«Менше — краще» чи «менше — гірше»?

ОПТИМІЗМ І РЕАЛІЗМ

Уже за підсумками другого-треть­ого туру поточного сезону в умах футбольно стурбованої громадськості запанувало щось, схоже на ейфорію: після відходу кількох десятків іноземних виконавців, причому виконавців ключових, швидко з’ясувалося, що ми спокійно можемо «прожити» без них, і навіть більше: спорожнілі місця недовго були порожніми, позаяк їх красиво окупували українці.

Якось дуже стрімко та непомітно виросло ціле покоління футболістів із вітчизняними паспортами, від яких іще навесні ми нічого особливого не сподівалися, а тепер їх багато, й вони радують нас: кілька гравців у Киє­ві (особливо вражає Кравець), у Луганську (Шевченко), в Полтаві (Громов), у Дніпропетровську (Лучкевич-молодший), у Харкові (Кулаков), окремі спалахи в лавах донецького «Металурга» (Нойок), «Шахтаря» (Ордець), «Чорноморця» (Балашов) тощо. Загалом імен, які нас приємно здивували, нараховується кілька десятків.

Відтак одразу почалися розмови, мовляв, наші збірні отримали таку необхідну «глибину складу», сиріч — резерв. І ось бачимо, що сьогоднішня «молодіжка» найсильніша років за чотири, а в національній репрезентації ніби й не зосталося звичних проблемних позицій: є вибір як на правому фланзі оборони (до Федецького потенційно додалися ті ж Кулаков та Нойок), так і на лівому (є Макаренко, не забуваймо про Польового та С. Вороніна), багатий резерв у середині поля та, що найцікавіше, в атакувальній ланці (ще вчора ми казали, що не маємо «класичного» центрфорварда, а сьогодні бачимо прогрес Гладкого та, знову-таки, Кравця).

Але! Одночасно зі стартом оптимістичної хвилі постала інша — песимістична, чи то пак реалістична: деякі фахівці попереджали, що рано радіти, тільки міжнародний рівень покаже, чи насправді наші замінили чужинців. І тут, слід визнати, все доволі тривожно: виступ українських клубів у єврокубках, а також старт національної команди у відборі Євро-2016 показує, радше, неготовність вітчизняних виконавців діяти на високому рівні. Попервах українізований «Дніпро» за всіма аспектами програв посередньому «Копенгагену», по тому не менш націоналізований «Металіст» на жилах пройшов іще посередніший «Рух», а 8 вересня найслабкішою ланкою у складі «синьо-жовтих» був дебютант — мова про одесита Ковальчука.

Далі буде ще цікавіше: нев­довзі почнуться групові етапи двох континентальних Ліг — Європи та чемпіонів, де ми побачимо українізоване «Динамо» та «Шахтар», у лавах якого наших незвично багато, а нацзбірна продовжить нелегку подорож до Франції 2016-го. Тоді вже можна буде більш-менш об’єктивно говорити, чи багато ми втратили з утечею іноземців і скільки здобули після «національного ренесансу». Втім, переконаний: навіть за найгіршого сценарію слід зберігати оптимізм, адже нинішня криза справді довела: вітчизняний футбол цілком здатний «прогодувати» себе достатньою кількістю кадрів, потрібна «дрібниця» — бажання, вміння, терпіння працювати з ними. Усього лише…

СКОРИСТАТИСЯ МОМЕНТОМ?

Не мною запропонована ця ідея, за мною тільки — справа повторити її: нинішня ситуація сприятлива для того, щоби піти далі у справі ліміту на легіонерів.

Погодьтеся: раніше ми казали, що нинішню норму — не менше чотирьох українців одночасно на полі — не можна робити жорсткішою, позаяк то відчутно вдарить по клубах прем’єр-ліги. Сьогодні таких проблем немає: склади всіх учасників елітного дивізіону переповнені нашими виконавцями, тож, гадаю, керівні органи національного футболу повинні законодавчо закріпити тенденцію, збільшивши число українців до п’яти у складі кожного колективу. Принаймні до п’яти.

Суто, знаєте, з профілактичних міркувань: аби керівники вітчизняних ФК отримали стимул у праці над своїми кадрами.

Володимир БАНЯС.