Український футбол
Іван КРИВОШЕЄНКО: «Зараз я щасливіший, ніж коли виступав у прем’єр-лізі»
Півзахисник «Колоса» розповів про виступи у другій лізі, плани клубу з Ковалівки та ставлення Руслана Костишина до своїх підопічних

— Іване, минулого туру «Колос» розгромив одного зі своїх прямих конкурентів у боротьбі за перше місце — «Верес» (3:0. — В. Б.). Я так розумію, що для вас було дуже принципово реабілітуватись за прикру поразку вдома тижнем раніше від «Скали»?

— Так, для нас це була дуже важлива і приємна перемога. Тим паче, у Рівному дуже особ­лива футбольна атмосфера — на матчі «Вереса» приходять тисячі вболівальників. Згоден, що у цьому поєдинку нам потрібно було не просто перемагати, а перемагати упевнено, по грі. До того ж, рівненський клуб, після нашої випадкової поразки «Скалі», відставав лише на два пункти перед очним побаченням. Це додавало нам особливої мотивації перед грою. З іншого боку, чудово розумієш, що пройти рівно усю дистанцію у другій лізі досить складно. Клуби тут зібрані своєрідні. Тому, повторюсь, для нас це була приємна перемога. Але якщо говорити відверто, то господарі нічим і не здивували. Як то кажуть, команда зіграла так, як їй дозволив суперник. Думаю, це був саме той випадок — ми не дали їм майже нічого створити біля своїх воріт. Контролювали хід гри, яка була, на мою думку, до першого забитого гола. За весь матч у нас було п’ять-шість голевих нагод, тоді як суперник створив один-два моменти. Одним словом, абсолютно заслужена перемога.

— Маючи досвід виступів на найвищому рівні, як оціните рівень футболу другої ліги?

— Звісно, друга ліга сильно різниться від елітного дивізіону. Зрозуміло, що у прем’єр-лізі усе відбувається набагато швидше, різні фінансові можливості, організація у клубів і т. д. Але на сьогодні, думаю, ця різниця стала не такою явною. У другій лізі робиться акцент на молодь. Характерною рисою тут також є боротьба, самої гри майже немає. Крім цього, якоїсь особливої майстерності футболістів у другій лізі ви не знайдете.

— А як щодо вас?

— Свого часу вирішив перейти до «Колоса», бо не хотів кудись їхати за кордон. Я тут вдома. Добре знаю Руслана Костишина. У нас просто чудовий колектив, керівництво клубу робить усе для того, аби команда розвивалась. Саме тому зараз у нас усе поставлено на відповідному рівні. Я бачив, як влаштований менеджмент у клубах вищої ліги, і тому чудово розумію, що клуб із Ковалівки теж нині розвивається і бажає із кожним днем лише прогресувати. І це стосується не лише самої гри. Звідси і результат. У клубі все нормально, хороший колектив — у футболі усе взаємопов’язано. Особ­ливо, якщо порівнювати із іншими колективами другої ліги, де тренери майже увесь матч кричать на своїх футболістів. У нас такого немає. Так, звісно, десь підказуємо один одному під час гри, але до якихось образ чи криків у нас ніколи не доходить…

— Я так розумію, що ви одразу погодились на пропозицію «Колоса»?

— Було трохи інакше. Я спочатку їздив на перегляд до Білорусі, також мені пропонували продовжити кар’єру в Узбекистані, Казахстані, але довго міркував, бо не хотів далеко їхати від сім’ї. Одного разу, граючи із Костишиним у матчі ветеранів на стадіоні ЦСКА, ми розговорилися і домовились, що я приїду до них потренуватись. Побачивши, що у «Колосі» усе робиться на відповідному рівні, я вирішив продовжити свою кар’єру саме тут. Можливо, мені хтось не повірить, але зараз я щасливіший, ніж коли виступав у прем’єр-лізі. Розумієте, коли до тебе добре ставляться, коли команда демонструє гру і результат, тренування в задоволення, що ще треба футболісту? Звісно, у фінансовому плані це зовсім інше, але рано чи пізно до цього все одно приходиш. Нічого страшного. Життя на цьому не закінчується, потрібно рухатись уперед. Я граю, у моїх послугах зацікавлені, і мені це подобається. Найголовніше — що це приносить мені задоволення.

— Вас, мабуть, вразило і саме село Ковалівка. «Українська Швейцарія» — саме так її називають ті, хто хоч раз приїздив у гості.

— Однозначно! Настільки усе красиво і чудово зроблено, що просто не вистачає слів, аби це все описати. Кожна людина, опиняючись тут вперше, не вірить, що таке можливо в Україні. Дійсно, багато хто порівнює цю місцевість із Швейцарією чи Австрією — настільки тут усе мальовничо. Звісно, хотілося б, щоб більше людей приходило на футбол. Нам потрібно своєю грою «заманювати» людей на стадіон. У нас є група найвідданіших вболівальників, але хотілося б, щоб їх було ще більше. Думаю, для місцевих мешканців футбол — чудова нагода відволіктись від своїх буденних справ.

— Якщо не секрет, із Русланом Костишиним спілкуєтесь на «ти»?

— Коли ми із ним десь бачимось у звичайній обстановці, то спілкуємось на «ти». Але коли це тренування, то я, звісно, до нього звертаюсь по-батькові. По-іншому і бути не може, адже він головний тренер команди.

— Інших завдань, окрім як вихід до першої ліги, клуб і не розглядає?

— Абсолютно! Причому, не просто підвищення у класі, а вихід лише із першого місця. Нині ми очолюємо турнірну таблицю і не збираємось комусь поступатись. Головне, аби більше не було таких осічок, як у матчі проти «Скали». Для нас це був справжній урок, і добре, що він відбувся зараз.

— До слова, у наступному турі ви зустрічаєтесь з одним із аутсайдерів чемпіонату — «Нікополем-НПГУ». Незважаючи на місце опонента, такого суперника слід остерігатись?

— У другій лізі нікого не можна недооцінювати. Переконаний, матч із нікопольським клубом буде ще складнішим, ніж гра проти «Вереса». На рівненців у нас було відповідне налаштування і по-іншому грати просто не можна було. А зараз не треба дивитись, яке місце посідає суперник. Там також грають футболісти, які будуть битись навіть за один бал, аби відібрати очки у лідера. Вони можуть програти комусь іншому, але, впевнений, на нас у них буде бойовий настрій.

Володимир БОБИР.


стрічка новин