«Приїхав додому, повен вражень, і кажу мамі: «Уявляєш, із Буряком сьогодні розмовляв…»

Віталій Шумський: «Той сезон є для мене особливо пам’ятний, бо саме тоді я вперше став гравцем основного складу своєї команди. Спочатку виходив на заміну, потім закріпився у стартовому складі. Дуже приємно згадувати про підтримку тернопільських уболівальників. Кожен матч збирав повні трибуни, які гнали нас уперед. Навіть після ігор люди не йшли додому, а збиралися на площі, поруч із стадіоном, і обговорювали перипетії матчу. Нині таке здається фантастичним.

Спочатку «Нива» переживала певні фінансові труднощі. Проте призначення на президентський пост Володимира Пантелеймоновича Коваля кардинально змінило ситуацію. Зарплатні, можливо, були не надто високі, але виплати були стабільними. Думаю, що того сезону «Нива» була найнизькооплачуванішою командою вищої ліги.

Велику роль у нашій команді відігравав головний тренер. Я уважно слідкував за кар’єрою Леоніда Буряка, бо пам’ятав ті часи, коли він був одним із найкращих футболістів колишнього Союзу. Пригадую, приїхав на тренувальну базу в Гаї, постукав у двері, зайшов у кабінет, дивлюсь, а там Леонід Буряк і Володимир Мунтян. Приїхав додому, повен вражень. Кажу мамі: «Уявляєш, із Буряком сьогодні розмовляв…»

Після розмови з Леонідом Йосиповичем у мене подвоїлося бажання виступати за «Ниву». До речі, коли ми відпрацьовували нові технічні прийоми на тренуваннях, то часто доводилося працювати з ним у парі. У Буряка був прекрасний довгий пас. Я, на жаль, таким умінням не володів. Тому мені було ніяково, якщо я робив неточну діагональ. Леонід Йосипович мене зав­жди тактовно заспокоював.

Того сезону я забив один м’яч, який досі прекрасно пам’ятаю. Після подачі від кутового прапорця я вдало зіграв на підборі — пробив у правий нижній кут метрів із 20-ти.

Зауважу, що судді виконували свою роботу загалом об’єктивно, хоча у виїзних матчах без допомоги господарям не обходилося.

Мабуть, найцікавішим матчем можна назвати нашу дуель із «Дніп­ром» у Тернополі. Тоді ми зіграли внічию — 2:2. У складі дніпропетровців на поле вийшла ледве не половина збірної України. Андрій Гашкін оформив дубль, а Юрій Максимов зрівняв рахунок на останніх хвилинах.

До речі, ми жодного разу не програли вдома. Більше того, наша команда 6 разів перемагала суперників із рахунком 3:0. Думаю, що це — рекорд того сезону».

Андрій Василитчук: «Перед «Нивою» було поставлене завдання — посісти сьоме місце у чемпіонаті. Установлюючи таку планку, керівництво, найперше, керувалося бюджетом і фінансовими можливостями. Президентом «Ниви» того сезону був Володимир Коваль, Царство йому Небесне, який на той час був доволі успішним підприємцем.

Заробітна платня футболістів становила 300 доларів, хоча розписувалися у відомостях ми, звичайно, за отримання карбованців чи купонів. За перемогу ми отримували преміальні в розмірі 300 доларів. Якщо команда перемагала з різницею м’ячів у три й більше, то додатково футболісти отримували ще по 20–30 доларів. Тобто на той час гроші були пристойні, але не такі, як зараз, коли після місячної зарплатні можна їхати в автомобільний салон і вибирати собі нове авто.

У Тернополі я два з половиною роки носив на руці капітанську пов’язку, яку довірили мені партнери. Вона мене зобов’язувала. По-перше, я грав на позиції центрального захисника, а, по-друге, був капітаном команди, тому права на помилку в мене просто не було.

Місцеві вболівальники нас чудово підтримували, й місто переживало справжній футбольний бум. У таких умовах дуже приємно грати. Коли в Тернопіль приїжджали провідні команди країни, то арена заповнювалася вщерть, а на деревах і в проходах між секторами обов’язково збиралися люди. Якщо на матчі були присутні 7 тисяч глядачів, то це означало, що того дня була погана погода або люди перебували у відпустках. Напевне, звідси й такі чудові результати в домашніх матчах. А ще ми тоді дуже часто вигравали з великим рахунком і завоювали кубок «великого рахунку». «Нива» була хорошим зразком типового клубу із Західної України — непоступлива, агресивна й самовіддана.

Попри те, що тоді було багато приїжджих футболістів, але жодних угруповань і конфліктів у «Ниві» не було. Якби у фінансовому й в організаційному плані наш клуб додав би трохи, то єврокубки були би не за горами. Я так і сказав Леоніду Йосиповичу, що він поспішив із «Чорноморцем» у єврокубки. Якби ж він трохи зачекав і вивів «Ниву» на євроарену…

Судді не дуже поблажливо ставилися до «Ниви» у виїзних матчах. Особливо це відчувалося в грі з грандами. У матчі із «Шахтарем», коли «Нива» програла з рахунком 2:1, Сергій Онопко забив нам м’яч після подачі з кутового на 9-й доданій хвилині. Так, у протоколі написали, що взяття воріт сталося на 90-й хвилині, а насправді ми грали до забитого. Усі знають, який спокійний і стриманий Леонід Буряк, але після тієї гри він зірвав нашивку з форми арбітра Віктора Головка.

Леоніда Йосиповича вважаю дуже кваліфікованим тренером. Хоч у нього потім не все вийшло в «Динамо» та збірній України, але він насправді дуже сильний тренер. Не нав’язую нікому свою думку, але вважаю його сильнішим на голову від Олега Блохіна.

Мені дуже запам’ятався матч із «Дніпром», який завершився нічиєю 2:2. За рахунку 0:0 наприкінці першого тайму я побіг до кутового прапорця. Мене почав наздоганяти Сергій Коновалов, тому я вирішив зіграти хитро — влучити в нього, й тим самим вибити м’яч за лінію. Але сталося все зовсім не так. Я влучив у Сергія, а м’яч зрикошетив у дальній кут воріт Тяпушкіна. Політ був просто несамовитим…