Корифей закарпатського футболу
191 
Минулої суботи найпершому заслуженому майстру спорту СРСР із футболу на Західній Україні (14 лютого 1955 року — знак № 990), екс-капітану київського «Динамо», колишньому гравцеві, тренеру ужгородської команди майстрів «Говерла» (СК «Русь», «Спартак», «Верховина»), голові федерації футболу Закарпаття та інспектору ФФУ Михайлові Михайловичу Михалині виповнилося би 90 років.
Автор цього матеріалу народився у тому році, коли його герой М. Михалина завершив виступати за найбільш титулований футбольний клуб колишнього СРСР — «Динамо» (Київ). А у березні 1997 року разом із ним та змс СРСР В. Турянчиком, першим легіонером київського «Динамо» із Закарпаття Г. Лавером, колишніми гравцями цього прославленого клубу А. Гаваші та І. Диковцем потягом «Ужгород — Київ» приїхав у столицю України, аби у Палаці культури «Україна» стати учасником грандіозного святкування 70-річчя утворення ФК «Динамо». Дорогою до Києва і назад мені довелося поспілкуватися з кожним із моїх попутників.
Про своїх рідних М. Михалина згадує з радістю: «На початку ХІХ-го століття багато закарпатських сімей подалися з рідного краю до інших країн, аби заробити на кусок хліба для себе та всієї родини. Згідно з статистичними даними у період з 1892 по 1924 рр. в США з Австро-Угорської імперії більше півтора мільйона, а Закарпаття — десятки тисяч людей. Мій дід Пейтер оженився на бабці Ілоні у 1896 році й того ж року подалися за океан за щасливим життям. Вони, як і їхні батьки були простими русинськими селянами греко-католицької віри. На великому пароплаві прибули в морський порт острова Елліс, а звідти потягом поїхали до свого нового місця перебування. Це була околиця Вашингтона. У цей період у цьому місті уже перебував уряд США.
Моя бабуся народила трьох дівчат. Моя мама Гізелла, яка була другою дівчинкою, народилася у Вашингтоні у 1904 році. Старшу сестру моєї мами звали Ілона, а молодшу — Марія. Після 15-річної важкої роботи за кордоном у моїх родичів з’явилася туга за рідним краєм і у 1911 році вони повернулися з Америки на свою батьківщину. З розповідей матері дізнався, що її батьки перед від’їздом часто згадували, що, незважаючи на хороші умови життя в США, вони вирішили повернутися у рідний край. Приїхавши у Порошково, вони купили кілька гектарів землі й побудували будинок.
Коли мені було вісім років, батьки переселилися на околицю Ужгорода. На вулиці Петра Великого, неподалік каналу та електростанції, вони купили селянський будиночок із маленькою земельною ділянкою.
Мій батько, якого звали Міхай, народився в 1900 р. у словацькому місті Прешов у змішаній угорсько-словацькій сім’ї. В Ужгороді він працював на електростанції, що була поруч із нашою хатиною. У 1938 р. на ній сталася аварія у якій трагічно загинуло кілька чоловік. Серед них був і мій батько. Мама у 34 роки стала вдовою, а я у 14-річному віці залишився без батька, якого дуже любив. І у ліс разом ходили, і на річку ловити рибу, а найбільше любив з ним йти на стадіон, що був неподалік нашого будинку, де в той час грала легендарна ужгородська команда СК «Русь».
У 15 років навчався і паралельно був помічником у місцевому цеху малярів. У 1942–1943 рр. працював на Ужгородському деревообробному і меблевому комбінатах, а у 1944 р. став стажистом на місцевому електронному заводі. Про війну не хочеться згадувати, бо її як такої на території області не було. Правда, під її кінець, коли почалося визволення Закарпаття, пам’ятаю, що літаки з червоними зірками на крилах наприкінці серпня 1944 року бомбили наш Ужгород. Особливо багато бомб було скинуто на центральній пішохідній вулиці Корзо. Були зруйновані не лише будинки, але, на жаль, були й жертви серед мирного населення. Зокрема, 24 вересня 1944 р. у центрі міста в ресторані «Берчені» вибухнула бомба. Саме у цей час тут обідали арбітри та члени футбольної команди з сербського міста Уйвидєк (м. Нові Сад. — В. Г.). Вони цього дня якраз прибули на свій перший матч із ужгородським атлетичним клубом (УАК) у рамках національного чемпіонату. Серед гравців були поранені, й гру було перенесено.
Восени 1944 року спробував знову піти на свою роботу, але із заводу залишилися лише руїни. Повертаючись додому, побачив, що на стадіоні збираються офіцери та солдати, аби пограти у футбол. Я й собі подумав, а чому й мені не побігати. Попросився. Грали всі босоніж. Це була не гра, а просто біганина. Я у цей час уже виступав за СК «Русь» — кращу команду краю. І коли до мене потрапив м’яч, мені вдалося обіграти відразу чотирьох суперників і віддати пас майору, котрий і провів гол. Після завершення поєдинку до мене підійшов автор гола і сказав, що він майор Мелкумов, комісар полку, який дислокуватиметься в Ужгороді, й попросив мене завтра у цей же час знову прийти на стадіон. Наступного дня я знову зустрівся з майором, який витяг якийсь документ і прочитав на титульній сторінці: «Про організацію місцевими правоохоронними органами на території Закарпатської України спортивного товариства «Динамо». До нього повинні були ввійти працівники внутрішніх справ, прикордонники, пожежники. Мелкумов запропонував мені сформувати з місцевих футболістів команду «Динамо». Умова була одна: всі гравці повинні працювати у силових структурах.
У лютому 1945 року я став співробітником новоствореного органу з охорони громадського порядку. Навіть присвоїли звання — молодший лейтенант міліції. Я всю свою роботу здійснював під командуванням двох старших офіцерів міського УВС — відповідального секретаря товариства майора Мелкумова та начальника футбольної команди Іванька. Окрім виконання організаційних завдань протягом року був і граючим тренером цієї команди. Першими ужгородськими динамівцями стали місцеві футболісти Берталон Вейг, Іван Джобак, Йосип Івановчик, Йосип Піріді, Іван Пушкарський, Василь Стойкович, Адальберт Товт, Іван Тулейбич із Радванки, Олександр Фабіян, Василь Фізер та Карло Олаг із Виноградівщини, який у полку був військовим перекладачем (пізніше К. Олаг у складі ужгородського «Спартака» разом із Д. Калиничем із с. Велятино, що на Хустщині стали триразовими чемпіонами УРСР (1946, 1950 та 1953 рр.) серед КФК та володарем кубка України (1950 р.). — В. Г.)…
…Ми у Києві. Столичний палац-красень «Україна» ще ніколи не збирав стільки «зірок» разом. Ведучі святкового вечора народний артист Грузії Коте Махарадзе та народний артист Росії Геннадій Хазанов запрошують на сцену колишніх капітанів киян різних поколінь. Першим під бурхливі оплески на імпровізоване футбольне поле вийшов змс СРСР, екс-півзахисник київського «Динамо», закарпатець Михайло Михайлович Михалина.
«А у Михалини, — чую поряд голос літнього чоловіка, — та ж упевнена хода, як і в 50-ті роки, коли виводив динамівську дружину на стадіони багатьох міст колишнього СРСР».
Журналіст, літописець київського «Динамо» Леонід Каневський, на жаль, уже спочилий, як і Михайло Михайлович, так сказав про закарпатця: «Гравець — мобільний, хавбек оборонного плану. Тренери доручали йому нейтралізацію найнебезпечніших суперників, з чим він успішно справлявся. Виконував значний обсяг роботи, його гру можна назвати прообразом дій півзахисників, котрі прийшли йому на зміну.
Михайло Михалина, як і мукачівець Тиберій Попович, які виступали разом за киян, могли добре зіграти і в останній лінії захисту, і в той же час, якщо випаде нагода — зробити стрімкий рейд із чітким, сильним і головне точним завершальним ударом».
Василь ГАДЖЕГА.