Сергій БОНДАРЕНКО: «Конкуренція? Радше — виживання у середовищі, де друковані ЗМІ кинуті напризволяще»

— 25 років для людини — молодість, але для друкованого видання, мабуть, якийсь зрілий рубіж? І чи почуває себе редактор на тлі цієї цифри, що сам він у поважних роках?

— Якщо брати Незалежність країни, то це певна зрілість, а якщо стаж газети, то це швидше — юначий вік. Гадаю, тут не в досвіді справа, а в тому, чи є бажання щось серйозне зробити, перевернути світ. Зрештою, подивіться інтернет-ресурси, які висвітлюють футбол, і знайдете керівників, котрим іще тридцяти не виповнилося. Просто існує давня думка: якщо редактор, то має обов’язково бути сивочолим. Газети зазвичай живуть довше за нас.

— Проте з точки зору авторитету, навряд чи шеф повинен призначатися з учорашніх випускників університету, особ­ливо, коли йдеться про загальноукраїнські ЗМІ?

— Багато залежить од здатності робити те, що зацікавило би читачів. До речі, 25 років — це свято не лише співробітників офісу, що розташувався віднедавна по вулиці Щусєва. Створюють газету тисячі її прихильників, десятки громадських авторів. Приміром, завдяки львів’янину Миколі Вантуху, черкащанину Ігорю Соболенку, Ігорю Левіну з Яготина на Київщині ми «закрили» першості й кубки в одинадцяти областях, навіть із под­робицями, а Любомир Кузьмяк зі Львова вже впродовж останніх двох років повертає в українську футбольну історію імена напівзабутих зірок 1970-х, 1980-х, 1990-х…

— Поява «УФ» на інформаційній мапі України, за всіх плюсів тогочасної «Спортивноі газети», наскільки це було сюрпризом? Чому перепитую? Й «Молодь України» надавала чималу площу під спорт, і «Робітнича газета». Окремо у столиці — «Вечірній Київ», «Молода гвардія», плюс у регіонах — добре це пам’ятаю — газети Львова, Запоріжжя, Одеси тощо не скупилися. Насамперед, обласні органи ЛКСМУ.

— Євгене, не забувайте, що 1990 року сам я був, якщо завгодно, на далеких-далеких підступах до Києва. Працював у комсомолі на Полтавщині. Поява кожного числа «МУ» або «Кози» асоціювалася з чергою біля газетного кіоска. Для районного центру 30-40 бажаю­чих — то конкуренція. Виручав лише знайомий кіоскер. І такий собі дядя Коля Одинець постійно залишав мені й молодіжки, й «Спортивку», й «Советский спорт». Найперші футбольні вкладки до «Молоді України» сприймалися наче прорив. Згодом ми зробили з цього бізнес.

— О, починається!

— Коли в перебудовні часи з’явилися молодіжні госпрозрахункові центри, то ми з друзями встановили комсомольський кіоск. Передплачували сотнями примірників популярні газети, звісно, за ціною з каталогу, а продавали вроздріб за вказаною в газеті. Виграш у середньому за день міг скласти 50-60 радянських рублів. Порівняйте з моєю ставкою зав­оргвідділом райкому (160), і погодитеся — то були серйозні гроші в прибуток. Проте все здійснювалося легально — через райкомівську бухгалтерію.

— Гадаю, вартість газети вимірювалася не ціною окремого примірника, а змістом публікацій, чи не так?

— Додам, що в уболівальників були улюблені оглядачі — комусь більше подобався Петро Римаренко, комусь — Леонід Каневський, іншим — Віктор Браницький і Борис Нартовський…

— Як гадаєте, чим керувалися засновники «Українського футболу» — амбіціями, чи все-таки розбудовою вітчизняного футболу як найпоширенішого виду спорту?

— Нехай прозвучить банально, але сам час вимагав змін. Навколо «МУ» зібрався гурт інтелігентів-подвижників. Вони почали «копати» керівництво ще республіканської футбольної федерації: мужики, треба вже щось робити — дивіться, мовляв, прибалти, грузини вже прокинулися. Отже від журналістів це не були амбіції, а той момент істини, коли вся ця зміна караулу мала трапитися. І вона сталася, народивши перше, суто профільне видання про футбол в Україні.

— І на що першопрохідці спиралися, мабуть, не лише на патріотизм?

— Зауважте важливу річ: на початках було взято тематику незалежного українського футболу як мети вже в ближчу перспективу. Ледь у московській пресі висловлювалася недружня до нас думка, приміром, про внесок і роль українських вихованців у збірних, тут-таки надавалася обґрунтована відповідь. Українці завжди виявляли свою гідність, і футбол — не виняток. Комусь це необхідно було зробити того періоду. Не виключаю, що так спроможні були вчинити «СГ» чи «Коза». Проте дуже символічно, що здійснила україномовна «Молодь», яка користувалася попитом.

— Наскільки своєчасним виявився її футбольний первісток?

— Можливо, народись він на півроку раніше, й ми пішли б іще далі. Але загалом — дуже своєчасно.

— Того моменту ще не зай­нялися футболом такі олігархи, з якими сьогодні невід’ємні «Дніпро», «Шахтар», «Динамо», а в недалекому минулому «Металіст», «Чорноморець» чи МД. Отже запустити «УФ» можна було тільки з наявного бюджету «Молоді» — навряд чи й держава підписалася би за дещо авантюрний проект?

— Маєте слушність. Хоча тоді пішла реклама, долучилися перші спонсори. Звісно, всіх їх тримала на плаву загальна ідея розбудови нової України. Але рушійним інструментом став усе-таки гаманець самої «МУ». Інша справа, що кожен бренд мусить пройти свої етапи розвитку.

— Казати, що впродовж року-
двох це дітище стало би само-
окупним…

— … Це неможливо було! Із зарод­женням — зрозуміло, а ось наступні щаблі — становлення й вищий злет — подужати складніше. Навряд чи ентузіасти загадували на швидкі дивіденди. Навіть про існування на умовах госпрозрахунку. Усе-таки це був футбольний додаток. Але ясно, що для «Молоді» він вбачався вигідним, адже за «грою мільйонів», справді, стежили мільйони українців.

— Період романтики вивіт­рився, але і сьогодні вами керує проза життя?

— Саме так. Треба розуміти, що фактична ціна передплати вдвічі більша тієї, що зазначена в каталозі «Укрпошти». Виставити її на рівні собівартості неможливо, як з моральної точки зору, так і з будь-якої іншої. Варто врахувати, що левова частка (понад 70 відсотків) передплатників сплачує за пенсійним індексом. І цілком імовірно, що знайома поштарка сільського відділення зв’язку виписує пільгову квитанцію пересічному сусіду, зовсім не дідугану. Однак ми на це заплющуємо очі.

— Ризикну передбачити, що
вас цінують і цінуватимуть за
позицію відстоювання репутації України.

— Дякую на доброму слові. Знаю, що люди довіряють «УФ» і як україномовному виданню, й як такому, що не залишає місця байдужості. Від колективів фізкультури й до національної збірної. Хтозна, може, в оцьому й є відчуття патріотизму? Сьогодні номінальна аудиторія одного номера — від 25 до 30 тисяч людей. Це винятково стосується «принту», а включаючи електронний загал, то ця аудиторія наближається до цифр деяких телеканалів.

— Підозрюю, що в різні часи оборону тримали фанати журналістики, бо серйозними їхні зарплати можна було назвати хіба що за Леонідом Бронєвим: «Пенсія в мене маленька, та хороша».

— Ви здивуєтеся, але деякі «районки», котрі мають стабільне фінансування, живуть краще. Якщо в засновниках місцева влада, то їхні газетярі певні, що й завтра нижче ватерлінії не доведеться пірнати. Не секрет, що держадміністрації, пардон, нахиляють керівників господарств і фірм, аби вони передплачували те видання. Щодо «Молоді України», то не торкаючись подій 1970–80-х, вона навіть на початку 1990-х могла похвалитися реальним 800-тисячним накладом. Причому він справді розходився в маси, «під ніж» практично не йшло нічого. Отож із самісінького старту ставки особ­ливо не відрізнялися від решти газет. Потім — так, деякі відчутно перепрофілювалися, стали частиною виборчих перегонів, себто підлаштувалися під політичну кон’юнктуру. «Уфівцям» складно було наздогнати в умовах конт­рактів тих журналістів, які працювали на суто приватних заснов­ників. Може, це було рецептом виживання під час інфляції. Кожен редактор виходив із отієї ситуації, до якої потрапив. Цей спектр «праві-ліві-центристи» вам відомий.

— Сергію Володимировичу, та чи були особисто ви готові, якщо вас порівнюватимуть із попередніми «головними»?

— Звичайно, коли погоджуєшся на керівну посаду й починаєш працювати з колективом, який сформувався до цього, мусиш робити на це поправку. Навіть читацькі листи не дозволяли розслабитися: «Ось пригадується, в такі-то роки було зовсім інакше!» Є достатньо шанувальників «УФ», які передплачують його з найдавніших часів. Серед них уже й поважні дідусі — їм є, з чим співставити. Розпитують, чому було колись на шпальтах більше статистики й куди вона зникла, чому мало нарисів про київодинамівців 1960–1970-х, чому часто лаємо Конькова або Блохіна тощо.

— Але ж маєте ту різницю обґрунтувати?

— Причому з граничною делікатністю. Поянюємо, що журналістика сама по собі на місці не стоїть. Змінився вектор інтересів. Подейкували, що «УФ» збирають у домашні підшивки самі пенсіонери. Та ні, є вже відчутний відсоток не лише середнього покоління, а й юних передплатників. Плюс вимоги фахового прошарку — маю на увазі клуби, від аматорських до єврокубкової еліти. Повертаючись до вашого запитання: так — порівнювали. Однак нерідко цей баланс виявлявся на користь теперішньої редакційної команди.

— Чи робилися спроби визначити, хто ж є цей, даруйте, типовий читач?

— Напередодні Євро-2012 провели анкетування, нехай в обсязі двох із половиною тисяч респондентів. Тим не менше, ми зрозуміли, що «35+» переважає, але й категорія «14+» також тримається купи симпатиків. Вочевидь, контингент людей змінився. Тримаємо ж тих споживачів новин, хто звик до «принту». Ті, кому потрібніші електронні ЗМІ, вони пішли. Але знов-таки, варто з’ясувати, хто купує «УФ» у кіосках із табличкою «Преса». Такого опитування поки не було.

— Як і в типовій команді майстрів, лави «УФ» час од часу зазнавали змін. Пригадую, одного не надто прекрасного моменту стався такий собі конфлікт поколінь, і деякі бувалі в бувальцях бійці написали заяви.

— Чув чимало версій тієї історії, але обговорювати зараз не бачу сенсу. Ми зразу спробували ці залишки викорінити, й досягли позитивної «погоди в домі». Було взято курс на омолодження, на залучення випускників Інституту журналістики, на студентів інших вишів. Хлопці опановували секрети нашої професії, мужніли. Здивую вас, але коли я вступив у кімнату, то Сашко Травянка, по суті, один робив цілу газету. Однією рукою набирав текст, іншою — шукав ілюстрації…

— І ви склали, як брати Брайани, потужний тенісний тандем!

— Було гаряче. Проте за кілька тижнів прийняли на роботу Ростислава Буняка, ще за тиждень Юрія Ороса. Зрештою розібралися з верст­кою, якою тривалий час зай­малися вибіркові жіночки на «Пресі України», яким без різниці — модний журнал чи спортивні ЗМІ. Проблему розв’язали, запросивши Володимира Громіша. Вдалися до експериментів, змінили логотип, стиль верстки, подачу знімків тощо.

— За вашого редакторства, коли не помиляюся, вий­шли з-під крила державної власності?

— Поясню, через що. Укупі з «Молоддю України» боргів набіг­ло у півтора-два мільйони гривень на рік. Нове керівництво видавниц­тва заходилося потроху позбуватися, скажімо так, нерентабельних видань. Різниця в тім, що замість зарплат від комбінату «Преса Украї­ни» за справу взявся Видавничий дім «Український футбол».

— Й що приніс цей локальний капіталізм?

— Два сезони, говорячи футбольною мовою, відіграли стабільним складом. На жаль, 2013 року потерпали від затримок по зарплаті. Частина колективу постала — не хочуть чекати. Майже на три чверті творчого колективу знадобилася ротація. Шукали нових людей, а ті впродовж наступних двох років, на моє переконання, цілком обтесалися, хоча розумію, що адміністратор якогось навіть не найзатребуванішого сайту отримує більше. Такі реалії.

— Але й нині не сказати, що «УФ» живе на широку ногу, зокрема, в чисельності персоналу?

— Ми в пасках прокололи вже стільки дірочок, назвіть це оптимізацією штатного розкладу й затрат, що далі — тільки пряжка.

— А хто викував майбутнього головреда Сергія Бондаренка?

— За плечима були 16 років роботи в ТО «Спорт» Першого національного. До цього — районна газета, районне радіомовлення, комсомол, регіональні молодіжні видання.

— Газеті, отже, проблематично себе продати?

— Сьогодні тенденція, на жаль, така, що люди перестали платити за інформацію. Чверть століття тому більшість готова була викладати гроші за свіжий ковток інформації. Тепер це або зовсім не робиться, або дуже неохоче. Так, величезний вибір телепрограм, зокрема, конкретно футбольних, доступ у соцмережі. Там, між іншим, запросто — без посилань на джерело — тиражується, скажемо відверто, вкрадений у тебе текст. Ти ж, при цьому, нічого вдіяти не можеш.

— Ну, це проблема авторських прав!

— Точніше, відсутності реального законодавства, яке захищало б їх у наявному інформаційному просторі. Найбільшою бідою це є для друкованих ЗМІ, які просто безпорадні юридично. Власне, з ким судитися: чи ви знаєте власника того чи іншого інтернет-ресурсу? Зазвичай це «нерезиденти», які причаїлися далеко від наших країв. У мене часто запитують про конкуренцію у середовищі спортивних медіа. Я довго сміюся. Конкуренція? Немає ніякої конкуренції! Є виживання у середо­вищі, де друковані ЗМІ кинуті напризволяще. Усіма. А особливо державою. Ви тільки вдумайтеся: ми (друковані ЗМІ) інвестуємо вже впродовж двох років (!) гроші в економіку Росії та Білорусі! Вимушені це робити!

— Яким чином?

— Дуже звичайним — ми закуповуємо газетний папір у цих країнах. Чому так? Та тому, що в Україні він фактично не випускається. Ні в Жидачеві, ні в Коростишеві, ні-де-е-е!
А чому? Усе дуже просто: на зорі Незалежності Україна (держава) не змогла знайти 12 мільйонів доларів на модернізацію Жидачівського ЦПК і після того його потужності зменшувалися щороку, й мільйони доларів (розрахунок ведеться за валютні кошти) від українських газет і журналів і до цієї пори потрапляють за кордон.

— Наступне запитання буде непростим: чи здатна газета заробляти на якості інформації? Приміром, федерація чи ліга зацікавлені, щоби на сторінках «УФ» друкувалися настільки поштучні речі, яких геть нема більше ні в кого. Укладається відповідний договір, але, звісно, не «за спасибі». Це можуть бути різні теми — розбудова матеріально-технічної бази, безпека арен, порятунок місцевих ДЮСШ…

— На сьогодні ми є партнерами ПФЛ, підписали угоду з комерційним партнером ФФУ компанією «Україна Футбол Інтернешнл». Проте, наскільки вагомо виглядав би аналогічний контракт із самою ФФУ, — не наважуся передбачити. Знов-таки, через те, що не існує системи захисту авторських прав. А без цього — який же статус ексклюзивного інформпартнера? Коли в Інтернеті, вибачте, беспрєдєл, я не в змозі грати роль ліцензованого партнера, якому надала би пріоритет Федерація. У задумах дещо є. Скажемо так: існує кілька цілком самоокупних проектів, котрі можна було би реалізувати разом із ФФУ. Для цього потрібна лишень зустрічна воля.

— Чи важливо для вас, аби з думкою «УФ» рахувалися авторитетні постаті футболу?

— Безумовно! Основне, чим вдається долучити експертів, — ми не «причісуємо» їхні думки. Їхні суд­ження наводяться за принципом авторської колонки — слово в слово, тире в тире. Із іншого боку, чому глибоко україномовній людині Мирославу Ступару не допомогти єдиній у державі футбольній україномовній газеті? Проте тут справа не лише в мовному питанні, фахівці кількох поколінь — Йожеф Сабо, Іван Гецко, Сергій Коновалов, трохи раніше Сергій Морозов — усі вони відгукуються на пропозицію. Адже це, крім усього, дуже хороша трибуна. У своїх колег зустрічаю здебільшого колонки чи «підвали» штатних журналістів, хоча це теж має резон. Ми ж за «самолюбованієм» не женемося. Поряд із цим, смаки та уподобання змінилися. Сабо, Турянчик, Матвієнко чи навіть Блохін не викличуть такого читацького ажіотажу, як Коноплянка чи Ярмоленко.

— Погодьтеся, писати звіт із «телекартинки» — це продукт не вищого сорту. Водночас, дістатися зарубіжного стадіону зазвичай не по кишені видавцю умовної газети. Отже вихід — стрибати в чартер ФФУ або клубу й мимоволі потрапляти в залежність?

— Це правда, що бюджету на такі відрядження в багатьох газет не було й немає. Ось і ми, чесно кажучи, не тягнемо подібних витрат. Найсвіжіший виїзд відбувся ще торік. «Дніпро», «Металіст», «Динамо» — вони не щоразу, але підключали наших спецкорів. Можливо, засновників ФК більше приваблює ТБ — там більший розголос. А ви порівняйте, чим відпрацював газетний репортер із тією часткою, якою видав канал, що не є ексклюзивним транслятором. Це ж помітно, хто й заради чого з’їздив. Не говоритимемо про доцільність — це прерогатива клубів. Щодо залежності… Так ми все одно писатимемо те, що вхопили живцем на місці. Але Євро-2012, до відома, «УФ» відпрацював без акредитації, біля телевізорів.

— Жартуєте, Сергію?

— Та жодним чином! Ми на той момент перебували в певній опозиції. Вчасно надіслали заявку, та ба! «УФ» пішов покроково через УЄФА, як годиться. Проте на якомусь етапі нас пригальмували тут, у Києві. Що залишалося робити? Придбали собі в редакцію «плазму», з неї й «відпрацювали» домашнє Євро…

— Чесно кажучи, я не помітив перебування «уфівців» за бортом ЧЄ. Ви такі глибини чіпляли з того чемпіонату, що гадав — з роздягалень не вилазили.

— Зараз зв’язки з ФФУ в нас нормальні, робочі. Якщо хтось заслужив — критикуємо. Із клубами стосунки й раніше склалися продуктивно. Сергій Талимончик, Роман Кирієнко літали на єврокубки. Включаючи стамбульський фінал Ліги Європи. Загалом же, підходимо по-філософському: бажаючих щоразу буде більше, ніж місць. Не знайшлося — сідаємо з пивом до екрану.

— Для умовного керівника ФК найвигідніше з мистецтв — телебачення. Газетяреві «сподобатися» значно складніше?

— Є й інший бік медалі. Телебачення — це «полегшена» журналістика. Ні, звичайно, на летучці ти міг отримати добрячого пенделя. Але те, що можливо передати крізь ефір, обмежившись короткими закадровими абзацами, недостатньо для газети. Тут доводиться «пахати», сполучаючи хист сценариста та оператора. Повірте: я не протиставляю. Але віддам належне колегам з пишучої братії — їм це вдається.

— Наважуся визначити одну явну перевагу «УФ» — матеріа­ли, що відновлюють історичну правду, розповідають про ветеранів.

— Їх вистачає в редакційному портфелі, але відгук надходить од дуже незначного сегменту. Оскільки нині є актуальними статті в режимі реального часу. Жанр «ретро» однозначно вимагає виняткової прискіп­ливості. Проте я не можу заплатити підвищеного гонорару, бо ресурс відсутній. Отже ми їх досить широко даємо «не завдяки, а всупереч».

— Упевнені, що на час вашої відсутності в конторі все буде тіп-топ?

— Є мій бойовий «зам», точніше, перший заступник Олександр Васильович Панфілов, який знає всі ходи, не дивлячись на шахівницю редакційних буднів. Він, якщо хочете, сприяє моїм представницьким функціям, які подеколи виникають. До речі, не обов’язково це має бути поїздка. На сьогодні, редактор — це й менеджер з продажу, і експедитор, і маркетолог. Проте, якщо забігався, знаю: номер вийде вчасно. Про Олександра Травянку ми з вами вже згадували. Сьогодні відповідальний секретар — це той механізм, що надає газеті можливість набути свого обличчя.

— Певно, що на десерт ви приберегли тост у жанрі незламної гордості?

— Гордий? Насамперед тим, що вдалося на чергові чотири роки продовжити літопис «Українського футболу». Ситуація могла обернутися тим, що сталося з колись шалено популярним журналом «Перець». Пишаюся тим, що жоден аматорський чи професійний клуб, жоден тренер не скаже, мовляв, за коментар чи нагоду для інтерв’ю ми від нього взяли хоч копійку. Піар у обмін на гроші — це не про нас.

— Пане Сергію, про що мріється вам у зв’язку з такою серйозною датою?

— Якщо все сказати, забракне й блокноту. Щоб «УФ» став майже таким осяжним (розкриває в руках Corriere dello Sport. — Є.К.). Упевнений, що «принт», попри те, що «телевізор — це наше всьо», не використовує й 20 відсотків потенціалу. Увесь секрет у зацікавленості бізнесу та громадськості. А загалом, у переддень ювілею, шануємо тих, хто стояв біля наших витоків, і свіжим поглядом вдивляємось у завтра. Пафосно? Але справедливо!

Євген КАРЕЛЬСЬКИЙ.