Український футбол
Побачити Париж — і померти

…Прапори розклали на трибунах «Стад де Франс» ще за день до матчу. Принаймні українська журналістська делегація після передматчевої прес-конференції Михайла Фоменка мала нагоду на власні очі переконатися, як на кожному пластиковому сидінні величезного стадіону з паризької околиці лежав акуратно складений триколор. Хоча би наші хлопці не втопилися у цьому біло-синьо-червоному морі, — подумалося тоді. А коли вже безпосередньо за кілька хвилин до початку зустрічі побачив чашу арени, то відчув мимоволі, як наче мурашки по шкірі пробігли — видовище водночас і захоплювало, й насторожувало. Практично увесь стадіон (за винятком двох тисяч українських уболівальників, котрі на цьому тлі мали вигляд невеличкої цятки) перетворився на французький прапор, а гамір стояв такий, що не чуєш і найближчого сусіда. Схоже, вся ця монументальна міць справила враження не тільки на українських журналістів, а й на, власне, футболістів. Мені особисто здалося (вже після гри), що саме вболівальники «триколірних» стали ледь не основ­ною запорукою їхнього успіху. Три вщерть заповнені яруси добряче тиснули на мізки й свідомість наших футболістів. І хлопці, здалося, якось потихеньку-помаленьку почали мандражувати.

Певна річ, також треба виокремити й команду господарів. Таких мотивованих, заряджених, а голов­не, по-спортивному розлючених французів давно не доводилося бачити. Читаючи зухвалі передматчеві висловлювання Рібері й компанії, думалося, що після київського ляпасу «жабоїди» просто не можуть прийти до тями, ось і хочуть вірити в те, що патякають. Картину французького тотального шапкозакидацтва певним чином довершив їхній керманич. Перед грою своїм мелодійним баритоном улещував-заспокоював як надокучливих журналістів, так і себе, мовляв, ми обов’язково переможемо й вийдемо на чемпіо­нат світу. «Ти вже одного разу добалакався», так і хотілося бовкнути уславленому футболістові. Проте цього разу мсьє Дешам свого слова дотримав. Франція постала справді Францією, а не розрізненим і недолугим збіговиськом вайлуватих виконавців. Спостерігаючи за тим, як господарі практично всю гру шматували нашу команду, стало зрозуміло, що першопричину варто цього разу шукати не стільки в собі, скільки у суперникові. Те, що він сильніший за нас у індивідуальному сенсі, ми, певна річ, здогадувалися. Навіть після київського поєдинку. Просто тоді, у столиці України, гості зіграли так, ніби всім — і собі також — робили неабияку позику. Однак мотивація та настрій із нашого боку продемонстрували всю хибність такого необачного кроку. За кілька днів ситуація кардинально змінилася. До майстерності французи додали те, за рахунок чого Україна перемогла 15 листопада. Й стало зрозумілим, хто є хто. Шансів у гостей не було. Прикро говорити, але доведеться змиритися. Нас могло врятувати хіба що диво. Але, здається, побачивши очі Дешама й Рібері, фантастичну ауру «Стад де Франс», диво вирішило зіграти за нас іншим разом.

Окрім цих моментів, що зіграли не за нас, варто додати й суттєво об’єктивніші нюанси. Як ось кадрові проблеми, брак справді кваліфікованих виконавців. Нібито на нашій лаві запасних людей вистачає, проте «вилетіли» наразі основні Кучер і Федецький, і це стало для України справжньою дилемою. На жаль, ні Ракицький, ні Мандзюк, яких Фоменко вписав у командний ансамбль, зі своїми обов’язками не впоралися. А тим часом Дешам увів п’ятьох новачків (порівняно з київським матчем), і його джокери зіграли. У нас, на жаль, належним чином не зіграв ніхто. Не хочеться зараз зайвий раз переходити на особистості, порівнювати й аналізувати. Занадто все просто: сильний побив слабкішого. Ось і все. Закономірно, хоча й боляче.

Про арбітраж говорити також зайве не буду. Бодай тому, що розраховувати принаймні на таке суддівство, яке було в Києві, не доводилося. Ніхто, мабуть, ще не симпатизував гостям на «Стад де Франс». Ще перед грою запитав одного відомого в недавньому минулому вітчизняного рефері з приводу майбутньої роботи Даміра Скоміни. Так ось, досвідчений екс-суддя зазначив, що нас «уб’ють спокійно й непомітно». Десь так і сталося. Хіба що з «непомітно» не склалося: як мені здалося, в моменті з другим взяттям воріт П’ятова був офсайд. Але що зараз про це говорити?..

Ось так, десь по зернині, а місцями й одразу цілим лантухом, складалася й вимальовувалася французька перевага. Протиставити якій збірна України нічого путнього не змогла. Відтак до Бразилії їдуть французи, ми ж укотре такий форум змушені будемо дивитися по телевізору.

Не подумайте, що збиткуюся чи кепкую. Просто намагаюся бути об’єктивним до команди, яка пройшла тернистий шлях од бридкого каченяти до лебедя, зробивши майже неможливе, об’єктивним і до тренера, який не лише розгріб авгієві стайні після «роботи» попередників, а й подарував надію. Згадайте, ще зовсім недавно наша національна команда була на рівні Молдови. Торік восени ми навіть уявити собі не могли, що реально претендуватимемо на вихід у фінальний раунд ЧС, а команда наша стане в рівень Англії. Проте сталося саме так. Збірна та її тренер стали загальними улюбленцями. А не посміховищем. За збірною слідкували з підвищеним інтере­сом. Уболівати за неї знову стало модним. Усього за кілька місяців ми пережили ренесанс і спіткнулися там, де будь-хто міг гепнутися. Зараз найбільше хочеться, щоби для наших футболістів і тренерів паризька поразка не стала тавром чи прокляттям. Нехай це буде домашнє завдання чи робота над помилками. Так, програли вже п’ятий плей-оф. Але ж і на нашій вулиці буде свято. Неодмінно. Просто треба вірити. І працювати. До того ж, на наступний футбольний форум — Євро-2016 — виходять напряму уже по дві збірні з відбіркових груп. Можемо потрапити на поля Франції без стикових матчів. А там, дивись, не доведеться помирати знову, побачивши Париж і розбурханий «Стад де Франс».

Олександр ПАНФІЛОВ, із Парижа.

Фото Євгена КРАВСА.


стрічка новин