ІНШИХ ПИСЬМЕННИКІВ У НИХ ДЛЯ НАС НЕМАЄ

У тому, що матчі на теренах Криму було призначено раніше основ­ної недільної програми заключного туру, вбачається доволі логіки. По-перше, не змішувати моменти безпеки з боротьбою за медалі. По-друге, закрити тему «15-го зайвого».

Відсутність «Говерли» у Севастополі мало нагадувало типову неявку. Хоча вердикт КДК, звісно, буде. Закарпатці якраз гарантували собі абсолютно безпечне тринадцяте місце. УПЛ, федерація та клуб-господар були попереджені заздалегідь. Альтернативу приморці вигадали завдяки спарингу (5:0) із ялтинською «Жемчужиною» Івана Марущака. Ну, то їхнє право.

Намагаюся зрозуміти очільника «Говерли» Івана Юлійовича Шуфрича. Повітряний рейс у Бельбек неможливий з відомих причин. А наземна дорога з Ужгорода — це все-таки марафон, плюс візові нюанси для кількох легіонерів і «ласкавий» догляд на півночі півострова. Зрештою, зі спортивної точки зору їм оцей тур наче візит до магазину стокового одягу, проте за цінами берлінського бутіка.

Щодо поєдинку «Таврія» — «Іллічівець», то тут турнірне значення було на порядок вищим. Якби маріупольці не вибороли очок, то сімферопольська команда точно піднімалася на 14-ту сходинку, немовби міняючись із запорізьким «Металургом» у зоні вильоту.

Раджу читачам ще раз передивитися післяматчевий коментар Миколи Павлова. У ньому все відверто: «Ми билися за те, щоби «Металург» зостався в прем’єр-лізі не тільки де-факто, а й де-юре… Нам до Запоріжжя недалеко — 200 км, і при цьому не треба перетинати жодних кордонів». І хоча азовці вже без іронії відпрацювали 90 хвилин (два голи утнули на полі «Локомотиву» саме під завісу), варто звернути увагу на склад таврійців.

Так ось. Ви легко знайдете там вісім прізвищ учасників матчу між сімферопольськими дублерами та молодіжкою іншого «Металурга» — донецького, який відбувався третього травня на клубній базі в Поштовому. У варіанті Ніколи Костова за 16 травня Сергій Сітало, Олександр Аксьонов, Олег Крамаренко, Дмитро Ярчук, Максим Приходной та капітан дубля Дмитро Матвієнко вийшли проти Маріуполя у «старті», а Ігор Кошман і Олексій Тищенко — на заміну. Тоді як у обой­мі Павлова, порівняно з вимушено зіграним у столиці попереднім двобоєм із «Динамо», бракувало лише Миколи Іщенка й Олексія Довгого. Отже, дивуватися перемозі гостей не доводиться.

Стосовно «Таврії», то варто втриматися від далекосяжних виснов­ків. Попри політичну ситуацію, вболівальники дуже розчаровані, їх навряд чи втішили слова керівництва клубу й тренерського штабу, мовляв, хлопці дограли гідно. Адже, здається, вперше з 1992 року сімферопольський клуб посів такий щабель, од якого — дорога в перший дивізіон. Однієї причини бути не може, нехай більшість оглядачів убачають головним чинником падіння платіжної спроможності клубу. Вочевидь, політика, методика і філософія збіглися докупи, але, на жаль, супротив результату.

Якщо ж ви спитаєте автора, яка «Таврія» найпереконливіша за весь літопис кримського футболу, то вельми вас здивую. Не та, що чотири роки тому виборола Кубок України, та навіть не чемпіонський екіпаж у найпершому суверенному розіграші. Мені чомусь найбільше запам’ятався першоліговий склад 1980-го, який виборов путівку до ще союзної вищої ліги. Коротко назву декого з отих улюбленців місцевої «торсиди» — Віктор Юрковський, Андрій Черемісін, Володимир Нау­менко, Костянтин Панчик, Володимир Синельник, Валерій Петров, Анатолій Сироватський, Сергій Каталімов, Олег Серебрянський, брати Володимир і Сергій Причиненки.

Уникатиму порівнянь крізь «машину часу», просто стосовно нинішньої «Таврії» скористаюся висловом найкращого друга радянських фізкультурників. Реагуючи на скарги партійного функціонера Дмитра Полікарпова про огріхи деяких радянських літераторів, Й. В. Сталін сказав: «Інших письменників у мене для товариша Полікарпова немає, але передайте йому, що іншого Полікарпова для них ми знайдемо». Й наступного дня той начебто опинився проректором… педінституту.

Приблизно те саме можна подумати про запорізьку команду, яка уникла вибування за спортивним принципом, але грала дуже неякісно. Чесно кажучи, не надто уявляв собі, в кого поцікавитися, наскільки несподіваним став цей підсумок сезону для МЗ? Ось що відповів мені колишній воротар цього клубу Павло Бовкун, а нині гравець металургівських ветеранів, які торік завою­вали Кубок України у своїй віковій категорії:

— Не бажаю в жоден город кидати камінням, — зауважив пан Павло. — «Металург» ще зовсім недавно мав пристойну команду, стрижень якої складали наші запорізькі вихованці. Наголошую на цьому, оскільки сам є випускником Петра Григоровича Тищенка в клубній ДЮСШ. На жаль, про те, як на рівних запоріжці прагнули дія­ти з отакими навіть суперниками, як «Шахтар», — це згодом стали забувати. Почалася тренерська чехарда, чимало гідних гравців перейшло в інші клуби. Але ж загалом справа робилася, її слід було якщо не виводити на якийсь значний рівень, так принаймні втримувати. Тому сьогоднішній результат, у принципі, не здивував.

— Гаразд, але буквально десять днів тому мене в клубі переконували, що жодних боргів перед гравцями немає…

— Певно, так і є. Але, послухайте, навіть у країні, де економічні закони працюють дуже своєрідно, життя будь-якого підприємства визначає власник або засновник. Можливо, для якісніших трансферів не вистачає коштів. І все ж там розуміють, що систему слід міняти. Адже грали цьогоріч, даруйте, досить незрозумілі люди.

— Спитаю вас про Нікополь, де ви теж грали за радянських часів. Це футбольне місто немовби зникло з карти, хоча колись «Колос» гримів. Мабуть, Запоріжжю подібне не загрожує?

— Мені навіть довелося грати в 1/8 фіналу Кубка СРСР, коли «Колос» обіграв у серпні 1986 року саме «Металург» і вперше в історії клубу досягнув чвертьфіналу, мінімально згодом поступившись московському «Динамо». Знаєте, хто забив переможний пенальті запоріжцям незадовго до фінального свистка? Литовець Стасіс Данисявічюс. А поряд із ним грала когорта класних майстрів — Микола Федоренко, Юрій Горячев, Ігор Соколовський, Георгій Колядюк, Вальдас Каспаравічюс, Володимир Сафроненко. Я ж уважався загалом дублером Валерія Паламарчука. У Нікопольському районі спостерігався футбольний бум, і фінансування було на заздрість набагато більшим цент­рам. Та коли на зміну цьому колективу прийшов «Електрометалург», стало все скромніше. Але в Запоріжжі, віриться, зробили крок назад, аби завтра здійснити два вперед. Іншого прос­то не дано.

P. S. Днями стало відомо, що селекційну службу запоріжців очолив Олександр Штелін. Наприкінці 1990-х
він був головним тренером «Металурга», а далі працював у Бельгії. Має тамтешнє громадянство.

Євген КАРЕЛЬСЬКИЙ.