Український футбол
Ірина САНІНА: «У нас за кожним гравцем закріплена футбольна форма, тож після матчів доводиться її прасувати»
Найкращий гравець зимової першості поділилася враженнями від перемоги на турнірі, принципових суперників та розповіла про особисте життя

Не пропустивши жодного м’яча на турнірі, голкіпер «Житлобуду-1» стала кращим гравцем неофіційного чемпіонату України з жіночого футболу. Крім того, Ірина Саніна вважається штатною пенальтисткою харківської команди, відтак змогла не тільки зберегти свої ворота в недоторканності, але й відзначитися забитим м’ячем. У відвертому інтерв’ю «УФ» Ірина розповіла не тільки про свої спортивні звитяги, але й про особисте життя.

— Ірино, «Житлобуд-1» доволі впевнено здобув трофей, не пропустивши жодного м’яча. Певно, напередодні зимової першості не могли й подумати, що вашій команді так легко вдасться посісти першу сходинку?

— Ні, ми не очікували, що перемога буде настільки легкою. Знали, що багато команд якісно підсилилися, тому налаштовувалися на важкі матчі. Зрештою, ключовий поєдинок у нас був проти «Легенди» в півфіналі, й коли ми їх пройшли, зрозуміли, що обов’язково маємо виграти турнір.

— Наскільки зрозуміло, саме з чернігівською командою «будівникам» прийшлося найскладніше?

— Так! З-поміж інших поєдинків на турнірі, зустріч з «Легендою» у нас відібрала багато сил та емоцій.

— На вашу думку, хто з гравців «Житлобуду-1» на зимовій першості проявив себе найбільш яскраво?

— Як на мене, вся команда зіграла чудово, тому когось одного виокремлювати не стану. Ми в кожному матчі мали хороший вигляд, і всі дівчата заслуговують бути кращими.

— У неофіційному чемпіонаті України кожна з команд за п’ять днів провела по п’ять поєдинків. Граючи в такому шаленому ритмі, втома сильно відчувається?

— Я стомилася не стільки фізично, скільки морально й психологічно. Я повторюся, але матч з «Легендою» особисто для мене видався дуже складним. Вже аж надто багато емоцій я залишила на футбольному полі. Позначився нереалізований мною пенальті, та й напруження в матчі трималося до останньої хвилини.

За п’ять днів перебування в Умані з містом вдалося ознайомитися?

— Я би не сказала, що ми доб­ре вивчили місто. Так, пройшлися по центральній площі… На жаль, погодні умови не дозволили відвідати Софіївку. Зрештою, взимку в дендропарку не так цікаво, як, скажімо, влітку. Упевнена, якби було тепліше, ми обов’язково сходили би на екскурсію по місту та Софіївці. Крім того, в нас ще є чемпіонат, де передбачений виїзд до Умані. Тож вже тоді й надолужимо згаяне.

— Ірино, за час турніру ви тричі пробивали пенальті, два з яких схибили. У команді ви вважаєтеся штатним пенальтистом?

— Ні, я не штатний пенальтист. Просто тренер сказав, що я маю бити пенальті, тож і підходжу до «позначки». А якоїсь наполегливості чи особистого бажання пробивати одинадцятиметрові в мене немає. Я лише виконую тренерську настанову.

— Двоє поспіль нереалізованих одинадцятиметрових психологічно вас не надломили? Все ж таки дехто після таких невдач узагалі перестає бити пенальті…

— Скажу чесно, після того, як не забила перший пенальті, другий пробивала невпевнено. Щось мене бентежило. А коли не реалізувала другий, то взагалі дуже розчарувалася. Певно, на мене тиснуло надмірне бажання реабілітуватися, довести, що перший промах був випадковим.

— Чим дівчата займаються у вільний від футболу час? Можливо, граєте в карти, чи, як і хлопці, шліфуєте свою майстерність в іграх на Playstation?

— Та ні, зазвичай відпочиваємо. Дивимося телевізор, читаємо різноманітну літературу, журнали. Крім того, займаємося прасуванням. У нас за кожним гравцем закріплена футбольна форма, тож після матчів доводиться її прасувати. Щодо Умані, то в нас також багато часу забирала дорога від готелю до їдальні. Поки туди й назад дійдеш, більше нічого й не захочеш (сміється).

— Не секрет, що ви маєте пропозиції від низки клубів, зокрема з Росії. Загалом, на який термін у вас розрахований контракт з «Житлобудом-1»?

— Ще як мінімум рік я гратиму за харківський клуб.

— А потім плануєте залишитися чи все ж змінити чемпіонат, переїхавши, скажімо, до більш заможної Росії?

— Не хочу загадувати наперед. Побачимо, як воно буде. Наразі я граю за «Житлобуд-1» і мене все влаштовує. Приховувати не стану, в мене справді є цікаві пропозиції, але до закінчення контракту з харків’янами ні про яку зміну клубу мови в принципі бути не може.

— Здивувалися, коли вас вибрали найкращою футболісткою зимової першості?

— Так, я була приємно здивована. Тим паче, що на груповому етапі особ­ливо великої роботи в мене не було: наші захисники діяли впевнено та надійно, практично не підпускаючи суперника до власного штрафного. Щоправда, трохи довелося попрацювати в матчі з Черніговом, але, за великим рахунком, за весь турнір серйозної роботи я не мала. Зрештою, дуже приємно отримати цей приз та закінчити змагання з нулем у графі «пропущені м’ячі».

— Відомо, що для «Житлобуду-1» «Легенда» — це принциповий суперник, і на полі між вами точиться неабияка боротьба. Наприклад, в минулому сезоні у фінальному матчі за Кубок України ви вступили в словесну перепалку з однією з футболісток чернігівського клубу, яка мало не закінчилася бійкою. Тож цікаво, за межами поля ви також непримиримі суперники?

— Ні, за межами футбольного поля ми абсолютно нормально спілкуємося, я би навіть сказала, що товаришуємо. Справа в тому, що гравці «Легенди» і «Житлобуду-1» часто перетинаються в таборах збірних, тож ми добре знайомі з чернігівськими дівчатами. Під час турніру в Умані проживали в одному готелі, й часто ходили одна до одної в гості. З чернігівками ми в хороших відносинах.

— А яку команду більше за все не любите?

— Однозначно — «Житлобуд-2». У нас з цією командою відносини якось не склалися. Крім того, вони ще й принципові суперники, адже другий «Житлобуд» також базується в Харкові. Одним словом — дербі.

— Враховуючи, що ви є вихованкою донецького футболу, жалкуєте, що цьогоріч «Донеччанка» не приїхала на зимову першість? Чи для «Житлобуду-1» це додатковий плюс?

— Звісно, прикро. Ситуація в країні склалася таким чином, що участь «Донеччанки» в зимовій першості просто унеможливлювалася. В Донецьку є все для виховання футболісток — база, тренери, хороша школа. Узагалі, в Україні мало хто може похизуватися власною футбольною академією. А в Донецьку все це було, відтак дуже прикро, що через військові дії в країні донець­кий клуб тимчасово припинив своє функціонування. Зреш­тою, «Донеччанку» замінили на «Тернополянку», яка показала себе тільки з найкращого боку. Тепер багато гравців донецького клубу перебралися до інших команд і практично всі вони грали в Умані.

— Те, як організували турнір в Умані, вам сподобалося?

— Загалом, так. Тільки погода підвела. Раніше зимова першість проводилася в Маріуполі, й ми грали в критому манежі. Там узагалі все чудово було. В Умані ж матчі проводилися під відкритим небом, що, з урахуванням несприятливих погодних умов, створювало певні труднощі. А в іншому — все було проведено на хорошому рівні. Учасників забезпечили проживанням, харчуванням і якісним полем, тож ми і цьому раді.

— Ірино, переходячи від футболу, хочу спитати вас про особисте. Відомо, що ви вже давно вий­шли заміж та виховуєте дитину. Як встигаєте зай­матися футболом та виконувати при цьому роль матері та дружини?

— Якось так виходить, я вже до цього звикла. Коли з’явилася дитина, ми з чоловіком переїхали до Харкова. Жіночий футбол все ж таки відрізняється від чоловічого. Ми не так багато часу проводимо в роз’їздах, тому я встигаю бувати вдома та приділяти увагу сім’ї.

Як довго перебували в декретній відпустці?

— Чотири місяці.

— Відверто кажучи, здивували. Гадав, що футболісткам для цього дають більше часу.

— Звісно, потрібно більше часу, але в мене дек­ретна відпустка склалася таким чином. Знаю, що деякі дівчата після народження дитини взагалі закінчують з футболом, однак це не про мене. Я у футболі з дитинства, тож радикально змінювати сферу діяльності ще не готова. Поки є сили й можливості, буду грати.

— У вас хлопчик чи дівчинка?

— Хлопчик. Йому вісім років.

— То вже дорослий хлопець! Певно, він також займається спортом?

— Попри те, що в нас спортивна сім’я (чоловік Ірини займається боксом. — Р.К.), Артем більше схильний до навчання. Щоправда, він ходить на плавання, але це, скоріше, для загального розвитку.

— Загалом, любите подорожувати?

— Якщо чесно, мені подорожей вистачає з головою. Коли граємо в чемпіонаті, постійно їздимо по Україні, потім сюди додаються ще виїзди за збірну та єврокубки. Отож за подорожами я точно не сумую.

— Останнім часом «Житлобуд-1» постійно бере участь у жіночій Лізі чемпіонів. Отож яке місто з тих, що вам довелося відвідати, найбільше сподобалося?

— Минулоріч ми грали в Північній Ірландії, в Белфасті, й мені це місто дуже сподобалося. Загалом, я дуже симпатизую Британії. Все ж на острові життя дещо відрізняється від решти материкової Європи.

За яку команду вболіваєте?

— За Донецький «Шахтар». Я сама уродженка Донецька, тому моє вболівальницьке серце належить тільки «гірникам».

Роман КИРІЄНКО.


стрічка новин