«Мовчання козенят, або по кому подзвін?»

Переглядів 5
UkrFootball.ua
UkrFootball.ua
0 голосів
21 лютого виповнилося три місяці Євромайдану. Чи є в ньому «футбольний» слід?

Що таке три місяці? 90 днів. Або (ця цифра вражає більше) — чверть року. Як ви вважаєте, то багато чи мало? Багато, якщо зважити на такий-ось аспект: якраз стільки часу, четверту частину календарного року, ми, громадяни України, перебуваємо у стані перманентної емоціональної напруги. Вона, нагадаю, розпочалася торік, 21 листопада…

Хоч би хто що казав, однак зазначені події відчинили двері до сердець і душ абсолютної більшості українців — і тих «розумників», які кажуть, мовляв, «не цікавляться політикою», й тих, яких оця ситуація страшенно нуртує (мовляв, «занехаяли наш златоглавий!»), й, звісно, тієї маси (на жаль…), яка, за давньою совєцькою звичкою, проводить баталії винятково словесні й у винятково тепличних умовах — на роботі чи вдома під чай, каву або горілочку. Утім, великий парадокс у тому, що наявний таки в нашому суспільстві цілий прошарок, який, скидається на те, «не помічає» всього — ні смертей (їх уже кілька десятків), ані покалічених і травмованих (тисячі, тисячі…). Цим «сліпим» соціальним прошарком є спортсмени.

Причому «найсліпіші» з-поміж них — найпопулярніші: йдеться про представників «короля спорту». Судіть самі: за моїми даними, а вони, можете не сумніватися, достовірні! — з усіх тих тисяч осіб, які активно «пасуться» біля поживної «годівнички» під назвою «професіо­нальний футбол України», громадську активність продемонстрував один (!!!). Знаєте, про кого йдеться? Про Олега Вікторовича Федорчука, колишнього наставника багатьох ФК другого, першого дивізіонів, а також прем’єр-ліги, котрий бере активну участь у житті київського Євромайдану, часто проводить там ночі й навіть має бойові травми від «спілкування» з репрезентантами найшляхетнішого у світі спецзагону — ви, безумовно, вмить здогадалися, що то я про «Беркут»…

Одна людина. І все. А поза нею — суцільне «мовчання козенят». Ніхто не зважився навіть на якусь елементарну заяву в Твіттері чи Фейсбуці, я вже не кажу про вихід до людей та підтримку оних. До слова, зверніть увагу: одним-єдиним небайдужим є, по-перше, нині безробітний, по-друге, людина, котра завжди була білою плямою на тлі нашого національного футболу — так, Федорчук повсякчас сприймався всіма, як чужий. Може, тому сьогодні йому не байдуже, бо він «не з них»?

Причому під громадською позицією я бачу будь-які дії, котрі засвідчать, що ти співпереживаєш і що ти, даруйте мені, не біомаса. Тобто, вважаю, якби, умовно кажучи, українські виконавці «Шахтаря» вийшли на якийсь там антимайдан і оголосили, мовляв, підтримують колишню владу, то так само був би позитив, адже це сигналізувало би… ну, самі розумієте. Що їм «не пофіґ», кажучи стисло. Але ж — ні. Жодного футболіста ПЛ у списку тих, хто зробив заяву. Жодного наставника… Кажете, Шовковський? А вам не здається, що він «прокинувся» надто пізно?.. Блохін? Так, справді: «не маю змоги привести дітей до йолки», «у матчі з «Валенсією» хотіли подарувати людям свято» — то рівень! А ще була «мудра» заява президента «Динамо» про підтримку диктаторських законів 16 січня.

Страшно усвідомлювати це. Й іще страшніше те, що така паскудна індиферентність проходить на тлі справжньої національної біди, по суті — громадянської війни. Скидається на те, що єдиними стурбованими виявилися наші ультрас, які 17 січня оголосили перемир’я між собою…

Перебуваючи «кривавого вівторка» 18 лютого на столичній вулиці Шовковичній, автор цих рядків побачив стільки людського горя, натерпівся такого страху, що до кінця життя вистачить. Пригадуючи ті події, думаю, крім усього іншого, про таке: якби всіх наших т.зв. «професіоналів» од спорту № 1, а особливо тих, хто нібито захищає честь Української держави на міжнародних полях, перемістити у часі, щоби ті бодай на десяток хвилин опинилися тоді на Шовковичній і відчули, наприклад, як їхні ноги стають ватними від того, що на них суне група двометрових хлопців у чорних касках та сіро-білих камуфляжах… Почуття — воістину незабутні!

Наостанок — трохи історії: за останні чверть століття представники нашого футболу вже вчетверте стикаються з Історією, й щоразу «блискуче» провалюють оцей іспит. Спочатку, восени 1990-го, відбулася прем’єрна національна Революція — На Граніті: протестували студенти, й якоїсь миті виникла красива легенда про те, начебто до нашої прогресивної молоді вийшли київські динамівці, втім, літописна правда каже, що то тільки легенда. Удруге ті ж гравці столичного «Динамо» громадянську позицію таки проявили, проте перверсійно: навесні 1999-го проходили вибори мера Києва, де балотувався — й украй провально! — Суркіс-старший, а головним «козирем» у його кампанії були футболісти та тренер «блакитно-білих», які зазомбовано закликали киян віддати голос панові Григорію. А випадок № 3 адресує нас до першого Майдану осені-зими 2004-го: тоді на ньому виступив відомий і безробітний на той момент наставник Маркевич, а відомі гравці Лужний та Ребров прислали слова підтримки з Туманного Альбіону; ну, а на що тоді зважився інший футболіст — Шевченко, нагадувати не варто… Нині ж усе так: другий, третій і четвертий — мовчать. А перший… Так само «безмолствовал» буквально до останнього часу — мабуть, тому, що мав роботу, а ось коли втратив — «поперло»!

…Насамкінець, хочу зауважити, що у цьому ганебному «мовчанні козенят» наявний позитив — дана ситуація знімає з нас обов’язок співпереживати вітчизняним футболістам: якщо вони ось такі, якщо вони «мають на увазі» свій же народ, ми маємо право відплатити їм паритетно (фанати «Дніпра» вже продемонстрували це в зустрічі з «Тоттенхемом»). Тому не треба зважати, коли ці вихолощені зірки отримують травми, не мають ігрової практики чи наражаються на ті чи інші проблеми: до «козенят» і ставлення має бути відповідним.

СЛАВА УКРАЇНІ!!!

Володимир БАНЯС.