Нгаха КОЛЛІНС: «Травма, завдана Слюсарем, розділила кар’єру на два етапи»

Переглядів 11
UkrFootball.ua
UkrFootball.ua
0 голосів
У відвертій розмові 34-річний камерунець розповів, як пограв на аматорському рівні, як безстрашно поїхав у клуб поблизу лінії фронту, відтак повідав про безрадісну спробу заграти на рівні прем’єр-ліги

Обірвалося, КФК, Краматорськ

— Миколо (Коллінса завжди звали Колею. — Є.Д.), торік був здивований, що ви опинилися в аматорській «Вінниці». Яким чином вас туди занесло?

— Справа в тому, що я з Вінниці, де в мене мешкає сім’я. Отож після розпаду алчевської «Сталі» поїхав додому. Повернувшись, зайнявся пошуком команди, щоби продовжити кар’єру. У мене був один конкретний варіант за кордоном. Утім, усе зірвалося на стадії оформлення документів. Згодом мені запропонували тренуватися з тамтешньою командою, котра виступає на КФК, на обласних змаганнях. «Вінниця» — найамбіційніший місцевий клуб. Грав за них, але рівень турніру не такий, як у першій чи другій лігах. Хоча першість цікава. Тішить, що були стабільні тренування, а виступали проти хороших суперників. Так склалося, що залишився.

— Не вважаєте, що цей час прожили даремно?

— Ні, звичайно. Повірте, не шкодую щодо цього етапу. Тяжкувато знайти команду на сьогодні. Розумію, що футболістів багато, а я не зовсім молодий. Це вплинуло на те, що не зміг вчасно знайти роботу. Та повторюю: мене кликали за кордон. Просто не встиг оформити документи.

— Що вас найбільше здивувало на найнижчому рівні?

— Не хочу про негатив. Мене дуже здивувало, що у середовищі аматорів є такі колективи, як «Рух», «Колос» (перші хочуть у другу лігу, другі — вже там. — Є.Д.), які мають чудові умови: тренувальні поля, екіпірування. До того ж у їхньому складі виступають кваліфіковані виконавці, багато хто пройшов прем’єр-лігу. Отож не сподівався на такому рівні зіграти проти таких команд. Щодо інших: у принципі, повсюдно доглядають за полями.

— Узимку, здається, ви брали участь у Меморіалі Макарова в збірній вільних агентів…

— Мав брати. Проте за сімейними обставинами не вдалося поїхати.

— Хотіли поїхати на столичний турнір, аби на вас хтось звернув увагу?

— Не зовсім. У першому та другому дивізіонах я провів немало поєдинків. Думаю, якби був комусь цікавим, то й без того турніру було би зрозуміло, потрібен я чи ні. Та я не поїхав у Київ, адже були важливіші справи.

— Перейшовши в «Авангард», ви зруйнували всі стереотипи. Туди не кожен українець бажає їхати. Не було лячно їхати в Краматорськ, який ще не так давно зазнавав обстрілів?

— Страшно було, проте люди, котрі кликали, завірили, що все спокійно в місті. Насторожився спочатку. Відтак порадився із сім’єю та друзями. Окрім того, вдалося поспілкувалися з гравцями, котрі раніше були на перегляді в «Авангарді»: вони підтвердили слова керівників ФК. Я приїхав, подивився й переконався, що все добре.

Паспорт, Лаос, нашвидкуруч

— Вам до паспорта не заглядали?

— Напевно, ні. Тренери, котрі запрошували, бачили мої виступи за «Сталь». Отож мали повну інформацію стосовно мене. Навіть знаю, що вони дізнавалися про те, який маю вигляд на КФК, проглядали відеоматеріали. Та все одно не обійшлося без перегляду, на якому наставник пересвідчився, в яких я кондиціях. Якщо підписали конт-
ракт, значить, був у непоганій формі, відтак можу допомогти команді.

— До речі, у «Сталі» виступали в парі з Окана-Стазі, проте після Алчевська про нього нічого не чути.

— Він поїхав у Лаос. Є така країна між Таїландом, В’єтнамом і Китаєм.

Вас не кликав до себе?

— Та ні. Утім, продовжуємо спілкуватися.

— Сім’я у Вінниці стримала би від такої подорожі?

— Ну так, у мене двоє дітей і дружина. Без них не зовсім комфортно. Більше того: всю свою кар’єру моя сім’я була поруч.

— Повернемося в «Авангард». Розпочали сезон дуже…

— Дуже невдало. Чого кривити душею?

— У той момент не думали, що вчинили неправильно, перейшовши до «машинобудівників»?

— Розумів, що колектив сформувався нашвидкуруч після перерви внаслідок військових подій. Отож нам потрібен час, аби зігратися. Було складно психологічно, бо почали з п’яти поразок. Утім, невдовзі витерпіли й вирвалися з ями. Тим паче у «Сталі» (моя рідна команда, в якій найбільше виступав) ніколи не було таких провальних проміжків. Не знав, як емоційно пережити стільки матчів без здобутих очок. Природно, нуртували думки, мовляв, не варто було сюди їхати, може, в мені проблема, бо не допрацьовую? Та все пояснюється просто — виступала молода й незіграна команда.

— Примітно, що в перших шести матчах була лише одна перемога, зате в наступних — лише одна поразка. Як удалося так різко покращити результати?

— Уже на той час набрали непогану форму. Підтягнулися фізично. Відтак за рахунок цього почали поповнювати очковий доробок. Окрім того, колектив поповнили кілька швидкісних гравців: Влад Нехтій і Максим Дегтярьов. Нам трішки бракувало мобільності, проте вони додали швидкості, тож команда почала діяти по-іншому. Плюс: зігралися. Спершу були незнайомими: хто, звідки, де грав раніше? Потім дізнався, що хтось у другій лізі грав, хтось на КФК, хто на область — зібрався різношерстий колектив.

— Розгром 1:5 у Кіровограді випадає з загальної картини виступів краматорців. Що тоді сталося з командою?

— Може, перегоріли? Можливо, хлопці не зовсім були готові грати з лідером першості. До того ж «Зірка» — хороша команда, котра ставить перед собою максимальні завдання. Половину першого тайму грали на рівних, але нам забили м’ячі з пенальті та «в роздягальню». По перерві побігли вперед, аби відігратися. Так склалася зустріч, і таке буває… Неприємно, звичайно, п’ять пропускати. Проте вже як є.

Волобуєв, Донбас, Слюсар

— Уже відомо, де будете взимку після завершення першої частини змагань?

— Справа в тому, що в мене договір до літа. У принципі, в моєму віці… Хоча не подумайте, я не соромлюся свого віку. Більше того: добре почуваюся. Проте в моєму віці на щось серйозне претендувати трішки нереально. Я радше дивлюся в майбутнє: чим я займатимуся після завершення кар’єри. Тобто морально готуюся до цього кроку. Розумію, що завершення виступів не за горами.

Чи знаєте, коли повісите бутси на цвях?

— Орієнтовно — так. Як і більшість гравців, після завершення кар’єри хочу залишитися у футболі. А в якій якості… Я собі дещо запланував, але як усе вдасться — подивимося. Я стільки років віддав грі мільйонів, отож маю що передати.

— Знаю, що для вас Волобуєв — поважна людина. Зараз, коли Анатолій Іванович перебуває в Алчевську, тримаєте зв’язок?

— Так, постійно спілкуємося. Зазвичай, він мені телефонує після матчів, адже стежить за «Авангардом», хвилюється. Тим паче, крім мене, тут виступає Мірошник і Дегтярьов, із якими він раніше працював у Алчевську. Отож телефонує й коментує нашу гру, вказує, на що варто зробити акцент і над чим додатково попрацювати.

— До себе не кликав?

— У Алчевськ?! Зараз?! Ні-ні-ні.

— До слова, ви стільки виступали у «Сталі», часом, не маєте нерухомість у місті?

— У Алчевську — ні. Раніше були думки, щоби придбати квартиру в Луганську. Уже скільки років жив у цих краях, на Донбасі. Мені там дуже подобалося. Однак оті події змінили плани. Таке життя. Нічого не вдієш.

— Насамкінець залишив най-
неприємніше питання. Вас пам’я-
тають у складі «Зорі»…

— За однією грою…

— Так, на жаль, першою й останньою. Усе починалося доб­ре (забили Горяїнову, зрівняли рахунок) до того моменту, як Слюсар в’їхав вам у ногу. Чи пробачили Валентину, що вам довелося на тривалий час забути про футбол і, як показало життя, про виступи на найвищому рівні?

— Порушили дуже неприємний момент. Переломний момент! Та травма розділила мою кар’єру на два етапи: до й опісля. Та вже скільки часу пройшло, я вже й забув про те. Отож недоречно питати, пробачив чи ні. Не думаю про те. Лише згадую, коли на шрами дивлюся… Утім, я продовжую жити! У людей бувають і гірші ситуації. Тим паче, не так багато гравців виступають до 34-х років. Та особливо після такої травми! Переважно просто завершують кар’єру…

— А яка саме травма була?

— Перелом малої гомілкової та вивих надп’яткової кісток. Іще було щось із зв’язками. Довелося довго лікуватися…

Євген ДЕМЯН.