід. Місцева газета повідомила, що Манніон був убитий, але, насправді, він був серед солдатів, евакуйованих із Дюнкерка. Після повернення до Англії він був відібраний для гри за збірну в неофіційному матчі з Шотландією в січні 1942 року. Трохи пізніше Манніона відправили в Південну Африку. 10 липня 1943 року він був серед тих, хто брав участь у вторгненні на Сицилію, коли була зроблена спроба повалити Беніто Муссоліні. Його командувачем був офіцер Хедлі Веріті, представник збірної Англії з крикету. Пізніше Манніон згадував: «Пам’ятаю, ми того дня втратили половину наших. Ворог затиснув нас на цілий день. Хедлі потрапив під перехресний вогонь, і куля потрапила йому в груди. Він був чудовою людиною, в його команді я був стрілком кілька років. Усюди ми служили разом».

Наприкінці листопада Дон Хоу був поранений і евакуйований у перев’язувальний пункт. Під час чергового ворожого авіанальоту Рей Вествуд і Стін Хенсон ледь не були вбиті. Обстріл тривав і 14 грудня 1943 року, Гаррі Гослін був поранений шрапнеллю у спину. За кілька днів він помер. «Болтон Івнін Ньюс» повідомила: «Гаррі Гослін був природженим футболістом. Не тільки з особистої точки зору, а й з точки зору користі для клубу і краси гри. Я шкодую, що його життя було принесено в жертву війні».

Стін Мортінсен, гравець збірної Англії та «Блекпула», під час війни ледве уникнув смерті, коли його бомбардувальник розбився в лісі біля Лоссимаута. Мортінсен, який був на літаку кулеметником, врятувався, отримавши серйозну контузію голови, але його пілот і бомбардир загинули, а штурман позбувся ноги.

Джеккі Стампс із «Дербі Каунті» був важко поранений під час оборони Франції 1940 року. Він розповідав, що лікарі вважали, ніби він ніколи вже не зможе грати, але помилилися: він зумів зробити успішну післявоєнну кар’єру.

Рой Уайт, сержант Британської експедиційної армії, також брав участь у обороні Франції 1940-го.
Його човен був торпедований, а коли його підібрали, виявилося, що він повністю втратив зір. Після двох місяців у шпиталі зір відновився, і Рою було присвоєно звання майора. Після війни він грав за «Тоттенхем Хотспур».

Джеккі Брей, гравець «Манчестер Сіті», вступив на службу в Королівські авіаційні війська у 1940 році. Він отримав Медаль Британської імперії, а після поранення працював у тилу. Його одноклубник Ерік Вествуд брав участь у висадці військ союзників і був відзначений у депешах. Білл Шотхаус був важко поранений у Нормандії, але зміг грати за «Вулверхемптон Вондерерс» після війни.

Білл Едрих, більше відомий як гравець у крикет, також грав у футбол за «Тоттенхем Хотспур», був командувачем ескадрильєю, яка вчинила кілька бомбардувальних рейдів у нацистську Німеччину. Гарольд Уайт, який грав за «Вест Бромвіч Альбіон» до війни, в березні 1942 року отримав Військову медаль.

Дік Уолкер із «Вест Хем Юнайтед» був сержантом піхотного батальйону, пройшов від Ель-Аламейну до Італії, був кілька разів відзначений у депешах. Альф Філдс — півзахисник «Арсеналу», також воював у Північній Африці й Італії та був нагороджений Медаллю Британської Імперії. Капрал Алекс Манро з «Блекпула» був схоплений у липні 1942 року німецькою армією. Три роки він провів у таборі для військовополонених, а після війни повернувся до футбольної кар’єри. Генрі Робертс, який грав за «Міллуол» у 1930-х, був узятий у полон під час диверсійного рейду в Сен-Незері. Він був поранений в обидві ноги, провівши залишок війни в концентраційному таборі для військовополонених у Німеччині.

Фред Чедвік із «Іпсвіч Таун» і Альберт Хол із «Тоттенхем Хотспур» обидва були захоплені японською армією в Сінгапурі й кілька років провели в полоні. Хол і ще 58 осіб врятувалися з потопленого транс­портного корабля в Тихому океані у вересні 1943 року. Чедвік також вижив після кількох років у полоні, відтак обидва футболісти після вій­ни грали в англійській лізі.

ВОНИ НЕ ПОВЕРНУЛИСЯ

Фред Фішер, який грав за «Бренсли» та «Міллуолл», був убитий у вересні 1944 року. Вільям Імрі, який грав за «Блекберн Роверз» і «Ньюкасл Юнайтед» у 1930-х, служив у Королівських авіаційних військах і був збитий під час рейду 1945 року.

Вісім гравців «Арсеналу» загинули в Другу світову війну. Боббі Деніел, сержант-артилерист Королівської авіації, був убитий 23 грудня 1943 року. Серед інших загиблих гравців «Арсеналу», котрі служили в авіавійськах: Сідні П’ю, Гаррі Кук і Леслі Лак.

Воротар Білл Дін, який потрапив у «Арсенал» 1940 року, розповідав друзям: «Я домігся, чого хотів у житті. Я грав за «Арсенал». Дін загинув під час служби в Королівських ВМС у березні 1942 року.

Троє гравців «Арсеналу», які пішли на службу в Королівську артилерію, теж загинули. Х’ю Гласс потонув у морі 1943 року, Кирил Туз був убитий кулею снайпера в Італії 10 лютого 1944 року, а Гербі Робертс, постійний гравець основи «Арсеналу», який тричі вигравав чемпіонат ліги між 1932 і 1935 роками, став лейтенантом Королівської артилерії, помер од бешихового запалення, після потрапляння інфекції у відкриту рану, 19 червня 1944 року.

Півзахисник збірної Англії та «Ліверпуля» Том Купер був сержантом у військовій поліції. Він помер 25 червня 1940 року недалеко від Альдебурга, зіткнувшись на мотоциклі з автобусом. Як результат, командуванням був виданий наказ, що забороняв військовослужбовцям кермувати мотоциклом без шолома.

Джордж Баллок, який грав за «Барнслі» та служив у Королівському флоті, також став жертвою дорожньої пригоди й загинув 2 червня 1943 року. Те ж трапилося й з Персівалем Томасом Тейлором, який п’ять разів виходив за «Прес­тон Норт Енд» під час війни. Тейлор зробив хет-трик, граючи в якості гостя за «Мідлсбро» проти «Бредфорд Сіті» 4 квітня 1942 року. За шість днів він загинув у аварії на мотоциклі.

Артем КИСТЄВ.


стрічка новин